Карл усміхнувся, згадавши цікавого послушника, щоки якого аж червоніли, мабуть, щодня їв м’ясо й не обмежував себе порціями. А отець Людвіг Пферд-менгес, який відпочиває по дві години після обіду! Чудові нащадки святого жебрака!..
Але що вдієш, кожен влаштовується, як може, й акції Франціска Ассізького тим і гарні, що за весь час ніколи не падали й грають лише на підвищення…
Ці думки трохи засмутили Карла, та подумав, що, зрештою, наплювати на спосіб життя монахів. Він повів Аннет обідати, бо годинник показував уже по четвертій, і всі порядні люди, напевно, вже давно й забули думати про обід.
Встали з-за столу на початку шостої, сонце схилилося вже до заходу, й на площу перед тратторією впали довгі тіні. Карл зійшов на другий поверх, де їм відвели кімнати, й прийняв душ. Витягнув із валізи білу лляну сорочку, вона трохи холодила й не липла до тіла. Піджак потримав у руці, однак лише думка про те, що треба вийти в ньому на вуличну спеку, викликала огиду.
У Карла лишалося кілька хвилин — вони посиділи втрьох, не розмовляючи: про все вже було переговорено, всі хвилювались, та намагались не виказувати хвилювання. Нарешті Карл підвівся, помахав недбало рукою.
— Не затримуйся, — попросила Аннет.
— Звичайно. Мені приємніше дивитися на вас, ніж на найсимпатичнішого з ченців!
Аннет і Гюнтер бачили, як Карл проминув площу, обійшов автобуси й зник за рогом собору. Ще здалеку побачив біля монастирської брами цікавого послушника — той сидів на лавці в затінку й читав молитовник.
Карл міг закластись, що спритний ченчик побачив його вже давно, але той відірвав очі від книжки лише тоді, коли Карл сів поруч. Мовив:
— На вас чекають у саду. Я проведу.
Отець Людвіг Пфердменгес гуляв по тінистій алеї. Він беріг своє здоров’я і, коли тільки міг, намагався рухатися й більше бувати на свіжому повітрі. Побачивши послушника з чоловіком, який просив у нього аудієнції, зупинився за деревом, розглядаючи: ніколи не завадить побачити майбутнього співбесідника раніше, ніж він тебе; скільки разів отець Людвіг вигравав на цьому — іноді фора всього лише в кілька секунд давала йому величезну перевагу.
Але зовнішність юнака, що йшов за ченцем, нічого не підказала Пфердменгесу: міг бути і філософом, що визнає богословські науки, і посланцем звідти — за старою звичкою отець Людвіг навіть у думках не уточнював — звідки: скільки їх пройшло через його руки, спочатку есесівців, які спалили десь свої мундири, потім просто кур’єрів чи представників від організацій, котрі бажали б налагодити зв’язки з емігрантами в Іспанії чи Південній Америці: раніше, щоправда, приїжджали люди солідні, колишні колеги Пфердменгеса по партії, але потім почали з’являтися енергійні молодики в картатих сорочках і навіть у шортах. Отець Людвіг спочатку косував на них оком, однак поступово звик, молодь підростає, бере справу в свої руки, що й казати, він сам теж на початку тридцятих років був не старший за цих хлопчаків.
Отець Людвіг вийшов із-за дерева, махнув рукою послушникові, щоб зник. Посміхнувся і вклонився відвідувачеві, зробив жест, який можна було сприйняти як бажання благословити, та молодик ніяк не одреагував на нього, й ченець указав йому на лавку попід кипарисом.
Карл зачекав, поки ченець сяде, й опустився поруч.
Отець Людвіг дивився не дуже люб’язно, хоч і намагався заховати погляд. Весь вигляд його обличчя, видовженого, гострого, буцімто сокира, породжував неприємні асоціації: здавалось, монах прагнув з задоволенням розрубати свого співбесідника. Дивився на Карла очікувально, морщив чоло, навіть на його лисому черепі заворушилася шкіра.
Карл ще ніколи не бачив такого і, вражений, не відводив очей. Певно, йому слід було починати розмову, та сидів, наче язик прилип до піднебіння.
Отець Людвіг перший порушив мовчанку:
— Мені передавали, що ви маєте якусь справу…
Карл озирнувся по боках і, нікого не побачивши, присунувся до ченця й запитав пошепки:
— Чи бачили ви чорний тюльпан?
Якась тінь майнула в очах отця Людвіга. Та лише на секунду, бо й далі дивився запитувально й гостро. Якщо він знав пароль, то проявив чудову витримку.
— Ну, а якщо й бачив? — ледь поворушив губами.
— Невже ви не пригадуєте?..
Шкіра на черепі отця Людвіга розгладилася. Він посміхнувся Карлові, як дитині, здавалося, зараз погладить його по голівці.
— Я вже вийшов з віку, коли граються в таємниці. Мене цікавлять лише книжки.
— Але ж ви повинні пам’ятати пароль, який дав вам Кальтенбруннер! — не витримав Карл. — І назвати мені дві цифри шифру.
Отець Людвіг і далі дивився лагідно.
— Але я ніколи в житті не бачив Кальтенбруннера, якщо ви маєте на увазі того… — непевно хитнув головою,
— Так, обергрупенфюрера Ернста Кальтенбруннера, — ствердив Карл. Позиція монаха збентежила і одночасно розізлила його: для чого ж гратися? — Вам доручили таємницю державної ваги, й ви повинні назвати мені дві цифри.
Шкіра на черепі монаха знову зібралася зморшками.
— Від шифру? — пробуркотів. — Ви маєте на увазі… — Нараз погляд його посвітлішав — отець Людвіг згадав чи нарешті збагнув, чого від нього вимагають. — Від банківського шифру?
Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу виказав себе.
— Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх — і все, — спробував виправити помилку.
— І хто ж послав вас до мене?
— Не маю права назвати.
Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:
— Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?
— Ви хочете знати більше, ніж вам належить, — посміхнувся Карл.
Монах докірливо похитав головою.
— Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…
— Цифри! — жорстко обірвав Карл.
Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погладив себе долонею по черепу й мовив примирливо:
— Добре. Але нам доведеться проїхати тут недалеко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.
— Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?
Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.
— Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, поговоримо…
Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римський!
— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.
— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.
Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:
— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делікатну справу не можна доручати кільком.
— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знаєте, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.
Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б нечемно відмовитись від запрошення.
Отець Людвіг провів його через парк до монастирських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на “форді” за монастирську браму й посадовив Карла. Повів машину вузькими безлюдними завулками. Вони обігнули місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягнулись виноградники !й оливкові гаї. “Форд” натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.
— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.
Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.
О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапилось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, відмовився.
Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет постукала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.
“Фольксваген” стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:
— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.
— Чому?
— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручання поліції зіпсує Карлові всю гру.
— Але він міг хоча б подзвонити…
Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відповісти?
Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хоче від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, заперечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.
Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому років? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспішають додому. Ні, він не наполягає на своїй версії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона зачекає.
Що ж, у цій пораді було раціональне зерно, але ж поліцейський не знав, куди й до кого пішов Карл Хаген. А вона знала й не могла не вигадувати історії одна за одну жахливіші, й, коли б не було поруч Гюнтера, не витримала б і вже давно подалася до отця Людвіга.
О восьмій годині Гюнтер запропонував поснідати, й Аннет згодилась лише тому, що не могла більше терпіти вимушену бездіяльність — майже нічого не їла й дивувалася з Гюнтера: як міг він жувати й пити, та ще й кепкувати з італійської кухні?
Спорожнивши чашку з кавою, Гюнтер обтер губи паперовою серветкою й мовив:
— Наскільки я розумію, маємо зараз два виходи: або йти до цього Пфердменгеса, або піймати того… послушника й спробувати вивідати щось у нього.
— Авжеж, — схвалила Аннет.
— І в тому, і в іншому випадках буде краще, коли діятимеш ти.
— Я? Але що я можу? — злякалася Аннет. Сама думка про те, що треба йти до цього страшного монаха, якого не бачила, але вже уявляла страшним, була нестерпна. — Так, що я можу? — повторила зіщулившись.
— Коли піду я, він зрозуміє, що тут щось нечисто, — пояснив Гюнтер вагомо. — Та зараз ми ще не турбуватимемо Пфердменгеса. Спробуємо обробити послушника. Ну, тобі відомо, як діяти… — не витримав, щоб хоч трохи не помститись. — Усякі там жіночі фокуси. Значить, так… Тобі необхідно побачити отця Людвіга. Але перед цим хочеться дізнатись, як поводитися з такою святою особою. Які в нього звички, де був учора, що робить сьогодні? Та й, взагалі, сама побачиш…
— Певно, ти маєш рацію. — Аннет не могла не згодитися з доказами Гюнтера, хоч і не уявляла собі, як їй вдасться обдурити послушника. Голова після безсонної ночі паморочилась, хотілося плакати. Гюнтер підсунув їй склянку кислого вина з льодом, узяла машинально й відпила — стало трохи легше, і Аннет допила до кінця. Вино одразу додало їй енергії.
— Я піду сама.
— Ні, — заперечив Гюнтер, — я триматимусь неподалік, і в разі потреби — гукай.
— Ага…
Вони спустились до собору, Аннет обійшла усипальню Франціска, благаючи святого допомогти їй, але той не зглянувся на її прохання, бо послушника не було ні тут, ані поблизу монастиря, й дівчині нічого не залишилось, як блукати по майдану, вже заповненому туристами.
Вона побачила послушника, коли вже зневірилась у зустрічі, — той чимчикував од монастирської брами просто до неї через площу. Аннет застигла: їй здалось, що послушник підійде й скаже щось страшне, та відразу відігнала ці думки. Напевно, його послав до неї Карл, отже, не треба хвилюватись.
Дівчина рушила назустріч, осміхаючись, та раптом помітила — послушник ішов, втупившись у бруківку, перебирав чотки й шепотів молитву.
Гукнула:
— Синьйоре, хвилинку, синьйоре! — Послушник, певно, не почув, а якщо й почув, то подумав, що кличуть когось іншого, бо й далі дріботів, не підводячи очей. Аннет згадала, що Карл розмовляв з ним французькою, й підвищила голос: — Mon frere!
Тепер послушник обернувся і, побачивши Аннет, рушив до неї одразу, та зупинився за два кроки. Зиркав раз у раз, і зовсім ще свіжі щоки його стали червоними.
— Мадемуазель щось хотіла запитати? — сором’язливо осміхнувся.
Вони ніяковіли одне перед одним, та Аннет опанувала себе й сказала:
— Хазяїн тратторії, — кивнула на вивіску, — каже, що ви можете влаштувати зустріч з отцем Людвігом.
— Він дуже високої думки про мене, — зашарівся юнак.
— Казали, ви такий гарний і розумний… Я ще вчора хотіла побачити вас, та не знайшла.
— Отець Людвіг поїхав і доручив мені одну справу…
У дівчини тенькнуло серце. Запитала швидко:
— Поїхав? З кимось чи сам?
Послушник відступив. Чи то взяла гору вроджена підозріливість, чи мав наказ тримати язик за зубами.
— Святий отець не мають звички… — почав, та дівчина, зрозумівши, що припустилась помилки, усміхнулась і перебила:
— Яке це має значення? Я просто хотіла знати, чи скоро він повернеться?
— Він повернувся ще вночі.
— То я можу сподіватись?..
— Навряд… Казав, що одразу по обіді… — послушник затнувся.
Аннет піднесла руку, буцімто хотіла доторкнутися до нього, запитала:
— Якщо ви будете вільні після обіду, може, викроїте годинку–другу й покажете мені Ассізі? З гідами так нецікаво.
Обличчя послушника розпливлося в посмішці. Переступив з ноги на ногу, мовив із жалем:
— У цей час ніяк не можу.
— Чому?
— Повинен відвезти отця Людвіга.
— А ввечері? — Аннет грайливо опустила вії. — Отець Людвіг повернеться ввечері?
— Він — ні, але я буду тут.
— А якщо ваш наставник передумає?
— Його не буде кілька днів, — запевнив послушник. — Я тільки відвезу його, а сам — назад. Ви надовго до Ассізі?
— Ще не знаю… — зітхнула Аннет.
— Я вам покажу всі ассізькі святині. — Послушник заховав до кишені чотки. — До того ж, — запропонував нерішуче, — у мене є моторолер, і ми зможемо…
— О-о, як чудово! — заплескала в долоні Аннет. — То коли ми зустрінемось?
— О п’ятій біля входу в собор.
— Добре.
Послушник вклонився й подрібушив далі. Дівчина дивилася йому вслід, юнак перед тим, як завертати за ріг, озирнувся й кивнув здалеку.
Аннет, згадавши його жадібні очі, зіщулилась. Махнула Гюнтерові, який крутився мало не поруч, і попрямувала до готелю. Відчула таку втому, що, здавалося, сіла б отут ось просто на бруківку й не рухалась. Ледь зійшла до себе на другий поверх і впала в крісло. Гюнтер стояв поруч і мовчав. Аннет була вдячна йому за те, що не квапив.
— Учора ввечері монах їздив кудись, — почала, й відразу вся втома зникла, наче гарно проспала всю ніч і щойно стояла під прохолодним душем. — І сьогодні від’їжджає одразу по обіді.
— Ну й що? — не зрозумів Гюнтер.
— Як же ти не можеш збагнути? Вчора ввечері Пфердменгес зник. Якщо б Карл залишився в Ассізі, прийшов би в готель. Отже, вони поїхали разом, і Карл не повернувся. їздили кудись недалеко, бо отець Людвіг вночі був уже в монастирі. Сьогодні монах знову їде, певно, туди ж. Крім того, попередив, що його не буде кілька днів.
— Щось у цьому є, — потер лоба Гюнтер. — Хоча… Розкажи, про що ти розмовляла з хлюстом у сутані? Він мало не облизувався, дивлячись на тебе!
— Облиш… — невдоволено поморщилась Аннет. — Я призначила йому побачення о п’ятій, і якщо треба ще щось витягти з нього… — Вона взяла запропоновану Гюнтером сигарету, хоч і не курила, затягнулась, закашлялась. Кинула й переповіла в деталях розмову з послушником.
Гюнтер слухав, не перебиваючи, зробив висновок:
— Хитрий, пройда, але ти обвела його навколо пальця. І маєш рацію, за святим отцем треба постежити. Шкода, не дізналась, куди вони їдуть.
— Казав, десь недалеко. Я подумала: не варто розпитувати. Ще переповість своєму наставникові, і коли за цим щось криється…
— Правильно, — схвалив Гюнтер. — Ти діяла як справжній комісар Мегре. Тільки чорта з два знаменитий детектив витягнув би щось із цього юного монаха. Але життя є життя… — зітхнув і з жалем зиркнув на Аннет. Звичайно, коли вона подобається навіть йому, Гюнтеру Велленбергу, то що й казати про ченчика. — Отже, призначив тобі побачення…