Вино лилося щедро, і вже в багатьох запліталися язики, і вже двоє чи троє лежали під столами, і трьох чи чотирьох винесли челядники до кімнати-опочивальні. На крісло вискочив молодий гусар, з Сангушків, вино з його келиха плеснуло на підлогу, але він не зважав і вигукнув:
— Панове, я пропоную не брати в похід шаблі, ми те бидло заженемо батогами.
— Віват! Віват! — гукало п’яно панство. — Батогами!
Старий полковник Воронич, білий як лунь, з білими вусами, похитав головою:
— Яка легковажність. Як швидко забули Хмеля, як швидко забули ґулі, набиті під Жовтими Водами, під Пилявцями, під Зборовим. Гай-гай.
Увійшов капітан, щось прошепотів на вухо Обертинському. Той підвівся.
— Панове, хлопське військо вже за чотири милі від нас.
— Ганнібал під брамою, — проказав Воронич, — а вони в нахвалки граються.
Виговський подивився зацікавлено. Вранці він від’їхав пріч.
Вирушали рано: йшли гусари, йшли улани, йшли піші жолдаки й ополченці. Аргамаки-арабаші пританцьовували, іржали (застояні), кусали вудила, сяяла сріблом зброя на них, барвисті шлейфи й бунди звисали з кірас і наплічників, леопардові й рисячі шкури виглядали з-під сідел, золоті герби, і бляхи, й нагрудники сяяли на грудях вояків, чаплині пера погойдувалися на кірасах, орлині крила стриміли за спинами в гусар, панії і панянки кидали з балконів і хідників букетики ранніх пролісків і рожі з оранжерей, деякі вояки нахилялися з коней до паній на хідниках, і ті чіпляли їм на кунтуші, на кіраси букетики квітів.
Виїхали за браму. Процесія розтягнулася на півмилі — кожен із шляхтичів мав кілька возів, а у возах одяг, посуд, припаси: ось стануть на ночівлю, челядь напне намети, й підуть од намета до намета на частування: треба мати гідність, треба прийняти кожного по честі.
Але наметів не довелось напинати. Ворога зустріли незабаром. Вийшли на широке-широке поле — пастівник, в ліву руку вставав сосновий бір — старий, густий, темний, а в праву на відстані манячив березняк, посеред пастівника горбатилися дві могили, а далі, майже на овиді — село. Минули могили, стали — під селом чорніли бурти землі, насипані хлопами, — їхня оборона. Стояла рання весна. Травичка ледь пробивалася, поміж нею де-не-де на горбках, на осонні жовтіли кульбабки. Поле було вологе, подекуди біліли калюжі. Перед буртами землі верталося на конях з десяток верхівців — мабуть, то були дозорці. На горб вимчало з півтора десятка молодих шляхтичів, під ними басували коні, дзвеніли вудила й остроги. Вони вимахували шаблями, гукали:
— Бидло, хами, виходьте на герці! Що, боїтеся? Ось вам! — і робили непристойні жести.
Сангушко з’їхав з горба й поїхав на білому коні до земляних буртів. І раптом від ворожого гурту відділилась постать на гнідому коні й поїхала йому назустріч. Шляхтичі з подиву вирячили очі: повстанець був із шаблею, але голий до пояса. Обидва вершники погнали коні вчвал. Кресонули шаблі, розлетілись, завернули коні, тепер билися на місці. Мелькали шаблі, іржали коні, гризли один одного. І враз голий до пояса повстанець похитнувся, упав на гриву, а далі коневі до ніг.
— Віват! Віват! — гукала шляхта.
Білий кінь якусь мить стояв непорушно. А далі повернувся й пішов до кінної лави. Він ступав неквапно, повільно. Підійшов до лави й став. І так само повільно похилився в сідлі вершник і впав на землю. Кинулися до нього — він був мертвий. Гостряк шаблі проткнув йому горло. Шляхтичі похнюпилися. До них під’їхав капітан.
— Чого похилили голови, — мовив. — Це наша перша перемога. Наш вершник вернувся до нас у сідлі, а той валяється в багнюці. — На ворога! Вперед!
Заграли сурми. Кінна лава кинулася на повстанський табір. Але там були готові до цього. Гримнули гармати, гупнули самопали, швидко загавкали ожиги, у кожній з яких до двадцяти трубочок-дул. Коні падали на землю, вершники летіли через голови коней, а вал плював і плював вогнем. Повстанці стояли в три лави: перша стріляла, третя заряджала, друга передавала заряджені рушниці. Ляхи намагалися перебратися через невисокий вал, коні басували у вологій землі, тепер оборонці скидали вершників списами. А там задні напирали, утворилась товкотнеча, військо знемагало. Страшна це битва: шабельна, списова, бердишова, ще оддалік видно обличчя в лавах, а тоді вони мелькають роз’ятрені, чіткі, закривавлені, й бий дужо, й дивися, щоб тебе не потяли збоку. Панцирі вгиналися під довбнями, шишаки-шоломи тріскалися. І тоді з темного бору вилетіла повстанська кіннота. Деякі вершники мчали охляп, на неосідланих конях. І вдарили збоку, в фланг. І вчинився погром.
Поляки почали втікати, спершу задні, за ними інші, а тоді і всі. Вони чвалали полем, а за ними позривалися й кинулися навтьоки вози, вони перекидалися, золоті й срібні кубки розсипалися по полю, флакони, пудрениці, дзеркальця, пір’я, кришталь тріщав під копитами коней, погоничі шмагали їх батогами, і весь цей гармидер котився на захід. І все ж у поляків були кращі коні, й хоч їхні копита вгрузали у вологий ґрунт пастівника, вони бігли швидше. Втікали без передиху й добігли до міста, вскакували в браму, мокрі, захвойдані, деякі забризкані кров’ю, а більше багнюкою, бо гнали навпростець, не минаючи калюж і болітець. У місті стояв крик, плач, сполоханий гомін, злякано гуділи дзвони. А далі вже поляки стали до оборони. Повстанці лізли на невисокі стіни, по них стріляли з гармат, з мушкетів, лили на голови киплячу смолу та окріп, а вони дерлися й дерлися. Відтак гримнув потужний вибух, то повстанці розбили мур, у повітря злетів добрий шмат стіни, у пролом кинулися козаки та посполиті, деякі озброєні вилами та косами, розбігалися по місту.
Край не вспокоювався, край не впокорювався.
…Липська чула віддалений гул бою, а тоді просто під її вікнами тріснув один постріл, другий, відтак затупотіли в коридорі важкі кроки, й до опочивальні увірвався гурт розжоханих вояків. Попереду йшов чоловік у куцому кожушку, без шапки, з розтріпаною чорною чуприною. Липська забилася в дальній куток великого, ще подружнього, ліжка, потягла на себе лебедину ковдру. Чоловік ступив два кроки вперед і шарпнув на себе ковдру.
— Що, сучко, зустрілися. Це ти закатувала на конюшні батогами мого батька, ти віддала на втіху й глум п’яним жовнірам мою сестру. Ти таврувала печаттю людей. А я, бачиш, утік.
Софія Липська дивилася осклянілими від жаху очима.
— Рубай її, сотнику, — хрипко мовив хтось з повстанців.
Рука з шаблею ледь підвелася й опустилася.
— Ні, цього їй замало. Нехай спізнає те, що робила іншим. Візьміть її, однесіть на конюшню, випоріть лозою, а тоді поставте на лобі й на дупі по штемпелю.
Липська штемпелювала людей розжареним штемпелем з літерою «р» — раб.
— Може, сотнику, нам на забаву.
— На конюшню. Тільки те, що я сказав.
— Ой ні, ні! — лементувала Липська.
Сотник повернувся й мовчки вийшов з опочивальні.
Повстанська ребелія не впускала ляхів до своїх міст і сіл. Сенат, король слали листи Юрію. Юрій мовчав.
Ледь блимала свічка у малій вітальні. Ледь жевріла думка в гетьмановій голові. Щойно прочитав з Салюстія, що боги благословляють на праве діло. На яке діло, він знав. Але на благословення не сподівався. Й не знаходив розради в мудрих книжках, в того ж Бекона, який прорік торжество розуму. Де те торжество? Дика жага, звірячі хіть і лютість володіють людиною, й не може вона помислити, зупинити себе. От, ще не перегорів на попіл Хмелів жар, який роздмухав він, а польська шляхта пре в колишні маєтки, хоч бачить, що люди не хочуть того, що вони вже ковтнули волі, що вони вже не змиряться з неволею. І ніхто не може розважити, ніхто не хоче миру та злагоди. На самому початку свого гетьманування Юрій був оголосив нейтралітет, але на те ніхто не зважив. Почали тиснути й Москва, і Польща. Юрій довго роздумував і побачив, що втримати нейтралітет просто неможливо, треба хилитись до когось, і розважив, що Польща слабка, знекровлена, може зовсім впасти, отож і відповів на московські звабливі листи. Відповів обережно.
І не було в нього доброго порадника, таким мав бути Виговський, і вдавав такого, але король зробив його сенатором і воєводою київським, і тепер покладатись на нього було не можна. Був і давній зичливець, покровитель, батьків побратим, герой війни 1654 року в Білорусії, ніжинський полковник, названий Золотаревським, введений в шляхетське звання, він відмовився від того, знову назвався Золотаренком і присягнув Москві, тепер Юрій не міг знайти з ним спільної мови. І Сомко був московської сторони, Юрій написав до переяславців зазивного листа, щоб не слухали Сомка й прогнали московське військо.
Були й добрі вісті: полки прилуцький, миргородський і полтавський зреклися присяги московської й присягли Юрію.
Ще був Богун. Прямий, сміливий до жаскості, не схильний до всіляких крутійств. Вислухавши Юрія, сказав:
— Гетьмане, справа наша мало побідна. І ніхто не заплаче по нас. А іншого — немає. Тільки шабля в козачій руці. Битися до решти. Знаємо ми й Солоницю, і Шумейка, і Берестечко. Але на тому наша справа не кінчається. Вона — довічна. Допоки наші нащадки не визволяться. А приклад їм мусимо показувати ми. Зневаживши власні життя, зневаживши тяготи. Тільки це треба тримати в голові. А не якісь інші, бодай і хитрі розмисли.
До Чигирина зібралися на треті роковини смерті Богдана Хмельницького — то більше, два попередні роки не відмічали — війна, вибори — його родичі: дочка Олена зі своїм чоловіком — генеральним писарем Павлом Тетерею, дочка Степанида з чоловіком Іваном Нечаєм, що тримав себе в запустінні, вже підстаркуватий, підтоптаний, любив поїсти доброї юшки, запити її грушевим узваром і полежати після того, але полежати з мрією про гетьманську булаву, зате Тетеря з довгими чорними чепурними вусами, чепурним ротом, чорними бровами — величався перед усіма, в червоних сап’янцях, в адамашках, карабелею — великою коштовною шаблею, в гостроверхій шапці з діамантами і перами. І приїхала Варвара, Богданова сестра, Юрійова тітка — ігуменя Київського дівочого монастиря, жінка строга, з підтисненими губами, але люб’язна, в строгому чернечому строї. Вона давно не бачила племінника, обцілувавши його, тримала за плечі на відведених руках, мовила:
— Он який ти став — справжній гетьман.
Юрій зашарівся. Перед нею стояв темноволосий юнак з глибоко посадженими очима, гострим носом, маленьким ротом, скромний, соромливий.
— І очі батькові, карі, — додала Варвара й витерла очі хусточкою.
І не приїхали дядько Сомко, й Золотаренко, також одружений на іншій батьковій сестрі, — політика, служба іншим монархам вже порізнили їх з Юрієм. На поминальний обід поїхали в Суботів, Юрій домігся повернути йому батьків маєток, а також сусіднє велике село Медведівку. Зачерпнули кануку, покуштували суботівських страв. Чоловіки випили горілки, жінки — мускателю. Після третьої чарки чоловіки вийшли до малої вітальні покурити, сідали на товстій широкій вербовій лаві, накритій килимом, Тетеря сів на турецькій оттоманці навпроти. Окрім родичів, тут був осавул Ковалевський, до кого Юрій дуже хилився останнім часом, радився, це був лисий худорлявий чоловік, мовчазний, іронічний, був і полковник Петро Дорошенко — козак Мамай і Кудляр в одній особі, все в ньому крупне: губи, ніс, великі вуса, кучерява борода, тільки усмішка дитяча. Тетеря, який недавно приїхав з Варшави, запитав:
— Щось я не бачу Іванця Брюховецького.
— Іванець поїхав на Січ, — скривив у посмішку губи Дорошенко, — і як слуга Богдана у запорожців велику ласку здобув.
— Щось він собі метикує, — мовив Тетеря й повів очима: чи не сказав щось не так. Йому того не можна.
Він — генеральний писар у Юрія і вивідник, шпигун від полків, довірена особа у короля, обіцявся їм вивідувати й доповідати про все, про що довідається в Чигирині. За це вже отримав чималі маєтності — троє сіл.
— І що ж запорожці? — правив далі Тетеря.
— Ніби ти не знаєш, — набив люльку Ковалевський, — за Москвою руку тягнуть.
— Не та стала Січ, не та, — понюхав тютюну Нечай, хотів чхнути й не чхнув. — Набилося туди черні, голоколінчиків, дейнеків, гольтіпак, розбійників, їм аби значних козаків шарпати. Москва їх на те під’юджує.
— А чи в Москві своїх панів, своїх бояр немає, — кахикнув у кулак Нечай.
— Є, але ті їм потрібні… А наші, вони респекту хочуть, щоб давнини, закони наші тут правували, а не чужі, — сказав Дорошенко. — Он і Сомко. Він обома руками за москалів, тільки від них вимагає не чіпати наших законів і наших прав.
— Рвуть Україну, як пси скажені, — Дорошенко.
— Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, — сказав Хмельницький.
Усі подивилися на нього, надто розумно він прорік.
— Тільки єдина Україна зможе визволитись, — вів він далі. — Вся вкупі. Навіть під одним монархом.
— Москва пише вашій милості листи? — майже улесливо Тетеря.
— Пише, — хитнув головою Юрій, — зваблює. І є в тому свій респект. Але ж хіба вона може захистити.
— А обідрати може, — почухав носа Дорошенко.
— Звісно — орда, — Богун.
— Немає козаку долі на цім світі, — по-старечому прорік Нечай. — Народився він колись вільний, свобідний, та втратив свою свободу. І куди пан Бог дивився. Всі пани сусідні з гербами.
— Єресь говорите, — Юрій ступив до вікна. — Колись на землі запанують не герби, а розум. А ми… Ми втратили свій час. Інші народи, інші племена завчасно вийшли на широку дорогу, а ми забарилися в полі. А тепер ніяк не можемо наздогнати. Нині ж маємо подолати розкол. Маємо всю Україну пригорнути під одну булаву.
Усі в подиві дивилися на Юрія. Де набрався цих мислей, де набрався розуму?
— Кажу ж, людина народжується вільною, а тоді хтось забирає її в неволю, — кахикнув Нечай.
— Ми — тільки порох і тінь, сказав колись Горацій, — Юрій повів оком у бік Виговського, й зараз він дихав на нього недобрим духом. — Ви кажете про осібну людину, а тут ідеться про цілий нарід. Як його визволити, як йому стати паном самому собі.
— Ти вже сказав, гетьмане, — дістав з-за пояса люльку Дорошенко. — Починати треба — скріпити під однією булавою Русь-Україну. Будь-якою ціною. Іншого не бачу. Ну, вклонимось ми Москві, то поляки з татарами рознесуть нас у порох. Уже й так розносять. Пустіє Україна. Люди втікають на лівий берег, на Січ, ще далі.
Прочинилися двері. До кімнати зайшла ігуменя Варвара:
— Що ж це ви, козаки, втекли від білої челяді.
Нечай соромітно всміхнувся:
— Що, й вам, матінко, вашмосць, скоромно без чоловіків.
— Такі, як ти, чоловіки нехай би зайшли в лози, — відрізала ігуменя. — Таж ви своїх жінок покинули.
Козаки попідводилися, гусячою черідкою рушили до дверей. Останнім ішов Тетеря, він щось домірковував, намагався не забути, ким і що тут мовилося.
Юрій вийшов у двір. Стояв золотий полудень, високим дзвоном вип’ялася синя голубінь, з-за важкої хмари біля обрію випорснуло сонце і вдарило промінням, мов ножами, в землю. Юрій зачудувався. І разом з промінням з лапатого старого горіха посипалося маєво крил. То з горіха злітали-падали вниз голуби. Білі як сніг, коричневі, сизі, й тупотіли до його ніг. Юрій аж спантеличився: невже впізнали? Колись хлопчиком він опікувався голубами, й дядько Ничипір, тесля, був зробив голуб’ятню. Юрась ганяв їх понад хатою, але ж то було давно, він їх покинув, і вони перелетіли до двох хлопців-розбишак у кінці вулиці: Саливона і Харка. А тепер вони ось обступають його. Він пішов до комори, де саме перевівали пшеницю позаторішню, щоб не вгрілася, не завівся жучок, набрав у підрешіток пшениці і кинув серед двору. Голуби залопотіли крильцями, кумедно хитали голівками, клювали.
У ворота хтось постукав молоточком. Воротній одчинив хвіртку. У неї вступив ще молодий чоловік, сливе парубок. Темний, збронзовілий лицем, широкоплечий, міцний. Юрій не одразу впізнав Нестора. Це ж він перетяв шаблею татарського списа, врятував гетьмана од смерті.
— Проходь, проходь, — запросив.