— Я теж просив би відкласти читання рецензії товариша Брайка.
— І зачитати рецензію товариша Діжі? — вихопився Кошарний. — Але вона довга, товариші! Вона просто задовга! Це не рецензія, а цілий трактат про Київ і так далі.
— Кожен пише так, як пише! — гукнув Діжа.
— Справа не в тому, — перепинив їх академік. — Просто я перед тим, як буде прочитана наступна рецензія — чи то товариша Брайка, чи то товариша Діжі, — мені здається, в цьому немає великої різниці, бо ми вислухаємо всі рецензії, — так от перед тим, як буде оголошено ще чиюсь думку, я хотів би... Простіше кажучи, я забираю свою рецензію назад. Рецензію на проект «Сонце для всіх»...
— Але ж, шановний... — стурбовано підвівся Кукулик.
— Я забираю свою рецензію і полишаю за собою право виступити в обговоренні проекту «Сонце для всіх», не будучи зв’язаний написаним колись.
— Дементій Хомич, очевидно, забув, що його рецензія вже йому не належить, — поблажливо посміхнувся Кукулик. — Рецензія академіка Голубицького вже стала громадською власністю...
— Все, що я зробив, це зробив я. І в моїй владі і волі відмовитися від нього чи не відмовитися...
— Ваша думка вже запротокольована.
— Порвіть протокол.
— Але ж які мотиви?
— Жодних мотивів. Я передумав. Я довго думав. Довго і тяжко. І прийшов до висновку.
— Я не впізнаю вас, Дементію Хомичу, — Кукулик ніяк не міг сісти, мовби йому здерев’яніли й не гнулися тепер ноги.
— Я голосуватиму за проект «Сонце для всіх».
— Ви голосуватимете за премію для проекту «Сонце для всіх»?
— Можливо, — академік відчував, що вже не може стриматися. — Можливо, навіть за премію для проекту «Сонце для всіх».
— Але дозвольте нагадати вам, Дементію Хомичу, що це — безпринципність! — Останнє слово Кукулик вимовив, мов прибив цвяхом.
— Прошу вас, — втомлено сказав академік, — прошу вас, не вчіть мене принциповості. І взагалі нічого не вчіть. Я надто старий для цього.
Дементій Хомич підвівся, зробив загальний уклін, пішов до дверей. Кукулик сів, витяг з стаканчика кольоровий олівець, засунув його в буйні сиві кучері, покрутив трохи, з нарочитим спокоєм звелів Кошарному:
— Читайте рецензію товариша Брайка.
Увійшла Таня. Дзвонив телефон, просили Кошарного.
— Бери мою трубку, — сказав Кукулик. Члени жюрі терпляче ждали, поки Кошарний слухав невідомого співрозмовника. Слухав довго, мінився на обличчі, намагався вставити хоч слово, не міг. Це була знов Ганна Сергіївна Косар-Косаревич! Кукулик догадався, махнув рукою.
— Кинь трубку!
Кошарний не кинув (все ж учень професора Косар-Косаревича), ще трохи послухав, потім, не кажучи й слова, потихеньку поклав трубку на ричаги. Голос у трубці захлинувся в розімкненім електричнім колі.
— Біда, — зітхнув Кукулик. — Не дають спокійно працювати.
— Але в неї горе, — сказав Кошарний трагічним голосом, — нещастя з сином.
— У, вдови професора Косар-Косаревича нещастя з сином, — пояснив членам жюрі Кукулик. — Десь там з кимось зачепився, потрапив на п’ятнадцять діб до Лук’янівської тюрми...
Він примруженим оком зиркнув на Діжу. От би тебе, голубчику, туди хоч на добу!
— Їй би треба якось допомогти, — висловив несміливу пропозицію Кошарний.
— А чого ж. Допоможемо. Ось закінчимо жюрі, розберемося й допоможемо, — поважно мовив Кукулик. — Хоча якщо є вирок суду, то молодому Косар-Косаревичу доведеться відбоярити свої законні п’ятнадцять діб! Ну, а згодом ми вже й допоможемо. Косар-Косаревич був шановним чоловіком, але архітектура й п’ятнадцять днів тюряги за хуліганство — тут щось я не бачу прямого зв’язку. Може, хто й бачить (він знову подивився на Діжу), але я не бачу, не так вихований, не в такому вільнодумстві. Ми на столах спали, не в пуховиках, нам ніколи було з жиру біситися... Штанів з кнопками на непристойному місці ми не носили, сорочок розмальованих — теж не було...
Не було, не було, не було... На голому камені, на сірому камені, на сирій глині починали будівництво нового суспільства Кукулики.
Чи ж Кукулики? Може, хтось інший починав, а тепер його вже нема або ж відійшов він скромно, зробивши свою велику справу, а Кукулики узурпували його працю, привласнили її і видають, як свою і тільки свою... Колись було важко, а тепер легко, колись молодь була така, а тепер сяка... Колись не мали за плечима нічого, тепер мають усе... А що мав він, Іван Діжа? Звідки вій узявся в архітектурі? Хто привів його сюди? Може, ласкаві професори взяли за пухленьку ручку і привели? Чи з химерних замків достатку й пишноти примандрував він у цей храм, де створюється одне з найголовніших людських пристанищ — Житло?
Помандруймо на два десятки років назад, у минуле, вирвемо у пам’яті ще одну здобич, яку вона вхопила і тримає цупко-цупко. Гляньмо на українське село осені тисяча дев’ятсот сорок третього року, на село, що лежить на Дніпрі, на лівому березі Дніпра, десь поміж Верхньодніпровськом і Кременчуком, десь навпроти Бородаївки чи Мишуриного Рога або ж навпроти Дереївки, гляньмо на те село якраз тієї ночі, коли з нього в паніці відступили фашисти, кваплячись перебратися на крутий правий берег Дніпра, а наші війська ще не встигли вступити. Гляньмо на те, що звалося колись селом, а тепер — лише страхітлива купа попелу й розмитої густим осіннім дощем глини, бо фашисти перед втечею спалили всі хати, тільки не встигли спалити двох хат, що були під черепицею, — Стрижакової та Мусієнкової. А в Нескромного Панька навіть черепицю поскидали з покрівлі і все-таки спалили. У Стрижака й Мусієнка не встигли. Дві хати на все село. Більше нічого. Люди — в погребах, у землянках, у «щелях», що їх повиривали в садках (теж спалених) та на городах, щоб ховатися від бомб та снарядів. Люди — це жінки й діти. Чоловіків майже нема. Тільки діди.
На тім березі Дніпра лякливо розпанахують чорний морок освітлювальні ракети. Десь у степах гримотять наші танки, наближаючись до села, а в землянках сидять вдови, які ще не знають, загинули їхні чоловіки на фронті чи ні, в землянках горнуться до матерів хлопчики й дівчатка, вже сироти, але ще в сподіванні великої радості повернення батька разом з нашими військами. У землянках снуються думи про минуле, яке відійшло тільки сьогодні і яке ніколи більше не повернеться, снуються думи про майбутнє, яке гримотить у степах, клекоче радісним клекотом рідних моторів і гудінням рідної землі. Завтра вранці прийдуть наші, і треба буде починати життя заново. Починати зовсім заново. З ложки, з миски, з кота й курки, з корівки й трактора, а найголовніше — з хати, з притулку для дітей, для самого себе, з затишку від вітру, віхоли, від дощу, від набридливого, холодного, клятого дощу. Врятувати дітей, вивести їх із сирих землянок і погребів, поселити в світлій хаті. Великі вікна, прозорі шибки. Чи буде по війні вдосталь скла на шибки?
Але не про шибки думали в селі тої ночі. Думали просто про хати, а думати про хату в придніпрянському селі, що лежить на краю великого степу, де немає жодної деревини, думати в такому селі про хату — то насамперед думати про сволок. Сохи — так-сяк знайдеш, витешеш з не допалених гітлерівцями акацій, що росли край городу. Стіни — з глини. В глинищі під Кучерявою горою вистачить того добра ще на десяток сіл. Стеля — заплетеш з шелюги, обкидаєш вальками. Але ж на чому держатиметься стеля, якщо не буде сволока? Колись з цього починали стягатися на хату. Будувалися поступово. Батько — для старшого сина все життя працював на ту хату, їздив, домовлявся з сплавщиками, щоб одчепили колоду, як ітимуть плоти по Дніпру, привозив, клав під лісою, сходився весь куток глянути на майбутній сволок.
— А вже скоро й моєму Васькові треба буде думати...
— Та й у мене ножками в колисці чеберяє...
— Воно й не штука, як той казав, а коли його ніде взяти, то й ніде...
А тепер треба було сволоки для всього села. А навколо лежала спалена, сплюндрована, гола, як після потопу, земля...
І тоді всі згадали... Згадали, мабуть, відразу всі і рішення прийняли, теж відразу всі... Як це могло статися, ніхто не може з’ясувати. Які сокровенні струми людської думки пролетіли по всіх землянках і погребах, пронизали в одну мить свідомість усіх вдів, дідів, дітей — так і лишиться незбагненним навіки. Лишиться тільки голий факт. Він буде записаний на одній з сторінок людської історії, а може, й забудуть його записати, знехтують ним, як надто дрібним і як таким, що не підлягає коментуванню.
А факт був такий. Всі, хто ще жив у селі, відразу, не змовляючись, не кажучи одне одному й слова, вийшли з своїх сховищ, вийшли в ніч і дощ, стали на своїх поруйнованих дворищах, відвернувшись спиною до ворожих освітлювальних ракет, слухали, як стугонить десь далеко степ від залізної ходи наших танків. Стояли й слухали, бо це теж входило в те, що мали зробити цієї ночі. Ради цього, власне, й робили. Послухавши, мовчки, в тривожному поспіхові, в лихоманковому поспіхові рушили до центру села, де починалася телефонна лінія, що вела до сусіднього села. Дев’ять кілометрів. Телефонні дроти, ясна річ, давно вже були зірвані, але стовпи якимсь чудом уціліли. Стояли, оббиті дощами, почорнілі, як згорьовані люди, стояли ще довоєнні, сучкуваті, криві, незугарні, але ж були стовпи, були деревиною — сволоками, сволоками, сволоками!
І люди потягли стовпи до своїх осель. Кому не вдалось вхопити стовпа близько, біг далі. Відбігали далі й далі, в степ, викопували, вигрібали руками, валяли, тягли через ріллі, через балки, через слизькі береги до власної оселі, тягли матері й діди, а діти підпихали, підтримували маленькими рученятами. Стовпи виривалися з геть знесилених рук, придавлювали малечу на мокрій холодній землі, чулися зойки й стогони в темряві, а повз ті зойки бігли далі нові люди, кому не вистачило стовпа, шукали, питали, квапилися...
О, де той селянський Гойя, де новітні Брейгелі, щоб змалювати ту урочисто-понуру картину народного горя, відчаю і надії?
Дощ. Багнюка. Морок. Чорні мокрі постаті, якісь неокреслені видива — не люди. І тягнуть, тягнуть довгі неподатливі, неоковирні стовпи, мов свою долю...
Маленький Ванько Діжа теж тяг тієї ночі стовпа з матір’ю. Може, звідти й починається його зацікавлення архітектурою? Але хіба ж знає про це Кукулик і хіба дізнається коли-небудь?
Кукулик не знав того нічого. Та й звідки? І чи змінило б це що-небудь у його ставленні до Діжиних думок, якби він і знав? Йому треба знищити розкольника — от і все. Він не потерпить у себе в інституті фракціонерів, будь вони хоч тисячу разів народні сини! Він не допустить ревізування... Ага, ревізія, ревізування, ревізіонізм! Слово знайдено! Всі, хто виступає проти усталених думок, — це ревізіоністи! Академік теж туди? Старе й мале.
— Заслухаємо рецензію товариша Брайка, — сказав Кукулик. — Товаришу Кошарний, просимо.
— Я гадаю, що все ж ліпше заслухати думку товариша Діжі, — підвівся Брайко.
— Ти гадаєш? — здивувався Кукулик.
— Так. Мою рецензію прочитаємо згодом.
— Та що ви, змовилися? Морочите мені голову! То туди, то сюди. Забираєте рецензії, відмовляєтеся від власних думок. Краков’як якийсь, а не засідання жюрі. Всі заповзялися зробити сьогодні Кукулика консерватором, гальмом вільної думки, бюрократом! Читайте-рецензію Діжі, коли так!
— Але ж вона довга! — злякано нагадав Кошарний.
— Нічого, нічого. Засідання жюрі полягає в тому, щоб вислухати всі думки — довгі й короткі, вірні й невірні.
— Дозвольте, я сам прочитаю свою рецензію, — підхопився Діжа.
— Як хочете.
У Петера Брейгеля є картина «Сліпі». Біжать сліпі люди, спотикаються об пеньки, намагаються вхопитися одне за одного кривими карлючками, квапляться кудись... Колись він біг так за матір’ю, коли вони шукали стовпа на сволок... Біг і досі... Тільки тепер не сліпий... Бачив усе виразно, окреслено, все розрізняв: предмети, відстані, мету. Але біг, не міг спинитися, не міг стишити бігу. Йому не вистачило повітря в грудях, спазма перехопила горло. Тетяна Василівна подала склянку з водою.
— Випийте й не хвилюйтеся.
То були перші її слова сьогодні в цій кімнаті. І всі якось аж наче здивувалися. Серед них жінка. Не просто член жюрі, не просто віце-президент Академії будівництва й архітектури, а жінка, ласкава, доброзичлива, по-материнському ласкава.
Не хвилюйтеся... Хіба він хвилювався? Він просто біг, не міг стишити бігу, задихався, знав, що треба дихати спокійно й ритмічно, але знання не помагало... Він став читати свою рецензію і знов відпив з склянки... Не чув свого голосу. Чув чужий. Так тривало кілька хвилин. Потім крізь вуса продерся все-таки його власний голос. Він почув його виразно, він володів ним знову, як завжди, він і далі біг невтишно, але з ним був його голос, з ним була свідомість...
Далі вже не читав, а говорив...
ВІТЕР ПЕРШИЙ
Тетяна Василівна дивилася у вікно, дивилася весь час, поки говорив Діжа. Намагалася знайти щось за вікном. Бачила там високий старий каштан з широким листям і не бачила нічого більше, але все дивилася та дивилася, так наче на тому листатому каштані ховалася десь її доля. Іноді пролітав вулицею вітерець, слабкий, як зітхання, трохи вигинав листя на каштані, навіть не ворушив, а тільки ледь-ледь вигинав, і знов тиша вгорі, а внизу шум автомобільних шин по асфальту і шерех підошов численних перехожих.
Їй хотілося вітру. Вічного, нестримного вітру, скаженого, буйного, рвучкого. Щоб гнув додолу високі дерева, гнав світ за очі хмари пилюки й куряви, здував усе на своєму шляху, вив, витанцьовував, телесувався. Як тоді в плавнях над Дніпром. Вони ступали по піску, пробиралися між червоною хитаниною шелюги, їхні ноги вгрузали в сипучий пісок по саму кісточку, а слідом за ними летів вітер, горнув своїми невидимими потужними крилами пісок, засипав, зарівнював їхні сліди, і коли вони озиралися, — бачили позад себе таку саму піщану цілину, як і попереду.
Як добре, коли вітер загортає за тобою всі сліди!
Вона сумує за вітром, вона хоче вітру, вона прагне вітру. А чи треба? І чи не однаково? Вітер буде колись, він пролетить над вулицею, над містом, над землею такий самий, як і тоді, коли засипав сліди в піску, вічно молодий, невмираючий на нашій планеті вітер, він лунатиме, як вісник оновлення й омолодження, а після нього — о диво! — завжди, незмінно, вічно лишатимуться старі дерева, старі камені, старі люди.
В сонливій тиші кабінетів люди вириваються з-під влади вітру, вони не старішають і не молодшають, але їм знов і знов хочеться почути посвист вітру в вухах. Їм хочеться, навіть старіючи, — жити! І чи вже так треба, щоб здував вітер усе, що позаду, щоб зарівнював твої сліди, протоптані в неходжених місцях, в диких полях людської самотності, людських сподівань і радощів? Що було, те було, і хай воно так і лишиться, не треба чіпати його... А сама дивилася й дивилася за вікно і слухала краєм вуха різкуватий голос, трохи аж ніби неприємний голос Діжі і думала про те, що було. Заважало думати те, що не було надворі вітру, заважав думати гострий Діжин голос, бо вносив він якийсь неспокій, якусь знервованість у звичайну течію засідань, нагадував давні роки, коли й вона отак гарячкувала, доводила щось комусь, змагалася, сперечалася, відвойовувала. Що було, те було, й хай воно буде, а ми сидимо на березі життя й ждемо вітру, дужого вітру, чортячого вітру, щоб лишав він позад себе старі трави, старі дерева, старі камені, старих людей. І на місці старих стеклих трав завруняться нові, густо-зелені отави, виростуть нові буйнолисті дерева, а старих людей замінять молоді, бо молоді завжди не схожі на старих, як нові трави й дерева на своїх попередників.
— Сума традицій чи тягар традицій? — почула вона голос Діжі і, хоч її думки викрешувалися, мабуть, від того твердого й гострого голосу, відкинула його геть, зовсім перестала слухати молодого архітектора, слухала тільки себе, тільки себе. Робила те, чого не робила вже давно, півтора десятка років, а раз так, то мала право робити це навіть тут, навіть на засіданні жюрі, навіть у самий розпал суперечок, що поступово закручуються в дедалі тугіший клубок, затягуються в дедалі міцніший вузол, з яким зарадити можна, тільки розрубавши його. Що ж вона може розрубати! В неї тут чи не найвища влада, її слово тут вирішальне. Вона зробить так, як треба зробити. А як треба?
Так, як того хоче Кукулик?
Кукулик. Невже все це було насправді?
Восьмого березня після роботи все жіноцтво академії зібралося в залі засідань. Катехізис усіх засідань: