Почув кроки й щільніше втиснувся в нішу, відчувши спітнілою спиною вогку холодність шерехатого каменю. Прогупали, не зупиняючись, поспішали наздогнати.
Гупач відрахував п’ять секунд, визирнув. Нікого. Вислизнув з ніші, рвонув униз сходами, пробіг попід стіною будинку й вискочив на вулицю. Замахав руками, побачивши таксі. Водій зупинився, не під’їжджаючи до тротуару.
Гупач рвонув на себе дверці, плюхнувся на заднє сидіння поруч якоїсь жінки.
— Метро “Арсенальна”, — мовив, і нова “Волга” одразу набрала швидкість.
Гупач намацав у кишені срібного карбованця, сидів упівоберта до водія і дивився у заднє вікно — чи не піде вслід якась машина? Наче все обійшлося. Крадькома склав ножа й зручніше влаштувався на сидінні.
Таксист їхав швидко й через дві хвилини зупинився біля станції метро. Гупач сунув йому карбованця, відмовившись від здачі. Збіг по ескалатору, весь час озираючись, чи не переслідує хтось. Лише тепер переконався, що замів сліди. І все ж, коли підійшов поїзд, зайшов до вагона останнім і, коли двері вже почали зачинятися, швидко вислизнув назад на перон. Залишився на порожньому пероні один, піймав незадоволений погляд чергової, винувато посміхнувся їй, мовляв, схибив і переплутав напрямки. Перейшов на другий бік перону, сів на поїзд і дістався до станції “Лівобережна”. Тут піймав порожнє таксі й наказав їхати до Святошина.
Козюренко ходив по кабінету, заклавши руки за спину, й зрідка кидав гнівливі погляди на двох хлопців, що переминалися з ноги на ногу біля порога.
— І це називається — інспектори карного розшуку! — відчитував. — Таку справу провалили!
— Ми могли взяти їх одразу в ресторані, — почав виправдовуватися один. — Та був наказ: стежити!
— Правильний наказ був, а ви Рудого злякали, де тепер його шукати? Він у таке підпілля піде, удень із свічкою не знайдеш.
— Але ж маємо фото, — подав голос Шульга, — і знаємо, що живе десь у Святошині.
— Ідіть, — махнув Козюренко хлопцям і, дочекавшись, поки вийдуть, мовив Шульзі: — Ваші підлеглі, майоре, виявили сьогодні елементарну неграмотність, і я, на вашому місці, не вигороджував би їх.
Шульга почервонів.
— Я уважно проаналізував їхні дії і не можу знайти похибки…
— Одне слово, цей рудий Федя — материй вовк. — Козюренко підійшов до магнітофона, натиснув на кнопку. — Давайте ще раз прослухаємо їхню розмову.
Полковник слухав, трохи нахиливши голову, як слухають діти цікаву казку. Вимкнувши магнітофон, зняв телефонну трубку й наказав:
— Усіх дільничних інспекторів Києво-Святошинського району — до мене! Так, негайно. — Обернувся до Шульги і запитав: — Як вважаєте, що робити з Левинським?
— Обшук, — відповів майор, не задумуючись ні на мить. — Обшук і арешт.
— Так-то воно так. А як нічого не знайдемо? Доказів проти нього нема. І розмова з рудим Федором така — абстрактна… Якщо б не ці йолопи царя небесного, взяли б їх в Одесі на гарячому та ще й одеський клубочок розмотали.
— Завтра Федір попередить Левинського. Сьогодні навряд чи. Телефону в Олександра Степановича нема, а посилати когось до нього ризиковано. Мусить розуміти, що через посильного ми на нього можемо вийти.
— Дасть першому зустрічному хлопчикові трояк — віднесе листа за адресою…
— Так, — погодився Шульга, — не може наша людина весь час у ліфті їздити чи на площадці перед квартирою стовбичити. Перехопити кур’єра важко.
— Звичайно. Отже, беріть постанову на обшук і швидко підготуйте оперативників, а я зустрінусь з дільничними.
Три фотографії рудого Федора мав у своєму розпорядженні Козюренко. Три цілком пристойних знімки, зроблені під час дружньої вечері компаньйонів у ресторані “Зозуля”. Два фото анфас і одне в профіль. Ці фотографії були показані дільничним інспекторам Києво-Святошинського району, де здогадно мешкав рудий Федір. Десь у районі другої просіки. І ніхто з дільничних не впізнав його.
Відпустивши дільничних, Козюренко залишив двох, дільниці яких прилягали до другої просіки.
— Майор Шульга детально пояснить вам завдання, — мовив. — Не маємо права втрачати жодної хвилини, бо небезпечний злочинець може втекти. Працювати доведеться всю ніч. Переберіть усіх Федорів на ваших дільницях і знайдіть цього рудого пройду.
Шульга залишився з дільничними, а Козюренко спустився до вестибюля, де на нього вже чекала оперативна група.
Олександр Степанович Левинський мешкав на п’ятому поверсі.
Зручна трикімнатна окрема квартира для трьох осіб — самого Олександра Степановича, дружини та сина — начебто й забагато: для її одержання Левинський прописав у старій квартирі ще матір, виписавши її мало не одразу після переселення. Зараз удома був тільки Олександр Степанович — дружина з сином-дев’ятикласником усе літо розкошували в Алушті, до них і збирався Левинський, завершивши справи в Одесі.
Олександр Степанович вийшов на дзвінок у смугастій піжамі, вже встиг заснути — після коньяку і шампанського потягло на сон, не додивився навіть фільм по телевізору. Ноги затрусилися, коли почув: “Відчиніть. Міліція!” Інстинктивно ступив два кроки назад, та взяв себе в руки і клацнув замком, зобразивши на обличчі здивовану посмішку.
— Чим можу бути корисним? — знайшов у собі сили, щоб запитати спокійно, хоча знав, що трапилось найгірше.
— Ось постанова на обшук, — простягнув йому папірець Козюренко.
Левинський позадкував до вітальні, намацав вимикач, засвітив люстру.
— Прошу проходити, — ввічливо нахилив голову. Нараз він упізнав Козюренка, блимнув одним оком і мовив іронічно: — А я подумав, що ви вирішили принести мені пальто на квартиру… Але ж у такий час і з такою компанією!..
Полковник не звернув увагу на його іронію. Відповів коротко й сухо:
— Вимушені обшукати вашу квартиру, громадянине Левинський. У присутності понятих, — вказав на двірничку та сусідку Левинського з першого поверху.
— Але ж які підстави? У чому звинувачують мене?
— Маємо сигнали про незаконні операції в комісійному магазині. — Козюренко вирішив не відкривати карт. Помітив, як Левинський полегшено зітхнув, навіть посмішка торкнулася його вуст.
— Наклеп! — мовив твердо і впевнено. — Чистий наклеп, і ви переконаєтесь в цьому.
— Мені завжди приємно, коли людина доводить свою непричетність до злочину, — в тон йому відповів Козюренко і зробив знак оперативникам, щоб починали. Запропонував Олександру Степановичу сісти в крісло посеред вітальні, сам пройшовся по квартирі.
Левинський жив скромно, і все у квартирі підкреслювало це. Звичайні стандартні меблі, правда, імпортні, та не дуже дорогі — чехословацький гарнітур у вітальні, угорська спальня ціною в п’ятсот-шістсот карбованців і дешевенький кабінет румунського виробництва, де, певно, хазяйнував син Олександра Степановича: стіл був забризканий чорнилом і півстелажа займали підручники, навчальні посібники. Єдина розкіш, яку дозволив собі Левинський, дві вази коштовного старовинного кришталю, оздоблені сріблом, і сервіз саксонського фарфору — цей сервіз, який займав цілий сервант, дивно контрастував з копійчаними літографіями, розвішаними по стінах, що свідчило про не дуже вибагливі естетичні смаки хазяїв квартири.
Порпання в чужих речах не дуже подобалося Козюренкові, і він намагався не втручатися в дії оперативників, то більше, що працювали в карному розшуку люди досвідчені, справжні знавці своєї справи. Полковник сів у вітальні так, щоб мати можливість у разі чого бачити обличчя Олександра Степановича. Витягнув з кишені свіжу газету — протягом дня не мав можливості навіть зазирнути в неї. Тільки почав учитуватися в якусь статтю, як один із оперативників приніс і поставив на стіл велику, оздоблену перламутром і бронзою китайську шкатулку.
— Стояла у шафі під білизною, — пояснив байдужим тоном, та Козюренко зрозумів його: якщо в замкнутій шафі та й ще під білизною, мабуть, недаремно.
— Де ключ від шкатулки? — запитав у Левинського, уважно втупившись у нього: як реагуватиме?
Олександр Степанович не виявив жодних ознак хвилювання.
— Прошу вас, — одповів люб’язно, — в лівій кишені піджака, що в спальні на стільці. Там гаманець із дріб’язком і ключ від шкатулки.
Оперативник виразно зиркнув на полковника й пішов по ключ. Козюренко пересів до столу, взяв шкатулку в руки.
— Що тут? — запитав.
— Мої скарби, — зсунув брови Левинський і вперше подивився на Козюренка одночасно обома очима. Та відразу одне око стрельнуло кудись убік, Олександр Степанович моргнув і мовив жалібно: — Які в мене можуть бути скарби? Зарплату маю не дуже високу, жінка не працює, перебиваємось якось. Правда, теща три роки тому померла й залишила дещо. Гарна була в мене теща, все життя відмовляла собі заради дочки…
Козюренкові стало весело. Цей Левинський старий вовк, а розповідає таку казочку. Проте казочка ця, так би мовити, непробивна. Спробуй довести, що теща так нічого і не залишила… Ось і користуються цією версією усі пройдисвіти — в міру можливості, звичайно, в межах розумного.
— І скільки ж залишила вам теща? — поцікавився.
— Одна жила, старушенція, — пояснив Левинський. — Грошей у неї було не так уже й багато, всього близько тисячі, та деякі цінності зберегла. За клятого царського режиму ще придбані…
— Тут? — поплескав по шкатулці Козюренко.
— Тут, — зітхнув Левинський, дивлячись, як оперативник відмикає шкатулку. — Нічого там особливого нема…
Оперативник висипав усе, що було в шкатулці, на стіл. Ощадна книжка, гроші зеленими папірцями по п’ятдесят карбованців, золота брош з рубіном, справді старовинна, три персні, один з алмазами, нитка дрібних перлин і два звичайних ключі від стандартних врізних квартирних замків.
Козюренко зазирнув у книжку. Залишок — чотириста п’ятдесят сім карбоваців, двісті карбованців знято місяць тому, либонь, коли відправляв дружину на курорт.
Оперативник перерахував гроші.
— Триста карбованців рівно, — присунув їх до книжки.
Козюренко обдивився золоті речі: не дуже коштовні, і справді два персні та брош старовинної роботи. Байдуже зсипав усе знов до шкатулки. Кинув туди ж і ключі.
— Від чого? — запитав.
Левинський опустив очі долу.
— Від робочого приміщення. Ви ж бачили, там дещо зберігається.
Козюренко згадав: справді, в комірчині Олександра Степановича лежали деякі речі. Але ж ключі потрібні кожного дня, для чого ж ховати їх у шкатулку? Запитав у оперативника:
— Ще є такі?
Той похитав головою.
— І ви, прийшовши з роботи, заховали ключі до шкатулки? — обернувся до Левинського.
— Ну, що ви! Це дубль. Ключі від свого приміщення я залишаю в магазині.
Левинський дивився на Козюренка заскаленим проти світла оком, відповідав спокійно, та все ж полковник уловив якусь нещирість у його словах. Козюренко на мить заплющив очі, пригадуючи, як усе було в комісійному магазині. Мав виняткову спостережливість — і вона не підвела його і цього разу. Згадав, як рудоволоса жінка, що заходила поперед нього до комірчини оцінювача, відчиняла двері, і запитав:
— Але ж, громадянине Левинський, наскільки я пам’ятаю, у дверях, які ведуть до вашої комірчини, один замок, чи не так? Для чого ж вам два ключі?
Левинський удав, що його дратує незастебнутий верхній гудзик піжами. Застебнув, і цих кількох секунд йому вистачило, щоб знайти відповідь.
— Замок поміняли, — пояснив, — а новий ключ я просто почепив на старе кільце. Чомусь того ключа не викинув, сам не знаю чому…
Козюренко дістав ключі із шкатулки. Уважно роздивився. Так і є: не оригінальні, а виготовлені за зразком. Від замків різних систем. Удав, що повірив Левинському, недбало кинув ключі назад і помітив, як Олександр Степанович ледь помітно перевів дух.
Щось у цій ситуації з ключами було нечисто. Але що саме?
Полковник дав знак оперативнику, щоб продовжував трус, а сам опустився в крісло. Скоса зиркав на Левинського, бачив, як той стиснув долонями ручки фотеля так, що пальці аж побіліли. Знав, що означає це — ключі!
Але ж від чого вони?
Завтра він переконається, що не від комірчини оцінювача, власне, він знає це і зараз, але від чого?
Нараз одна думка прийшла в голову полковнику, і Козюренко вирішив: зрештою, вона не така вже й безглузда. Відклав газету й запитав у Левинського:
— Ви знаєте, шановний, своїх сусідів?
Видно, потрапив у ціль, бо той нервово сіпнувся й різко повернувся до полковника.
— У якому аспекті? — поцікавився.
— У самому прямому. Хто вони?
— І це має відношення до цього безглуздя? — зневажливо вказав на оперативників, що вистукували підлогу.
— Може, й має… — Козюренко відчув, що нарешті взявся за нитку, а інтуїція рідко підводила його. — Розкажіть мені про своїх сусідів.
— Але ж я з ними майже незнайомий.
— Не має значення. Хто мешкає поруч?
— У сто восьмій? Там слюсар заводу електроприладів Турчак Сергій Володимирович.
— У сто дев’ятій?
— Хижнякова. Здається, Тамара Іванівна. Якщо не помиляюсь, директор ательє.
— А напроти?
— У сто десятій? Заслужений артист, чули, мабуть, Дрогайцев Леонід Володимирович.
— І чув, і бачив, — ствердив Козюренко. — Телефон у нього є?
— Йому б не поставили!
— І ви іноді користуєтесь ним?
— Дуже рідко.
Козюренко дістав ключі із шкатулки.
— Не від квартири Дрогайцева? — підкинув на долоні. Побачив, як одразу зблід Левинський. — Може, ви щось хочете повідомити, шановний?
Левинський підвівся. Стояв і дивився на Козюренка з неприхованою ненавистю.
— Робіть свою справу і не чіпайте мене! — вигукнув раптом високим голосом.
— Наша справа якраз і полягає в тому, щоб чіпати отаких, як ви! — на секунду не втримався Козюренко: все ж таки Левинський розізлив його. Круто повернувся й попросив понятих: — Прошу пройти зі мною до сусідньої квартири.
Спектакль тільки недавно закінчився, і Дрогайцев ще не спав. Відчинив двері сам і стояв на порозі в атласній тужурці, невдоволено мружачись.
— Що вам потрібно? — запитав добре поставленим голосом, у якому звучали одночасно і подив, і образа. — На якій підставі?
— Хвилиночку… — Козюренко вставив ключ до отвору верхнього замка. Повернув без усякого зусилля. Другим ключем відімкнув і нижній замок.— Прошу вас, Леоніде Володимировичу, зафіксувати це.
— Ви фокусник? — знизав плечима Дрогайцев.
— Ні, ми з міліції. — Козюренко простягнув посвідчення. — Й вимушені будемо потурбувати вас.
— У мене щойно закінчилась вистава, я втомлений. До того ж ми з дружиною збираємось вечеряти.
— Ми почекаємо, поки ви повечеряєте.
— Але що потрібно міліції від мене? Я — артист, сподіваюсь, знаєте мене? — Дрогайцев закопилив губу.
— Маєте справу з шанувальником вашого таланту, — завірив Козюренко, — і тільки надзвичайні обставини вимусили мене…
— Прошу! — Дрогайцев відступив з порога.
Підлога в передпокої квартири Дрогайцева паркетна, вкрита широкою килимовою доріжкою. Козюренко трохи неввічливо відсунув артиста, швидко скатав доріжку.
— Що ви робите? — непідробно здивувався той.
Полковник випростався: певно, здивування Дрогайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:
— Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… — вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. — Але ви, по-моєму, стали жертвою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясувати це.
Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, натомість побачив у її очах цікавість.
— Ви щось шукатимете в нас? — запитала, витягнувши шию й розглядаючи через його плечі понятих. — Але ж у нас нічого недозволеного нема.
— Можливо, це вам тільки здається, — заперечив Козюренко. — До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?
— У Олександра Степановича? Звичайно… — відповів Дрогайцев.