— Я вже зробила все можливе. Всі відвернулися. Такий негідник! Що ти собі думаєш. Я...
— Мадер!
— Мовчи, негіднику!
— Але ж...
— Кому кажу!
Трах-бах-пах! Як відтворити цей словесний поєдинок? Класичний спосіб черговості реплік тут не годиться, бо він дійовий тільки за умови, що один мовчить, поки говорить другий. Це мовби дуель, де стріляють по черзі. Але чи ж Гнаткові було дотримуватися такої старорежимності? І чи Ганна Сергіївна могла зважати на якісь дурні правила чемності? Палили одне в одного, не ждучи супротивникової відповіді, незважаючи на його стрілянину. Так поливають один одного кулеметним вогнем два ворогуючі літаки-винищувачі, що зіткнулися в повітрі на відстані близького бою. Трах-бах-пах!
— Ти, мабуть, вважаєш впізнаю тебе що я хотіла б і цього разу сховати мене під спідницю але не вийде не вміщуся вже там я примушу тебе я сміюсь ти смієшся з матері!
«Нісенітниця якась», — скаже читач і матиме рацію. Але всі скарги відсилаємо до Косар-Косаревичів. Єдине, що ми можемо зробити, — це припинити запис перепалки між матір’ю й сином, почекати, поки вони, остаточно знесилівши і так і не збагнувши, хто й що кому сказав, переведуть віддих, повернуться до тями і Ганна Сергіївна, як більш практична й поміркована, вигукне:
— Але щось же треба робити! Хто нам допоможе! Я вже дзвонила всім-всім! Я написала вчора листи до всіх, до всіх, хто знав покійного Косар-Косаревича і кому він зробив так багато добра. І ніхто, ніхто не допоміг!
— Подумай ще, муттер.
— У мене голова розривається від думок.
— Ще думай, ще, думай активно, посилено, цілеспрямовано, енергійно. Раз, два, три. Еврика! Здається, я вже надумав! Ти дзвонила Жеребилові?
— Хто це такий? Таке неестетичне прізвище.
— Что имя! Разве роза і т.д. Жеребило нас порятує, муттерхен! Це геніальний організатор. Ти не знаєш Жеребила? А що ж ти тоді взагалі знаєш?
— Це що — міністр?
— Більше! Це підпільний міністр! Це організаторський геній! Це...
Гнатко вже накручував диск телефону. Якийсь дівчачий голос відгукнувся з планово-виробничого відділу інституту.
— В нас сьогодні засідання жюрі.
— Тим краще! — радісно гукнув Гнатко. — Я мріяв про це засідання вашого жюрі ще за день до свого народження. Сподіваюся, що ваш начальник, тобто товариш Жеребило, теж на засіданні жюрі?
Голосок зовсім не розділяв безпричинного Гнаткового ентузіазму.
— Наш начальник на жюрі, але це не товариш Жеребило.
Повторіть по літерах: ваш начальник не Жеребило? Не Жорж, Ернст, Річард, Ернест, Боб, Ірма, Ліда, Оскар? А де ж товариш Жеребило? Зняли?
— Він хворий. У нього рак. Він в онкологічному інституті.
Гнатко відклав трубку.
— У Жеребила рак. Деймос і Фобос. Кінець світу. В Жеребила рак. Чоловік, який за вечір випивав чотири пляшки коньяку, — в онкологічному інституті. Муттерхен, ти чуєш?
— То дзвони йому в інститут! В мене там знайомий професор. Я знайду цього... як його?
— Жеребило! І-го-го!..
МІКРОФІЛЬМ
У кого в мозку зберігається цей мікрофільм недавнього минулого — в Гнатка чи в Жеребила? Однаково — розкрутимо його.
Отже, ми в будівельному інституті. Перерва між лекціями. Йде велике переселення студентів з аудиторії до аудиторії, штовхання в коридорах, витрішки, зубоскальство. Гнат Косар-Косаревич, як завжди, оточений друзями, як завжди, лунає там регіт, сміються так, що аж вигинаються, викаблучуються, щосили пнуться на дотепи.
— Де знайомі не подають один одному руки? — це, звичайно, Гнатко.
— В ресторані!
— В приймальні прокурора!
— В інфекційній лікарні!
— Темнота, — каже Гната, — у витверезнику.
— Го-го-го!
— Га-га-га!
— Ги-ги-ги!
Раптом сміх вмовкає. В коридорі поміж тонких хлопців і вертлявих дівчаток з’являється опасиста постать мордатого літнього чоловіка, зупиняється в кількох кроках від Гнатової купки і робить товстим пальцем мель-мель-мель.
— Тебе, Ігнацію!
— Перехрестись!
— Кажу ж, тебе!
— Гу із гу?
— Розвідка й контррозвідка!
— З таким портретом?
— А що? Це теж своєрідне маскування!
А незнайомий знов запрацював своїм червоним пальцем — мель-мель-мель! Аж дивно було: звідки така гнучкість у нього в пальцях? Гнатко тицьнув себе в груди: «Я?» Незнайомий кивнув і знов зробив пальцем «мель». Позадкував, не спускаючи очей з Гнатка, наказуючи йому поглядом іти слідом.
— Хлопчики-мальчики, гра в кота-мишку починається! — жартома кинув Гнатко своєму товариству і, дурнувато озираючись на всі боки, став скрадатися за товстим.
Той задкував і задкував коридором, покивував пальцем. За поворотом коридора була маленька кімнатка, де факультетські художники писали заклики до свят і готували художнє оформлення колон. Там завжди було накидано старого дикту, замальованого якимись дикими фарбами, подертого полотна з різноколірними плямами літер, якісь рами, якісь бляшанки, пляшки з залишками гуаші. Невідомий, видно, перед цим уже вивчив топографію інститутського коридора, бо, не перестаючи задкувати, спиною штовхнув двері художницької кімнатки і майже впав туди, встигнувши зробити останній закличний жест рукою до Гнатка, щоб той теж увійшов до кімнати. Гнатко увійшов. Незнайомець миттю зачинив двері, підпер їх якимсь шматком рами, задихано спитав:
— Косар-Косаревич?
— Ого! В точку!
— Син професора Косар-Косаревича?
— Ні, син Гусака-Гусаковича.
— Оки-доки, я серйозно!
— Як ви сказали?
— Як, як! Як у південній Каліфорнії!
— Го-го, це вже трохи веселіше. Каюсь: я таки син покійного професора Косар-Косаревича, доктора архітектури ецетера ецетера.
— Оки-доки...
— Але ви добряче вивчили географію, що знаєте про існування південної Каліфорнії і вмієте знаходити професорських синів аж на третьому поверсі нашого інституту. На жаль, мене кличе дзвінок. Звичайно, це трохи архаїчно і не так, як у південній Каліфорнії...
— Моє прізвище Жеребило.
— Це вже річ зовсім реальна.
— Сідай і слухай, оки-доки!
— Ви професор архітектури? Хочете прочитати мені лекцію? Вам відомі всі таємниці спорудженая храмів і палаців спорту?
— Я знаю все.
— О-о! Тоді я сяду. Отже, як називатиметься цей наш колоквіум? Лекцією чи допитом? Допит почнемо відразу тут? Не ждучи трьох годин ночі? Ви маєте папір для протоколу чи, може, у вас у кишені портативний магнітофон?
— Студент!
— Я захоплений! Ви справді знаєте все: південну Каліфорнію, прізвище мого покійного батька і навіть моє соціальне становище, Так, я студент. Це звучить гордо!
Жеребило (а це, звичайно ж, був він) спітнів. Ніколи не доводилося йому мати справи з таким балакучим йолопом.
— Слухай, оки-доки...
— Тільки без погроз, тепер це не модно. Часи культу минули, про це пишуть усі газети. Мене можна пройняти тільки чимось суперінтелектуальним.
Жеребило навіщось визирнув за двері, знов щільно причинив їх, підпер власним плечем, нахилився до Гнатка: потер у нього перед носом пучками пальців.
— Петі-меті хочеш?
— Фе! — скривився Гнатко. — Я просив вас що-небудь інтелектуальне, а ви свої вульгарні гроші. Гроші відмирають. Вам це повинно бути відомим.
— Добряче заробити хочеш? Більше, ніж на твоїй стипендії і персональній мамашиній пенсії!
— Ого, сфера вашого пізнання потроху ширшає. Переходячи на підлий штиль, дозвольте поцікавитись: скільки?
— На три носи — по триста.
— Новими?
— Визнаю тільки нові.
— Хай живе високовартісний новий карбованець! Але чому на трьох?
— Складна робота.
— І ви вірите, що саме я — той, хто її може достойно виконати?
— Оки-доки...
— Ясно. Диплом?
— Стріляй далі!
— На кандидата архітектури?
— Далі.
— На доктора?
— Стріляй ще!
— Куди ж стріляти? На академіка?
— Бери ближче.
— Тоді що ж?
— Проект експериментального кварталу. Останній крик науки й техніки!
— Ясно. Компіляція першого сорту. Черьомушки в погіршеному варіанті.
— Чому в погіршеному?
— Бо компіляція — це завжди гірше. Коли краще, тоді пахне академіками ецетера. А я ж тільки скромний син професора.
— Оки-доки...
— Який строк?
— Місяць.
— Мало.
— Нема часу.
— Помічники мої чи вже маете?
— Вибирай сам.
— Останнє запитання жертви сліпого випадку: звідки таке високе довір’я моїй персоні?
— Партизанське око!
— То ви — не з контррозвідки?
— Оки-доки, що за ідіотизм?
— Тоді я відмовляюся.
— Та ти що — смієшся? Такий приварок!
— Скушно. Проза. Ви відстали від життя. Не знаєте запитів молодого покоління.
— Та якого ж тобі біса ще?
— Романтика потрібна, романтика!
— Ну добре, ще сотню на трьох накину...
— Своїм ганебним торгом ви вбиваєте навіть ті жалюгідні елементи романтики, які були у вашій пропозиції!
— Оки-доки! Півтори сотняги ще!
— Ясно. Вам відпущено на асигнування цієї афери тисячу двісті, але ви хочете зекономити...
— Но-но, оки-доки...
— Не треба пояснень і виправдань, вони завжди звучать фальшиво і недостойно. З висоти своєї незакінченої вищої освіти я можу вас зрозуміти: сім’я, старі партизанські рани і такі інші прозаїзми. Устосунковуючись до цього, як висловлювалися колись адвокати, ми не візьмемо з вас більше нічого, але...
— Але, — повторив Жеребило, мимоволі підпадаючи під владу цього молодого базікала.
— Але — два банкети! Один, так би мовити, установчий, другий завершальний, останній мазок, як казали імпресіоністи. Ви ж знаєте, хто такі імпресіоністи?
— Слухай, не мороч голови! Давай своїх хлопців, і пішли.
— Так відразу й пішли?
— Вмент! У мене є все; приміщення, матеріали, папір, рейсшини...
— А банкет?
— Спершу я вас введу в курс, а ввечері зробимо вам і банкет...
— Але зараз лекція, треба ждати до перерви, щоб я міг домовитися з хлопцями.
— Давай. Куриш?
— Навіщо? Це ж шкідливо! Я гігієніст. Ви знаєте, що таке гігієністи?
— Не мороч голови своїми імпресіоністами-гігієністами!
Жеребило вже не радий був, що попав на цього телепня.
І вигадав же Кошарний зв’язатися з професорським синком! Так наче не міг знайти в Києві тихих хлопців-креслярів, навіть скверненьких архітекторів, які не мають доброго замовлення і раді були б підробити. А той осел затявся на своєму Косар-Косареняті, хоч ти йому кілок на голові теши! Сам у кущі, а ти тут викручуйся!
ХМІЛЬ
Коли виходили з лісу, то бачили похилі тички і на них буйний хміль. Хміль дерся по невидимих щаблях мало не до неба. «Варитимемо пиво по війні!» — сміявся Жеребило, забігаючи з своїми хлопцями-партизанами в зелені пахучі нетрі.
Кінчилася війна, вже скільки років минуло, а він так і не згадав ніколи про хміль. А пиво ж варять, і десь стелються між землею й небом чорно-зелені батоги хмелю, як і тоді, коли він був молодший на двадцять літ.
Ех, з’їсти б оце свинячих реберець та запити кухлярою пива!
— Машину продаси, — шепотів Жеребило до дружини, яка сиділа коло ліжка, — тобі за неї добре ще дадуть, машина нова. Поклади на книжку, на проценти. Квартиру здай, попроси меншу, нащо тобі три кімнати. Та чого це я за тебе ламатиму голову! — раптом сердито зашепотів він. Хотів крикнути, як колись, але не вдалося. Відвернувся до стіни, видавив ще: — Ненавиджу вас усіх... живих...
Сам уже вважав себе мертвим. Нічого не було, були тільки якісь розокремлені шматки спогадів.
...Дині під дощатим полом у дідовій хаті. Качали малі Жеребиленята дині з-під дощатого полу по глиняній долівці на середину хати, де сидів на стільчику коло низенького столичка сивобородий дід Ярема. Дід розрізав диню. Вона пахла як... життя... Мамо рідна!
До війни він був заврайшляхвідділом у своєму районі. На всіх засіданнях у нього був найкоротший виступ: «У мене містки справні».
Старі кадри вимирають, як зубри. Невчений? ЦПШ? Всі вважають, що то Центральна партійна школа, а воно ж — церковноприходська. Що ж, до всього доходив природним розумом. Хотіли навіть зробити заступником міністра. Торгівлі або культури, і потяг би, а що!
Хотілося каятися. Перед ким, у чому, — не знав, але бажання каятися було таке непереборне, що він повернувся до дружини, сказав:
— Набери мені телефон мого командира...
— Якого?
— Дурепище! Партизанського, якого ж ще! Героя нашого!
Сам дотягся до телефону, довго влучав тремтячим пальцем у вічка цифр, насилу прокручував диск. Попав на секретарку.
— Скажіть: Жеребило. Дуже треба поговорити.
Колишній командир відразу взяв трубку.
— Ти що там, скоро гопки будеш вибивати? — спитав бадьоро. А був же старший за Жеребила год на десять, а то й на п’ятнадцять!
— Покаятися хочу, — сказав Жеребило, важко дихаючи.
— Ну-ну, ти кинь, Жеребило, хай попи каються, а ми партизани!
— Обдурив я вас, — тяг своєї Жеребило.
— Ох, не подобається мені твій настрій, Жеребило! Ось вийдеш з лікарні, я тобі всиплю по старій пам’яті...
— Не вийду вже. Все. А тоді в сорок другому я вас обдурив...
— Та ти здурів! Знов про своє.
Жеребило вже не міг спинитися. Шепотів у трубку, тулячи її до губів:
— Грязюка тоді була, а ми йшли троє суток, розтяглися в лісах, як циганська гармонія... Ви тоді до мене: «Де твої гармати?» А я й сам не знав. Одна була при мені, а дві десь відстали. А ви: «Показуй мені...»
— От згадав, єй-богу! Та чи мало в нас такого за війну було.
— Та сіли в хаті коло дороги і в вікно: «Давай парад, проводь артилерію партизанську!» А в мене ж тільки одна гармата, а сказати не смію. Так я хлопцям — морг! Вони й змикитили. Протягли гармату перед хатою, а потім городами-городами круг хати та й знов на дорогу, та й знов тягнуть перед вікнами, а тоді ще раз... Пройшли всі три гармати, з інтервалами, як на параді... Ви ще мене тоді похвалили: «Молодець, справна в тебе артилерія!..» І після війни, бач, тягли мене весь час, мало й до заступника міністра не дійшов. А в мене ж ЦПШ, і ніколи я нічого не вмів...
— Мовчи, Жеребило, мовчи, що ти таке на себе наговорюєш? Вмів ти завжди все робити, старався все життя, може, коли й брав убік — з ким цього не буває. Ти думаєш, я тоді не помітив? Бачив, брате, бачив. У тебе ж у другій запряжці була сіра кобила й буланий кінь, а ти мені все вороних показував... Та то старе! Ти видужуй. Може, тобі там чого треба, то ти скажи, все зробимо...
— Та вроді...
— Ну, видужуй, видужуй. Я тобі завтра подзвоню, а сьогодні ще професуру нашу поганяю, щоб вони там дивилися за тобою...
«А ти мені все вороних показував...» Запрягайте коні в шори, коні воронії, та й пої...
Дзенькнув телефон. Жеребило глянув на нього злякано і водночас з надією: може, звідти хоч прийде до нього порятунок? Вхопив трубку, тремтячою рукою поніс її до свого здерев’янілого, мовби чужого, вуха, хрипло кашлянув у трубку.
— Слухаю... Жеребило слухає... Що? Вам кого?
— Трубка заходилася молодим півнячим голосом, сміхом, вилясками... Святотатство! Глум над умираючим! Жеребило хотів пожбурити трубку, хотів розгніватися, але дивна слабість і оте кляте почуття, наче в побитої собаки, що жде від когось хоч не порятунку, то жалю... Він знов послухав трохи, що йому скаже трубка.
— Та хто це?
— Ваш покірний молодий і енергійний слуга, сиріч Косар-Косаревичів-юніор, тобто молодший! Що з вами? Не впізнаєте своїх, найвідданіших друзів і помічників?
Чого йому треба, цьому пуцьвіркові? Жеребило намагався поставити Косар-Косаревича в ряд тих подій, що лишалися позад нього, в те, що було колись його життям... Косар-Косаревич нікуди не ставав. Хіба що отуди ж, до гармати, яку тягали городами... Підпільна майстерня... Проект... Кошарний... Кук... Стоп! Василь Васильович нічого не знав... Він тільки... А що?.. Дрібненькі вказівки... Оце так, а оце так... А хто робитиме? Хтось хай робить, а я підпишуся... «Тебе, Жеребило, теж підпишемо, таке діло. Прогримимо на всю Україну...» Він уже відгримів. І цей сучий син...