В ту хвилину шлюпка з матросами завернула до берега.
— Акули, сер! — гукнув швед Єнсен. — Шукатимете ще?
— Ні, — відповів капітан. — Пливіть сюди, заберіть оцих двох.
— Гляньте, сер, як тут раптом помільшало, — зауважив Єнсен, коли шлюпка вже прямувала до пароплава — Звідси така мілина аж до берега, — показав він, тикнувши веслом у воду. — Наче тут під водою якась гребля.
Менший сингалець опритомнів аж на судні. Він сидів, зіпершись підборіддям на коліна, й трусився всім тілом.
Капітан відіслав матросів геть і теж сів, широко розставивши ноги.
— Ну, розказуй. Що ти там побачив?
— Джинів, сагібе, — прошепотів низенький сингалець; у нього засіпались уже й повіки, а все тіло взялося “сиротами”.
— А… які вони з себе? — хрипко спитав капітан.
— Як… як… — сингалець знову закотив очі під лоба.
Капітан ван Тох несподівано моторно ляснув його рукою по обох щоках, щоб вернути до тями.
— Thanks, сагібе, — шепнув низенький сингалець, і в його очах знову з’явились чоловічки.
— Вже минулося?
— Вже, сагібе.
— Були там скойки?
— Були, сагібе.
Капітан Й. ван Тох провадив свій допит напрочуд терпляче й доскіпливо. “Так, пане, там чорти. Скільки їх? Тисячі. На зріст вони як десятирічна дитина, пане, і майже чорні. Плавають у воді, а по дну ходять ногами. Так, як ви або я, сагібе, тільки похитують тулубом — туди-сюди, туди-сюди, весь час… Так, пане, і руки мають, як люди. Ні, без пазурів, а наче дитячі ручки. Ні, сагібе, не рогаті й не кудлаті. Так, хвіст ніби риб’ячий, тільки без пірець. А голова велика, круглу, як у батака. Ні, нічого не казали, пане, тільки якось так наче цмокали…” Зрізаючи скойки на глибині метрів шістнадцять, сингалець відчув на спині доторк неначе маленьких холодних пальців. Озирнувся, а їх довкола сотні. “Цілі сотні, пане, — одні плавають, другі стоять на камінні, і всі дивляться, що я там роблю. Я впустив ніж і скойки — та мерщій угору. Виринаючи, вдарився об кількох чортів, що плавали наді мною, а що було далі, того вже не відаю, сагібе”.
Капітан Й. ван Тох довго, замислено дивився на низенького норця, що сидів і трусився всім тілом. “Із нього вже не буде ніякого пуття, — сказав він собі. — З Паданга відішлю його додому на Цейлон”. Крекчучи й сопучи, він подався до своєї каюти. Там він витрусив із паперового пакетика на стіл дві перлини. Одна була малесенька, як піщинка, друга — з горошину завбільшки і мінилася рожевувато-сріблястим полиском. Капітан голландського судна пирхнув собі під ніс і вийняв із шафки пляшку ірландського віскі.
На шосту годину він знову звелів відвезти себе шлюпкою до кампонгу, до того самого метиса — напівкубу-напівпортугальця.
— Тодді[7], — сказав він і більше за весь вечір не промовив і слова.
Сидів на веранді під гофрованою бляхою, держав у товстих пальцях склянку з товстого скла, пив, відпльовувався й похмуро зирив з-під кошлатих брів на худющих рудих курей, які видзьобували бозна-що на брудному витоптаному подвір’ячку між пальмами. Метис остерігався говорити й тільки підливав Тодді. Капітанові очі помалу набігали кров’ю, а пальці вже не слухались його. Майже смеркало, коли він устав зі стільця й підсмикнув штани.
— Вже йдете спати, капітане? — чемно спитав метис — напівчорт-напівдиявол.
Капітан штрикнув перед себе пальцем.
— Хотів би я побачити, — сказав він, — чи є ще де на світі такі чорти, щоб я їх не знав. Слухай, де тут той богом проклятий норд-вест?
— Отам, — показав метис. — Куди ви йдете, сер?
— До пекла, — відповів капітан Й. ван Тох. — Подивитись на Девл-Бей.
Із того вечора й почалося дивацтво капітана Й. ван Тоха. До кампонгу він вернувся аж удосвіта; не промовивши й слова, поплив шлюпкою на судно, а там замкнувся в каюті й не виходив до самого вечора. Це ще нікого не здивувало, бо “Кандон-Бандунг” мав дещо навантажити з дарів острова Танамаси — копру, перець, камфору, гутаперчу, пальмову олію, тютюн і робочу силу; та коли ввечері йому доповіли, що все повантажено, він тільки засопів і сказав:
— Шлюпку. До кампонгу.
І знову повернувся аж удосвіта. Швед Єнсен, що допомагав йому піднятись на палубу, спитав просто задля чемності:
— То сьогодні відпливаємо, капітане?
Капітан крутнувся, ніби його шпигнули ззаду шилом.
— А тобі що до того? — визвірився він. — Ти пильнуй свого діла!
І цілий день “Кандон-Бандунг” не знати чого стояв на якорі за милю від узбережжя Танамаси. А ввечері капітан вивалився зі своєї каюти й звелів:
— Шлюпку. До кампонгу.
Низенький грек Запатіс подивився йому вслід одним сліпим, а другим косим оком і прокаркав:
— Братва, наш старий або ж дівку там собі підчепив, або ж зовсім сказився.
Швед Єнсен спохмурнів і гримнув на нього:
— А тобі що до того? Ти пильнуй свого діла!
Потім удвох з ісландцем Гудмундсоном узяв малу шлюпку й поплив до Девл-Бею. Вони сховалися зі шлюпкою за скелями й стали чекати, що буде далі. Над затокою походжав капітан, ніби дожидав когось; час від часу він зупинявся й цмокав язиком: “Ц-ц-ц!”
— Диви, — сказав Гудмундсон і показав на море, що виблискувало червоним золотом у промінні заходу.
Єнсен нарахував два, чотири, шість гострих, мов коси, акулячих плавців, що рухалися до Девл-Бею.
— Сто чортів! Скільки їх тут! — пробурмотів він.
Щохвилини котрась із тих кіс поринала, над водою мелькав хвіст, а у воді бурхало. Капітан ван Тох на березі почав розлючено підплигувати, хрипко лаятись і погрожувати акулам кулаком. Потім настало коротке тропічне смеркання, і над островом виплив місяць; Єнсен узявся за. весла й підплив до берега на ферлонг відстані. Капітан уже сидів на каменюці й цмокав; “Ц-ц-ц…” Біля нього щось ворушилось, але що саме — в сутінках не можна було розгледіти. “Схоже на тюленів, — подумав Єнсен, — але тюлені не так лазять”. “Воно” виринало з води між скелями й чапало по берегу похитуючись, наче пінгвіни. Єнсен потихеньку гребнув кілька разів і спинив шлюпку за півферлонга від капітана. Так, капітан щось говорить, але що — спробуй розбери: здається, по-малайському чи по-тамільському. Розмахує руками, ніби щось кидає тим тюленям (але то не тюлені, відзначив собі Єнсен), і джергоче по-китайському чи по-малайському. В ту хвилину в Єнсена вислизнуло з руки підняте весло й ляпнулось у воду. Капітан підвів голову, встав і підійшов кроків на тридцять до води. І раптом у його руці щось заблискало й гучно залящало: капітан стріляв з браунінга в бік шлюпки. Майже водночас у затоці зашуміло, завирувало, заклекотіло, ніби тисячі тюленів стрибали у воду; але Єнсен із Гудмундсоном уже налягли на весла й чимдуж гнали свою шлюпку за найближчий мисок. А коли вернулись на судно, не сказали нікому нічого. Ці північани таки вміють мовчати. Над ранок вернувся капітан; він був насуплений і лютий, але не сказав ні слова. Лише коли Єнсен допомагав йому піднятись на борт, дві пари голубих очей зустрілись у холодному, допитливому погляді.
— Єнсене, — сказав капітан.
— Так, сер.
— Сьогодні відпливаємо.
— Так, сер.
— У Сурабайї я вас розрахую.
— Так, сер.
І все. Того ж таки дня “Кандон-Бандунг” рушив до Паданга. З Паданга капітан Й. ван Тох послав у Амстердам своїй фірмі пакуночок, застрахований на тисячу двісті фунтів стерлінгів. А водночас, телеграмою, прохання про відпустку на рік. Настійна потреба через стан здоров’я і так далі. Потім вештався по Падангу, поки знайшов потрібну йому людину. То був дикун із Борнео, даяк, що його часом наймали англійці-туристи, коли хотіли подивитись, як полюють на акул: даяк робив це ще по-старому — озброєний самим лише довгим ножем. Він був, очевидно, людожер, але мав свою тверду таксу: п’ять фунтів за акулу й хазяйські харчі. Треба сказати, на нього страшно було дивитися: обидві руки, груди й стегна пообдирані об акулячу шкіру, а ніс і вуха оздоблені акулячими зубами. Прозивали його Shark[8].
От із цим даяком капітан Й. ван Тох і подався на острів Танамаса.
2. Пан Голомбек і пан Валента[9]
Було гаряче редакційне літо, пора, коли не відбувається нічого, ну так-таки нічого, коли завмирає політика й немає ніякої ситуації в Європі; а проте і в цю пору читачі газет, які лежать у агонії нудьги десь на берегах вод або в ріденькому затінку дерев, деморалізовані сонцем, природою, сільським спокоєм і взагалі здоровим, простим життям у відпустці, чекають — хоча й розчаровуючись день у день, — що хоч у цьому номері буде щось нове, підбадьорливе: якесь там убивство, або війна, або землетрус, одне слово — Щось; а коли не знаходять його, то жмакають газету і з прикрістю оголошують, що в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого, що читати її не варт і що вони її більше не передплачуватимуть.
А тим часом у редакції сидять, мов сироти, п’ятеро чи шестеро співробітників — бо решта колег теж у відпустці, де вони так само роздратовано жмакають газети й нарікають, що сьогодні в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого. А зі складальні виходить метранпаж і докірливо мовить:
— Панове, панове, ще нема передовиці на завтра.
— То дайте… ну, оту статтю… про економічне становище Болгарії, — відказує один із редакційних сиріт.
Метранпаж тяжко зітхає:
— А хто ж її читатиме, пане редакторе? Знов у цілому номері не буде Нічого Читабельного.
Шестеро редакційних сиріт зводять очі до стелі, ніби там можна знайти Щось Читабельне.
— От якби сталося Щось, — нерішуче озивається один.
— Або якби добути… якийсь… цікавий репортаж, — докидає другий.
— Про що?
— Не знаю.
— Або вигадати… якийсь новий вітамін, — буркає третій.
— Улітку? — скептично перепитує четвертий. — Е, ні, вітаміни — це для освіченої публіки, воно більше підходить на осінь.
— Та й спека ж, господи, — позіхає п’ятий. — От якби що-небудь про полярні краї.
— Але що?
— Та що-небудь. Як про отого ескімоса Вельцля[10]. Обморожені пальці, вічна мерзлота і таке інше.
— Сказати легко, — каже шостий. — Та звідки його взяти?
У редакції запановує безнадійна тиша.
— Яв неділю був у Євічку… — нерішуче озвався метранпаж.
— Ну, і що там?
— Та казали, буцімто приїхав у відпустку один там капітан Вантох. Він буцімто родом звідти — з Євічка.
— Який Вантох?
— А такий гладкий. Він буцімто капітан морського судна, той Вантох. Розказують, ніби десь там добував перли.
Пан Голомбек перезирнувся з паном Валентою.
— Де ж він їх добував?
— На Суматрі… Й на Целебесі… Одне слово десь там. Він буцімто тридцять років там прожив.
— Так це ж ідея, — сказав пан Валента. — З цього може вийти першорядний репортаж. Поїдемо, Голомбеку?
— Що ж, можна спробувати, — відказав пан Голомбек і встав зі столу, на якому сидів.
— А онде він, — сказав їм хазяїн готелю в Євічку.
За столиком у садку сидів, широко розставивши ноги, огрядний добродій у білому кашкеті, пив пиво й замислено водив по столу грубим вказівним пальцем. Обидва газетярі попростували до нього.
— Редактор Валента.
— Редактор Голомбек.
Огрядний добродій підвів очі.
— What? Що?
— Я редактор Валента.
— А я редактор Голомбек.
Огрядний добродій статечно звівся на стільці.
— Captain van Toch. Very glad[11]. Сідайте, хлопці.
Обидва репортери охоче сіли й поклали перед собою блокноти.
— Що питимете, хлопці?
— Зельтерську з малиновим сиропом, — сказав пан Валента:
— З малиновим сиропом? — недовірливо перепитав капітан. — А чого це? Хазяїне, принесіть їм пива. То чого ви, власне, хочете? — спитав він, зіпершись ліктями на стіл.
— Це правда, пане Вантох, що ви тут народилися?
— Ja[12]. Народився.
— А скажіть, будь ласка: як ви попали на море?
— А через Гамбург.
— І давно вже ви капітан?
— Двадцять років, хлопче. Документи тут, — із притиском сказав капітан, поплескавши по нагрудній кишені. — Можу показати.
Панові Голомбеку дуже хотілось побачити, які на вигляд капітанські документи, але він стримав це бажання.
— Чималий шмат світу побачили за ці двадцять років, пане капітане, правда?
— Ja. Чималий.
— Де ж ви бували?
— Java. Borneo. Philippines. Fidji Islands. Solomon Islands. Carolines. Samoa, Damned Clipperton Island. A lot of damned islands[13], хлопче. А що?
— Та просто так, цікаво. Ми б хотіли, щоб ви нам розповіли більше.
— Ja. Просто так, еге? — Капітан втупив у них свої блідо-голубі очі. — То ви з роїісе… з як її… з поліції, еге?
— Ні, пане капітане. Ми з газети.
— Ага, з газети. Reporters[14], так? Ну, то пишіть. Captain J. van Toch, капітан судна. “Кандон-Бандунг”…
— Як?
— “Кандон-Бандунг”, порт Сурабайя. Мета подорожі — vacances… як це буде?
— Відпустка.
— Ja, хай йому біс, відпустка. Отак і надрукуйте в своїй газеті, хто прибув. А тепер сховайте свої блокноти, хлоп’ята. Your health[15].
— Пане ван Тох, ми прийшли до вас, щоб ви нам розповіли щось із свого життя.
— А навіщо?
— Ми надрукуємо в газеті. Публіці буде дуже цікаво прочитати про далекі острови, про все, що там бачив і чого зазнав їхній земляк, чех, родом з Євічка.
Капітан закивав головою.
— Це правда. Так, хлопче, я єдиний capitain на весь Євічек. Що так, то так. Кажуть, ніби є з тутешніх ще один капітан, такий… із як його… з каруселі, але, по-моєму… то не справжній капітан, — додав він довірчим тоном. — Тут уся річ у тоннажі, розумієш?
— А який тоннаж був у вашого судна?
— Дванадцять тисяч тонн, юначе.
— О, то ви були солідний капітан!
— Ja, солідний, — поважно сказав капітан. — Хлопці, у вас є гроші?
Журналісти трохи невпевнено перезирнулися:
— Є, але небагато. А вам треба грошей, капітане?
— Ja. Грошей мені треба.
— Ну от бачте. Коли розповісте нам багато, ми все запишемо для газети, а вам заплатять.
— Скільки?
— Ну… може, й тисячу, — щедро пообіцяв пан Голомбек.
— Pounds sterling?[16]
— Ні, крон.
Капітан ван Тох покрутив головою:
— Е, ні. Стільки я й сам маю, синку. — Він видобув з кишені штанів товсту пачку банкнот. See?[17]
Потім зіперся ліктями на стіл і нахилився до газетярів.
— Панове, я можу запропонувати вам Ьі§ Ьизіпезз. Як це буде?
— Велику справу.
— Ja. Велику справу. Для цього ви мусите дати мені п’ятнадцять… ні, стривайте, шістнадцять мільйонів крон. Що скажете?
Репортери знову невпевнено перезирнулись. Газетярам часом доводиться стикатись із божевільними, аферистами та винахідниками найдивовижніших гатунків.
— Стривайте, — сказав капітан, — я можу вам дещо показати. — Він полапав товстими пальцями в жилетній кишеньці, вийняв звідти щось і поклав на стіл. То були п’ять рожевих перлин завбільшки як кісточка з вишні. — Ви знаєтесь на перлах?
— Скільки вони можуть коштувати? — прошепотів пан Валента.
— Ja, lots of money[18], хлопці. Але я їх ношу тільки… на показ, як зразок” Ну то як, домовилися? — спитав він, простягаючи через стіл широку долоню.
Пан Голомбек зітхнув:
— Пане Вантох, таких грошей…
— Halt![19] — спинив його капітан. — Я розумію: ти мене не знаєш. Але спитай про капітана ван Тоха в Сурабайї, в Батавії, в Падангу чи де завгодно. Іди спитай, і кожен тобі скаже: Ja, captain van Toch, he is as good as his word[20].