Є Київ Шевченка. Мудрого Кобзаря, який стоїть перед університетом і думає свою велику думу. Тарас так любив дітей. Він любив купувати цукерки й роздавати київській малечі. Якби він бачив, скільки дітей у нашому весняному Києві!
Вокзал, суворість сталевих колій, буйнозелена Солом’янка — це місто Миколи Островського, місто революційної героїки наших перших комсомольців, традиції яких продовжують комсомольці сьогоднішні. Добре, що на Солом’янці поставили в нас, нарешті, пам’ятник Миколі Островському роботи молодого скульптора Сороки. Пам’ятник стоїть у сквері, за яким починається Чоколівка. Молоді несміливі деревця. Письменник сидить, притискуючи книжку до вмираючого серця. Ні, то не книжка, то його серце, яке він віддав людям. «Люди, візьміть моє серце!»
Я чув, що хочуть зняти цей суворо-правдивий пам’ятник і поставити інший: Островський з піднесеною рукою! Чи треба доводити, що піднесена рука — це не універсальний засіб для показу величі людини?
Давайте хоч весною подумаємо про те, щоб у нашому місті було більше оригінальності. Щоб не всі наші пам’ятники були з піднесеними руками. Щоб не всі житлові квартали планувалися на один кшталт. Щоб наші коментатори футбольних змагань відійшли від шаблону, виробленого Вадимом Синявським, і щоб не вживали калічених висловів типу «Лобановський, стр?ибає», замість «стриб?ає», «Макаров пл?игає», замість «плиг?ає», «Войнов вк?идує м’яч», замість «вкид?ає».
Такої весни, як нинішня, хочеться неодмінно щось зробити гарне, щось незвичайне, щось не таке, як робилося завжди. Ну, скажімо, запропонувати нашій міськраді назвати одну з вулиць Києва Весняною. Або одну з площ — площею Першого поцілунку. Або ж наших торговців попросити, щоб вони замість влаштовувати так звані декади по розпродажу того, чого ніхто не хоче купувати, провели в магазинах декаду ввічливості. І щоб ця декада тривала довго-довго, аж до наступної весни (а там почнеться знову). А міліція наша щоб провела місяць люб’язності (ясна річ, до всіх, окрім тих, хто на люб’язність не заслуговує). А ми всі щоб оголосили тиждень дбайливості за своє місто, місяць дбайливості, цілий рік!
Ця весна принесла стільки радості всім радянським людям і нашим друзям, що не ймеш віри тим похмурим вістям, які доходять до тебе з-за рубежа.
Спалахують вогнища нових війн на периферіях великих материків: Азії, Африки, Америки. Гріють руки коло тих вогнищ різнокаліберні королі нафти, каучуку, олова, урану.
Аварії, аварії, аварії. Полетів в урвище поїзд, бо якась японська фірма збудувала міст з бетону найгірших марок. Інша фірма поставила в Альпах греблю з недоброякісних матеріалів — і от дика вода прориває вночі греблю і змиває з лиця землі ціле місто.
В Парижі завалився багатоповерховий будинок. Завалився просто на голови робітникам, які його споруджували. Причина? Будівельна фірма будь-якою ціною прагнула ощадності. Будинок запроектовано з порушенням всіх існуючих технічних норм. Може, винуватців катастрофи судять? Де там! Вони влаштовують прес-конференції, виступають по телебаченню. Знизують плечима: буває, мовляв... Будівництво — річ незбагненна. Історія дає нам цілу низку прикладів. Хіба не розвалювалися товсті готичні собори або римські віадуки?
У нас на вулицях міст і сіл — червоні прапори. Ми виходимо завтра на вулиці й площі, щоб святкувати весну, щоб святкувати єдність і солідарність з усіма чесними людьми світу. У нас посмішки на лицях. А в них — чорні прапори на будинках, траурні пов’язки на руках у жінок і дітей.
Але ми віримо, що наша радість переможе похмурість, що наповзає з-за океану. Людина народилася, щоб радіти, а не страждати.
Ми щасливі, що живемо в країні, яка будує комунізм. Бо комунізм — це радість. Комунізм — це весна людства. А ми — перші творці й провісники цієї весни.
Будьмо ж гордими з цього і будьмо гідними цього!»
Під статтею стояв підпис: «Володимир Пушкар, водій вантажного автопарку». Секретар міськкому подзвонив до редакції:
— Слухайте, що тут у вас за стаття в передсвятковому номері?
«Це за акумулятори, — подумав працівник редакції, який обізвався на телефонний дзвінок, — казав же я редакторові: давайте викреслимо оті акумулятори! Ну хто в солідній газеті пише про Перше травня і про акумулятори водночас? Де це бачено?»
— Я, між іншим, теж такої думки про ті акумулятори, — сказав у трубку.
— Про які акумулятори? — не зрозумів секретар.
— Ну оте: «В місті жодного зайвого акумулятора».
— А-а, це дотепно.
— Дотепно?
— Незвичайно якось. У всякому разі, не за газетним шаблоном.
— Я теж казав: кажу, шаблону тут, звичайно, нема. Навіть не пахне шаблоном. Але...
— Але?
— Ну, не але, а просто, так би мовити...
— Ви мені скажіть чесно: не вигадали отого водія Володимира Пушкаря?
— Як можна! Живісінький!
— І сам він написав? Тобто я хочу сказати, чи не приклав тут руки ваш брат журналіст?
— Та що ви!
— Тоді це здібний хлопець.
— Я вже казав редакторові.
— Гаразд. Дякую. За Пушкаря дякую. І за акумулятори.
Секретар засміявся доброзичливо, а працівникові редакції вчулося в тому сміхові щось інше. «Ох, вийдуть нам ті акумулятори боком!» — подумав.
А секретар, вибравши вільний час (це звучить досить фантастично: «Вільний час у секретаря міськкому партії»), заїхав до вантажного парку і познайомився з Володею Пушкарем.
Така вже щаслива доля у секретаря міськкому партії: знайомитися з цікавими людьми. Щоправда, трапляються й люди нецікаві, ба навіть гірше! Та про це ми поки що не станемо писати.
ІНТЕРВ’Ю
Сьогодні Володя вирішив скористатися з свого знайомства. Ранок приносив одне хвилювання за другим. Отой обурливий вчинок головного інженера-буддеталівця, потім цей Гнатко. Ну, та йому навряд чи допоможеш, є вже вирок суду; щось там Гнатко, видно, накоїв у міліції, в нього язик як мітла. Добре, хоч не зустрівся з мадам Косар-Косаревич, тоді б день був зовсім зіпсований. А сьогодні ж такий день! По-перше, грає київське «Динамо» з «Зенітом», а по-друге... Оте «друге» Володя з самого ранку відганяв у найдальші закапелки пам’яті, намагався не згадувати про нього, не думати, але думав тільки про те «друге», зв’язане з сірим будинком на Володимирській, з будинком, у якому всі коридори заставлені шафами з кресленнями, в якому з ранку до вечора в усіх кімнатах чути шурхіт розгортуваних рулонів ватману. Він думав про той будинок уже кілька місяців, намагався уявити ту кімнату, де засідатимуть люди, що мають вирішити долю багатьох, намагався уявити тих людей, вгадати, що й як вони говоритимуть.
Коли вийшов сьогодні від Косар-Косаревичів і сідав уже на свого «ролика», почув голос Вероніки. І де вона взялася в такий день.
— Во! — гукала вона ще здалеку (мабуть, стояла на зупинці таксі й побачила його або впізнала його моторолер і ждала, поки він з’явиться сам).
— Ну що? — неохоче повернувся він до неї. Вона бігла до нього через площу, і кілька чоловіків, які ждали таксі, мов по команді, повернули голови й провели Вероніку поглядами. Ноги в неї таки справді були якісь унікальні, притягали чоловічі погляди, мов магнітом.
— Здрастуй! — захекана, підбігла вона до нього.
— Ну, здрастуй!
— А якщо без «ну»?
— То давай без «ну».
— Ти нестерпний!
— Вже який є.
— Ти сьогодні чимось схвильований.
— Вгадала, — він якось знервовано засміявся. — А чи може людина не бути знервованою, якщо вона замість працювати ганяє зранку по Києву на моторолері.
— Щось сталося?
— Зі мною — ні, а от Гнаткові дали п’ятнадцять діб.
— Як то — п’ятнадцять діб?
— Відсидки в Лук’янівці за дрібне хуліганство. Золота молодь.
— Який жах!
— Я бачу, як у тебе підвищується настрій.
— Ти ще й жартуєш!
— Окрім того, в мене на роботі теж неприємності. Ми там покритикували бракоробів, так вони сьогодні відмовили нам в матеріалах. Князьки!
— Ну, це влаштується.
— Влаштується після того, як я поїду до міськкому партії.
— Ах, це й без тебе влаштується, не будуть же там у вас на роботі стояти!
— Поки що стоять, і я взяв відгул на сьогодні.
— Ага, значить, у тебе ще є щось важливе. Чи ти хочеш клопотати за Гнатка?
— У нього для цього є бронепробивна мамаша. Я їй тільки що залишив записку. Все, що можна буде зробити, вона зробить.
— Тоді що ж?
— Ти допитуєш, як слідчий.
— Володю, ти ж знаєш моє до тебе ставлення!
— Зараз будуть сльози?
— Як тобі не соромно? Я по очах твоїх бачу, що в тебе є ще щось, що тебе нервує.
— Футбол. Наші динамівці грають з «Зенітом». Реванш на нічию в першому колі.
— Футбол — це не те.
— Ну, ще... — Він прикусив язика, але вже було пізно. Вероніка підскочила до нього, вхопила за руку.
— Кажи, кажи, кажи! — затанцювала коло нього. — Не відпущу, поки не скажеш. Ну! Володю, я ж тебе...
— Мовчи, скажу.
І він сказав їй про той будинок і про свою долю, яка мала сьогодні там вирішитися.
— Боже, який осел! — сплеснула Вероніка. — Вій не міг сказати мені хоча б учора! Адже там мій батько! Від нього все залежить...
— Вероніко, не смій так говорити! Це має бути чесно, найперше — це чесність! Однаково я не сказав тобі свого девіза і ніколи не скажу, і нікому не скажу, навіть рідній матері.
— Не скажеш, то й не треба! Я подзвоню батькові, хай шукає, хай здогадується, хай що хоче робить! Боже, все залежить від якогось ідіотського слова! Девіз! Дитячі іграшки! І там сидить десяток дорослих людей і ламають голови. «Товариші, я вважаю... Виходячи з високих завдань, які стоять перед нами...» Ходімо зі мною до автомата, я подзвоню.
— Не смій!
— І подзвоню, і подзвоню! Що ти мені зробиш? Я вільна робити що хочу.
— Я забороняю тобі. Це просто нечесно: витягла з мене мимовільне зізнання, а тепер хочеш скористатися...
— Дурню, я ж хочу тобі добра, я ж тебе...
— Мовчи! Не хочу нічого слухати! Забороняю тобі будь-що робити з приводу цього. Куди тобі треба? Давай я підвезу.
— Ти гадаєш, що завезеш мене в таке місце, де немає телефону? Помиляєшся, в Києві скрізь тепер є телефони. Навіть на нових масивах! Навіть у Корчуватому! Боже, який осел, він не міг сказати мені хоч учора!
Вона висмикнула свою руку з Володиної (тепер уже він держав її) й побігла від нього через площу просто до тих чоловіків, які ще й досі не діждалися таксі, але зате мали змогу ще раз подивитися, як мелькають у них перед очима дивовижні дівчачі ноги.
— Не смій, чуєш! — гукнув навздогін їй Володя. Не зупиняючись, вона послала йому повітряний поцілунок.
В міськкомі партії йому сказали, що секретаря сьогодні не буде, він — в Інституті житла на засіданні жюрі. «От тобі маєш! — подумав Володя. — Ще й секретар. Все до одного. Ох і день!» В коридорі він зіткнувся з якимсь працівником міськкому комсомолу, і той ухопився за Володю, як за останню свою надію.
— Товаришу Пушкар! А ми вас з самого ранку розшукуємо! І на роботі, і вже додому посилали. Мерщій до нас, у пропаганду!
— Та що там у вас таке? — лінькувато повернувся до нього Володя і подумав: «Невже ще й там буде щось про... жюрі?»
— Прибули іноземні кореспонденти, розмовляють з представниками нашої молоді. Давай їм такого, давай їм отакого.
— А мені з ними сьогодні не хочеться розмовляти.
— Ну-ну, як це так не хочеться, коли треба! Вони не вірять, що в нас є такі, хто працює і вчиться.
— Не вірять — то й не треба.
— Але ж їх треба переконати!
— Шкода часу.
— Слухай, Пушкар, ти якийсь... політично індиферентний сьогодні. Що це з тобою?
— Зуб болить.
— Ну-ну, без жартів.
— А без жартів — то в нас сьогодні скандал. «Буддеталь» не дає матеріалів.
— Натиснемо на «Буддеталь»! Через міськком партії.
— Нема секретаря.
— Я домовляюся в промисловому відділі. А тим часом ти допомагай нам.
— Сказав же: не мастак я на ці речі.
— Ну-ну, всі ми не мастаки, а комусь же треба...
Міськкомівець потихеньку підштовхнув Володю, і вийшло так, що той без будь-якої охоти, але все ж ішов туди, куди було треба отому настирливому хлопчикові, який міг би, мабуть, «організувати» навіть рідного батька.
У великій кімнаті Володя побачив знайомих секретарів міськкому, кількох працівників апарату, кількох незнайомих хлопців і дівчат з наших і цілу купу якихось бородатих, обвішаних фотоапаратами, озброєних самописками й аршинними блокнотами жвавих чоловіків. Очевидно, це й були зарубіжні журналісти. Нашестя іноземців на Київ. Цілі табуни іноземців на київських вулицях і площах, в київських музеях, на заводах, в установах, у міністерствах. Незнаний світ відкривається їм у великому радянському місті, незнаний і чарівний. Золоті бані Лаври, дрімотливо-велична Софія, фантастичний Русанівський масив над дніпровською затокою, мальовничі натовпи на Хрещатику. Хрестові походи кореспондентів з-за морів і океанів.
«О-о, ми бачили ансамбль Вірського! Ми хочемо бачити землю, яка породила таких людей».
Ви ще й не таке побачите. Ще й не таких людей.
Володя привітався. Секретар міськкому представив його гостям. На нього відразу сипнули горохом запитань.
— Пушкар? Це українське прізвище?
— Українське. Київське навіть. Коли ще в князів не було гармат, а користувалися їхні вої тільки пращами для кидання каміння, то при великих пращах-катапультах були спеціальні «пускарі», тобто ті, хто пускав каміння у ворога. От звідти й пішло: Пускар, а потім — Пушкар. І Пушкін — теж звідти.
— Отже, Пушкін — українське прізвище?
— Ні, російське.
— А Пушкар — українське?
— Українське.
— А чи немає тут нез’ясованості?
— Не бачу. Наші народи мають спільне походження. Це два брати.
— Ви вчитеся?
— На останньому курсі будівельного інституту. На вечірньому.
— І працюєте?
— Так.
— Ким ви працюєте?
— Шофером на будівництві.
— А ким будете по закінченні інституту?
— Архітектором.
— Сьогодні ви шофер, а завтра вже можете стати архітектором?
— Можу стати.
— Чи нема тут протиріччя?
— Аж ніякого.
— Генеалогічне дерево вашого роду має тисячолітню історію, звідси, очевидно, ваш філософський погляд на світ?
— Поки що я вважав себе просто київським хлопцем, якщо вам подобається величати мене ще й філософом... — Володя розвів руками, посміхнувся...
— У вас, очевидно, дуже лагідний характер.
— Моя мати іншої думки.
— Чи є у вас сердиті молоді люди?
— Якщо маєте на увазі тих, що носять светри і не бриють бороди, то трохи є.
— Ні, маємо на увазі тих, які кидають виклик суспільству, критикують його, заперечують.
— Знову ж таки, дивлячись, яке суспільство.
— Ваше, ясна річ, соціалістичне.
— Ні, таких теж нема. Ваше, капіталістичне, — заперечують.
— Але сердиті?
— Ні, навпаки, лагідні молоді люди.
— Такі, як ви, вам хотілося б сказати?
— Приблизно.
— Отже, ви лагідні і лагідно заперечуєте?
— Ні, якщо ми заперечуємо, то не лагідно, а сердито.
— Дивно.
— Я сам дивуюся, — сказав Володя.
— Ви більше нічого не можете нам сказати?
— Більше нічого. Дякую за увагу. І до побачення. У мене сьогодні трохи важкуватий день. Можливо, що ще до вечора я стану архітектором.
— О, це було б надзвичайно цікаво!
— Я сам так думаю. Якщо ви побудете у нас до завтра, то дізнаєтесь, чи став я архітектором, чи ні. Обіцяти точно не можу, але бажання в мене таке є.
— Це майже чудо. Ми присутні при народженні чуда!
— Щомиті в нашій країні відбуваються великі й малі чуда.
— Нам пощастило!
— Ні, якщо вже пощастить, то насамперед мені.
— У вас неймовірна певність свого щастя!
— Ви не помилилися.
ГАРМАТИ ПАЛЯТЬ: БАХ! БАХ! БАХ!
Брайко завжди вважався безголосим. Мабуть, завдяки своїй безголосості опинився на такій неймовірній висоті — в заступниках самого Кукулика.