Спочивальнею цю кімнату Орест називав умовно, бо насправді вона радше слугувала кабінетом — малим, заповненим вщерть книжками, затисненим великим письмовим столом, і диванчик тут тулився в самому кутку й начебто цьому помешканню зовсім не належав.
Над диванчиком висіло кілька світлин, де троє людей, вдягнені в армійські — чи зеківські — сірі бушлати, були зняті на тлі одноманітних зимових краєвидів. Орест наблизився до знімків і впізнав один із них — такий самий був вкладений у листи батька до матері. На світлині молодий іще Святослав Пилипович стояв між молодим іще Олександром Остаповичем Шкварченком і незнайомцем із північних народів.
Мічилла, шаман… — подумав Орест і уважніше придивився до чорнокосого гостроокого чоловіка на фото. Він пригадав, що розповів йому вчора пізній гість: як шаман знайомиться з пам’яттю людини на духовному рівні, як проникає в людське найвище «я» і може читати з нього і минуле, і майбутнє. Мічилло, — приглядався Орест до світлини й ловив вогник ув очах на вилицюватому обличчі, — як вас розпитати, що сталося з Олександром Остаповичем і до чого тут шаманство?..
Хованець між тим прогулявся кімнатою, встромив цікавого носа в усі доступні щілини, навіть став чорними великими лапами на підвіконня й нарешті повернувся на поріг. Поза його свідчила недвозначно: нічого, вартого уваги, в цьому помешканні нема, навіть не сподівайся. Орест поклався на нюх свого пса й за мить опинився в ванній кімнаті, де пес так само безапеляційно повідомив, що й тут нема нічого корисного. Звідки пес міг мати такі nочні відомості, Орест не замислювався, але вірив йому беззастережно.
Виглядало на те, що або Олександр Остапович Шкварченко запізнився зі своєю звісткою, або таємничу скриньку, до якої мав пасувати ключик, варто було пошукати деінде.
* * *
У цей самий час на протилежному кінці міста відбувалася нарада. Власне, нарадою в повній мірі це й не назвати, бо двоє, вдягнені в міліційні строї, радше не радилися, а сперечалися, то підвищуючи, то стишуючи голос, і тоді в їхню мову домішувалося сердите звіряче гарчання. Один із міліціянтів нам уже знайомий — молодий, повногубий і суворий, який навідав Ореста в його хаті, а от другий — старший і за віком, і за званням, а проте молодий мав нахабство говорити до нього не так шанобливо, як цього вимагали обставини.
Якби читач уважніше придивився до двох запеклих антагоністів, він би неодмінно зауважив деяку схожіть і рис обличчя, і рухів, і жестів, і тоді ставала зрозумілою фамільярність у ставленні молодшого міліціянта до старшого. Щоб у читача не лишалося жодних питань, сповістимо: молодший, якого звали Валерій Миколайович Нечипоренко, був племінником старшого, якого звали… ви не повірите! — Валерій Миколайович Нечипоренко. Бувають у житті такі збіги. Отож, щоб не заплутувати читача, ми станемо молодшого називати просто Валерієм, а старшого Валерієм Миколайовичем.
Тим часом старший, який вкотре знизив голос і тепер харчав від напруги, говорив:
— Справу не вважаю за потрібне відкривати. Звичайна смерть старої людини. Розтин нічого не виявить, гарантую…
— А як виявить? — непримиренно сичав молодший. — Я ретельно все перевірив — і питань своїх не знімаю. Чому рама, яка на зиму була заклеєна, раптом виявилася відчиненою? Адміністраторка била себе в груди, що після зими вікна ще не мили, тож і не розпаковували. А шибки таки брудні — ледве сонце крізь них видно… А ще напрасована сорочка, без сумніву, вихідна, лежала на самому дні сумки. От ти б поклав сорочку на дно, якби добре її перед тим випрасував?
— Хлопче, хлопче! — замахав руками Валерій Миколайович. — Я знаю, що ти запальний, але не жени поперед поїзда. Дочекайся розтину.
— Якщо після розтину в патологоанатома лишиться хоч найменший сумнів стосовно природності смерті, я відкрию-таки справу…
— Добре-добре, відкриєш-відкриєш! — закивав Валерій Миколайович. — Відкриєш іще одну карну справу собі на карк. Мало тобі всього того, що ти зараз маєш…
— Пане майоре, — молодший взявся на вилицях червоними плямами, — у мене за місяць чотири розкриті злочини…
— Угу. А п’ятий?
— І по п’ятому вже все готово.
— Тільки злочинця нема…
Молодший хижо вирячився, але промовчав.
— Ну, все, хлопче, до мене зараз люди мають навідатися, тому на сьогодні суперечка вичерпана. Я їду додому о сьомій. Тебе забрати?
— Ні, дякую, — з притиском відповів молодший, — я ще працюватиму над п’ятою справою.
Він кивнув на прощання й, не озираючись, вийшов із кабінету. Валерій же Миколайович обернувся до сейфа, смикнув незамкнені дверцята й кинув на полицю три картонні течки, які лежали в нього на столі. Схоже було, він готувався зустріти відвідувачів, тож миттєво забув про суперечку з племінником. А дарма. Бо якби він прослідкував за племінником і зупинився, скажімо, на мить під дверима його кабінету, то був би без міри здивований, почувши, як той сповіщає у телефон:
— Вальтере Тадейовичу? Впізнаєте мене? Маю до вас взаємовигідну пропозицію… Ну-ну, не поспішайте. Еге. Вчора у нас сталися дві прикрі події…
Ще більше майор Нечипоренко здивувався б, якби йому до рук трапив телефонний рахунок: розмова була міжміська.
Розділ VI
ПРИГОДИ ПОЧИНАЮТЬСЯ
«Ніч світилася білими цятками щурячих очей. Вони були всюди: ховалися в листі дерев, визирали з чорних проваль підвалів, насувалися з двох боків на дорогу, обсідали дитячі майданчики у дворах. Тоненький писк і настирливе шарудіння супроводжували їх, а ще — важкий задушливий сморід, який зависав над принишклим містом, тільки-но за обрій закочувалося сонце. Дедалі щільніше облягаючи перелякане місто, вони відступали хіба над ранок — неохоче, неквапно, щодень пізніше; спершу тануло в гучних, радісних звуках ранку огидне шарудіння, тоді під сонячними променями починали згасати страшні хижі цятки, й останнім піднімався в небо сморід, що його помалу витісняли звичні запахи бензину, смажених сніданків, липового цвіту…»
Юрась Булочка відсунувся від монітора і критичним оком ще раз перечитав текст. Тяжко зітхнувши, він мишкою виділив написаний абзац і рішучо натиснув на клавішу «Стерти». Ох, як важко було Юрасикові розлучатися з дбайливо виписаними словами, але ж… Колонка «Українські химери» — він це розумів — для когось стане простою пробою пера, а для нього — випробуванням. Він має написати блискучий, витончений, вишуканий твір! Такий, щоб у ньому — і легкий стиль, і закручений сюжет, і несподівана розв’язка. Такий, щоб узяв першу премію мимохідь. (Такий, щоб журналістка Ліна Оверченко ридала, реготіла й умлівала над ним…) А ця заяложена щуряча тема… Юрась поклав довгі пальці на клавіатуру й замислився, несвідомо затуляючи вузькою спиною екран комп’ютера.
Біда в тім, що письмовий стіл Юрасика, як наймолодшого співробітника редакції, стояв на проході, майже впритул до дверей. Кожен, хто заходив до кімнати, одразу ж натикався на молодого кореспондента газети «Речовий доказ», який здебільшого ховався від візитерів за монітором. Та хіба це найстрашніше! Гірше було в перші місяці роботи, коли якась добра душа притулила його стіл так, що щоразу, тільки-но візитер штовхав двері темпераментніше, ніж треба, вони з оглушливим «хрясь» врізались у край столу. Які муки переживав у ці моменти Юрась Булочка, годі описати! І тільки за два місяці, коли Юрасик нарешті відчув себе частиною цього дивного, якогось розвих-раного і різнобарвного колективу журналістів, він зважився на вчинок: лишившись після робити довше, ніж звичайно, буцім конче має дописати статтю, Юрась мужньо відсунув на два сантиметри стіл колеги, що стояв упритул до його власного, а тоді вже — і свій. Зранку жодна душа не звернула уваги на те, що двері чомусь уже не гахкають, коли треба й не треба, і тільки Ліна, прослизаючи між столами, щоб забитись у свій куток, зизила здивованим оком: учора ніби було ширше?..
Молодий журналіст так і сидів би з замріяним виразом обличчя ще довго, якби не відчув незрозумілу тривогу. Він дослухався до себе. Ні, неспокій народився не у власному Юрасиковому тілі, а проникав ззовні. І цей неспокій був пов’язаний із якимсь спогадом. Зараз, зараз, хвилиночку… Я згадаю… Юрась Булочка зосередився і нарешті збагнув, що схвилювало його.
Треба зауважити, що стіл його стояв не тільки на проході, а ще й ближче всіх до столу самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича. І от тепер Юрасик краєм вуха підсвідомо слухав, про що перемовляється Вальтер Тадейович із телефонним невідомим, міцно притиснувши трубку до вуха й боком повернувшись до підлеглих. Насторожило юного журналіста знайоме ім’я: «Святослав Пилипович Шапка». Юрась прислухався.
— Угу, угу, — кивав трубці Вальтер Тадейович. — Так-таки й утекли? Що? Не може бути! А ви, отже, проведіть внутрішнє розслідування, бо то їх хтось випустив… — Вальтер Тадейович полюбляв роздавати поради. — Угу, просто характерники якісь! Ні слідів, ґрати цілі, двері цілі… Байки, ясне діло! — різко відкинувсь у кріслі редактор і трошки послухав, не перебиваючи. — О, а це щось цікавеньке! Як, ви кажете, звати? Чекайте, я запишу… Так… Олександр Остапович Варченко… Як? Ага, Шкварченко! Записав, бардзо дзенькуєнь. Ну, будуть новини, дзвоніть. Так, так, як зрозумів. Будьмо! — поклав він трубку й одразу повернувся до Юрасикового столу, вишукуючи щось за його спиною: — Ліночко!
— Так, шефе! — почувся бадьорий голос. Ліна вистрибнула з-за столу й за мить опинилася перед редактором. Приголомшило Юрася Булочку те, що на ній дивним чином опинилася чорна шкірянка, яка до того висіла в шафі коло протилежної стіни, а в руках — побита часом сумка. Ліна була в повній бойовій готовності десь бігти й ловити кримінальні сюжети для рідного видання.
— Ліночко, — почав Вальтер Тадейович стишеним голосом, оком чомусь просвердлюючи Юрасика. Той засовався невпевнено. — Пам’ятаєш іще районне містечко Рябокінь?
Ліна зворушено всміхнулася. — Атож!
— Є новини… — Вальтер Тадейович зробив двома руками закличний жест, ніби хотів одночасно обійняти Юрася й Ліну. Вони наблизилися. Редактор заговорив тихо, щоб не почув ніхто з редакції, а що голос мав громовитий, то окремі слова таки пробилися крізь товщу гамору, який перекочувався кімнатою. Непосвячений навряд чи здогадався б, про що мова, бо виглядала розповідь так: «Шкварченко… не знаю… приїхав… звістку… до того сина… з тюрми… ґрати… Шкварченко… знайшли в готелі… в короткі новини… свідки… вистане на матеріал… треба їхати…»
Крізь Лінину смагляву шкіру проступив легкий рум’янець. Що казати про Юрасика, який із перших слів начальника взявся червоними гарячковими плямами! Все було надзвичайно ясно й просто: двоє небезпечних злочинців утікають із ка-пе-зе, і їхня втеча загадковим чином збігається зі смертю приїжджого старого! А отже, а отже… Юрась Булочка у голові окреслював план захоплення ворога на місці злочину, якось випустивши з виду, що злочин, якщо і мав місце, то не сьогодні, і навіть не вчора, а позавчора, тож тепер — шукай вітру в полі…
— Ми їдемо! — зірвався з місця Юрасик. Ліна на згоду кивнула, ховаючи очі. Якби юний журналіст у цей момент глянув їй в обличчя й помітив цей соромливо відведений погляд, о, він би тричі подумав, перш ніж летіти на злам голови в районну діру під назвою Рябокінь!.. Із містечком Ліну таки дещо пов’язувало.
Але Юрась нічого не зауважив. Уже за двадцять секунд він опинився на подвір’ї — у маленькому охайному дворі, з усіх боків затисненому старими цегляними будинками, виїхати з якого можна було, тільки добре поблукавши, бо один двір переливався в другий, другий в третій, і кінця-краю їм не було.
Юрасик відімкнув дверцята старої «копійки», що нею невимовно пишався: це була перша в його житті машина! Він часом уявляв собі, як років у тридцять п’ять, влізаючи до салону низькорослого, але прудкого «ягуару», він зі щемом у грудях згадуватиме свою першу «копійку», яка зараз сумно дивиться на нього круглими старечими очима… Юрась Булочка висмикнув із-під сидіння ганчірку, протер бічні дзеркала, що робили машину схожою на клаповухого мопса, і ґречно відчинив двері з боку пасажира.
Ліна збігла сходами і, не звернувши уваги на Юрасикове джентельменство, незграбно гепнулась у крісло й захряснула дверцята.
— До мене додому за речами! — дала вона команду та клацнула паском безпеки.
* * *
Машина підстрибувала на місцями полатаній після зими трасі. Міцно тримаючи кермо й нахилившись уперед, Юрась Булочка обігнав абсолютно неприродної величини фуру. Перевалило за четверту годину. Наздоганяючи мандрівників, по небу сунулася дебела хмара, і коли вона доповзла до обрію й підім’яла сонце під себе, по даху машини затарабанив дощ, ляпнув у лобове скло. Юрасик наосліп посовав чорним важельцем коло керма. Щітки залипли на склі намертво.
— Свинство, яке свинство! — пробурмотів Юрась і ще раз покладав важельцем, сердито стиснув вуста, стишив хід.
Ззаду наближався моторошний гуркіт, й у бічне люстерко наш водій побачив розхлябану вантажівку, яка, здалося, перла просто на нього. Юрасик на частку секунди приплющив очі. Вантажівка пролетіла повз, страхітливо грюкаючи кузовом на всіх нерівностях дороги місцевого значення. Скло перед Юрасевими очима вкрилося чорними цятками. Видимість зникла, наче перед вікном хто пелену повісив. Наш водій пригальмував, висунувся з машини, ховаючи голову в каптур, почав швидко стирати бруд. Ще одна вантажівка — і в чорних цятках не тільки лобове скло, а й синя Юрасикова курточка.
— Свинство! Яке свинство! — буркнула Ліна стиха.
Безталанний водій набурмосився. З Ліною завжди так: одні кпини. От якби вона могла хоч тро-о-ошечки серйозніше до нього ставитися! Погляд Юрася Булочки затуманився, й перед внутрішнім зором постала яскрава картина. Він бачив святково прибрану редакцію: повітряні кульки з логотипом газети «Речовий доказ», збуджені голоси колег-журналістів, телекамери роз’їжджають вузькими проходами, Ліна на високих підборах, шампанське на столі самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича… На власному ж Юрасиковому столі — гора газет, і він стоїть коло столу й крупними літерами пише на останній сторінці: «Щасти! Автор» — і свій недбалий підпис. Рівно під його підписом палахкотить червоний заголовок на всю сторінку: ВІТАЙТЕ ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ «УКРАЇНСЬКІ ХИМЕРИ»! Колеги дякують, починають читати оповідь, яка взяла перший приз, регочуть і тицяють пальцем у Юрася: «Ну, хлопче, здивував! Ну, не чекали! Та ти ж талантище!» Ліна підходить до столу, бере газету й простягає йому: «Прошу, підпиши й мені…» Він переможно всміхається і, на мить затнувшись, пише — як з гори летить: «З любов’ю — автор»… Юрасик тяжко зітхнув.
Але онде вже і знак ДПС, онде й обмеження швидкості в 50 км на годину, і Юрась Булочка, скинувши ногу з педалі акселератора, зловтішно зауважив, що страхітлива вантажівка, яка обляпала йому синю курточку, похнюплено з’їхала з дороги під суворим поглядом автоінспектора. Проїхавши червону загорожу, Юрасик уже готовий був рвонути вперед, коли боковим зором відмітив біле якесь авто при дорозі, коло нього двох у синіх строях і червоний круг на довгій ручці, що викликав дратівливі асоціації. «Копійка» загальмувала.
— «Екологи», — сказала Ліна, надула велику бульку з жувальної гумки й схилила голову набік, оглядаючи череватого хлопа, який робив їхній машині дивні знаки. Лівим оком Юрась бачив, як повз пролітають набундючені іномарки. Він під’їхав до владного жезла. Не мовлячи ні слова, черевань завовтузився ззаду машини, щось кудись під’єднав і наказав:
— На нейтральній!
Юрасик перевірив, що важіль стоїть у нейтральному положенні. Озирнувся зацьковано. Черевань націлив хижі очі на прилад зі стрілкою.
— Тепер на середніх обертах!
Юрасик, який уявлення не мав, що таке середні оберти і де їх можна перевірити, газонув. У пам’яті вигулькнула цифра три тисячі, потім спалахнуло дивне слово «тахометр», але не прив’язалося до жодного матеріального об’єкта. «Копійка» рикнула й у запалі аж підскочила.