Карл збагнув це, сидячи в редакції й читаючи черговий репортаж з процесу. Зрозумівши, що має ключ до есесівських скарбів, збентежився. Попервах майнула думка: брудні гроші, слід негайно повідомити про це, віддати їх. Та відразу зупинив себе: шифрований рахунок… Банк — держава в державі, він пошле під три чорти всякого, хто не назве шести цифр. Банк не цікавить, хто поклав гроші, та й спробуй довести, що це — справді есесівські скарби. Кожен з “трійки”, позначеної в списку, притягне Карла до відповідальності, лише посміється з нього: вигадка, марення, наклеп!
Карл кинув роботу й поспішив додому. Нетерпеливо витяг з конверта папірця. Читав:
Рудольф Зікс;
Людвіг Пфердменгес;
Йоахім Шліхтінг.
І навскіс (тепер Карл знав) рукою Кальтенбруннера: “20 мільйонів марок. Юліус Бар і К°”.
Юліус Бар і К°. Одна з найсолідніших банківських контор у Цюріху. І двадцять мільйонів марок! Здавалося — простягни руку й одержиш…
Карл сидів, курив і, здається, ні про що не думав. Примара мільйонів стояла перед ним, дражнила, заколисувала, обіцяла незвідане, якісь зовсім нові почування, хотілося відразу щось учинити й одночасно ліньки було підвестися з крісла, блаженна млість сповнювала його. Отак буває: радість приголомшує, розслаблює, у такі хвилини з людини можна витягти яку завгодно обіцянку. Вона посміхнеться найзапеклішому ворогові й пробачить навіть підступність.
Нараз одна думка вразила Карла. Була така елементарна, що Карл навіть розсердився сам на себе. І справді, почав уже будувати рожеві замки, простягнув руку за мільйонами, а раптом першого ж із списку — Рудольфа Зікса — вже нема серед живих?
Карл повагався трохи і спалив папірець: ті прізвища все одно навічно вкарбувалися в пам’ять.
Того вечора він завітав до журналістського клубу. Пив келих за келихом віскі з льодом. Хтось із знайомих хотів підсісти до нього, знаючи його веселу вдачу, поплескав по плечі, та Карл відповів каламутним і злим поглядом — він бажає побути на самоті, хіба не має на це права? — і знайомий ретирувався.
А віскі майже не проймало, лише злегка туманило голову. Карл сидів, згорбившись над столиком, тупо дивився, як тануть у склянці кубики льоду. Оця думка — Рудольф Зікс загинув чи помер — сиділа десь у закутках мозку. Карл гадав: коли Зікс і справді помер, це принесе йому полегшення; він і так не знав, як йому жити далі, знаючи, що батько — кат, а тут ще перспектива есесівських мільйонів… Хіба можна назвати людину порядною, якщо вона простягає за ними руку?
Карл був певний: багато з тих, хто сидів за сусідніми столиками, пив коктейлі, танцював, лише посміялися б з його сумнівів — людині привалило щастя, а вона вагається! — і сміялися б ті, хто називає себе джентльменами; вони б обурилися і не подавали руки людині, коли б спіймали її на дрібному шахрайстві, відкритому привласненні чужого майна чи просто крадіжці. Але чи не крадіжка це: прийти в банк, назвати шість цифр і одержати двадцять мільйонів марок?
Мабуть, усі вони зійшлися б на одному: людині всміхнулася доля. Та й він сам так настроює себе: фатум —і крапка. Невідомі шляхи господні, кожному своє, і все одно через рік чи навіть менше гроші пропадуть: з моменту, коли їх поклали, вже минає двадцять років, а цінності, що лежать на шифрованому рахунку і за якими протягом двадцяти років ніхто не з’явився, стають власністю банку.
Чи правильно буде, коли він дозволить зажирілому Юліусу Бару з компанією привласнити ще двадцять мільйонів?
З того вечора минуло вже досить часу — Франца Ангеля під натиском громадськості стратили, мати встигла придбати на Женевському озері пансіонат і з головою поринула в справи, а Карл усе ще вагався, аж до того злощасного ранку, коли за сніданком розбив сервізну чашку. Тепер сумніви вже менше мучили його: він не успадкував від батька нічого, навіть прізвища, а папірець з “трійкою” міг потрапити до рук будь-кому, та й взагалі, якщо навіть усі з “трійки” живі й удасться їх розшукати, чи захочуть вони назвати дві свої цифри — адже їх, напевно, попередили, що ці цифри є таємницею третього рейху.
Отже, справа з папірцем видавалася непевною, але, як не дивно, саме ця непевність вабила Карла, як ваблять сповнені тривог і небезпек дальні дороги.
Перше завдання, яке постало перед Карлом, полягало в тому, щоб визначити, хто такі Рудольф Зікс, Людвіг Пфердменгес і Йоахім Шліхтінг. Після розгрому третього рейху минуло вже мало не двадцять років, і прізвища навіть відомих у ті часи бонз нацистської партії і есесівської еліти вже почали стиратися в пам’яті, на зміну їм прийшли нові — молодші й енергійніші; вже фон Тадден очолював неонацистський рух, а хто знав Таддена за часів фюрера? І хто знає тепер Рудольфа Зікса?
Звичайно, якщо б Карл не сидів у Швейцарії, а відвідував збіговиська колишніх есесівців десь у Дюссельдорфі чи Гессені, з нього лише посміялися б.
Хто знає Рудольфа Зікса?
А хто не знає групенфюрера СС Рудольфа Зікса, колишнього командира корпусу СС, потім одного з керівних діячів головного управління імперської безпеки? За часів третього рейху кожна більш-менш свідома людина, називаючи перші два десятки з есесівської верхівки, неодмінно згадала б і Зікса.
Та Карл Хаген не відвідував есесівських з’їздів і пішов значно важчим шляхом — перекидав паки старих газет і журналів, досконало вивчив історію СС, ознайомився з багатьма судовими процесами над нацистами у повоєнній Німеччині.
Зікса було затримано в англійській зоні окупації, його мали судити разом з іншими есесівськими генералами, та він захворів — у пресі промайнуло повідомлення, що лікарі визнали його психічнохворим. На цьому слід обривався, Карлові вдалося лише встановити, що молодший брат Рудольфа — Ганс-Юрген Зікс проживає в місті Загені, землі Верхній Рейн, і є власником досить великої і перспективної фірми готового одягу.
На ім’я Йоахіма Шліхтінга Карл натрапив лише раз: у зв’язку з реорганізацією одного з гамбурзьких концернів повідомлялося, що його директор Йоахім Шліхтінг подав у відставку, бо вирішив решту днів своїх провести в маєтку дружини під Ганновером.
І жодної згадки про Людвіга Пфердменгеса…
Фактів було, власне кажучи, мало. Карл розраховував на більше, але ж могло трапитися, Що він одразу наштовхнувся б на повідомлення про смерть кого-небудь з “трійки”.
Карл подзвонив Гюнтеру Велленбергу і призначив йому побачення увечері в журналістському клубі.
Думка про Гюнтера з’явилася ще раніше, Карл розумів, що може трапитися всяке, і йому одному буде важко; у такій ризикованій справі підтримка чи порада друга просто необхідні — хто зна, а раптом доведеться розшукувати Людвіга Пфердменгеса аж у Південній Америці? Та й удвох веселіше, тим більше з Гюнтером — старим другом, людиною надійною й розумною.
Гюнтера Велленберга добре знали у швейцарських театральних колах, менше — глядачі, що Гюнтер пояснював закостенілістю обивателів, небажанням і невмінням піднестися до вершин модерного мистецтва.
Велленберг став засновником та ідейним керівником нового експериментального театру — театру, який не мав ані грошей, ані приміщення і давав вистави по клубах та кав’ярнях. Трупа складалася переважно з молодих акторів, які працювали в солідних, з усталеними традиціями колективах і збиралися після вистав, щоб ошелешити відвідувачів нічних клубів незвичайним видовищем.
Грали без декорацій, театральних аксесуарів. Гримувалися, намагаючись підкреслити все потворне, що є в людині, самі писали сцени й скетчі, іноді гострі, іноді з неясним соціальним забарвленням — копирсалися в темних закутках людської душі, вивертали, бруднили її, сміялися з любові й вірності, вважаючи себе мало не революціонерами, бо зло кидали в обличчя респектабельній публіці, яка приходила на їхні нічні вистави, все, що думали про неї, з чималою домішкою цинізму.
Карлові подобалися пошуки Велленберга, хоча він часто й не поділяв погляди друга, був поміркованішим. Іноді друзі лаялись, сварилися, однак не надовго. Через день–другий знову сходилися, бо нудилися один без одного, кожен чимось доповнював іншого, навіть сварки й суперечки приносили обом задоволення…
…Гюнтер сидів на своєму постійному місці — праворуч од виходу, пив каву й проглядав журнали. Він завжди вечорами пив багато кави. Карл дивувався, як може людина випити стільки й потім спати, але Гюнтер лише сміявся й пояснював, що все одно веде нічне існування, а до ранку, коли він лягає, ще далеко, та й узагалі кава не заважає йому міцно спати.
Карл підсів до Гюнтера, і той відклав журнали, глянувши запитально.
— Що трапилося? Мені здалося, ти був схвильований, коли дзвонив. Та й зараз почуваєшся не в своїй тарілці.
Отак завжди: Гюнтер був непоганим психологом і вмів зазирати другові в душу. Іноді це дратувало Карла, він давав відкоша Гюнтерові, навіть іронізував з його намагань одразу зрозуміти й оцінити людину, та не міг не віддати другові належного — Гюнтер усе ж знав людей, помічав їхні вразливі сторони і вмів спритно грати на людських слабкостях. Але навіть менторський тон Гюнтера на цей раз не вразив Карла. Бо знав: сьогодні його верх, зараз він ошелешить Гюнтера, гратиме з ним, як захоче, і так буде принаймні у найближчому майбутньому.
Усвідомлення того, що він зможе облагодіяти друга, якось підносило Карла у власних очах, і він не відмовив собі у задоволенні хоч трохи поінтригувати Гюнтера.
— Маєш рацію, — відповів, — я і справді, можливо, не в своїй тарілці. Але з насолодою побачу, як витягнеться твоя самовдоволена пика, коли почуєш, що скажу. Я, правда, ще не вирішив, чи варто відкривати цю таємницю, та коли ти гарно поводитимешся…
Гюнтер дивився недовірливо, але чи то блиск Карлових очей, чи його переконаність і схвильованість підтвердили, що каже чисту правду, і Гюнтер, відставивши чашку з кавою, нахилився до Карла.
— Ну? — запитав коротко.
Карл, не поспішаючи, запалив сигарету.
— Хотів би ти мати мільйон?
Гюнтер зареготав.
— Кельнер, кави! — помахав рукою. — Мільйон чого: доларів чи фунтів стерлінгів? Чи ти хочеш подарувати мені мільйон швейцарських франків? Я не гордий і візьму будь-якою валютою, навіть у динарах або рупіях!
— Мільйон західнонімецьких марок, — обірвав його Карл.
— Можу і в марках, — продовжував іронізувати Велленберг. — Чудова валюта, яку можна поміняти в будь-якому банку. Мрія мого життя — мільйон, і я вклоняюсь вам, о Ротшільде, за щедрий подарунок!
— Подарунка не буде, — швидко одказав Карл. — Гроші доведеться заробляти.
— Ха! — вигукнув Гюнтер зло. — Я можу працювати все життя й не зароблю мільйона. Якщо фортуні не забагнеться трохи поколисати мене…
— Можливо, ти вже в колисці, — засміявся Карл. — Не можу нічого гарантувати, але послухай… — І розповів про існування “трійки”, обминувши, звідки він дізнався про неї.
Від іронії Гюнтера не лишилося й сліду.
— Ого! — округлив очі. — І скільки лежить на тому шифрованому рахунку?
Карл знав, що Гюнтер запитає про це. Він заздалегідь продумав усі можливі повороти розмови й вирішив не відкриватися до кінця.
— Тебе влаштовує мільйон? — мовив так, щоб покласти край небажаним запитанням.
— Звичайно… — Гюнтер зрозумів, що його відсувають на другий план, але не образився. Подумав: на місці Карла він поводився б так само, можливо, не дав би й мільйона, гра була варта свічок і за сто, і за п’ятдесят тисяч, навіть менше. Велленберг жадібно ковтнув гарячої кави, яку приніс кельнер. — А звідки?.. — Та нараз осікся, бо догадався звідки. І це вразило його: невже? І чи можливе таке? Так, Хаген, а Франц Ангель, котрого недавно повісили і який, він читав про це, полював на есесівські скарби, довгий час переховувався під прізвищем Хаген, отже, перед ним сидить зараз…
Гюнтера кинуло в піт. Він міг би відплатити за образу, міг двома словами знищити Карла Хагена — сина вбивці, ката, і Гюнтер мимовільно глянув на друга зверхньо і навіть зневажливо.
Карл піймав цей погляд і зрозумів, що Гюнтер догадався про все, — зіщулився й відвів очі: з яким задоволенням він би викинув ті мільйони на смітник, аби тільки не бути сином Ангеля, не критися й не носити ганебне тавро; хоч він ні в чому й не винен, проте — син, і це тяжітиме вічно, аж до смерті.
І все ж знайшов у собі сили, щоб сказати спокійно і на перший погляд байдуже:
— Дані, які я маю, вірогідні. їх переслав листом мій батько. Ти, певно, чув це прізвище — його звали Франц Ангель.
Слова злетіли з його вуст, і нічого не сталося — Гюнтер продовжував сьорбати каву, і в його очах не було ані цікавості, ані здивування, він мав витримку, цей Гюнтер Велленберг, чи просто зумів зіграти, адже справді був талановитим драматичним актором. Але про що б не думав Гюнтер, Карлові імпонувала його стриманість — здивування, особливо співчуття, були б зараз нестерпні.
По кількох секундах мовчання продовжив, награно посміхаючись:
— Ти розумієш, я не можу пишатися таким предком, та що вдієш…
— Облиш! — перервав його Гюнтер. — Давай краще не говорити про це. Що сталося, те сталося, мене не цікавить джерело твоєї інформації. Був би твій батько самим сатаною, це не вплинуло б на моє ставлення до тебе!
Гюнтер простягнув Карлові руку, тому здалося — дещо театрально, та все ж щиро потиснув руку другові, наче присягаючись на вірність. Запитав би зараз Гюнтер прізвища “трійки” — назвав би, не вагаючись, але Гюнтер не запитав, хоч запитання й крутилося в нього на язиці.
— Отож, ми домовились, — сказав Карл. — Я назву двох із “трійки”. Не тому, що не довіряю тобі, просто коли ти знатимеш усіх трьох, таємниця перестане бути таємницею. — Це прозвучало трохи непереконливо, та Карл не міг видумати пристойнішого аргументу. Він і справді довіряв Гюнтерові, та якесь підсвідоме почуття підказувало: не слід відкриватися до кінця! Щоб перевести розмову на інше, додав діловим тоном: —Звичайно, ти повинен розуміти, що нема жодних гарантій і вся наша… е-е… місія може виявитися даремною…
— Я не вимагаю, щоб ти дав мені розписку на мільйон, — хрипко засміявся Гюнтер. — Але врахуй: мої фінансові можливості…
Та Карл і без цього знав, що у Велленберга ніколи не буває грошей.
— Всі витрати я беру на себе, — зупинив його. — Можливо, все буде гаразд, і ми швидко… Але ж про всяк випадок я маю кілька тисяч франків.
— О-о! — задоволено вигукнув Гюнтер.
Карл перехилився до нього через столик, зашепотів:
— Першим у списку стоїть Рудольф Зікс. Колишній групекфюрер СС. Відомо лише, що його брат живе зараз у Загені. Це недалеко від Кельна. Мій “фольксваген” на ходу, якщо не заперечуєш, післязавтра можна вирушити.
Ганс-Юрген Зікс походжав по кабінету, помахуючи сигарою. Таку вже мав звичку — обдумуючи щось важливе, міряв кабінет навскіс неквапливими кроками й нюхав ароматний сигарний дим: усі знали, коли в кабінеті пана Зікса накурено, хазяїн прийняв важливе рішення.
Візит швейцарського журналіста насторожив Зікса. До місцевих газетярів давно вже звик. їм з охотою давав інтерв’ю і взагалі підтримував контакти з газетами, вважаючи, що згадування в пресі його імені сприяє популяризації фірми готового одягу Ганса-Юргена Зікса, а без реклами в другій половині двадцятого століття важко продати й склянку газованої води.
Пан Зікс нічим не виказав своєї зацікавленості: протримав швейцарського журналіста з півгодини в приймальній і зустрів сухо, всім виглядом підкреслюючи, що він — людина ділова й не витрачатиме час на балаканину. Але вже перше запитання молодика, який назвався Карлом Хагеном, занепокоїло власника фірми й навіть злякало його — пану Гансу-Юргену Зіксу довелося зробити зусилля, аби відповідати рівно, доброзичливо й наприкінці усміхнутися й потиснути журналістові руку.
Тепер Зікс пригадував усі деталі розмови — вона справді була важлива й могла мати зовсім несподівані наслідки.
Журналіста цікавила зовсім не фірма, не її продукція та зв’язки, він розпитував про старшого брата Ганса-Юргена — колишнього групенфюрера СС Рудольфа Зікса. Звичайно, нахабу можна було одразу виставити з кабінету, пан Зікс хотів так і вчинити, але обережність, як завжди, взяла гору (ну, чого б домігся, викинувши журналіста?), і він вступив у гру, запропоновану паном Хагеном: відповідав недомовками на недомовки, сам ставив раптові запитання, намагався викликати журналіста на відвертість. Справа в тому, що вони з Рудольфом чекали з Південної Америки людей від обергрупенфюрера СС Лібана, й поява швейцарського журналіста (можливо, й не журналіста) видалась вельми й вельми підозрілою.