Чомбе зиркнув на нього підозріливо: говорить щиро чи знущається? Адже відомо, що він зміг протриматись у Катанзі зовсім недовго. Та француз дивився, доброзичливо, й Чомбе заспокоївся.
— Природні умови Катанги, — мовив повчально, — не дозволяють вести війну в її, так би мовити, класичних зразках і диктують зовсім своєрідну тактику…
— Ми б хотіли познайомитися з цією тактикою, — втрутився Гюнтер. — Нам рекомендували полковника Пфердменгеса.
— Хто рекомендував? — швидко обернувся до нього Чомбе.
— Пан Леребур, — кивнув Гюнтер на француза. — Він наслухався про його хоробрість і рішучість.
— Так, — згодився Чомбе, — полковник Пфердменгес — людина справді хоробра.
— Ми б просили вас допомогти нам зустрітися з полковником, — наполягав Гюнтер. — Справа в тому, що ніхто, крім вас…
— Так, війна йде жорстока, — ствердив Чомбе, — й необхідно вживати певних заходів і дотримуватися суворої військової таємниці. Та я постараюсь допомогти вам, хоча…
Гюнтер зрозумів його.
— Ми не діти й розуміємо, що специфічні умови ведення військових дій у Конго вимагають іноді деяких надмірностей і, як би це сказати, немалої крові. Але ви можете бути певні в нашій лояльності й небажанні роздмухувати негативні аспекти…
Чомбе закивав головою.
— Так… Так… Само це я й хотів сказати. Гарно, що ми маємо спільну точку зору. Я дам вам листа до полковника, але повинен попередити, що дістатись туди буде важко. — Підійшов до карти на стіні, обвів пальцем досить велику територію. — Це Північна Катанга. — Тицьнув пальцем: — Ось тут ви знайдете полковника Пфердменгеса.
Жорж Леребур виявився неоціненним компаньйоном: крім того, що знав Конго так, як Карл свій рідний Бернський кантон, мав багато знайомих у найрізноманітніших колах. У дирекції “Юніон міньєр”, яка фактично була справжнім хазяїном Катанги, їх зустріли з розкритими обіймами — того ж таки дня Жорж умовився про оренду не дуже старого “пежо”; їм пропонували й кращі марки, та Леребур рішуче відмовився. “Може, спеціально для нас ви відкриєте й пару бензоколонок?” — запитав, і ніхто йому не заперечив. Справді, вони мали їхати по дорозі, де бензин міг бути, а міг і не бути; пам’ятали випадок, коли автомобілі стояли по кілька днів у маленьких провінційних містечках, чекаючи пального. Жорж знав це й тому рішуче вибрав “пежо”, а не елегантний “ягуар”, якого пропонував їм один з директорів “Юніон міньєр”.
Тепер, коли позаду залишився не лише Елізабетвіль, а й Лубуді, Букама, Каміна, вони по-справжньому оцінили передбачливість Леребура: все одно на місцевих дорогах, особливо після Буками, більше ніж 50–60 кілометрів не зробиш, і потужний “ягуар” лише дратував би їх, а пошарпаний “пежо”, скрегочучи залізом на вибоях, потихеньку на одному баці дотяг їх до Буками, де завжди був бензин і працювали аж дві заправочні станції.
Тепер шосе прорізало незайманий тропічний ліс, бігло повз плантації, оточені високими вітрозахисними смугами евкаліптів. Іноді серед сухого бушу відкривались мальовничі краєвиди з бамбуковими гаями — тут не пройти, не пролізти, міцні стовбури стоять мало не впритул.
Часто дорога в’юнилась у суцільному зеленому тунелі: переплетені ліанами дерева, здавалося, навалювались на неї, пахло гнилими випарами, як в оранжереї, важко було дихати — сиділи в самих шортах і легких сорочках, знемагали від спеки.
Обідати зупинились під розкішними пальмами барассус, які росли на самому узбіччі. Трава під пальмами досягала метра, “пежо” заховався в ній; Гюнтер, розстеливши брезент, валявся горілиць, насолоджуючись відпочинком. Він вів машину і, як людина робоча, лише поблажливо дивився, як Жорж і Карл відкривали консервні банки. Видно, йому захотілося побалакати, бо відпив просто з пляшки кілька ковтків мінеральної води й почав:
— Хіба не схожий я зараз на вождя племені ватузі… чи які ще там бувають, Жорж?.. А ви, як жалюгідні раби, догоджаєте мені, напуваєте й годуєте, а потім розмалюєтеся й танцюватимете войовничий танок бумбу-румбу… Мені набридне це, і я махну рукою: ви підете вбивати для мене слона чи лева, хоча… я хочу гіпопотама… І взагалі, мені смакують гіпопотамові котлети, панове аборигени, якщо ж до того ви запропонуєте мені ковток джину й красуню з сережкою в носі, я буду найщасливішою людиною в світі!
— Ану, взяли!..
Карл і Жорж рвонули брезент, і вождь ватузі, блиснувши голими п’ятками, полетів у траву.
— Я кину вас на розтерзання моїм прирученим носорогам! — загорлав. — А ваші кістки, негідники, перемелють мої гієни!
— Не дамо йому джину? — серйозно запитав Карл у Жоржа.
— Виллємо його прирученим носорогам… — ствердив той.
— Мої носороги п’ють лише високомарочний французький коньяк, — заволав Гюнтер, — якого ви ніколи й не нюхали! І майте на увазі, я скаржитимусь на вас Чомбе!
— Оце… — Карл підсунув йому під ніс щойно відкриту банку з шинкою. — Але ти тільки нюхатимеш…
— Я пожартував, друзі, — став на коліна Гюнтер, — і прошу милосердя!
…І знову нескінченна дорога майже без зустрічних машин, рідкі поселення, жителі яких, побачивши автомобіль з європейцями, ховалися по своїх злиденних халупах. У кожному з найменших населених пунктів впадали у вічі примітивні споруди — вбиті в землю чотири кілки з дахом, вкритим сухим банановим листям.
— Своєрідні негритянські клуби, — пояснив Леребур.
Справді, ці навіси можна було назвати й курильними кімнатами, й чайними. Відвідування їх — прерогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід заборонено. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це стосується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.
— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.
— Дьямбо, бвана…[1] — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.
Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жителем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?
У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зникли, забачивши машину? Бвана помиляється, заперечив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…
Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому “пежо” перетнуло щойно звалене дерево.
Машину одразу оточили озброєні негри — хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не погрожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запитав, хто вони й куди їдуть?
Леребур пред’явив документи й пояснив, що вони — представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.
— Ось, — показав папірець, — дозвіл вашого міністерства внутрішніх справ.
— Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, — заперечив командир. — Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!
Жорж посміхнувся.
— Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.
Командир задумався. Цей європеєць мав-таки рацію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд — він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:
— Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А грабує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. — Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. — Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, — посміхнувся зневажливо, — нам не звикати до брехні: трохи більше, трохи менше — яке це має значення… Пишіть, що хочете…
Леребур сів за руль, — була його черга вести машину, — й пообіцяв:
— Напишемо, як є… — Рвонув “пежо” так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їхали: — Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігаються з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…
— У нього мужнє й благородне обличчя, — зауважив Карл.
— Стара очкаста змія… — буркнув Жорж.
Карл зареготав.
— Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.
— Щось у ньому є, — згодився Гюнтер. — Ага, зрозумів: почуття власної гідності.
Карл схвально нахилив голову — Гюнтер мав-таки рацію.
Перевалили через залізницю, яка з’єднує Альбертвіль з Центральним Конго, й тепер їхали дорогою, обабіч якої тяглись нескінченні зарості слонової трави. Вперше побачивши її, Карл не повірив, що це — трава, й попросив зупинити машину. Вони з Гюнтером походили поблизу автомобіля — Жорж попередив, щоб не віддалялись, були випадки, що європейці не могли влбратися з цих хащів. Трав’яне буйство починалось одразу за узбіччям, саме буйство, бо трава зводилась на два й більше метрів; вона закривала їх з головою, за крок уже нічого не було видно, людина розчинялася в заростях, які відразу змикалися за нею.
Жорж нетерпеливо засигналив їм: сьогодні ще мали проїхати до Касонго, а дорога в деяких місцях вибоїста, суціль заросла травою.
Жорж лаявся стиха, проклинаючи африканські дороги, бо стрілка бензометра торкалася вже нуля, й невідомо було, чи вистачить пального до Касонго. На щастя, кілометрів за двадцять до міста луки скінчились, тепер “пежо” котився зі своєю звичайною швидкістю — шістдесят кілометрів на годину. З гребеня невеличкого горба Жорж уже побачив будиночки Касонго, та раптом машина зачмихала й зупинилась: бензин закінчився. У каністрах теж нічого не було, й Леребур запропонував:
— Чекати тут когось, щоб виканючити галон бензину, справа непевна. Я залишуся в машині, а ви йдіть до міста. Звідси три-чотири кілометри, не більше. Візьмете велосипед на колонці, й хтось привезе пару галонів.
Гюнтер і Карл були не від того, щоб розім’ятися після довгої їзди. Рушили бадьоро до міста, тримаючись тіні придорожніх дерев. Коли до Касонго залишалося зовсім небагато, на шосе вийшли з кущів кілька чоловіків з автоматами.
Карл і Гюнтер зупинилися. Вперед виступив чолов’яга років за сорок із зморшкуватим обличчям, у військовій сорочці, заправленій у пошарпані штани. На животі в нього висіла кобура з пістолетом. Запитав владно:
— Хто такі?
— Журналісти. Ми — швейцарські журналісти і їдемо з Елізабетвіля.
— Не бачу, на чому ви їдете… — зареготав чоловік і простягнув руку. — Документи!
Гюнтер почав пояснювати, що в них не вистачило бензину й довелося йти до Касонго пішки, а все, в тому числі й документи, залишилось у “пежо”.
Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:
— Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?
— Але ж я кажу правду, ви можете перевірити, в нас не вистачило бензину, й ми залишили машину зовсім недалеко.
— Гарна легенда, капітане, — підморгнув зовсім ще молодий хлопець з автоматом, що стояв поруч. — Можу закластися, це — шпигуни з Альбертвіля. І після того, як ми прибрали їхнього самозванця президента…
— Маєш рацію, — схвалив капітан. — Так ось, лебедики, казатимете правду, чи допомогти вам? — ступив крок і вдарив Гюнтера в сонячне сплетіння. — Для чого вас підіслали сюди?
— Ви можете легко перевірити, — швидко почав Карл, — наша машина…
Удар у щелепу обірвав його белькотіння. Капітан умів бити, у Карла запаморочилось у голові, він осів поруч із Гюнтером.
— Ви не маєте права! — раптом закричав Гюнтер. — Ми іноземні піддані, і ви відповідатимете!
— Ми маємо доручення до полковника Пфердменгеса, — додав Карл, тримаючись за щоку, — і я вимагаю, щоб ви…
— Ти тут нічого не можеш вимагати, — вдарив його носком черевика капітан. Подумав і вирішив: — Ясно, шпигуни… Розстріляти!
Карлові здалося, що капітан пожартував. Підвівся на коліна, мовив якомога переконливіше:
— Ви помиляєтесь, капітане, ми не шпигуни, і я вам кажу: це легко перевірити.
Капітан схопив його за барки, підвів.
— Хто назвав тобі ім’я полковника? Тут жодна душа не знає його.
— Маємо листа до полковника від самого Чомбе.
— Де він? Нема? Я так і знав… Годі базікати! — відштовхнув Карла. — Розстріляти!
Солдати схопили їх, скрутили руки назад, зв’язали. Молодик із автоматом підштовхнув Карла до узбіччя.
— Давай… Нема часу…
Лише тепер Карл зрозумів, що з ними не жартують. Обернувся до капітана, але той стояв до них спиною. Карл хотів крикнути йому щось, та раптом збагнув: що б він не казав, ця людина не змінить свого рішення, і їхню долю вирішено.
Карла підштовхнули в бік автоматом, і він покірно пішов до кущів.
Та Гюнтер не хотів умирати. Його теж підштовхнули, але він викрутився поміж двох солдатів, підбіг до капітана і впав на коліна.
— Даю вам слово честі, — почав у розпачі, — ми журналісти й маємо доручення до полковника… — Солдати підхопили його під руки, потягли. — Благаю, не вбивайте! Пфердменгес не простить вам!
Капітан обернувся, якась тінь майнула по його обличчю, наче завагався, та махнув рукою й пішов до дерева, під яким стояв американський джип.
Гюнтер відбивався, вигукував щось, та солдати тягли його в кущі. Метрів за п’ятдесят від дороги, на галявині, їх прив’язали до стовбурів дерев. Молодик з автоматом відійшов на кілька кроків, запитав у солдатів німецькою:
— Хто хоче?
— Кінчай їх, сержанте, — байдуже одповів хтось.
Гюнтер, почувши німецьку мову, почав жалібно канючити:
— Ми — німці, невже вбиватимете своїх співвітчизників?
Молодик опустив автомат.
— Німці? — запитав здивовано.
Гюнтер відчув надію на порятунок.
— Ми швейцарські німці… — мовив благально. — І в нас на шосе справді лишилася машина…
— Знов ти своєї! — сплюнув сержант.
Він почав підводити автомат, чорна цятка дула всвердлилася Карлові в мозок, і ним оволоділа апатія, наче все й бачив і чув, та не міг ворухнутися, усе було міражем, нереальністю — і солдати, і дерева, до яких їх прив’язали, й жовта трава під ногами, — реальним було лише автоматне дуло; воно здригнеться зараз, та він уже не побачить вогню, кулі долетять швидше…
Поруч Гюнтер заскиглив тонким голосом:
— Не вбивайте нас!
Сержант повів автоматом, тепер Карл бачив лише чорний отвір дула; він збільшувався і нагадував жерло гармати, Карл міг просунути туди голову, пролізти в чорну безодню, звідки нема вороття. “Швидше б”, — подумалось.
І раптом — нема чорної безодні, сержант, опустивши автомат, повертається до них боком…
Що там на краю галявини? Чому знову з’явився капітан і чому поруч із ним Леребур?
Вже усвідомивши, що прийшов порятунок, Карл ніяк не міг позбутись відчуття, що у нього на грудях болить обпечена шкіра…
— Я вимушений принести вам свої вибачення, — говорив капітан, поки їх розв’язували, та Карл погано розумів його, апатія не відпускала, й під серцем пекло.
— Дайте йому води… — помітив Карлів стан Жорж Леребур.
До його губ притулили баклагу, він автоматично ковтнув, горілка обпекла горло, та відразу полегшало — закашлявся, сльози виступили на очах, але біль під серцем вщух, повернулася здатність чути й бачити.
Гюнтер стояв поруч, зіпершись на дерево, й гикав. Йому теж дали ковтнути горілки, він відпив мало не половину баклаги. Підніс кулаки, щось хотів сказати, але, так і не мовивши жодного слова, знеможено сів на траву.
— Вас запідозрили у шпигунстві на користь бунтівників, — пояснив Леребур. — Днями їхні хлопці, — кивнув на капітана, — вбили Янсона Сендве. Це президент Північної Катанги й керівник партії “Балубакат”. І тепер вони небезпідставно побоюються репресій.