Он на полицях у шафі поруч білизна стирчить жмутом — напрасована мамою білизна, що тонко пахне лавандою: мати все тримала цю сушену квітку в жовтому мішечку, щоб приємно пахли простирадла. Орест витягнув білизну з полиці, обережно поскладав, поставив назад.
У тумбочці, де мати тримала коробки з голками й нитками, теж було все догори дриґом: ґудзики розсипалися по дну шухляди, бо кришка на коробці не прилягала щільно, а серед них заплуталися нитки й два наперстки. Орест зібрав ґудзики в коробку, порозплутував нитки. Він не хотів викликати міліцію, щоб засвідчила присутність чужака в домі: він просто хотів повернути речам первісний вигляд — такий, яким він був за материного життя.
Хованець тримався поруч із господарем і слідкував за кожним його рухом. Он Орест висуває другу шухлядку в тумбочці. Тут мати зберігала рецепти, листівки, які Орест колись писав їй із «табору праці й відпочинку», куди їх відправляли цілим класом, течку, де зберігалися вітання від колег з нагоди сорокаріччя й п’ятдесятиріччя Мар’яни Богданівни Омелянич, календарики з кумедними песятами. Всі папери були перемішані, і Орест просто вигріб їх на підлогу, аби поскладати у тій послідовності, яку він пам’ятав іще з дитинства.
На саме дно йдуть привітання й листівки, далі можна покласти календарики, далі листи від приятельки, коли та їздила в санаторій… Чекай, а це що за листи?
— Хованцю, а це що за листи? — спитав Орест у пса. Той звів на господаря очі, тоді підсунув морду до пакунку, який Орест тримав у руці, понюхав.
— Щось я цього пакунку зовсім не пам’ятаю, — мовив Орест, перебираючи жовтуваті конверти. Дивна зворотна адреса: ЖХ 358/19-3, п/о Лесной, ст. Потьма, Мордовская АССР. Орест витягнув папірець із верхнього конверта.
«Любі мої Мар’яно й Орчику!
Щиро вітаю вас із Новим роком! Перш за все, зичу вам здоров’я — щоб були мені здорові й міцні, а Орчик щоб швидко ріс і радував маму. Ще зичу вам багато-багато радості, щоб у Новому році виповнювалися всі ваші бажання, а Св. Миколай хай принесе Орчику маленького велосипеда „Зайка“.
У мене все гаразд. Я зараз працюю в травмпункті, бо лікаря тут бракує, вже майже всьому навчився. Випадки всякі бувають, але мені нещодавно дали хороших помічників, тож ми з ними викручуємося. Всі і речі, про які ти писала в минулому листі, я отримав, дуже дякую. Мар’яночко, вибач, я віддав одну теплу нижню сорочку Шурику (пам’ятаєш, я тобі писав), бо тут зараз такі морози, а в нього зовсім нічого не було. Довго писати не буду, бо треба йти. Бережіть себе!
Цілую вас міцно!»
Орест пробіг очима рядки, потім перечитав листа ще раз, уже повільніше. Він прекрасно пам’ятав свій дитячий велосипедик, чотирьохколісний, який смішно називався «Зайка». Коли в чотирьохколісного велосипедика вперше зняли два колеса, щоб чотирирічний тоді Орчик нарешті навчився їздити «насправжки», він у перший же день заїхав у бік червоному «москвичеві», облущивши фарбу, й страшенно злякався, що його насварять, але водій, вискочивши з машини, підхопив його на руки, притиснув до себе й усе вигукував: «Ти не забився? Ну, не плач, не плач, а от я тобі зараз цукерочку дам».
Орест витягнув листа із наступного конверта.
«Дорогі мої Мар’янко й маленький Орчику!
Дякую вам за книжку, яку ви мені надіслали. Мені вона дуже придалася, бо тут у бібліотеці медичних книжок майже зовсім немає, а ті, що були, я вже перечитав, тепер лікую ледь не від усіх хвороб. (Сміюся). Дуже я вас просив би мені вислати просту медичну енциклопедію, є така — в одному томі. Якби ще й „Довідник практичного лікаря“, але, боюся, ви його зараз не купите, та й усіх тих ліків, що в ньому описані, ми тут не отримуємо. Якщо трапиться якась така книжка загального плану, буду вам дуже вдячний. Як у вас справи? Ви мені в минулому листі (я отримав його 6-го лютого) зовсім про себе не написали, як ви? Орчик не хворіє? В садочку йому добре? Пишіть мені побільше.
Цілую вас міцно й обіймаю».
Орест квапливо запхнув листа до конверта, дістав наступного. Він був трохи більше пожмаканий, ніж інші, наче десь змок. Орест навіч ніби побачив довгий ряд товарних вагонів, які їдуть і їдуть під дощем, а всередині одного з них, у коричневому повстяному мішку, їде і їде лист, що його хтось дуже чекає.
«Дорогі мої Мар’яно й Орчику!
Ось уже й весна. Вітаю тебе, Мар’яночко, з 8 березня, хоча знаю, що цей лист дістанеться до вас значно пізніше. У мене все добре, навіть погода сприяє піднесенню настрою. Хоча до справжньої весни ще ой як далеко (тут вона вповні приходить десь на початку червня), все одно сонце вже активніше починає світити, тож і ми розправляємо крила й чистимо пір’ячко. На роботі в мене був капар (як каже тут один хлопець), бо прийшло поповнення, зовсім нічого не вміють, що не день, то одна-дві травми. Добре, що не тяжкі, я швидко хлопців „полагодив“. Мар’яночко, хочу тебе попросити ще про одну послугу: будь ласкава, надішли мені таку невеличку валізку, з якою часом лікарі ходять, бо в мене нічого нема, я весь свій медичний „струмент“ ношу в мішку, а це так незручно!
Я тут трошки прихворів, тіло час від часу ломить, ніби шкіру хтось із кісток обдирає, м’ясо на шматочки розриває, — навіть і не знати, що мені не так. Вдень — температура, вночі — жахи сняться. Є тут у нас один чоловік-якут, шаман. Він мене лікує. Не писатиму, що то за лікування, якщо Бог дасть і стрінемося, потім розповім. Я в нього помалу випитую етнографічні подробиці, так і здружилися. Цікава наука — не боюся цього слова — шаманство, нетрадиційна медицина. Цікава й дієва. Тому не хвилюйтеся, я вже набагато краще почуваюся.
Надсилаю вам свою фотографію — я тут із Щуриком і з нашим шаманом Мічиллою.
Цілую міцно, передавайте вітання всім знайомим».
Орест помацав конверта і зрозумів, що він не помітив фотографію, коли витягав листа: чорно-білий, не дуже якісний знімок на жовтуватому цупкому папері. З фотографії на нього гляділи троє усміхнених чоловіків, всі у розстебнутих сірих бушлатах. Посередині стояв молодий Святослав Пилипович Шапка.
Орест був певен, що Святослав Пилипович ніколи не писав матері листів, бо вона жодного разу їх Оресту не показувала, але ось вони, він тримає їх у руках… Чому мати приховувала ці листи від сина? Орест ухопив наступного — останнього — листа.
«Любі мої Мар’янко й Орчику!
Не знаю, чи ми ще побачимося з вами. Дуже дивне у нас виходить прощання — письмове. Я ніколи не гадав, що може так скластися доля, але що вже народу написано… У нас нарешті весна буяє, вона принесла спеку й комарів, жалять так, що рани лишаються, ця весна — рана в душі, коли я подумаю, як далеко ви тепер від мене. Шурик отримав із дому звістку: його жінка давно померла, майже зразу, як він дістався сюди, і тому всі його листи лишалися без відповіді. А потім до них додому приїхала його тітка: перебралася в ту хату жити, і їй поштарка віддала всі листи: вона їх не викидала й назад не пересилала, щоб Шурик довше не знав, що жінки вже нема. Їй там дуже тяжко без нього було — і на роботі тяжко, і взагалі… Тітка й написала, щоб Шурик не думав, що жінка його кинула. Такі в нас нерадісні звістки. Ось і я перечитував ваші листи, й так на душі щемко стало, так страшно! Якщо вже нам не судилося більше побачитися, то ви маєте право почати нове життя. Мар’яночко, не пиши мені більше, не наражай себе й Орчика на небезпеку. Пробач мені за все. Я певен, так буде ліпше для всіх.
Бережіть себе, мої кохані, і згадуйте мене зрідка.
Цілую й обіймаю маму Мар’яну й маленького хлопчика Орчика, тато».
Розділ XII
ВІДЬОМСЬКИЙ КОНТРАКТ
Ліна та Юрась Булочка сиділи спинами одне до одного по два боки зсунутих докупи ліжок у своєму тимчасовому притулку, де на вікнах мороз почав вимальовувати кришталеві візерунки. Посередині, в канавці між ліжками, лежав диктофон.
Вони прослухали касети, які Ліна підступно вкрала в лікарні, вже з десяток разів. Все було прекрасно й корисно, і статтю можна було доповнити цінною інформацію, коли б не одне «але»: касети явно були речовим доказом, їхнє місце — у тих, що розслідують убивство, а тепер як їх туди перенаправити? Те, що Ліна та Юрась почули, змусило їх дуже і дуже замислитися.
Юрась, колупаючи пальчиком дірку на шкарпетці, яка просто на очах катастрофічно збільшувалася, втупив погляд у стелю — у жовті застарілі патьоки, певно, минулорічних дощів, коли від води стеля розбухла, потім висохла, але тиньк набряк, як пухлина, і загрожував будь-якого моменту обірватися пожильцям готельної кімнати на нічого не підозрюючі голови.
— Ю-ра-си-ку, — заговорила Ліна, відірвавши колегу-журналіста від колупання шкарпетки, — ти що надумав? Тікаємо додому, в редакцію, і просто пишемо цікавий матеріал — чи підемо у міліцію?
— У міліцію я б тебе відправив хоч зараз, але ж ти і мене за собою потягнеш! А зрештою, хіба міліція не оглянула ту кімнату, перш ніж її прибрали? Якщо там мертвого знайшли, мали б усе там ще раз догори дриґом перевернути! Виходить, касети їм не потрібні…
— Були не потрібні — на той момент… Вони ж їх не слухали.
— Хто їм винен? — погордливо труснув головою Юрась.
— Ю-ра-си-ку, — мовила Ліна тоном терплячої виховательки дитячого садка, — коли міліція оглядала кабінет головного лікаря, Мар’яна Богданівна Омелянич іще була жива. А ми туди потрапили на день пізніше…
— Тільки в твоїй голові могла виникнути думка скласти ці події докупи так одразу. Ну, скажи мені, який зв’язок між лікарем і пацієнткою?
— Ти це гіпотетично кажеш? — спитала Ліна ядуче. — Сам прекрасно бачиш, що зв’язок безпосередній, і я була б дурепою, якби не зметикувала, що касети можуть допомогти цей зв’язок виявити.
Юрасик тяжко зітхнув. Насправді він просто страшенно заздрив Ліні, що то не йому потрапили до рук касети, що то не він приніс, як пес у зубах, останній доказ, за допомогою якого злочинці нарешті будуть покарані. В уяві Юрась Булочка бачив себе у залі суду, в ролі державного обвинувача, і з вуст його лилися слова палкої промови. Ні, лилися — це невірно: насправді він карбував кожне слово, кожне слово падало на присутніх, як Перунова блискавка з неба, запалюючи праведний гнів і ненависть до злочинців. Ось злочинці зіщулилися на лаві підсудних, пожухли, як осіння трава, а Юрась вивищився у три своїх зрости, у нього в руці караючий меч правосуддя…
З полону мрій вирвав Юрася нетерплячий грюкіт у двері. Ліна зірвалася їх відчиняти. На порозі стояла вчорашня готельна адміністраторка в зеленій хустці, тільки сьогодні хустка на ній була брунатна, темна, вона зливалася з темрявою коридору.
— До вас гості, — мовила адміністраторка, пропускаючи вперед закутану по самі очі істоту.
— Заходьте, — мовила Ліна, відступаючи від дверей.
Істота рішучо зайшла досередини і почала помалу, терпляче й послідовно розпаковуватися. Вона стягнула великі рукавиці, і під ними виявилися тонкі й красиві пальці з гострими налакованими нігтями. Руки запрацювали спритно, розмотуючи шарф. Під шарфом, накрученим поверх довгого сірого пальта, виявилася ще біла пухова хустка, а на хустці трималася синя в’язана шапочка. Коли нарешті впав останній бастіон — довжезне пальто, перед очима Юрася та Ліни стояла молода чорнокоса жінка в рожевому светрі. Ліна потрусила головою, щоб відігнати марево. Ще одної жінки в рожевому светрі, здавалося їй, вона вже не витримає.
— Ми з вами знайомі, — заговорила жінка, простягаючи Ліні руку. — Я з лікарні. З реєстратури.
«Слава Богу!» — вигукнула Ліна про себе.
— Так, сідайте, будь ласка, — мовила вона вголос.
Жінка сіла на краєчок ліжка, з Ліниного боку, упівоберта до Юрася Булочки. Юрасик рвучко опустив ногу у дірявій шкарпетці й заховав її під ліжко.
— Ви шукаєте сина Мар’яни Богданівни Омелянич, — сказала жінка суворо.
— А в неї є син? — непідробне здивувалися Ліна та Юрась, які ще хвилину тому не підозрювали про існування жодного сина.
— Як же без сина? — так само непідробне здивувалася жінка у рожевому светрі. — Що це у вас буде за стаття, якщо у вбитої матері не виявиться коханого сина?
Ліна ще раз потрусила головою, їй здалося, що свідомість починає роздвоюватися: з одного боку, оці декорації — зсунуті докупи ліжка, вікно, старі непрасовані фіранки, морозні візерунки на шибах, її власний кип’ятильник у готельній склянці на підвіконні, — все це справжнє, реальне, все це таке, що можна помацати рукою. З іншого боку — ця жінка, яка ніби увірвалася з Ліниної підсвідомості, бо хіба не Ліна тільки-но розмірковувала, чи є в Мар’яни Богданівни Омелянич і Святослава Пилиповича Шапки які родичі і де їх шукати.
— Можу вам допомогти, — тим часом говорила жінка в рожевому светрі, — але не безкорисливо…
— За гроші? — запитав Юрась Булочка голосом, що бринів од обурення.
— Ні, не за гроші — за послугу… — і жінка глянула на Юрася хитро й, здалося, хтиво.
Юрасева фантазія хльоснула коня й понеслась уперед. Він уявив себе на цьому ж таки ліжку, на сіруватому простирадлі, яке вчора йому видала готельна адміністраторка, а перед ним, на тлі темної стіни, повільно роздягалася, почавши з довжезного шарфа, намотаного поверх сірого пальта, чорнява красива відьма. Лукаво зблискували її очі, з-під хустки виповзали довгі тяжкі коси, зміїлись уздовж спини. Танцюючи, відьма наближалася до Юрася, простягаючи до нього руки, ось він уже відчуває подих її вуст, ось говорять вони тихо й небезпечно: «Зараз я тебе поцілую», — і складаються сластолюбним трикутником…
Юрась смикнувся на ліжку ледь не з криком. Жінка в рожевому светрі, відьма з його марева, зиркнула на нього з подивом.
— Я вам кажу, де шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич, — мовила вона, — а ви подаєте в своїй газеті оголошення такого змісту: «Молода красива жінка шукає пару на все життя».
— Ми не даємо таких оголошень у нашій газеті, — забелькотів Юрась Булочка, який уявив одразу, як відьма стає йому парою на все життя, але Ліна цикнула на нього.
— Звичайно, текст оголошення треба буде додатково узгодити з нашим редактором, але, я гадаю, ми можемо погодитися на такий варіант. Звісна річ, якщо для вас прийнятна усна домовленість…
— Звісна річ, неприйнятна, — сказала жінка, магічно витягаючи з сумки два примірники контракту в одну сторіночку. — Якщо хочете додати пункт, за яким текст оголошення має додатково узгоджуватися з вашим редактором Вальтером Тадейовичем, можемо це зробити, — і вона подмухала на обидва примірники контракту по черзі і подала їх Ліні на ознайомлення.
Ліна, вже не криючись, протерла очі руками. Контракт ніде не зникав. Тут усе було, як має бути: предмет угоди, термін і порядок виконання, права й обов’язки сторін, форс-мажор, відповідальність сторін, вирішення суперечок, особливі умови, в яких було сказано, що додатком до контракту і його невіддільною частиною є текст узгодженого оголошення, і навіть були адреси сторін, де чорним по білому стояла київська адреса редакції газети «Речовий доказ».
— А де ж текст оголошення? — кволо спитала Ліна.
— Так ми ж його ще не узгодили, — стенула плечима жінка. — Ось вам ручка, підписуйте.
Юрась смикнувся, ніби хотів завадити Ліні підписати відьомську угоду, та вона вже взяла ручку до рук і поставила підпис на обох примірниках контракту. Після неї підписала дивний контракт і жінка в рожевому светрі. Юрасик розібрав тільки першу літеру — «М».
Жінка склала свій примірник контракту вчетверо й заховала в сумку.
— Так, тепер записуйте дві адреси.
— Чому дві? — поставив Юрась дурне запитання, але жінка не звернула на нього жодної уваги.
— Пишіть, — сказала вона. — Одна адреса самої Мар’яни Богданівни, друга — її сина Ореста. Він зараз у матері, але ж повинен зрештою додому повернутися?
Ліна записала обидві адреси в своєму пошарпаному блокноті.
— Тепер я вас більше не затримуватиму, — мовила відьма в рожевому светрі й почала поважну процедуру запаковування — пальто, хустка, шапка, шарф. Вдягнувши нарешті рукавиці, вона щезла за дверима, і Юрасю здалося, що вона просто крізь них пройшла. Він закліпав очима і подумав, що от він зараз прокинеться і зрозуміє, що все це йому наснилося, але ж ось цей папірець — відьомський контракт, лежить просто перед його ясними очима.