Тетяна Байда
Довго мовчали смереки
художньо-документальна повість
ВАТ "Волинська обласна друкарня" Луцьк - 2008
ББК 84.4УКР6
Б І S
У повісті відображенні події з історії національно-визвольної боротьби українського народу проти польських, німецьких та московських окупантів на території Прикарпаття. Описані події грунтуються на архівних матеріалах, публікаціях у пресі, спогадах очевидців і учасників тих подій. Книга адресована широкому колу читачів.
ISRN 978-966-361-246-1 © Байда Т. М" 2008
Жителям Калущини присвячую
Від автора
У повісті "Довго мовчали смереки" відтворено факти з історії національно-визвольної боротьби українського ннароду проти польських, німецьких та московських окупантів на теренах Прикарпаття, зокрема Калущини.
Дійові особи, їхні імена, прізвища та псевдоніми - справжні . Події, тут описані, мали місце і грунтуються на архівних матеріалах, публікаціях у пресі, спогадах очевидців і комбатантів Української Повстанської Армії. Про особисте життя головних героїв розповіли родичі, друзі та односельчани.
Мають місце й авторські домисли . Проте нічого особливого вигадувати не довелось, бо трагічні долі персонажів перевершують людську фантазію, їхнє життя - це правда, подібна до легенди.
Тетяна Байда
Розділ І
БІЛЯ ГОРИ ЯВОРИНИ
* * *
Під тихими весняними зорями спали Карпати. Спала гора Яворина, закутавшись в білий серпанок туману. Спала земля. А підземелля не спало. Вісім чоловіків і дві жінки впродовж ночі не стулили повік.
- Помру я, Марійко . . .Помру… О-о-ой !
Молода чорнява жінка краєм білого халата витерла піт з чола, наповнила шприц прозорою рідиною з ампули.
- Годі вам, подруго "Таню". Всі жінки на світі народжують дітей, то й ви народите. Усе йде як слід. Потерпіть трохи. Ось зараз я зроблю вам застрик*, болі й зменшаться.
Голос її звучав бадьоро, а руки тремтіли.
- Що болі? Сил нема. Хоч би поспати часинку". Змучена я вкрай". О, знову! Йо-о-ой! Ма-а-мо!
- Я співчуваю вам і допомагаю. Але ніхто за вас не народить, мусите самі. Так природа створила. А тепер зберіться з силами, бо вже доба минула, як почалися перейми. Ну ж бо! Народіть спершу, а тоді вже поспите!
При світлі гасової лампи на лікарку дивилися глибокі озера очей з темними круглими берегами. Лице жінки було мертвотно блідим, вуста зшерхлі, потріскані. Марійка зволожила їх ватяним тампоном, змоченим джерельною водою, зміряла кров'яний тиск, перевірила серцебиття плоду. Воно прослуховувалось у двох місцях. "Будуть двійнята! -подумала з тривогою. -Чи справлюся сама? Ніколи в житті двійнят не приймала. Обіцяли дати в допомогу лікаря "Береста". Але всього не передбачиш, адже роди почалися раніше строку. Це все "Роберт"! Характер - грім і блискавка! Себе не жаліє та й іншим не дає спокою. Посадив вагітну дружину верхи на коня, щоб доставила в Долину секретний пакет. Ледве назад повернулась..."
Повстанська лікарка Марійка, підпільне псевдо "Докторка", серйозної медичної практики не мала. Тепер вона виконувала обов'язки кухарки, бо так склались обставини. Аж подумати страшно! Це ж не жарт розрадити дружину самого "Роберта", провідника Крайового Проводу ОУН "Карпати". Та ще і які пологи! Перші. Двійнею. В бункері*. Цей бункер, викопаний поблизу гори Яворини, нагадував фортецю, де все було продумане до найменших дрібниць. Вхід з ущелини, замаскований густими кущами та деревами, вів у три просторі кімнати з усім необхідним для життя та праці в підпіллі. В першій кімнаті розмістилась охорона, в другій - канцелярія, а в третій перебували члени проводу. З останньої кімнати вів підземний тунель із запасним виходом з протилежного боку гори, про який знали лише двоє: "Роберт" і його заступник "Скала". Бункер і підходи до нього були заміновані.
- Спрага мене замучила ... Пити! - просила роділля. "Докторка" відігнала від себе дрімоту, втому й невеселі думки.
Знову змочила їй вологим тампоном язик та вуста. "Щось перейми послабились, - занепокоїлась. - Це погано. Дуже погано!"
- Подруго "Таню", перейдемо до рішучих дій. Затягувати роди не можна. Ви теж лікарка, отож надіюсь, що мене зрозумієте. Розпочнемо приймати хінін.
Роділля не перечила. Уже після першого порошка родова діяльність активізувалась. До них з сусідньої кімнати заглянув молодий чоловік з розумними карими очима і з чорним кучерявим чубом. У сірому костюмі, у вишитій сорочці, з виразом тривоги на мужньому обличчі. Нічого не питав, тільки дивився.
- Це ти, Славку? Вийди! Прошу тебе, вийди! Не дивися на мої муки! Ой, болить, болить!
Він стояв незворушно. Марійка силоміць виштовхала його за поріг і зачинила двері. Чоловік сів до столу, на якому стояла друкарська машинка, завалена паперами, підпер долонями важку голову, задумався. За стіною кидалася від болю його кохана дружина, і її стогін шматував серце. Він дав би відрубати ногу, руку, виколоти око, тільки б вона так не страждала.
"Докторка" знову приклала до живота роділлі стетоскоп: "Ого, серцебиття стало приглушеним і дуже частим! Починається асфіксія, і в мене також серце мало не вискочить з грудей! Господи, допоможи! Діво Маріє, заступнице небесна, порятуй!"
Пригадалося їй, як у "Тані" під час вагітності почали кровоточити ясна, як жменями випадало волосся, як появилися набряки на гомілках, погіршився зір. Ризикуючи власним життям, "Докторка" декілька разів пробиралася в навколишні села, щоб принести вагітній цибулі, часнику, капусти, моркви.
- Принесла вам, подруго, трохи вітамінів. Споживайте овочі сирими. Ось зараз моркви натру з яблуками. Їжте!
А "Левко" якоїсь ночі роздобув великий слоїк меду, дві плесканки бринзи*, глечик домашньої сметани. Вагітна слухалась, їла моркву з медом, пила сметану, жувала капустяні листки. Але бункер - це бункер. Без сонця, без свіжого повітря, без щебету пташок. Кляті комуняки загнали українських патріотів під землю і полюють, полюють, як хорти на звірину. Обставили з усіх сторін спеціально вишколеними агентами НКВД, сексотами* і стукачами. "Де у неї сили візьмуться? - думала Марійка. - Вагітність припала на зимово-весняний період, а плодиків двоє. Висмоктали всі соки ..."
Дівчинка народилася першою. Маленька, худенька істота, з синюшним, зморщеним личком, з писком замість крику. "Докторка" перев'язала пуповину, відділила дитя від матері і покликала батька:
- Маєте доню! Пеленайте самі. Я не можу відступитися, бо зараз на світ появиться ще одненьке. О! Це йде ніжками! Здається, що хлопчик буде ... Ну потисніться! Сильніше! Ще! Ще!
Тягла за ніжки, колола щось у пуповину, плескала по сідничках.
Нарешті почулося тихеньке скигління.
- Ади! Повстанця маєте, друже командире! - засміялася з полегшенням і перехрестилась.
- Забирайте сина, бо мушу пантрувати*, аби-сь не було кровотечі. Глядіть, яке черево! Як гора!
Вона заздалегідь усе приготувала і тепер метушилася навколо молодої матері, радіючи, що все так обійшлось. А спантеличений батько стояв над новонародженими немовлятами і невмілими руками намагався запеленати хоч одне з них.
- Іване! - покликав "Скалу". - Ходи на допомогу! Не годен нічого зробити з двома партизанами. Я потримаю за ноги, а ти мотай!
Він сяяв щастям. Глянув на дружину. Біла, як смерть, знесилена, виснажена, в чому тільки й душа тримається? Йому захотілося припасти до цього змарнілого обличчя і цілувати до нестями рідні вуста, говорити найніжніші слова любові. Але тут були присутні його підлеглі, тому він стримався. Вони звикли бачити командира не сентиментальним, а серйозним і діловим.
"Докторка" закінчила роди і накрила породіллю великою сільською периною.
- Трусить пропасниця, сердешну. Крові багато втратила, а в криївці прохолодно. Молока б їй гарячого попити, та де його взяти? - бідкалась Марійка. - Хлопці, ану ворушіться! Запаліть керосинку, заваріть чаю з афинів*!
Підійшла до новонароджених:
- Слабонькі обоє, дуже слабонькі. Особливо хлопчик. Сині, холодні... Кричати не можуть, лишень пищать, як пташенята. "Роберт" рішуче зняв піджак і сорочку, притулив немовлят до голих грудей.
- Я зігрію їх! Марійко, накиньте мені на спину кожуха! Сльози душили його, але він заціпив зуби, щоб не розплакатись.
Почуття радості і відчаю боролися в його душі: "Що чекає на цих крихіток у майбутньому? Не можуть же вони зростати в підземеллі..."
- Іване, котра година?
- Пів на шосту ранку.
- Запам'ятайте! Нині, тринадцятого квітня тисяча дев'ятсот сорок шостого року, народилися на світ наші з "Танею" первістки - син і донька! - сказав урочисто.
* * *
Породілля заплющила втомлені очі. Була в напівдрімотному стані, а може в комі. Виразно побачила себе на широкому батьківському подвір'ї. Зовсім юна, з відром у руках, і не "Таня" вона, а Тося, кохана таткова доня.
- Ади, Бодю, яке файне дівча тягне воду з кирниці! - почула веселий хлопчачий голос.
Глипнула: четверо юнаків заходять у хвіртку. Хто сказав ці слова і не второпаєш, бо всі нараз сміються і вітаються.
- Слава Йсусу! Дай ся напити студеної води, Марічко!- сказав той, що з очима-блискавицями, і хвацько підступив ближче.
- Відки знаєш, що я Марічка?- запитала відважно, закидаючи на плечі русяву косу.
- Серце підказало. А тебе й справді Марічкою звати?
- Ні, не вгадав. А тебе ж як?
- Ярослав... Для тебе Славчиком можу бути.
- Підожди, Славку, зараз горня з хати винесу.
- Та я так, з відра!
- Ні, так не по-людськи.
Вона таки винесла горня, а він, зачерпнувши води з відра, заставив її надпити пару ковтків.
- Пий перша! Хочу знати, про що думаєш!
Вони стояли посеред двору, пили по черзі воду і сміялись. ніби знали одне одного від сповиточку.
- Тосю? Що там за гармидер такий?
З хати вийшла молода поважна пані, вбрана по-міському, з модною зачіскою, з білим, виплеканим лицем.
- Позирніть, мамо, скільки в нас чужих хлопців на подвір'ю!
Відро води випили і ще їм мало!
- А й справді, що чужі, бо таких крикунів у Войнилові я не виділа-м. Відки будете?
- Хто з Бережниці, а хто зі Старого Угринова. Після літніх вакацій їдемо на навчання в Рогатинську гімназію, - вступив у розмову все той же кучерявий і кароокий. - Та біля вашої хати пригода нам сі трафила: колесо від воза відпало. Фірман щось там лагодить, а ми вирішили напитися з вашої кирнички.
- Ага ! Ну то зайдіть у хату, бо надворі горячо. В цему році серпень дуже спекотний. Я можу вас квасним молоком пригостити. Два рази запрошувати хлопців не довелось. Вони пили кисляк, розглядали фотографії на стінах кімнати, жартували. Коли фіра була полагоджена і вони виходили з хати, щоб їхати, Славко зненацька сказав:
- Коли ваша донька підросте, прошу пані, то стане моєю дружиною. Ось увидите.
- Замалий ще про одруження думати! Моїй Антоніні лишень п'ятнадцять буде...
- А мені вісімнадцять. В самий раз!
- Бахури ще обоє. .. Звідкіля ти будеш, любий зятю?
- З Бережниці. Миколи Мельника син.
- Не знаю такого.
- Як не знаєте? Мої тато церковним дяком у селі.
- Ага! У селах Бережниця та Старий Угринів їдна парафія, а парохом* у вас Андрій Бандера. Правду кажу?
- Правду!
* * *
В сім'ї дяка Миколи Мельника було шестеро дітей: два сини і чотири доньки. Бог наділив їх усіх чуйними серцями і відданою любов'ю до рідної землі. Батьки передали дітям у спадок багато чеснот, закріпивши їх дбайливим вихованням.
Найстарша дочка Оксана була головною помічницею матері, турботливою нянькою молодших братів і сестер. Ольга, Марія і Володимира росли гарними, працьовитими дівчатами, добре вчились у школі. Оля мріяла стати вчителькою, Марійка -вступити в торговельну школу, а Влодка мала бажання залишитися при батьках у селі. Євген був на десять років молодший від Ярослава і вважався загальним улюбленцем, бо це був "вишкрібочок", як жартома називала його мати.
Найсерйознішим і найздібнішим з усіх дітей був Ярослав.
Здавалося, що сам Господь Бог поставив мітку на цьому кароокому хлопцеві з буйним кучерявим чубом. Сільську початкову школу закінчив з похвальним листом, був не по роках допитливим і кмітливим.
- Хоч не маю великих статків, але Славка віддам на науку в Рогатинську гімназію, -казав голова сім'ї дружині.
- Чому в Рогатинську? До Станіславова ближче, та й легше туди добиратись.
- Так, до Рогатина трохи задалеко, але туди отець Андрій хоче перевести зі Стрия свого наймолодшого сина Богдана. Наші сини - ровесники і дружать між собою. Крім того, в Рогатині багато танші* мешкання*.
Дяк Микола Мельник із села Бережниця Шляхотська і священик Андрій Бандера з Угринова Старого приятелювали. Мало того, що зустрічались у церкві на богослужіннях, але й на великі релігійні свята сім'ями ходили один до одного в гості. Почалася дружба й між дітьми цих шановних батьків. Ярославу дуже подобався Степан Бандера, учень старших класів Стрийської гімназії. Він поважав цього хлопця за ясний розум і цілеспрямованість у житті. Але Степан був на десять років старший, користувався великим авторитетом у колі ровесників, серйозно захоплювався політикою і не мав часу водитися з малечею. Ярослав Мельник подружився з Богданом Бандерою, і дружба ця тривала продовж двох десятиліть.
Одного серпневого світанку на фіру, запряжену парою добрих коней і вистелену барвистими веретами*, сіли Славко, Бодьо, Дозьо і Юрко. Їх повезли через Войнилів і Бурштин у славне галицьке містечко Рогатин на навчання в тамтешню гімназію.
- Абисьте знали, легіники*, що в Рогатині дуже ладні дівчата, - жартував фірман. - Їдну з них, красуню Настю Лісовську, доньку місцевого священика, взяв за жону турецький султан Сулейман, і вона прибрала до своїх рук Османську імперію. Люди Роксоляною її назвали. Може, чули?
Але хлопці дівчатами тоді ще не цікавились, про Настю Роксоляну не чули, далі Калуша не їздили і що чекає їх у майбутньому - не знали. Їх манила романтика вільного гімназійного життя.
- Погляньте, хлопці, он здалеку видніється Дністер. Сюди несуть свої води Лімниця, Свіча, дві Бистриці, дві Липи, Стрий і багато інших річок. Кажуть, що наш Дністер - найчистіша ріка Європи, - сказав Микола Мельник, який супроводжував хлопчаків у подорож .
Вони переїхали через міст, милуючись чудовими краєвидами, які відкрилися їхнім очам, гомоніли, сміялись.
- Знайомтесь, діти, зблизька, пізнавайте рідне Підкарпаття, бо це є наша дідизна, скроплена потом, слезами і кров’ю поколінь, - повчав Ярославів батько.