Annotation
Молодий журналіст Юрась Булочка давно мріяв про справжнє відповідальне завдання. Але подорож у районне містечко Рябокінь стала для нього випробовуванням і в прямому, і в переносному значенні слова, адже розплутати загадкове подвійне вбивство — це вам не кіт начхав! Та хіба упорався б Юрасик, якби у розслідуванні йому не допомогли химерні істоти, які буцімто живуть тільки у казках?.. Овва! Ви не вірите ні в лісових духів, ні в домовиків? А може, вам просто боязко зазирнути у незнане? Бо насправді воно зовсім поряд — варто тільки прокласти місточок між світом реальним і світом химерним, варто тільки захотіти побачити невидиме…
Наталя Тисовська
УВЕРТЮРА
Частина перша
Розділ І
Розділ II
Розділ III
Розділ IV
Розділ V
Розділ VI
Розділ VII
Розділ VIII
Розділ IX
Розділ X
Розділ XI
Розділ XII
Розділ XIV
Розділ XV
Розділ XVI
Розділ XVII
Розділ XVIII
Частина друга
Розділ І
Розділ II
Розділ III
Розділ IV
Розділ V
Розділ VI
Розділ VII
Розділ VIII
Розділ X
Розділ XI
Розділ XII
Розділ XIII
Розділ XIV
Розділ XV
Розділ XVI
Розділ XVII
Розділ XVIII
Частина третя
Розділ І
Розділ II
Розділ III
Розділ IV
Розділ V
Розділ VI
Розділ VII
Розділ VIII
Розділ IX
Розділ X
Розділ XI
Розділ XII
Розділ XIII
Розділ XIV
Розділ XV
Розділ XVI
Розділ XVII
Розділ XVIII
notes
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
Наталя Тисовська
Они же все боги прозваша, слънце
и месяц, земли и воду, звери и гады. «Ходіння Богородиці по муках»
Не ходила ли еси к Мокуше? «Номоканон»
УВЕРТЮРА
Юрась Булочка сумно глядів у стелю. В редакції столичної газети «Речовий доказ» було напрочуд тихо: сьогодні Юрасик примудрився припхатися на роботу несосвітенно рано — о пів на десяту і, звісна річ, виявився єдиним сумлінним працівником.
Самотність наштовхнула Юрася на невеселі роздуми. Новий рік минув, минуло й чарівне Різдво, на які романтичний двадцятидвохрічний журналіст покладав неабиякі надії, — а дива не сталося. Юрась так чекав на нього, так плекав у серці віру в неймовірне щастя, яке обов’язково прийде саме цього року, але минало свято за святом, вже й Водохреще позаду — і примарне сподівання тануло.
Юрасик шумно зітхнув і заплющив очі.
Позаду вчулося шарудіння, тоді хрипкий чоловічий голос тихо і застережливо прогуркотів:
«Ти що робиш?»
«Тс-с-с!» — відгукнувся інший голос.
Юрась Булочка озирнувся — позаду нікого не було. Він протер очі — певно, заспав у кріслі, заколисаний смутними думками. Він іще раз зітхнув і клацнув двічі комп’ютерною мишкою. На екран вискочило вікно інтернет-провідника. Журналіст заглибився в читання.
«Уперше в житті встряваю в таку авантюру!» — зізнався перший голос за спиною в Юрасика.
«Усе колись буває вперше», — по-філософському відізвався другий — як виявилося, жіночий і зовсім юний.
Юрась іще раз квапливо озирнувся. Робочі столи колег, завалені паперами, словниками, примірниками газети «Речовий доказ», нечітко вимальовувались у півсутіні сіренького січневого ранку. Дев’ята година добігала кінця — скоро на роботу прийде головний бухгалтер, за нею потягнуться інші працівники, й на одинадцяту кімнати редакції заповняться гамором.
Юрась Булочка потрусив головою й повернувся до екрану.
«А-а-апчхи!» — гримнуло в нього над вухом.
«На здоров’я», — миттю відгукнувся чоловічий хрипкий голос.
Юрасик здригнувся й зазирнув під стіл. Крім учорашньої обгортки від шоколадки та чиєїсь сріблястої ручки, нічого цікавого під столом не було. Юрась нахилився, підняв ручку й завбачливо сховав її собі до кишені.
«Ти не смій мені тільки чаклувати!» — вигукнув раптом чоловічий голос.
«Чаклунки чаклують! — пхикнуло у відповідь. — Ми живемо у вік комп’ютерних технологій, і я, так би мовити, за науковий підхід до справи…»
«Ага, особливо замовляння твої звучать по-науковому…»
«З іншого боку, — напутливо відгукнувся голос жіночий, — не можна відмовлятися від старовинних традицій… кхе-кхе, від здобутків, напрацьованих поколіннями…»
Юрасик утупився в екран, але не бачив жодного рядка, які чорніли перед очима. Якщо він збожеволів і почав у голові чути голоси, як Жанна д’Арк, то ще півбіди. Зрештою, Орлеанська Діва, хоч і закінчила трагічно, прославилася на весь світ, а хіба ж не слави так прагнеться юному Юрасикові? Набагато гірше, якщо голоси ці реальні, а не плід його хворого мозку — Юрась не дуже вірив у всілякі потойбічні штуки, словом, не любив він такого… незрозумілого.
«Що скажеш стосовно київської журналістки? — тим часом поцікавився жіночий голос. — Достойний вибір?»
«Ну… не знаю…»
«Ох, що за кара небесна! Все самій доводиться вирішувати!»
Юрась Булочка міцно стулив повіки, тоді повільно-повільно обернувся всім тілом — і різко розплющив очі.
У сіренькій мряці мигнула світла сорочка якоїсь дивовижної зеленокосої істоти, а поруч із нею з тіні виступило чорне кудлате чудовисько.
— Ой! — не стримався Юрасик.
«Нас засікли, — муркнув жіночий голос. — Пора вшиватися».
Напівпритомний Юрась сидів у порожній редакції і механічно жував бутерброд, який призначався йому на обід. Обіду чекати він не мав сили — Юрасеві нагально треба було підкріпитися. Упорядкувати думки. Відігнати нав’язливе видіння.
Годинник над столом редактора відділу новин, безпосереднього Юрасикового начальника, показував рівно десяту. Журналіст зробив кілька дихальних вправ, порухав руками, підвівся з-за столу, щоб ще й поприсідати…
Погляд його ковзнув по стільниці.
На краєчку столу лежала свіжа соснова гілочка. Юрась Булочка приречено зітхнув і змирився з долею.
А ви ще й досі не вірите у дива? Тоді ми йдемо до вас!
Частина перша
ПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА
Розділ І
ХОВАНЕЦЬ
Сидячи на сухій гілляці, чугайстер вигравав на сопілці.
Гребінь зимового лісу, притрушеного снігом, стояв тихий-тихий, і голос сопілки линув над сонним берегом. Перебравшись на подобу польовика: хвостатий, окатий, зубатий, ще й маленькі ріжки собі на лобі відростив, чугайстер виводив таку сумну пісню — аж у грудях пекло.
Цікаві нявки визирали з-за дерев, спершу не наважуючись вийти, але ось одна сміливиця в білій довгій сорочці, ніби теж снігом припорошеній, вискочила на крутий берег і почала дріботіти босими ніжками в розхристаному якомусь танку. Чугайстер, опустивши очі, в яких зблискували пажерні іскорки, награвав на сопілці, мов і не помічав нявку.
— Зима, гляди, зима, — шепотіли нявки одна до одної, — а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає!
І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов порвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями.
— Польовик, польовик, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати!
— А ходім! — вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами.
— Тікаймо! Чугайстер! — заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках.
Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Далі неквапливо назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі:
Настромлю тебе,
Наколю тебе
На очеретину!
Буде ватра рости,
Буду нявку пекти
На гостину! Ух!
Чугайстер витягнув полонянку з ями і взяв очеретину в руку. Нявка заплющила жовті очі, вмліваючи: їй пригадалася чорна книжка, яку викрали її товаришки якось із торби подорожнього, що блукав лісом, а в ній жахливий малюнок: величезний білий чугайстер, настромивши нявку на патичка, пече її на вогнищі; довгі зелені коси звисають до землі, просто у вогонь, от-от спалахнуть, а чугайстер сумними очима спостерігає, наче й дійсно жаліє бідолашну жертву. Чугайстер помацав, чи гострий очеретяний шампур, чи ще треба його підгострити, і підніс до нявчиного живота. Тканина на білій сукні натяглась, утримуючи гостре жало, з усіх сил захищаючи тонку, ніжну шкіру.
— Чугайстре! — почувся зненацька низький хрипкий голос, аж чугайстер випустив з долоні нявку, і вона, вдарившись головою об землю, широко розплющила очі. — Чугайстре, віддай мені бранку! Віддаси бранку, я тобі вівцю приведу!
Чугайстер повернув голову й подивився на невчасного нявчиного оборонця. Вся поросла чорною шерстю, невідома істота була схожою на великого пса, що ходить не на чотирьох, а на двох. Виставивши жовті ікла, чудовисько, здавалося, глузливо посміхалось, а в кутиках його губів зібралася тягуча слина.
— Геть! — рикнув чугайстер, знову простягаючи руку до нявки, яка вже почала було потроху відповзати від берега в напрямку лісу. — Ти хто такий?
— Я — хованець, — мовило сміливе чудовисько, що було втричі менше за чугайстра. — Я на поді сиджу, дім стережу.
Капловухий хованець підійшов ближче, непомітно затуляючи нявку собою. Чугайстер насупив кошлаті брови.
— От і стережи дім, а до мене не пхайся!
— Чугайстре, я тобі чесну угоду пропоную: нявку міняю на вівцю. У вівці і м’яса більше, й поживніше воно.
— Геть звідси, малеча! — заревів чугайстер, підносячи білий кулак. Один палець на його долоні був такий, як ціла нявчина нога.
— Ну, як знаєш, — знизав плечима хованець, змикаючи гострі ікла на широкому білому зап’ясті.
Чугайстер заревів од болю на такій високій ноті, що вухо нявчине навіть не розрізнило звуку: круглими очима вона дивилася, як її здоровенний, сильний, страшний кривдник безпорадно розтуляє рота. Й у цей момент нявка відчула, як їй щось тицяється в спину, підштовхуючи в напрямку лісу.
— Тікай, дурепо! — почула вона низький голос хованця. — Чого стоїш, як засватана?
І нявка нарешті побігла.
* * *
Втікачі зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець — висолопивши довгого рожевого язика, нявка — хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де видертий жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не вдавалося. Нявка гляділа на нього з ледь помітним блиском у жовтому оці.
— Ти звідки взявся? — спитала вона, прокашлявшись.
— А нізвідки. Гуляв собі берегом.
Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати кошлаті кучері.
— Ти чорний, як чорт, — мовила нявка, задумливо спостерігаючи, як супутник намагається причепуритися. Чорні кудли стирчали в різні боки й не хотіли влягатися, скільки гребенем не чеши, а лисинка зробилося ще помітнішою.
— Ти гадаєш, якщо коси зелені, то ти не від чорта? — звів червонуваті очі хованець.
— Я не від чорта! Нявки не від чорта!
— А від кого ж? — хованець вдесяте розчесав манишку в себе на грудях, і стала вона така пишна, як грива в лева.
— Ну… — розгубилась нявка, захоплена зненацька важким запитанням, її тремкі пальці, що обіймали стовбур, почали швидко награвати на ньому одній їй чутну мелодію.
— Не знаєш! — торжествував перемогу хованець. — От я тобі розповім, щоб ти, дурне дівча, бува не зганьбила себе в пристойній компанії! Ото на початку світу, коли ще людей не було, а було тільки небо, земля й вода, сидів Бог на великій хмарі, а Чорт літав попри нього. Бог був дуже заклопотаний, бо він саме розмірковував, як облаштувати землю, а Чорт страшенно нудився. Отож Бог йому й каже: лети до землі, каже, до великого синього моря, вмочи палець у море й стріпни позаду себе. І тоді постануть із бризок тобі товариші. Чорт полетів до землі, знизився над великим синім морем і, як був він дуже жадібний, умочив у воду цілу руку. Як почав тріпати Чорт рукою, як почали з бризок вискакувати бісенята: водяники, болотяники, лісовики, польовики, русалки, нявки, морські люди та всілякі інші духи, то заселили вони землю ще перш, ніж Бог створив людину. Отак.
— Значить, і духи від чорта, — спитала нявка, — і чудовиська від чорта?
— Від чорта.
— І хвороби від чорта?
— Від чорта.
— І відьмаки, мерці, вовкулаки від чорта?
— Від чорта, — підтвердив хованець.
Нявка замислилась. На небо вилетів темний птах з великими крилами, заслоняючи місяць, і голосно крякнув. З землі озвалася луна й понеслася лісом від дерева до дерева. Птах покружляв над верхівками голих дерев, не знижаючись, і полетів помалу на захід.
— А чого ж тоді, — спитала нарешті нявка, — одні людям шкоду роблять, а інші добро?
— А хто це людям робить добро?
— А от ти, домовик, хіба не робиш людям добро?
Хованець погладив себе по круглому черевцю, почухав за вухом.
— Домовик — істота лінива. Сидить на поді, їсти просить, і то все тільки несолоні страви. А як господар солону принесе — злоститься й посуд б’є. Хіба це не шкода?
— А якої шкоди нявки людям можуть завдати? Тільки й того, що хлопців на танок заманюємо, бо в нас пари нема.
— Е, ні, — заперечив хованець, — якби хто не мав при собі часнику або ж оделяну, ви б його з собою забрали!
— А от і ні, а от і ні! — закричала нявка. — Ми беремо тільки тих, що самі до нас просяться!
— Аякже! — вперто не погоджувався хованець.
— Закладемося? — опекла його бурштиновими очима нявка.
— На що? — здивувався хованець.
— У тебе господар є?
— Є… А він тут до чого?
Хованець підвівся з-під дерева, струсив із себе налиплий сніг, як пес воду, потупцяв на місці. В лісі вже повністю стемніло, але місяць великою ясною кулею вилетів на чорне небо і сіяв світло поміж чорне зимове гілля, та ще світились у пітьмі жовті нявчині очі.
— Закладемося, — вигукнула нявка, — що я йому добру долю прикличу?
— Ти прикличеш? — недовірливо й насмішкувато скривився хованець. — Ой, дівча, дівча, яке ж ти кумедне!..
Нявка гордовито підняла плече, та за кущем раптом шаснула тінь наполоханого їхніми голосами звіра, зеленокоса відстрибнула вбік — і з плеча впала майже прозора тканина білої сорочки, оголюючи тіло. Зніяковіла нявка вхопила комір рукою, припасовуючи його на місце, прикриваючи свою прозору, холодну, звабливу шкіру. Хованець недвозначно плямкнув, підсміюючись, і нявка ще більше знітилася, опускаючи грайливі великі очі.