Мене розбирав сміх. Я теж випив. Гнатко палив собі ще одну чарку, скривився, проковтнув рідину, зиркнув на Вероніку. Весь цей спектакль закручувався тільки для неї. Видно, тут були якісь спогади, щось зв’язувало Вероніку з Гнатком і, може, ще з деким з присутніх. Та вона ж так і казала мені: «Моя стара компанія». Компанія — це щось незбагненне. Ні дружби, ні любові, ні спільних поглядів. Просто купа. Довго вибирають, у кого «зустрічати» те чи інше свято, приходять, п’ють, їдять, кожен говорить своє, ніхто нікого не слухає, кожному хочеться показати, який він розумний і сміливий у своїх судженнях. Потім прокидаються вранці, згадують, і самим стає соромно за дурниці, яких наварнякали вчора.
— Ти питав, що таке наше життя? — перехиляючись через стіл до Гнатка, прохрипів поет. — Я відповім тобі словами швейцарця Леметра. Життя — це вибух, внаслідок якого виникає квант. Перш ніж з’явилися поняття простору й часу, виник квант. Згодом цей квант розширився, породив безліч собі-подібних, утворилося те, що зветься всесвітом. Десь там і ми з своїми кипіннями дрібненьких пристрастей, мишачою метушнею, нікчемністю, жалюгідністю, блюзнірством.
— Не треба приписувати людству того, чим відзначаєшся сам, — насмішкувато промовив Пушкар.
Це образа! — заверещав поет.
— Не страшно, — спокійно сказала Вероніка, — той, хто насмілюється ображати людство і навіть цілий всесвіт, повинен стійко зносити все.
— Я справді стою вище буденних пристрастей і дріб’язкових непорозумінь, — пиховито заявив поет. — Бо що значать наші переживання порівняно з тим, що загрожує всесвіту! Всезагальний розпад, зникнення матерії, ентропія, повернення до висхідного пункту. Знов один-однісінький квант — і більше нічого!
— Не будь Кассандрою! — відмахнувся від поета Гнатко. — Слухаючи тебе, мені хочеться іноді стати старомодним. Наприклад, декламувати Шекспіра. Товариство, перед вами сидить персонаж комедії життя, який знає напам’ять усього Шекспіра!
— А кому це потрібно? — поблажливо скривився поет.
— А я хочу бути старомодним! Наприклад, люблю Блока. «Я люблю ваше тонкое имя, и ваши руки, и плечи, и черный платок». Або: «Вползи ко мне змеей ползучей, в глухую полночь оглуши, устами томными замучай, косою черной задуши». Сам вичитав у двотомнику! Жоден літературознавець не цитував.
— Ти — талант, Гнатку! — сказала Вероніка.
— Майже.
— Самородок. Як та арістотелівська миша в засіку, що виникає з нічого, самонароджується.
— Вероніко, ти смієшся з мене! На тебе впливає близькість скептично настроєного робітничого класу. От робітничий клас пропонував мені йти в будівничі. А чи відомо вам, магістер ляпідорум і цементорум-бетонорум, що в нас архітектурою заправляють старі діди, оті самі, що ліпили колись колони до гаражів? І чи відомо вам, що в Румунії, яка виходить зараз на одне з перших місць у світовій архітектурі, на чолі архітекторів, які роблять ці чудеса (молодих, звичайно, архітекторів), стоїть тридцятилітній Лазареску? А головний архітектор Гавани Рікардо Порро має тридцять п’ять років, і його смаки... Гена... ходяче «Гу із гу?», скажи йому про Рікардо Порро.
— Будь ласка, — погодився знавець Заходу в його наймодерніших проявах. — Анкета Рікардо Порро: «Улюблений письменник — Беккет, улюблений поет — Сен-Джон Перс, настільні книги — «Портрет художника» Джойса і «Доктор Фаустус» Томаса Манна, улюблені художники — Міро, Клее, Шагал».
— Ясно? — спитав Гнатко. — Можна далі не продовжувати? Ви чули коли-небудь ці імена? Бачили картини? Читали книжки?
— Ні, — щиро визнав я. — Окрім «Доктора Фаустуса», нічого не чув і не бачив.
— А все це — геніальні люди. У нас недавно продавався в магазині іноземної книги альбом Клее. Ось я зараз принесу.
Він вибіг до сусідньої кімнати, повернувся з альбомом, швидко гортав його перед очима у мене.
Мелькали різноколірні трикутники, квадрати, якісь божевільно ламані лінії, химерні осцилограми чиєїсь хворобливої уяви.
— Він що — божевільний, цей Клее? — спитав я.
— По-перше, він покійник. По-друге, так, справді під кінець життя він став божевільним, але що з того? А Врубель? А Мусоргський? А Гоголь?
— Але ті тяжко хворіли в кінці життя. Вони лишили після себе великі твори, а цей — якийсь дикий орнамент свого божевілля.
— Твоїми устами промовляє дикість, — зітхнув Гнатко. — Давайте вип’ємо за те, щоб дикість зникла з нашої Землі. За прихід цивілізації. Сказати таке про Клее? Я купив цей альбом і перестав ходити на лекції до інституту. Що я там почую?
— Хто попав у лабети до Клее, скоро не вирветься, — докинув лисий Гена.
— Слухайте, ви це серйозно? — вже не в жарт стривожився я.
— А ти — теж серйозно? — округлив очі Гнатко.
— Я — дуже.
— Ніко, — звернувся він до Вероніки, — де ти взяла це археологічне чудо, на яких загальних зборах викопала?
За Вероніку відповів я сам. Мене вже стало злити оце базікання.
— Ти підожди, Гнате, не теревень...
— А то що — в зуби даси за відсутністю аргументів? Це тепер модно. Указ навіть такий є — бити морду.
— Морду не морду, а...
— Ясно. На дуель ти мене викликати не зможеш: тепер дуелей нема — їх замінили листи до редакції. В комсомольську газетку напишеш. Абстракціоністська забігайлівка?
— Крути, крути, — сказав я.
— В суд передаси, — розпалювався дедалі більше Гнат. — Суд тепер шик-модерн. Особливо товариський. Письменники пишуть про це цілі романи. Поети шкрябають вірші. Поетизація товариських судів. Так би мовити, пароксизми гуманізму.
— Не турбуйся, — сказав я, — не буде ні биття морди, ні суду.
— А що ж буде?
— Просто хотів би, щоб ти прийшов хоч завтра вранці до нас у гараж і розповів нашим хлопцям... ну хоча б про Клее. І альбомчик можеш прихопити.
— Ясно. Передовичок заочничок. Хочеш пустити на мене темну масу. Шофери і Клее — це шикарно. На скільки процентів виконали сьогодні план, товариші? Ах, про вас передаватимуть сьогодні в останніх вістях? Ей, хлопчики-мальчики, дівчата-скакушечки, байстрята-безбатченки, перестаньте шукати в ефірі джазові пісеньки, шукайте останні вісті.
Тут уже не витерпіла навіть Вероніка.
— Замовкни, Гнате, — строго сказала вона.
— Не заважай, хай вибалакається, — спокійно промовив я.
— Попереджаю: вам доведеться довго ждати, у мене дуже великий запас слів. Шекспір, Блок, Ремарк, Хемінгуей, Хікмет, Квазімодо, Цвєтаєва...
— Коти-коти — вже розізлившись, сказав я, — колеса круглі, язик без кісток. Наярюй, а я послухаю. Отже, Клее — раз. Далі? Шагал, Брак, Сальвадор Далі, Поллок, Бюффе. Хто там ще?
— Еге, котик випускає пазурці: перетворюється на тигра. Йому відомо дещо. Це у вас у гаражі на політзаняттях проходять?
— Уяви собі, проходимо. І заходимо так далеко, що тобі й не снилося. Від козака Мамая до Пікассо, від фресок Тасіллі до Дієго Рівери і Сікейроса, від пам’ятника Хіросіми і Стіни націй Бухенвальду до Ренато Гуттузо і Адольфа Гофмейстера...
— Так, — підсумував Гнатко, — пішли в моду шофери-енциклопедисти з реалістичним нахилом, з поправкою на двадцяте століття. Двадцять перший вік у допотопному гаражі. Місіонер серед заблуканих дикунських душ. Глянь, у мене перстень на пальці, з печаткою. Дикість! Забобони! Жах! Навертай мене в свою віру. Промовляй гучні слова про ідеали.
— А що, ці слова — не модні?
— Просто на них багато пороху.
— А ти замість базікати подбав би ліпше, щоб виблискували ці слова завжди і не покривалися порохом.
— Ходімо звідси, — шепнула мені Вероніка. — Гнат сьогодні просто здурів.
— Він здурів уже давно, — вголос сказав я.
— Ми лаємося, — констатував Гнат. — У нас нема чим крити, ми криємо лайкою, скоро перейдемо до матюків.
Атака почалася з дитячого: «Віддай, це моє!» Гнат і, мабуть, деякі з присутніх, може, отой композитор або отой поет з своїми булижниками, — всі вони мали на мене зуб за Вероніку. Ага, ти хочеш відібрати в нас таку дівчину, нашу дівчину? Не дозволимо! Покажемо їй, на кого хоче нас зміняти, покажемо тобі самому твою відсталість і всезагальну інтелектуальну зачуханість.
Але це тільки початок. Далі — більше. Атака розрослася. Вона вже спрямована не тільки проти мене — проти всього нашого життя.
— Найкраще піти звідси, — підождавши, поки підведеться Вероніка, і, підвівшись теж, сказав я, — вас тут багато, я один, ви вже більш-менш притерлися один до одного, я серед вас — чужий. У вас все ж таки, очевидно, є якісь спільні точки дотику, в мене з вами їх нема і ніколи не буде. Але перед тим, як піти звідси, я хочу сказати вам ось що.
Вам не подобається наше життя, наші ідеали, наша праця, наші люди. Все для вас — не так. А як же треба? Вам здається, що ви знаєте. Насправді ж ви співаєте з чужого голосу. Ви пішли за тими крикливими кабінетними пророками Заходу, що буцімто склали біблію сучасної людини, написали її тексти, намалювали мініатюрки, змайстрували псалми й молитви. Якщо вірити їм і вам, то людина — ніщо. Вона гола на океані снігів життя. Бийся все життя головою об стіну, голова розіб’ється — стіна зостанеться. Тоді нащо битися, задля чого боротися?
Щастя? Воно по той бік стіни, до нього не проб’єшся, про нього можна тільки марити! А тому — віддаймося суму і розпачу, попливемо на хвилях підсвідомості аж до химерних галюцинацій, — чим дивовижніші наші марення, тим багатші наші натури. Нас не вдовольняють коробки будинків, у яких люди одержують квартири, ми вмираємо без каплиці Массачузетського університету, збудованої Ван дер Рое, і без каплиці Роншана, зробленої великим Корбюзьє.
Гаразд, допустимо, що це справді може бути цікаво: глянути на дивовижно багату натуру. На того Корбюзьє, який майже півстоліття споруджував оригінальні будинки, співав гімн людському житлу, а потім втяв у Роншані якусь бетонну подушку на павучих ногах, і назвав її каплицею, і засклив щілини-бійниці в подушці різнобарвним склом, несміливо натякаючи на втрачену красу середньовічних вітражів. У Корбюзьє відчай людини, ідеали якої розбилися об холодну байдужість капіталістичного суспільства. Але ж у вас: що є, окрім декларування своїх так званих багатих натур, які ваші заслуги? Що дали ви народові? Хто годуватиме ваші натури? Хто сіятиме для ваших натур хліб і шитиме штани?
Я знаю, ви скажете: не наше діло. Інтелігенція — самостійний клас. Про це записано в Програмі. Тут ви можете козирнути навіть Програмою. Отже, розподіл праці. Але він існує в нас, щоб кожен віддавав суспільству всі свої здібності. А кому збираєтесь адресувати свої здібності ви? Ага, у вас немає замовника! Суспільство не доросло до вашого рівня!
Нас ви вважаєте грубими, неінтелектуальними, нудними. Тільки ж забули ви, що, поки крутилися у ваших головах усілякі там теорії і вистрибували перед очима модерністські чортики, ми відбудували після війни країну, нагодували всіх хлібом, підняли цілину, збудували могутні гідростанції, запустили в космос кораблі, добули алмази земні і добуваємо штучні. Я знаю київського інженера Шульженка, який брав участь у розробці технології добування штучних алмазів. Він такий, як усі. Любить Миколу Островського і Горького, читає Шевченка і співає українських народних пісень, а ще носить на пальці старомодну каблучку, щоб бути вірним своїй молодій дружині, бо порядність ніколи не буде вважатися застарілою, є багато речей вічних, а це прості речі: Вітчизна, праця, любов, мати, небо.
Ми запустили в небо першого супутника і першого космонавта, ми будуємо комунізм — це бачить увесь світ, а ви сидите в самому центрі Києва і нічого не бачите, у вас перед очима плавають різнобарвні трикутники і кружальця Пауля Клее і Хуана Міро, вас дратує червоний колір наших прапорів, як того бика з кориди — червона мулета торреро, ви начиталися книжок про бій биків, про кальвадос, про неповнолітніх коханок — і вже вам не по нутру Довженко, який розкриває велику долю нашого народу, вже вам не подобаються його фільми, а подобається тільки «неореалізм», та ще якась там «нова хвиля» в західному кіно, та ще Антоніоні, для якого людина — це не борець і діяч, а якийсь розмазаний символ буття.
— Це лекція? — прискалив око Гнатко.
— Ви мене викликали на суперечку. Сперечатися я не вмію, але завжди і будь-де стану на захист усього того, чим дорожу, заради чого живу. Свого — не віддам нікому! І не проміняю ні за які екзотичні імена. У нас багато своїх дорогих імен. Я сказав те, що думав, коли хочете, подумайте над моїми словами. Їх ви почуєте від кожного в Києві. Київ за стінами цієї квартири, мільйонний Київ, а вас тільки десяток. Весь Київ думає так, як я, а ви думаєте по-своєму, «оригінально». Кому потрібна ця «оригінальність»? Вам самим. Але тоді подумайте, кому потрібні ви?
— Яка зворушлива відсутність скромності, — засміявся Гнатко. — Я — це Київ. Я йду від вас, залишаючи вам свої віщі думи. Я так вирішив.
— Генсек ООН У Тан сказав: «В цьому недосконалому світі доводиться згоджуватися не на зовсім досконалі рішення», — мовив недовчений композитор.
— Гнате, ти здурів, — зло кинула Вероніка. — Я ніколи тобі не прощу.
Вона вже одягалася в передпокої, коли Гнатко вибіг туди, вхопив її за руки.
— Ніко, це ж тільки вільний обмін думками! Ми зараз вип’ємо мирову і продовжимо нашу зустріч. Ну, Ніко!
— Ми йдемо, і більше моєї ноги тут не буде, і можеш не вітатися зі мною, бо відповіді все одно не матимеш.
— Та ти закохана, Ніко! Вітаю, колего, — поклін у мій бік. — Це неабиякий успіх. Кому не везе в дискусіях, везе в коханні, так казали ще древні греки. А може, й не греки, може, то я сам вигадав. Ніко, я впаду на коліна!
— Можеш падати хоч на живіт.
Ми пішли. На сходах Вероніка швидко нахилилась і поцілувала мене в щоку.
— Побачать, — сказав мляво я.
— Нехай.
Вологе тепло її уст подіяло на мене заспокійливо. Я знову відчув тишу Києва і білоінійну його красу.
— Знаєш що, — сказав я Вероніці. — Давай сядемо на тролейбус, та поїдемо до Глибочиці, та махнемо на Татарку, там десь у моїх родичів розкішна ялинка!
— Гаразд, — згодилася вона, — але спершу давай зайдемо тут ще в одне місце, до моєї давньої подруги.
І ми зайшли до подруги, де, звичайно, була «штрафна», і були обійми, поцілунки, докори: «Чого не заходиш?», проводжання, потім зайшли ще до когось, потім я згадав, що на Артема один мій товариш одержав квартиру, і ми зайшли покропити всі кутки шампанським, а вже тільки тоді добралися до Татарки.
ПОЧАТОК КІНЦЯ
На місці кроком руш! Тупцювали на одному місці, товкли воду в ступі, переливали з пустого в порожнє, намагалися дійти до істини, а істина лежала десь поза межами кімнати, в якій засідали ці люди, поза межами їхнього впливу.
Кукулик був утомлено байдужий. День наближався до кінця, а засідання жюрі не могло ніяк закінчитися. З появою секретаря міськкому зникла категоричність суджень, тепер кожен намагався вживати якомога обтічніших формулювань, говорили довго і тільки для того, щоб нічого не сказати. Кукулик трохи тривожився: чи секретар зробить які-лебудь висновки з цих невиразних балачок, чи зрозуміє він, що саме треба підтримувати?
Секретар слухав. Дивився на кожного, хто виступав (а виступав навіть Кошарний, обережно вихваляючи економічність проекту «Космос» і гудячи нестримне експериментаторство автора «Сонця для всіх»), намагався побачити його очі.
Ох, очі, очі! Ми дивимося в очі тільки дітям і коханим, а потім уже більше нікому. Так і проживаємо життя, не бачачи більше живих, наближених до нас людських очей, хіба що на екрані кінотеатру, в якоїсь там кінозірочки. А ще нам не вистачає часу слухати. Ми намагаємося вибалакатися. Говоримо й говоримо без кінця і ніколи не слухаємо. Слухаємо тільки в школі. Та й то тільки для того, щоб згодом почати говорити самим. Чим далі, тим більше говоримо і менше слухаємо. Та що там слухати! — мотив усіх засідань, усіх зборів. Навіть у суді слухають тільки з обов’язку.
А в нього була тепер така посада, яка зобов’язувала насамперед вислухати людину. Вислухай, розберися, будь об’єктивний і справедливий.
Перед виступом Олексій Іванович попросив у Кошарного протокол, проглянув його. Кошарний ухитрився дочепити до протоколу аркушик з викладками — скільки членів жюрі за який проект. Найбільше голосів зібрав проект «Космос» — це було ясно. Секретар попросив слова, підвівся, відкашлявся, сказав: