Саме в розпал їхньої емоційної розмови відділ новин вибухнув реготом: то заступник редактора відділу новин розповідав анекдоти. Журналісти реготали так, що навіть Ліна і Вальтер Тадейович, які анекдотів не чули, не втрималися й усміхнулись.
Не сміявся тільки Юрась Булочка, який ховався за екраном комп’ютера з сумним і замученим виразом обличчя. Юрасикові було не до сміху: сьогодні йому виповнилося двадцять два роки і п’ять місяців, і чомусь саме сьогодні він гостро відчув, що час минає, а в житті його нічого не відбувається — нічого, вартого лишити слід в історії і на папері. А — що гріха таїти — мріяв Юрась Булочка про письменницьку славу, про товсті книжки із його прізвищем на титулі, що їх люди зніматимуть із полиць книгарень, гортатимуть, потім забиратимуть із собою, щоб читати вдома під лампою, закладаючи сторінки не використаними проїзними квитками, а спеціальною стрічкою-закладкою, вклеєною в корінець палітурки…
Визираючи з-за монітору, Юрасик час від часу поглядав на рудоволосу журналістку й важко зітхав. Треба зізнатися, що саме журналістка на ім’я Ліна Оверченко була причиною сьогоднішньої його депресії. Ще кілька місяців тому він нізащо не повірив би, що сидітиме колись отак, у куточку, й тяжко страждатиме через жінку, яка, до всіх її сумнівних чеснот, ще й на сім з половиною років старша за нього. Але ж ось воно — сталося. Непередбачене, неймовірне, непогамовне почуття прокинулось у Юрасиковому серці й прагло виплюснутися назовні.
На екрані монітору плавали різнобарвні симпатичні рибки, а з колонок линуло заспокійливе шарудіння водоростей на дні морському, але Юрасикова душа не виповнювалася гармонії й умиротворення. Натомість під чорним каменем, за який час від часу запливав блакитнокровий і прозорий, як скло, кальмар, ховаючись од хижого ока меч-риби, Юрасеві Булочці ввижався півзасипаний піском кістяк потопленого корабля, а в розтрощеному трюмі його — сувої червоної китайки, що розповзалася від одного доторку, від одного поруху води, коли мимо пропливала велика рибина; дубові діжки з темною, коньячного кольору мадерою; порепані мішки з кавою, якої вже ніхто не вип’є; але найголовнішим, найважливішим із того, що бачили туманні Юрасикові очі, була велика скриня, накрита розбитим віком, довкруж якої розсипалися золоті монети й загадкові тьмяні перли. В уяві своїй Юрась Булочка низав на нитку перлину до перлини, могур до могура, а потім одягав намисто на тонку смагляву шию — обережно, щоб не заплутатись у рудих пасмах волосся…
Раптом та, на чиїй шиї виблискувало намарене намисто, зупинила щоденну ритуальну суперечку з Вальтером Тадейовичем і почала квапливо збиратися додому. Безжальною рукою спущений на землю Юрасик гарячково засовавсь у кріслі: йому негайно треба було вигадати привід, який був би достатнім виправданням провести Ліну — не до метро, цього замало! — до самого дому. Не зле було б і до квартири втрапити, але Юрась міркував, що осяяння може зійти на нього останньої миті, коли він уже прощатиметься з Ліною під під’їздом.
— Шефе, — говорила тим часом рудокоса журналістка, — ви помізкуйте над моєю ідеєю. Оголошення можемо дати вже в п’ятничний номер. Скажімо, таке: «Подарунок для наших читачів і дописувачів — новий розділ „Українські химери“. Саме тут щоп’ятниці друкуватимуться найоригінальніші читацькі історії…» — Ліна перевела подих і зауважила в дужках: — Звісна річ, і без любовних оповідок не обійдеться, — вона розвела руками й продовжила текст оголошення, — «… претенденти на головний приз — тисячу гривень і передплату на наступний рік. Приз присуджуватиметься щопівроку». То як?
Юрась Булочка відірвався од примарного золотого намиста й перевів очі на Лінине обличчя. Ще толком не усвідомлюючи, що саме зацікавило його в словах старшої колеги, він дозволив думці плисти за течією, і десь там, за плесом, в голові його прозвучало чітко й недвозначно: кому, як не тобі, написати кримінальну історію, що візьме головний приз? Юрасик підвівся з-за монітору.
— Вальтере Тадейовичу! Я вашу розмову випадково підслухав. Лінина ідея — супер. Якщо вона захоче обробляти й відбирати для публікації тексти, я міг би взяти на себе її колонку новин «одним рядком». Правда ж? — повернувся він до рудої журналістки.
— Треба подумати, — відкинувсь у кріслі редактор відділу новин, здивований Юрасиковим ентузіазмом: зазвичай спільне з Ліною завдання той сприймав як кару небесну. — Мушу з головним редактором побалакати. Ми ж не самі газету робимо…
— То ви побалакайте! — ухопився за останню фразу Юрась. — А ми з Ліною обговоримо практичну реалізацію чудового задуму… Я тебе проведу додому?
Ліна була здивована не менше від Вальтера Тадейовича. Відшукавши на столі під горою списаного незрозумілими гачечками паперу старенький мобільний телефон і пришпиливши його в сумці на спеціальний ланцюг товщиною в палець, вона без люстерка, навпомацки підфарбувала губи (помада виявилася такого пісного кольору, що майже не виділялася на смаглявому обличчі), тернула задля годиться щіткою по волоссю й готова була до виходу. Юрасик обережними кроками наблизився до дверей, готовий супроводжувати старшу колегу.
— До завтра, — змахнула рукою Ліна. У відповідь вчулося неодностайне бубоніння, бо заступник редактора відділу новин саме наближався в черговому анекдоті до розв’язки.
— До завтра, — повторив Лінин жест Юрась Булочка і вислизнув за двері, доки Вальтер Тадейович не оговтався й не завернув його назад.
У дворі Ліна з замилуванням помітила, що Юрасик таки збирається її супроводжувати, а не використав як привід вшитися у власних невідкладних справах. «Чого тобі?» — так і крутилося в неї на язиці, але вона досі стримувала себе. Тісний двір засипаний був абрикосовим квітом; двічі круто повернувши й минувши арку, журналісти нарешті вийшли на Малопідвальну й посунули в бік метро.
— Ти… цей… — почав мимрити Юрась, через слово затинаючись, — ти ніде… цей… не спішиш?
— Спішу-спішу, — кинула Ліна через плече, поглядаючи на дорогу, куди вже ступила її нога, — статтю дописувати для завтрашнього числа. Я вдома диктофон випадково лишила.
— Ага, — промовив Юрасик замислено.
Прохолода метро війнула в обличчя, вистуджуючи плямистий рум’янець на його щоках. Підставивши голову вітру, який запаморочливо пахнув рейками, важким мастилом коліс, підземеллям — отим незмінним духом метро, що навіює думки про швидкісні потяги, вокзали й далекі дороги, Юрась Булочка придумував слова, які вже зараз, уже сьогодні що-будь має сказати Ліні. Слова не трималися купи.
Рудокоса ж журналістка, яка ні сном ні духом не відала про його терзання, була весела й балакуча. Привісивши собі на лікоть сумку, вона хиталась у проході вагона, розмахуючи руками, а що була на зріст невеличка й до поруччя над головою не діставала, щораз хапала Юрасика за руку, коли поїзд починав перед станцією різко стишувати хід. Від доторку її чіпких маленьких долоньок Юрасю робилося зовсім зле.
Тринадцять хвилин від Майдану до Оболоні минули напрочуд швидко, тож Юрасик так і не встиг виробити план. Відставши на півкроку, він тягнувся за Ліною три зупинки до її дому, відмовивши її дочекатися маршрутки, яка, звісна річ, обігнала їх ще між першою зупинкою і другою. Слідком за тою їх обігнали ще дві, тож на підході до будинку Ліна парувала, як праска. Юрась Булочка тяжко зітхав і надимав щоки, але нічого не міг вигадати, щоб не розлучатися з Ліною ще хоча б годинку. Під під’їздом журналістка рішучо зупинилась і простягнула колезі руку.
— Ну, бувай, Юрасику. Піду працювати.
— Ага… цей… — і тут (о божественна мить!) на нього з неба спустилося натхнення, — а давай я до тебе піднімуся на півгодини, і ми запишемо приблизний текст оголошення про конкурс. А я потім вдома ще над ним подумаю… Ну, щоб до п’ятничного числа встигнути…
Вигляд у Юрасика був такий жалюгідний, що саме в цей момент Ліна нарешті запідозрила підступний задум, тільки була вона настільки приголомшена несподіваним здогадом, що без слова дозволила колезі запхатися в тісний ліфт разом із нею й піднестися на сьомий поверх. Перші двері — розхлябані й без замка — вона нервово смикнула на себе, ледь не зірвавши з завісів, і Юрась опинився в маленькому тамбурі на дві квартири. З-за дверей ліворуч почувся несамовитий гавкіт, ніби там одночасно завелися щонайменше троє псів. «Сусідський пудель Борько», — пояснила Ліна мимохідь. Вона тим часом відмикала важку залізну бронь квартири прямо, дослухаючись до того, що робиться всередині помешкання. Через Борька нічогісінько не можна було вчути. Останній бастіон упав, і Ліна увійшла до квартири.
— Нявко, де ти є? — суворо спитала вона. — Чого мене не стрічаєш?
Відповіді не було. Журналістка здивовано пройшла вперед і зупинилась навпроти дверей до своєї кімнати, де на балконі зазвичай грілася на сонці Нявка — приблудна кицька, яка сама колись попросилася їй до рук під час вікопомного відрядження. Мимоволі Ліні пригадалось і саме відрядження, і присипане мокрим снігом районне містечко Рябокінь, і молодий чорнобривий мужчина, якого всюди супроводжував ще чорніший величезний пес, і обличчя її стало замріяним-замріяним. Юрасик занервував і потягся за Ліною на балкон.
— Ти кота шукаєш?
— Угу, — кивнула Ліна й побігла перевіряти інші кімнати.
Нявки ніде не було. Юрась Булочка, який так і лишився стояти на балконі, несвідомо зробив крок до бильця й обережно визирнув надвір. Піднесений над землею на сім поверхів, він заледве розрізняв короткозорими очима, що робилося внизу. Розтягнувши повіки пальцями так, що на обличчі раптом різко проступили високі монгольські вилиці, а очі набули хижого чорного блиску, він обдивився асфальт під балконом і з полегшенням упевнився, що ні темної, ні — крий Боже! — кривавої плями внизу не було. Юрасик видихнув затамоване повітря й полетів наздоганяти старшу товаришку.
— Нявко! Нявко! Нявко! — бігала Ліна по квартирі. — Знайду — вб’ю заразу!
Але ні в кухні коло холодильника, ні в кімнаті під батареєю, де стояли майже повні миски з їжею, ні у ванній кімнаті, де кошеня любило попити водички просто з-під крану, Нявки не було. Ліна не могла згадати, чи бачила свою приблуду зранку, до роботи: їй ніби і здавалося, що та виніжувалася на балконі, але чи насправді так і було?..
— Нявко, де ти заховалася, безсовісна?
Зненацька Ліні в потилицю вдарила гаряча хвиля: а як вона вискочила на сходи, коли журналістка зранку виходила на роботу? Таке вже бувало: Нявка поступово розширювала свої географічні знання, вона вже вилазила на восьмий поверх і зрідка опинялася навіть на дев’ятому, а от донизу чомусь іще жодного разу не намагалася спуститись… Ліна вискочила на сходи й побігла нагору, зазираючи в усі закапелки.
Юрасик рвонув у протилежний бік — на долину. Зупиняючись між поверхами, він тоненьким і, як йому здавалося, ніжним голосом кликав:
— Нявко! Виходь! Нявко! Покажися!
Жодного кота не трапилося Юрасеві дорогою до самого першого поверху, і навіть надворі, зупинивши хулігана-першокласника, він отримав на своє питання зневажливе знизування плечима:
— Ото ще я на котів звертатиму увагу!
Юрасик повернувся до під’їзду і тут запримітив Ліну, яка сиділа навпочіпки коло замкнених дверей до підвалу. З підвалу смерділо мишами, й піднімалися гарячі хвилі від парового опалення. Але щілини між штабами заґратованого трикутного віконця були надійно затулені фанерою. Нявка жодним чином не мала права потрапити досередини.
— Невже вона загубилася? — Ліна подивилася на Юрася Булочку жалібними очима. — А як із нею щось сталося?
Розділ IV
НЕДОЛЯ
У печі шкварчав вогонь — газовий, синій і сильний. Він розганяв вечірню прохолоду, яка наповзала в хату крізь найтонші шпари й щілини. Проти печі лупало великим оком вікно, а крізь нього було видно довгу вулицю, хвіст якої роздвоювався, а потім і зовсім губився десь там, де починався ліс.
Хованець сидів під вікном за столом і спостерігав за поодинокими пішоходами. Нявка крутилася коло дзеркала праворуч од столу, заглядала в нього, приставивши очі до самого скла, але дзеркало несхитно показувало порожню кімнату.
Нявка першою почула торохтіння коліс, й от уже за хвилю перед очі викотився білий віз. Юнь, впряжений у віз, був теж білим, і чоловік білий його поганяв, а за возом біленький собачка біг. Проминувши хату, віз повернув і закотився за ріг паркану, гуркіт коліс почав віддалятися, а нявка й хованець раптом побачили, що мить тому ясний день почав квапливо сіріти і світло рухалося на захід, наче боялося відстати від білого возу. Сонце в останній раз блимнуло червоним світлом і впало за обрій. Нявка прочинила кватирку, вистромила надвір ніс і понюхала.
— Ніччю пахне, — сказала вона, і хованець на згоду кивнув. Нявка ще більше випхалася з вікна й заговорила до неба:
Вийди, вийди, місяченьку,
День провести, ніч стрічати,
Вийди, вийди, місяченьку,
Я тобі відчиню хату,
Ходи, ходи, місяченьку,
Та й до мене ночувати,
Погуляєм, місяченьку,
Доки встане сонце злате.
Місяць і справді виліз на небо і завис рівно над хатою, зазираючи у вікно. Мала бешкетниця захихотіла, а місяць підморгнув їй і спустився трошки нижче.
— Поцілує, ой поцілує, — настрашив нявку хованець, і та миттєво заховала гострий писок у кімнаті, але не встигла вона грюкнути кватиркою, як зі сходу знову почулося торохтіння коліс і показався чорний віз. Чорний кінь помалу дибав дорогою, за віжки тримався чорний чоловік, а чорний собачка біг позаду.
— Ось і ніч, — мовила нявка, — час мені йти…
— Може, чаю? Липового…
— Та ні, дякую, ми вже двічі пили.
Хованець обвів очима кухню. На холодильнику стояла накрита рушником миска з черствим хлібом, на столі — полумисок із двома сиротливими пиріжками. Він заглянув у глечик з узваром, подмухав і впевнився, що узвару лишилося хіба на денці. Нарешті присунув ближче пиріжки.
— То, може, пиріжечка з’їси з сиром?
— Дякую, я вже півполумиска виїла.
— То хоч куряче стегенце на дорогу візьми, — кивнув він на холодильник, — що в лісі за життя?
— Таж не їдять нявки курей, — відмахнулася гостя. — Піду я вже. І скрути в печі газ, бо перепалиш…
Хованець слухняно скрутив газ і заслонив піддувало, тоді мить подумав і вирішив все ж таки слабенький вогонь лишити, щоб зовсім хату не вистудити, і почав знову чаклувати на газовим пальником. Викрутивши довгу рурку з газети, він чиркнув сірником і підпалив її. Чорною косматою лапою хованець пропхав газету в піч і повернув газовий кран. Вогонь пихнув, вітер дмухнув зненацька і кинув полум’я хованцю в обличчя. Той відсахнувся і висмикнув руку з печі, але зажерливий вогонь уже лизнув його довгу шерсть, і волосинки почали весело потріскувати.
— А-а-а! — зарепетував хованець, з переляку дунув на руку й побачив, як полум’я побігло по шерсті вгору. Нявка смикнула зі столу глечик із залишками узвару й вихлюпнула на хованця. Вогонь зібгався й умер..
— Пішли вже, чудо пелехате! — штурхнула вона бідаку-товариша. Хованець ще раз з острахом озирнувся на піч, тоді зиркнув у вікно й мерзлякувато стенув плечима. Товаришка відреагувала миттєво: руки в боки, від чого біла сорочка з одного боку задерлася вище коліна, вона голосно промовила:
— І якщо не хочеш, не варто мене проводжати! Я сама прекрасно дійду. Я сьогодні більше пройшла — і не заблукала!
— Ну, чого ти! — знітився хованець. — Я тільки так, перевірити, чи нічого не забув.
Нявка пирхнула: забути вдома він міг хіба свого кудлатого хвоста, та й то — якби дверима прищепив. Хованець тим часом уже наздоганяв її коло паркану, щоб устигнути перед нею розчахнути хвіртку, але нявка, метка й прудконога, таки вспіла вискочити на вулицю раніше. Вискочила — й одразу ж заховалась у двір.
— Ти чого? — здивувався хованець.
— Дядько там стоїть. Обідраний і огидний.
Хованець і собі визирнув із хвіртки, кілька секунд вдивлявся в огорнену сутінками вулицю, а тоді повернувся до нявки.
— То недоля, — прошепотів він самими вустами.
— Чия? — так само пошепки спитала його супутниця.
— Не впевнений. Але дядько мені декого нагадує…
— Кого?
Хованець почав тривожно озиратися, тоді притиснув пальця до вуст й жестом підкликав супутницю. Та нахилилась уперед, оголюючи худенькі прозорі литки. Хованець довго вагався, кліпав червонуватими очима, зрештою шепнув нявці в самісіньке вухо: