Ага, не вийду. А цей бовдур? Де він узявся на мою голову?
Я тоді стояла на видачі. Було скучно, жодного знайомого з хлопців, самі дівчатка, оті, що в окулярах і перекручених панчохах. Зубрять, конспектують — жах! І от приходить якийсь високий, і обличчя мов у дитини, що одержала цукерку.
— Добрий вечір.
Такому відповідаєш недбало, просто відмахуєшся від нього одним словом:
— Добрий.
І все. Вже поставлено між тобою і ним бар’єр відчуженості, вже він сам зрозумів недоречність свого занадто інтимного «Добрий вечір», вже несміливо тупцяє перед моїм столом.
— Я б хотів...
— Що ви хотіли?
Саме так: «Що ви хотіли?» І не інакше. Ніколи й нізащо!
Я тут одна, а їх сотні. Треба вміти поводитися з відвідувачами, до цього зобов’язує тебе твоя молодість, твоя приваба, твоя...
— Мені треба б глянути деякі книжки.
Знов незвична формула звертання. «Мені треба б глянути...»
Та звідки він і що за один? Гляньмо на нього уважніше! Ах, ну нічого особливого. Високий? У Києві скільки завгодно високих хлопців. Задумливі очі? То й що! Самі вміємо задумуватися! На руки дивитися не хочу. Вій поклав їх на столик, він хизується своїми дужими руками, аякже! Певно, спортсмен, який-небудь інститутський, а то й міський чемпіон, рекордсмен (ой, оті мені міські й інститутські рекорди, які відстають від всесоюзних і світових на півстоліття). Одягнений — дешевий імпортний піджачок, як у шофера або кіномеханіка. Демократизм! Студенти всі демократи. А що з тебе вийде, як закінчиш інститут? Забудеш ти про свої розбалакування, про свої так звані зв’язки з життям і з народом і норовитимеш тільки щоб лишитися в Києві! Ось так, як я. Хоч куди посилайте, а лишуся в Києві. Київ або смерть!
Але яке в нього обличчя! Не заокруглене внизу, а мовби висічене з твердого каменю, лінії щелеп неспокійно-гінкі, вони не губляться в підборідді, — навпаки, формують його, дають йому всю свою пружність і бентежність, і те підборіддя мовби промовляє про вольовість свого господаря, про його незламний дух. А ще губи. Дитинячо-свіжі, соковиті, майже ніжні губи на цьому обличчі з підборіддям трибуна, великого винахідника або великого космонавта! До чого тут великий космонавт? Навіть Чкалов мав у тисячу разів характерніше вольовістю обличчя, ніж Гагарін! В космос треба було нести м’яку чарівну людяність, і Гагарін її поніс. І мене теж не зворушать ці мікеланджелівські обличчя, хоч би належали вони не знаю кому!
До того ж загалом це обличчя не позначене якоюсь хоч би вродою, звичайне чоловіче обличчя... Ну там підборіддя та оті дуги щелеп...
Я сказала йому щось, здається, зовсім дурне:
— Це не публічна бібліотека.
Він не збентежився нітрохи:
— Я знаю.
— А знаєте, то...
— Ви тут недавно і не знаєте мене...
— Я знаю всіх студентів, хоч і недавно, якщо рік роботи вважати за недавно.
Він посміхнувся, мабуть, помітивши оту нашу стрілянину словом «знати», і просто сказав:
— Я — теж...
— Ви що — першокурсник?
— Та ні.
Мене вже все дратувало: наша дурна розмова, його присутність, а найбільше — власний, нічим не з’ясований неспокій. Відчуття було таке, що я маю кинутися у холодну воду і вже заздалегідь уся дрижу. В мене навіть трохи мовби цокотіли зуби. Ну не дурна! Злякалася імпортного піджачка.
— Чи ви не користуєтесь бібліотекою?
— Та...
Я ненавиділа його!
— Крім «такання», ви ще щось умієте?
— Та не дуже.
— Ну, гаразд. Ваш студентський білет.
— Нема.
Ага. Нарешті я помщуся за свій втрачений спокій!
— Тоді нам ні про що з вами говорити.
— Бачте, я — на вечірньому.
— Довідка є?
— Та є...
Я простягла руку. Тільки руку, тільки... (Мамо!)
— Давайте.
— Але... її нема.
Я мерщій прибрала руку. (Мамо! Мамо! Що таке зі мною діється?)
— Ви ж сказали, є.
— Вона-то є, але десь удома, Я не люблю носити з собою довідок.
— Так от, принесете довідку, тоді й візьмете в мене книжки. Пробачте...
Я видала книжку одній з отих у перекручених панчохах. Він стояв і якось жалібно посміхався. Кого жалів? Себе чи мене? Невже він помітив? У нього ж очі не тільки задумливі, а й зіркі. Я вже боялася тих очей.
— Чого ж ви стоїте?
— Та... жду.
— Чого? — Я майже кричала.
— Коли ви переміните гнів на милість.
Стандартна фраза, а я відповіла стандартно-істеричним:
— Не діждетесь!
— Я терплячий.
— Ви що — рекордсмен терпеливості?
— Якщо такі є, то міг би, коли треба, й позмагатися. Хоча — ніколи.
— У вас, мабуть, «хвости»?
— Та ні, я здаю всі заліки вчасно. Але я не тільки вчуся, а ще й працюю.
— На будівництві?
— Вгадали.
Ох, швидше змішати його з тисячами безликих бригадирів, десятників, прорабів, з яких я не знала жодного, а коли не знаєш, тоді це для тебе просто абстрактне поняття і ти ніколи не хвилюватимешся, коли пролунає таке поняття... Отож швидше й цього туди, в не знані для мене тисячі! Запитати, щоб одержати ствердження:
— Бригадиром? Прорабом? Десятником?
— Навіщо ж відразу на такі висоти? Шофером.
Боже! Я вгадала. Отой піджачок...
— Возите якогось начальника?
— Ні, ванни.
Від нього можна було збожеволіти!
— Що, що?
— Ванни. Міжміські перевозки. З Калузької області возимо з моїм старшим напарником, ванни. Двадцять чотири штуки в машині й причепі. Три доби туди, три доби назад.
Тут я зовсім здуріла. Бо спитала:
— І ви не боїтеся?
— Чого?
— Ну, що вас... можуть розбити?
Він посміхнувся. Невже розшифрував мій неспокій, що вихлюпнувся в отому дурному запитанні?
— Тільки об нас.
— Не розумію.
— Тільки об нас можуть розбитися. А нашого МАЗа може розбити хіба що танк.
А я розбилася об нього. Об сталево напружені лінії його невродливого, але єдиного на світі обличчя. Я розбилася, розбилася — не збереш навіть друзок.
— Які вам потрібні підручники? Вам треба здавати заліки? Кому?
Капітулювати так швидко, так несподівано й ганебно! Мамо!
— Та... бачте, мені не підручники потрібні...
— А що ж?
— Так дещо... З історії культури, з історії релігії, по філософії там...
— Вам що — для дипломної роботи? Ви вже дипломник?
— Та майже, але...
Помститися! Треба помститися, бо я пропала!
— Ви завжди такий?
— Який?
— Вайлуватий і тройи мовби мішком...
— Не пошкодуйте вже лантуха. Скажіть — лантухом прибитий.
— Мені не шкода. Можна й лантухом.
— То дасте мені книжечок?
— Все-таки без довідки?
— Та без...
— Ви як той клей: не пробуй витирати, бо прилипнеш.
— Та ні, чого там...
Він подав мені список. Ніколи я не знала, що в нашій бібліотеці є такі книжки! Мене просто зацікавило, що він з ними робитиме? Теж конспектуватиме, як оті дурепи в перекручених панчохах, і обливатиме чорнилом, як вони, і я буду лаятися з ним так само, як з першокурсниками, які загинають сторінки або переламують книжки навпіл, щоб зручніше читати?
Я простежила, куди він піде, і мені самій закортіло піти за той столик, сісти навпроти й подивитися, як він читатиме. «Дурна! — сказала я собі. — Якийсь шофер тебе зацікавив. Міжміські перевозки. Що може бути прозаїчніше. Працює і вчиться? Хоч бери та пиши у «Вечірній Київ» у рубрику «Наші дорогі кияни». Нудьга!»
А він сидів і просто гортав сторінки. Ясно ж, що прийшов на побачення, когось жде, а мені морочив голову! Я пішла до нього. Пішла через увесь зал, і оті всі, в окулярах і своїх панчохах, облишили конспекти і дивилися на мої ноги й на мої плечі, які я вміла щулити, як ніхто, і знов на мої ноги і на мої плечі. Їм би так уміти ходити! Ох, як я довго йшла! Ніколи чомусь не гадала, що наш читальний зал такий великий, що в ньому так багато столиків, що проходи між ними такі вузенькі, що лабіринт з столиків такий закручений. Поки ж то я дійшла до нього! Всі встигли облишити свої конспекти і своє зубріння, і всі дивилися на мої ноги і на мої плечі, а він не дивився, взагалі не звертав уваги на мене, сидів собі й далі гортав свої безглузді книжки. Я зупинилася коло його столика, ще хвилину постояла, щоб лють, яка вже народжувалася в мене в грудях, зміцніла і перехлюпнула через вінця. Я стояла навпроти нього, до нього вже допливало тепло від мого тіла (мені колись казали: «Навіть твоя тінь має запах твого тіла!»), а він гортав і гортав свої книжки. Міжміські перевозки. Двадцять чотири ванни з-під Калуги. У цього, мабуть, амбіція вимірюється ваннами. Чавуном. Чавунне серце. А зверху — трохи емалі.
Я простягла руку, взяла одну з книжок і тихо сказала:
— Що ж це ви — я дала вам без посвідчення літературу, а ви зовсім нею не користуєтеся, сидите, на малюнки дивитеся?
— Уявіть собі: ви вгадали, — сказав він і посміхнувся. Ніколи я не бачила такої посмішки ні в кого! Лагідна і добра, І чому він такий добрий? Де він узявся? — Я справді зацікавився й малюнками, — сказав він. — Тут досить цікаві ілюстрації. Сідайте подивіться зі мною, коли хочете.
— Ви досить невиразно уявляєте собі обов’язки працівника бібліотеки, — сказала я трохи голосніше, так щоб почули ті окуляристі, що сиділи поблизу, і зробила поворот на сто вісімдесят градусів, заточившись при цьому так, як умію заточуватися тільки я, і пішла до свого столика, знов приковуючи до себе всі погляди, окрім його погляду; хоч я і не озиралася, але знала, що він на мене не дивиться, бо коли б глянув хоч раз, то я відчула б той погляд... ох, у яких би глибинах серця я його відчула!
Коли він здавав книжки, сказала:
— Сподівалося, що завтра ви прийдете з довідкою...
А в душі в мене хтось темний, з заплющеними очима, якоюсь бабською скоромовкою молився: «Прийди, прийди, прийди! Прийди хоч без довідки, хоч без чого, хочеш, тільки прийди, неодмінно прийди, обов’язково прийди, о прийди!»
— Ні, — сказав він (а в мені молилося й далі, молилося палко, в гарячковому, самозабутті), — завтра не зможу, виїжджаємо в рейс. Це вже через шість днів. І якщо не забуду, то прихоплю й довідку. У мене пам’ять на довідки погана. Завжди забуваю. Колись навіть водійські права забув, влетіло мені від автоінспектора!
...Шість днів я ходила майже хвора, якась сама не своя, якась мов збожеволіла, навіть батько, нащо вже товстошкірий, помітив і сміявся:
— Дивись, наша Верка, мабуть, закохалася!
У нього була паскудна звичка називати мене Веркою. Самі ж причепили мені оце ім’я Вероніка (нічого не скажеш, гарне ім’я, вже саме тільки ім’я вбиває хлопців, а ще коли я пройду по Хрещатику, то можна слідом посилати машини швидкої допомоги, щоб підбирали потерпілих від моєї краси хлопців), а тепер оте дурняче «Верка». Ненавиджу!
В той день я прибігла на роботу, мабуть, за годину раніше. Дрижала, мов у лихоманці, не попадала зуб на зуб. Навіть оті засушені наукою помітили: «Що з вами, Вероніко Василівно? Ви не хворі?» Я не хвора, я не хвора, я... А він не прийшов.
І на другий день не прийшов, і на третій. А я ж була така дурна, що навіть не спитала тоді ні його ім’я, ні прізвища, нічого».
ВОЛОДЯ
А ми вже поверталися назад з вантажем. Двадцять чотири ванни, розділені між собою дерев’яними брусками, міцно прикручені сталевими тросами, лежали в кузові нашого дизеля і в причепі; ми вже поминули Полтаву, наближалися до Хорола, йшов теплий літній дощик, машин на шосе було мало, їхати обом нам було приємно, бо рейс кінчався, все обійшлося гаразд, двадцять чотири ванни — це двадцять чотири квартири, двадцять чотири щасливих родин, а коли ти допомагаєш чиємусь щастю, то це приємно, хай йому біс, — так каже мій напарник, Микола Кіндратович, або просто Вуса, як його звали всі хлопці з нашого автопарку, бо в Миколи Кіндратовича пишні пшеничного кольору вуса під трохи червонуватим носом. Про свій ніс він казав: «Замучився я з ним. Був уже в лікарні, питаю: є якісь засоби? Кажуть: є. Радієм там чи ще якоюсь бенерею лікувати можна. Курс лікування, значить. Червоність зникає безслідно. Щоправда, тоді ніс синіє. І в мене буде синій ніс? Так, червоність поступається місцем посинінню. Ну, кажу, хай вам сині носи, а мені хай червоний, жив я з червоним, житиму й далі, привєтствую і поздравляю».
Вуса був старший на машині, я вважався його помічником, чи що, бо я ще не маю такого досвіду, та й взагалі такому молодому хлопцеві хто б довірив потужну машину? Добре, що тоді за кермом сидів якраз Микола Кіндратович. Якби то був я, то, напевне б, я розгубився і ми б так і застряли на шосе, а Микола Кіндратович миттю збагнув, що треба робити, плавно крутнув руля і з делікатністю, яку тільки можна було задемонструвати з таким важезним караваном, спустив машину, а за нею й причіп з шосе, по обочині, в глибокий кювет, якраз під чийсь картопляний город, неподалік від біленької хатки, обсадженої вишеньками-черешеньками.
— Миколо Кіндратовичу, куди ви? — встиг ще я гукнути думаючи, що ми зробимо зараз те, що наші шофери звуть «шкеребертністю», тобто перекиданням догори колесами. Але ми не перекинулися, поїзд наш плавно з’їхав по слизькому споришу й став, а від мотора тягло таким смородом, що я вже подумав: горимо.
— Та що ж таке? — ще гукнув я, на що Микола Кіндратович спокійно відказав:
— Хіба не чуєш? Поршень полетів. Привєтствую і поздравляю. Загоряємо. Вилазь, готуй паяльну лампу, а я мотнусь до отієї хатки, роздобуду картопельки, та зваримо трохи гаряченини, бо нам тут припухати і день і ніч.
Я став лагодити паяльну лампу, Вуса справді досить швидко дістав картоплі, приніс відро криничної полтавської води (ох і вода ж! Аж у зуби заходить), а потім зсунув наше сидіння, під яким у нас був цілий арсенал інструментів, різних шайбочок, болтиків, усього, що в дорозі пригодиться, усього, за винятком поршня.
Але поршень колись буде, треба тільки підготувати мотор до заміни поршня. Микола Кіндратович взявся за мотор, я запустив паяльну лампу, підвісив її коло причепа на товстому дроті, начистив картоплі, вклав її в таганок, залив водою, лампа загула, як велетенський джміль, дощик кропив нас, земля парувала, чесне слово, не так вже воно й погано отут, у полтавськім степу під Хоролом, якби тільки не поспішали ми до Києва, якби не ждали нас десь на масиві нові квартири...
Машин по трасі йшло в той день мало і все в бік Києва, з Києва, мабуть, ніхто в таку погоду не виривався, хіба що рейсові автобуси.
Але й ті нечисленні машини, які мчали в бік Києва, загальмовували ще здалеку, побачивши автопоїзд у кюветі, а коли під’їздили ближче і бачили намальованого в нас на кабінці вершника — Богдана — знак нашого вантажного автопарку, — то зупинялися, шофери визирали з кабін, гукали:
— Ей, Вуса, добровільно чи примусово?
— Примусово! — перекриваючи гудіння паяльної лампи, відповідав Микола Кіндратович.
— То що переказати?
— Скажи, хай шлють поршень.
Дехто й зовсім зупинявся, підбігав, щоб потиснути руку Вусам, а заодно й мені, розкурювали цигарку, їхали далі.
— Ночувати нам і сьогодні й завтра, — сказав мені Микола Кіндратович, коли ми всілися за картоплю, до якої в нас була тільки сіль та ще хліб зачерствілий, ще київський хліб, бо Микола Кіндратович до харчів був невибагливий, а я за його прикладом теж не дуже дбав про наїдки, і продуктів ми з собою майже ніколи не брали, харчувалися в ресторанах та чайних на трасі, де подавали вічний шніцель, гарнірований макаронами в палець завтовшки.
Ще одна машина зупинилася навпроти нас, тільки то вже була не вантажна, а легкова, «Волга». Якийсь опецькуватий чолов’яга вискочив з машини, напнув на себе чудернацького плащика, стрибнув до нас у кювет, побачив картоплю, цмокнув:
— Оки-доки, у вас тут, як у ресторані «Динамо»! Ще й сіль дрібкова! Нема у вас шматка товстого дроту, мені динамку присобачити, бо загубив болтика від кронштейна, пасок вентиляторний не натягає, мотор не охолоджує, акумуляторові підзарядки не дає. Біда! Не доїду до Києва.
— Нащо вам дріт, — сказав Микола Кіндратович. — Я вам краще болтика дам.
— Та ти що, оки-доки? Не жартуєш?
— Чого мені жартувати? Ось зараз доїм картоплю і дам. Це різьба там яка: на вісімнадцять чи на шістнадцять?
— Та чи я знаю.
— Ну, знайдемо.
Микола Кіндратович так і не доїв картоплі, поліз до нашого «арсеналу», поторохтів залізяччям, подав чолов’язі болтик з гаєчкою.
— Ану спробуйте.
Той стрибнув до своєї машини, підняв капот, нахилився над мотором, длубався там кілька хвилин, потім метнувся до багажника, відкрив його, щось там знов длубався, дістав звідти здоровенного, мабуть, кілограмів на десять, мелітопольського кавуна, спустився до нас, простяг кавун Вусам.