Хтось подзвонив до Кукулика по прямому телефону.
— Звиняйте, — сказав він до присутніх, — одну хвилиночку. Я слухаю. А, це ти, Вероніко? У мене засідання, згодом подзвониш.
Але від дочки не так легко було відкараскатися.
— Згодом хай тобі дзвонить хтось інший, — сказала вона з своєї невідомості, — а я хочу поговорити зараз.
— Ну, ні про що говорити. Знов там щось...
— Не перебивай, я дзвоню з автомата, в мене мало часу, справа дуже негайна, слухай мене уважно...
— Не торохти, не торохти, — скривився Кукулик, поглядом шукаючи в присутніх співчуття. — Ох і дітки пішли!
— Справа в тому, — сказала Вероніка з своєї автоматної будки, — справа в тому, що один мій знайомий подав на ваш цей безглуздий конкурс...
— Чому безглуздий? — обурився Кукулик. — Хто тобі давав право...
— Тільки без проробок! Без «хто давав право», «як ти смієш»! Слухай мене, бо я не маю часу слухати твої... Так от... Він подав проект на ваш конкурс... Це гарний хлопець. Уяви собі: звичайний шофер. Панелі возить на будівництво чи я там знаю що... І водночас кінчає будівельний інститут... Архітектор... Неймовірно здібний хлопець! Його звуть Володя... Тобто я хотіла сказати: Володимир Пушкар... Звичайно, це тобі нічого не говорить... Він з тобою не хотів знайомитися. Тепер я розумію чому. Боявся протекціонізму. Він гордий, як дикун! І от цей божевільний подав на ваш конкурс свій проект, але не каже мені девіза!
— І правильно робить...
— Але ж, батьку, ви його там заріжете! Я знаю вашого Кошарного і всіх отих Брайчиків...
— Не смій...
— Батьку, ти повинен мені допомогти... Це такий хлопець... Але він просто ідіот! Хоча б натякнув, який там девіз!
— Я не буду шифрувальником у якихось там шмаркачів. Не заважай мені працювати, — сказав незадоволено Кукулик і поклав трубку...
Інтриги паралізують мозкову діяльність. Мозок перестав полум’яніти. Він лежить у голові важкий, мов камінь. Людина тоді нагадує барана. Тільки й може, що впертися лобом в щось і пхати поперед себе, поки зіпхне. Мало йому цього єзуїта Кошарного — ще й Вероніка! Якийсь її знайомий, проект... Кукулик увесь кипів. Ладен був програти все, але не бути... Не бути ким? Бараном?
Чомусь машинально простежив напрямок Діжиного погляду, теж мить дивився на представника інспекції архітектурно-будівельного контролю і несподівано для самого себе запропонував:
— Може, ви скажете свою думку, товаришу...
Київський чиновний юнак зразка тисяча дев’ятсот шістдесят другого року не звик, щоб його запрошували двічі. Він підвівся відразу, підвівся неквапливо, щоб не втрачати достоїнства, але й не надто повільно, щоб не демонструвати відвертої зневаги до головуючого. У юнака все було надзвичайно свіже: зачіска, тільки сьогодні вранці зроблена в найкращого перукаря на Хрещатику, костюм, пошитий в ательє «Люкс» на Володимирській, вища освіта, закінчена лише торік, самовпевненість, ще не розвіяна суворими вітрами життя, і самозакоханість, підтримувана ранковою фіззарядкою, несподівано високою посадою і окремою квартирою в центрі міста.
Кошарний осудливо зітхнув. Його здивував вчинок Кукулика. Давати після Діжі слово цьому самовпевненому горобцеві! Щоб він звів нанівець так тяжко зароблений голос Тетяни Василівни?
Юнак кашлянув, прочищаючи горло. Всі ждали, що він скаже. Найбільше Діжа. «Ми молоді, ми молоді, ми молоді», — виспівувало в нього в душі.
Юнак розтулив рота. Голос у нього був безбарвний. Влазливий голос з тих, які подобаються тільки обмеженим дурням. Вже перша фраза сповнила радістю серце Кошарного і примусила Діжу байдуже позіхнути. Інспекційно-контрольний юнак належав до різновиду словесних модників. Такий бомбардує вас словами, які тільки вчора вичитав з книжок. Висипає їх, квапиться, так ніби боїться, що завтра все позабуває і тоді нічим буде похизуватися, окрім зачіски й модного костюма. А так, будь ласка!
— Якщо ми домовимося, що не тільки екстраполюємо в майбутнє розвиток будівельної техніки, але й визнаємо за архітектором право на неформалізовану творчу дію, тобто визнаємо евристичні здібності таланту, як такого... Говорячи про творчу дію, я не моделюю її повністю на творчу діяльність взагалі, бо на відміну від діяльності, як відомо, дії відповідають не самостійному стимулюванню, а стимулюванню тієї діяльності, в склад якої вони входять...
Ніхто не слухав. Усі збагнули, що в прилизаного молодика в голові нема жодної думки. Не слухав навіть Кукулик. Знав: цей проголосує за те, за що треба голосувати. Зорієнтується. Такому в день народження треба подарувати флюгер.
— Будемо закруглятися, товариші, — сказав Кукулик, коли архітектурний юнак вибалакав увесь свій запас іншомовних слів. — Пообідаємо, а там і голосування.
Двадцять одна гармата палить салют. Бах! Бах! Бах! Дим, полум’я, — бах, бах! Міжнародний салют. Хай живуть переможці!
І раптом гармати мовкнуть. Що таке? Що сталося?
— Я прошу слова, — це знов дурнуватий Брайко. І вже стоїть. Ну куди? Ну чого? Ну, не маєш же ваги. Якраз можна пообідати після цього фертика, а потім ще когось з «важкої артилерії», наприклад, з міськради, а вже потім і Брайка. Хай приєднується. Кукулик потер руки, хряснув пальцями.
— Слухай, Даниле Юрійовичу...
Докотився... Назвав свого заступника не просто Брайко, як його називав увесь білий світ, а на ім’я, та ще й по батькові! Чи хоч хто-небудь в інституті знав оте Брайкове по батькові?
А Брайко стояв перед Кукуликом, як у сорок першім стояв перед полковником піхоти. (Здається, Кукулик теж був полковником під час війни?) Він будував тоді переправу. Навіщо? Ота переправа нікому не була потрібна. Зате він виконав команду. Для чого? Щоб самому теж мати право колись скомандувати? Чи щоб не падати на землю, як його Володя Кабиш? Три роки він проклинав себе за ту переправу в концтаборах, проклинав у партизанах, проклинав під час перевірок і в Магдебурзі, і в Потсдамі, і в Франкфурті-на-Одері, і в отих лісах під Великими Луками. Вибрав шлях середини: мова чиста, діяння чисті, пам’ять чиста, розмірковування чисті. Ні в що не втручався, усувався від усього, мовчки проходив повз усе. Захищати треба тільки те, що потребує твого захисту. Досі було так, що все влаштовувалося без його підтримки. Так може бути завжди і вічно. Тільки усунься від командування, від колотнечі, від ймовірних несправедливостей, від можливих несправедливостей.
...З Франкфурта їх привезли на глуху станцію під Великими Луками. Загнали ешелон з офіцерами, які були в полоні, в лісовий тупичок, скомандували виходити з вагонів, шикуватися по чотири і — «Марш!». П’ятнадцять кілометрів лісом, через сніги, по тридцятиградусному морозу з усіма речами, в кого які були, на плечах, — не відставати, не зупинятися, жодних відпочинків...
Брайка розштурхали на третій день по прибутті. Повели в глибину лісу, на другий бік табору, де були гарні світлі бараки.
Він неквапно причинив за собою двері, глянув у глибину кімнати, побачив письмовий стіл, капітана за столом, не дуже молодого, але ще й не старого, з безбарвним обличчям, з холодними, як у того свого полковника з сорок першого року, очима.
Капітан зміряв Брайка своїм холодним поглядом:
— Скільки наших солдатів одвів до фашиста?!
Брайко мовчки ждав, що буде далі.
— А, мовчиш, боягузе, — вибіг капітан з-за столу. — Ти думаєш, від нас приховаєш? Ми все знаємо! Все!
Зчудований Брайко мовчав.
— Та ти що? — аж запінився капітан. — Ти, може, думаєш, що тут тобі курорт?!
Брайко спокійно став під стіною, повільно склав на грудях руки, тихо сказав:
— Доторкнешся — задушу.
І поглядом показав на свої знекровлені, але міцні руки.
Через дві ночі його повели вже не до капітана, а до майора і не до грубіяна, а до надмірно ввічливого, інтелігентного слідчого, який чверть години перепрошував Брайка за турботи, пригощав його чаєм і цигарками, але закінчив тим самим, з чого починав капітан: попросив назвати обставини, за яких він привів свій полк до фашистів.
— Та який полк? — здивувався Брайко. — Я ніколи не командував навіть відділенням! І потім: хто це вам сказав, що я когось привів до фашистів? Я сам попав у полон випадково. Тільки тому, що був поранений.
Він хотів додати: «А не вбитий», але передумав і додавати не став. Але інтелігентного майора не так-то легко було переконати.
— Нам усе відомо, — зітхаючи, сказав він, — усе, усе. У нас є матеріали.
Декого просто демобілізували, відпускали додому, але це здебільшого були молоді лейтенанти, які попали в полон вісімнадцятилітніми і проти яких не підводилася рука навіть у отого хуліганистого капітана, або ж були то якісь дуже цінні спеціалісти, за яких хтось уже клопотався, яких ждали, яких вимагали. У Брайка у всіх анкетах і протоколах писалося «архітектор». Чи до архітектури в цей час, коли на землі була єдина архітектура — архітектура руїн, коли треба було просто відбудовувати все хоча б таким, яким воно було або й у сто разів гіршим, аби тільки відбудовувати!
Він не писав додому, бо знав, що дружина теж у армії з сорок першого, знав, що вона з медсанбатом, мабуть, ішла за армією і чи жива — невідомо. Родичів не мав, а хоч би й мав, то не обізвався б до них, аж поки тут все не виясниться, аж поки отой ввічливий майор, нарешті, не скаже, що вони вірять Брайкові, що жодних матеріалів на нього нема й не може бути.
А вдень Брайко разом з усіма іншими строєм (по чотири в шерензі) ходив на лісозаготівлі, пиляв крихкі осичини, збирав перемерзлий хмиз, грівся коло кострищ, стріляв «бичків» у своїх багатших колег. Раз йому випало чергувати по кухні. Був у теплі, мав дві порції на сніданок і на обід. По обіді вони всі, дванадцять днювальних, сиділи на кухні навколо великої алюмінієвої каструлі й чистили картоплю.
Вскочив тринадцятий. Десь на морозі колов дрова, захеканий, розчервонілий, обмотаний у що тільки міг обмотатися, глянув на тих дванадцять і радісно, так що й не личило тринадцятому, гукнув:
— Брайко хто? Ти? Там тебе якась цариця Тамара шукає!
І не встиг вимовити, як до кухні вкотився клубок морозного повітря і з клубка, мов з хмари небесної, виступили командир їхнього «запасного полку», підполковник, Герой Радянського Союзу, який намагався не появлятися в своєму «полку», мабуть, соромлячись тої посади, на яку його поставили, а за підполковником — майор медичної служби, високогруда чорнява жінка, в пухнастій новісінькій офіцерській шапці, у бездоганно пошитій новісінькій теж шинелі, з вузенькими, такими ж елегантними срібними погонами. Дванадцять чоловік аж ахнули, побачивши таке диво і таку красу. Дванадцять, бо тепер уже тринадцятим став Брайко. Він не ахнув. Він поволі підводився з свого сідала за семивідерною каструлею, в брудному фартусі, зробленому з драного пефеесівського мішка, в дикому френчі, з клятими білими літерами-кружалами навпроти серця, підводився і блід, блід лицем, хоч і без того був блідий.
— Д?аю! — простогнала жінка-майор, ота красуня з іншого світу, де ще були нові шинелі, пухнасті теплі шапки, елегантні погони з двома просвітами і навіть з емблемами: бронзова змія п’є з чаші забуття. Він хотів сказати «Медея», але в горло йому мовби хтось напхав обрізків бляхи. Язик не ворушився. Мабуть, рот у Брайка ще з того дня сорок першого року, коли він упав на піщаний пагорб, так і зостався набитий сухим, сипким, незліченно-дрібним.
Медея підбігла до Брайка, обхопила його за плечі, обцілувала йому лице, швидко-швидко обцілувала, зазирнула в очі, він теж обійняв її, пригорнув до свого фартуха, і тоді Медея перестала бути майором медичної служби, а перетворилася на звичайну жінку і заплакала, ховаючи обличчя на грудях у Брайка.
. . . . . . . .
В Іпатіївському літописі про Данила Галицького написано: «Почути рану на телеси своем, во брани не позна ее крепости».
І він не чув рани, як і той далекий пра-Данило. А потім відчув — і заліковував. Ходив тихий, непомітний, несміливий, безголосий. Лікував рану. Усі роки після того, як Медея добилася його визволення з табору.
— Я хочу підтримати думку товариша Діжі, — сказав він, не ждучи згоди Кукулика на свій виступ. — Хочу висловити свої міркування щодо проекту «Сонце для всіх», який я вважаю найкращим з усіх поданих на конкурс, і водночас, раз уже в нас намітилися незгоди, сказати й про досить-таки ординарний, якщо не сказати — нездарний, — проект «Космос», хоч ви, Василь Васильович, разом з товаришем Кошарним з не зрозумілих мені причин і намагаєтеся протягти саме цей проект на премію, та ще й на першу.
— Брайчику, — сполотнівши, підвівся Кукулик. — Та ти що ж це, Брайчику? Чи, може, забув?
Кукулик артистично опустив руки. Його погляд благав підтримки у присутніх. Рятунку не для нього, Кукулика, — для Брайка. Для Брайка, який забув про все: і про те, що його до сорок восьмого чи сорок дев’ятого ніхто не хотів брати на роботу за спеціальністю, і про те, що Кукулик зробив його людиною, і про те... Ну, гаразд, «про те» ми вже забули, ми не нагадуємо, був Двадцятий з’їзд...
Кукулик стояв, мовчки посміхався, посміхався з такою полковницькою зверхністю, з такою всемогутньою певністю своєї несхибності й правоти, що серце в Брайка стрепенулося, підскочило в грудях високо-високо, так, що аж ніби зойкнуло в нього в горлі. Брайко, сам не знаючи, що діє, швидко пішов до Кукулика, став по другий бік столу, до хрусту стиснув руки в себе на грудях, тихо промовив:
— Якщо ви... якщо ти скажеш ще хоч слово... я задушу тебе оцими руками!
— Товариші! — вереснув Кошарний, забігаючи збоку до Брайка. — Товариші, рятуйте Василя Васильовича!
Брайко почервонів, опустив голеву, відійшов швидко до свого стільця, сказав, тепер уже звертаючись до всіх:
— Прошу пробачити мені, товариші! Я, мабуть, хворий сьогодні...
— Так би й казав, — намагаючись посміхнутися, обізвався, нарешті, й Кукулик. — А то — істерики... Звиняйте, але я не для цього тут поставлений... Давайте, мабуть, пообідаємо, а вже потім досваримось до кінця, чи як там хто хоче.
В грюкоті стільців було поховано ніяковість, що охопила всіх після Брайкового спалаху.
День
КИСЛО!
Кукулик з Кошарним обідали в «Абхазії». Підвальчик на Хрещатику. Вікна — нижче рівня тротуару. Коли на вулиці дощ, то вода ллється крізь ці дивні «вікна» просто до залу, розмальованого в псевдо-Грузію: якісь кипариси, круглі кущі чайних дерев, персики, Казбеки, білий виноград для «Цінандалі» і ще якась незрозуміла зелень, що нагадує плісняву.
Замовляв Кошарний. Коньячок (менше пахнутиме, ніж горілка), курка саціві, маслинки, салат, потім — шашлик по-карськи: гранчасті шматки баранячого м’яса, засмажені до червоності, прошпиговані прянощами й збризнуті помідорним соком. Шашлик був вогняно-гарячий, смажився на дикому полум’ї, ще зберігав у собі всю жароту полум’я, і Кукулик перекидав шмат м’яса язиком у роті туди й сюди, щоб хоч трохи охололо, і червонів щоками, баламутив очі на Кошарного, який спокійно ковтав пекельно-гарячі кавалки, мов престідіжітатор вогонь.
Про жюрі обидва мовчали. І про футбол, на якому мали сидіти поряд, мовчали, і про вечерю, замовлену Кошарним в «Динамо», мовчали. Кошарний проковтнув свій шашлик, Кукулик давився гарячою бараниною. Головний інженер вирішив хоч трохи розважити свого директора і ні сіло ні впало бовкнув:
— Чудасія!
Кукулик ще дужче вибаламушився на нього і ще енергійніше запрацював язиком, перекидаючи в роті пекучий шматок. На нього напала дивна забобонність. Як ото, коли в глухому селі грають у дурня. Не буду дивиться, нехай козириться. Не хотів повертатися до конкурсу навіть думкою. Злякався, що Кошарний поведе мову про жюрі, але той зачав про інше.
— Мені щоночі сниться якась чортівня, — безтурботно сказав він після своєї несподіваної преамбули. — Сниться, наприклад, що поїхав до Сибіру. Хати — кедрові. Червонясто-коричневе дерево, двоповерхові хати з гігантських колод. І якісь піонери з галстуками. Питаю їх — утікають, не хочуть розмовляти.