Секретар міськкому чомусь згадував свою поїздку на підсобне господарство. Всі дивуються, що Київ добре постачається. А все дуже просто. У Києві є такий Георгій Іванович, колишній донецький шахтар, а тепер відповідальний за постачання столиці. Він організував навколо міста цілі державні маєтності. Сотні тисяч птиці, свині, худоба, овочі. Ставки на сотні гектарів, білі качки, качине царство. Георгій Іванович пояснював секретареві: «Щоб виростити пекінську качку, треба 63 — 67 днів. На шістдесят восьмий день качка починає давати збитки. Втрачає апетит, линяє, худне. Тому треба її різати вчасно. Без запізнень! В цьому весь секрет!»
Для пекінської качки критичний строк — шістдесят сім днів. А для Кукулика? Хіба можна рівняти директора республіканського інституту і пекінську качку?
Брайко зрозумів Кукулика. Він знав його, вивчив, розумів, навіщо тому була перша премія. Перша премія — для Кукулика не гроші. Не п’ять тисяч. Це перше місце серед талантів. Це принцип! Гордість вищого гатунку. Певність сил. А певність сил ніколи не завадить, її ніколи не буває забагато для людей типу Кукулика. Звичайно ж, він мріяв про наслідки. Вони вдвох з Кошарним мріяли. Не давайте негідникам мріяти!
Кукулик став таким лагідним, яким його ніхто ще не бачив.
— Я, товариші... звиняйте, що так, але...
Секретар міськкому підвівся, жестом руки запросив Кукулика помовчати.
— Товариші, ситуація наша, я б не сказав, що з кращих. Але ми повинні зробити все, щоб врятувати конкурс. З усієї республіки люди слали сюди свої роботи, з конкурсом зв’язано багато сподівань, може, цілі людські долі залежать від нашого сьогоднішнього рішення, тому ми не маємо права піти звідси, не встановивши справедливості. За даних обставин, на мою думку, ні товариш Кукулик, ні товариш Кошарний не можуть репрезентувати громадської думки, а тим більше очолювати наш конкурс. Вони порушили умови конкурсу, подавши на нього свої роботи, як це стає нам зрозумілим після останніх визнань цих товаришів. Ми не станемо зараз уточнювати, які саме роботи належать їм, бо це вже буде порушення умов конкурсу, але, гадаю, всі пристануть до думки про те, що ми позбавляємо товаришів Кукулика і Кошарного права голосу на нашому жюрі. Які будуть думки?
— Прийняти пропозицію Олексія Івановича, — сказав держбудівець.
— Не буде інших пропозицій? — спитав секретар.
— Не буде, — за всіх відповів Брайко.
— Тепер треба обрати керівника жюрі, голову. Без секретаря ми обійдемося, Напишемо простий протокол: «Жюрі під головуванням такого-то розглянуло проекти і присудило премії».
І все. Пропоную на голову жюрі Тетяну Василівну.
— Мене? — злякано спитала Тетяна Василівна.
— Так, вас. Вам належить заслуга того, що ми розкрили сьогодні недостойні дії товаришів Кукулика і Кошарного.
— Але ж я... — у жінки зовсім не було слів.
— Як, товариші?
— Звичайно ж, Тетяна Василівна, — подав голос Діжа, так ніби не він сьогодні зчіплявся з Тетяною Василівною. — Вона проведе все найкраще.
Кукулик підвівся з свого крісла, відкашлявся.
— Звиняйте, а як же нам? Дозволите піти звідси?
— Чому ж? Залишайтеся. Ви члени жюрі, але без права голосу. Гадаю, що вам неодмінно треба залишитися, вам і Кошарному, — тепер уже Олексій Іванович говорив як секретар міськкому партії, він звертався до комуніста Кукулика: сиди слухай, а потім ще нам відповіси, так, так...
Кукулик перемістився під стіну. Кошарний сів у другому кутку кімнати. Тетяна Василівна ждала, поки вони всядуться.
— Товариші, — сказала вона. — Нам доводиться починати все спочатку. Але не дискутувати — досить ми сьогодні дискутували, а починати оцінювати проекти. Які будуть пропозиції? Товаришу Діжа, ви?
— Я пропоную присудити першу премію проекту «Сонце для всіх».
— Так, занотуємо. Ви, товаришу Брайко?
— Підтримую пропозицію. Другу премію — проектові під девізом «Провесінь».
— Запишемо. Дементію Хомичу...
ВИНОГРАД З ТАТАРКИ
Є багато способів на те, щоб не прочитати за рік жодної книжки. Ось десять з них:
Купи телевізор.
Розводь голубів (якщо не заборонено постановою міськради).
Засідай щодня.
Лови рибу (спінінгом або просто вудкою).
Полюй три місяці на рік і готуйся до полювання решту дев’яті.
Стань головою відсталого колгоспу. Взагалі очоли щось відстале.
Грай у дурня, преферанс, забивай козла.
Купи велосипед, мопед, моторолер, мотоцикл, моточовен, автомобіль (що зможеш).
Одружися з кіноманкою, яка тягатиме тебе щовечора до кіно.
Заощаджуй електроенергію.
Володя вибрав ще й одинадцятий спосіб: вирощував виноград. Та ще працював над проектом.
Які то тяжкі були місяці! Коли думка не відпочивала жодної миті, коли навіть уві сні мозок продовжував свою працю, коли нерви були виснажені до краю, коли здавалося, що вже в голові не лишилося жодної ідеї, жодного поруху, жодного рішення. А ти не здавався, ти біг до бібліотеки, гортав якісь не потрібні тобі книжки (не читав, ні!), обмінювався поглядом з Веронікою, нічого не казав їй (та й що міг сказати?), повертався додому, сидів над білими аркушами ватману; потім якесь коротке, лихоманкове дрімання, бігом на роботу, і там якийсь сам не свій, розгублений, роздратований, злий, чого з тобою ніколи не було, і так весь час, мов гориш у вогні, кудись квапишся, кудись біжиш і ніяк не добіжиш, і не знаєш, чи вистачить сили добігти...
Тепер проект десь лежав, його хтось там читав чи, може, просто викинув у кошик, але вже можна було відпочити, можна було забути про ті страшні місяці, хоч у голові вже з’являлися нові думки і щодень ставало їх більше, хоч як він відганяв їх. Невже так усе життя? І невже це життя творчої людини? Без нормованого робочого дня, без вихідних, без свят, без відпочинку, без змоги навіть подумати про кохану людину як слід, так, як думають тисячі й мільйони? І невже це щастя?
Він не знав і не хотів думати над цим. Намагався жити, як давніше, бути таким самим Володею Пушкарем, яким був до цього: після цілоденної біганини приїхав додому, нашвидкуруч щось там поїв і пішов до садочка.
Батьківський садок. Батьківські руки, батьківський піт — у всьому: і в отих схилистих рясних вишнях, і в невисоких міцностовбурних яблунях, і в товстих, покручених, потрісканих коренях виноградних ліз, сірих, як київська земля, нестомних у своєму щорічному проростанні, як нові весни.
Батьку, батьку, про що ти думав, коли біг в атаку на фашиста і коли падав з ворожою кулею в серці і високе небо накрило тебе навіки? Чи встиг ти пошкодувати, що не почуєш більше тихого голосу моєї матері, коханої твоєї Ганни, а чув тільки тишу смерті на полі бою! Чи, може, хотілося б тобі покласти свою дужу долоню на мою хлоп’ячу голову (а накрив долонями тільки слід від фашистського танка); чи згадав ти оці посаджені тобою виноградні лози, і бачив кипіння зеленого листя, і весь світ повнився для тебе зеленим листям, бо зелене листя — то вічність і безсмертя!
Ці виноградні лози були для Володі мов жива пам’ять про батька. Він беріг корені від морозів, і від засухи, і від всіляких шкідників і хижих нальотчиків — від усього беріг батьківські живодайні корені, а вони щовесни задаровували його молодим пагінням, і, здавалося, не могло бути більшої радості для хлопця, ніж бачити, як з старих, мовби вмерлих коренів виростає зелене, соковите, буйно-прекрасне.
«Батьку, батьку, ніколи не забуду тебе!»
Виноград ріс густими невисокими кущами, листя було чорнозелене, соковите, буйне, а між ним синіли грона ягід, тугих і терпких, мов терен, ось який був наш київський виноград з Татарки, і смак у нього — єдиний у світі, мов спогад з дитинства, мов смак перших днів творчості!
Володя зрізав кілька найспіліших грон, поклав їх до чорного конверта з фотопаперу. Треба почастувати Вероніку. Хоч він і втік сьогодні від неї, але завтра вони зустрінуться і він запропонує їй батьківського винограду з Татарки, винограду, вирощеного власними руками. Десь у підсвідомості пульсувало інше бажання. Він би хотів подарувати Вероніці щось інше, більше, ніж оцей пакетик кислого винограду. Та що з того? Всі ми хотіли б роздарувати своїм коханим цілий світ.
Про те інше він не хотів і думати. Якщо й думав, то тільки краєчком свідомості. Так гомеопат розчиняє ліки, намагаючись дозувати їх таким чином, щоб дати хворому лише молекулу ліків. Володя впускав у своє серце тільки молекулу, тільки один-єдиний атом бажання, щоб у сірому будинку на Володимирській його проект... До біса проект! До біса все на світі!
Прийшла мати. Покликала:
— Володю, йди вечеряти.
— Не хочу.
— Що з тобою, моя дитино?
Він напав на неї:
— Ти знов переш білизну Косар-Косаревичам?
— Звідки ти взяв?
— Я був у них сьогодні.
— Ти в них був?
— Ага, злякалася?
Володя скинув з себе напускну суворість, підбіг до матері, обійняв її, поцілував.
— Та що з тобою сьогодні, сину?
— А я й сам не знаю.
— На роботі щось?
— Та на роботі нічого.
— А що ж?.
— Та...
— Чи женитися збираєшся?
— Нічого не знаю. Треба дожити до завтра. А як дожити — не збагну. Хоч на осокір залазь!
— Це дівчина, — безапеляційно підсумувала мати, — це ота довгонога з білим волоссям.
— Дівчина, мамо, дівчина! А звуть її...
— Та Вероніка ж, я ж знаю.
— І Вероніка й не Вероніка.
Мати мовчки подивилася на сина. Ніколи не вимовляла слова «порядність», «честь», «совість», але знала, що син її знає ці слова, що інакше бути не може.
— Дивись, сину.
— Дивлюсь, мамо.
Як повідомляють у газетах: «Договір підписано в двох аутентичних примірниках...»
— Я згадав сьогодні батька, мамо...
Відповіді нема. Тиша, потім підозріле шмаркання.
— Мамо! Я ж вас люблю, мамо!
Шмаркання не втихає. Володя знов обіймає матір. Вій її любить, він її син, та ніколи не замінить він їй того, що поліг у чужих полях, того, що лишив на цьому шматкові київської землі свою любов, свою працю, свою незабутність.
Все — від батька. Навіть закоханість у архітектуру. Бо хіба ж не батько своїми руками без жодних креслень і проектів збудував оце їхнє житло, оцей глиняний будиночок з великими ясними вікнами, що ловлять сонце, з поцяцькованим дерев’яним ганочком і ринвами, що кінчалися химерними змійовими пащеками: довгий бляшаний язик, гострі бляшані зуби, круглі ніздрі, в яких замість полум’я вогніє червоний сурик.
Спершу будиночок мав одну-єдину, щоправда, простору кімнату. Потім Володя прибудував сінці з шлакоблоків, потім ще кімнату — теж з шлакоблоків. Глиняну першооснову замінили цегляною, розділили на кухоньку й кімнатку для матері. Коли топилася на кухні грубка, нагрівалася вода в казані, йшла по трубах до радіаторів у кімнатах, йшла в душ, йшла в умивальник. Це все Володя. Зовні будиночок вражав цілковитою відсутністю архітектурного смаку. Взагалі нічого спільного не мав з архітектурою. Здавалося: примітивне житло з відбитком нестач перших повоєнних років і матеріальних труднощів, з яких випручувалася ця маленька трудова родина. Але люди, які тут жили, ставилися до свого житла з незвичайною закоханістю, кожна цеглина була пронизана для них спогадами, сентиментами і, коли хочете, поезією.
Хто б міг подумати, що в такій хатині народжуються зухвалі думки про будівництво небачених кварталів з бетону й скла, про панелі, прикрашені велетенськими панно в дусі народного українського мистецтва, про квартири, сповнені зручностей і... поезії?
Буржуазний архітектор заявив: «Дім — це машина для житла». Жодної романтики, жодної поетичності, гола технізація. А може, все ж таки між бетонними стінами житимуть палкі серця! А в лискучих поверхнях полірованих меблів віддзеркалюватимуться не тільки холодні очі мотоциклістів, автомобілістів і реактивників, а й теплі очі замріяних громадян країни, яка першою йде до комунізму.
Житло будувалося людиною для оберігання вогню. Оберігаймо ж вогонь пристрастей радянської людини!
Володя сидів з шматком м’яса, нанизаним на виделку. Забув, що треба нести той шматок до рота, втупивши очі в чорний пакетик з виноградом, що лежав на підвіконні, накритий великим зеленим листком, виголошував мовчазну промову на захист свого проекту.
ОСТАННІЙ АКОРД
Голосували дружно. Ще зовсім недавно Діжі здавалося, що він — Робінзон на безлюдному острові одноосібного розуміння проекту «Сонце для всіх», потім до нього приєднався П’ятниця — Брайко. Ще потім він сам себе відчув П’ятницею, а Брайка возвеличив до рангу Робінзона; тепер безлюдний острів став густонаселеним містом, в ньому вже налічувався мільйон мешканців, мешканці росли, вже тут була ціла республіка, вже стояв стіною народ, уособлений отим сірооким Олексієм Івановичем.
Бути справжнім художником — означає вибрати тяжку долю. Талант ще нікому не полегшував життя. Йдеш іноді крізь нерозуміння, недовір’я, сумніви.
Стіна нерозуміння руйнувалася перед очима в Діжі, і він мимоволі заздрив тим невідомим митцям, за проекти яких вони голосували. «Сонце для всіх» — перша премія. «Провесінь» — друга. А в проскрипціях Кукулика і Кошарного ці проекти були віднесені на саме дно зневаги й забуття. «Космос», той самий осіромашений «Космос», який Кошарний з Кукуликом пхали на першу премію, тепер лише завдяки наполегливості Тетяни Василівни одержав останню, заохочувальну, та й то половина членів жюрі утрималася від голосування.
Кошарний підсунув до себе чиюсь пачку цигарок, невміло припалив цигарку, закурив, хоч був некурящий. Кашляв, червонів, пахкав димом, щоб сховатися від присутніх за сизою хмаркою. Дивно, як він ще тримався. Навіть струшував попіл, який попадав йому на рукав піджака, і поправляв краватку. Цивілізований мужчина! Цивілізація в людини — у середньому мозкові. Там центри стримування. Під дією алкоголю, хтивості, підлабузництва, кар’єризму, просто страху мозок розгальмовується і ти втрачаєш людську подобу. Може, Кошарний глушив свій мозок нікотином, щоб витримати небачений сором?
Кукулик сидів, опустивши плечі, опустивши майже до самої підлоги руки, тільки голова в нього трималася ще прямо завдяки товстій, мов колона, шиї. Так сидять підсудні. Людини нема, є тільки її зовнішня оболонка. Пам’ять, уява, думка — все це десь у іншому місці, все це гасає по світах у пошуках порятунку, не знаходить, на мить повертається до свого хазяїна, він, злякано стрепенувшись, знов жене їх світ за очі, а сам сидить, змуміфікований ганьбою, страхом і презирством.
Є такий проект. Через три-чотири тисячі років людство розіб’є Юпітер і з утвореного «будівельного матеріалу» спорудить навколо Сонця велетенську кулю радіусом в триста мільйонів кілометрів, з товщиною стінок в три метри. Будівництво триватиме вісімсот років. Опісля людство розселиться всередині кулі і матиме «райське життя»: сталу температуру в усіх точках, прекрасний м’який теплий клімат, Як жити на тверді триметрової товщини? Кукулик би перший згодився там жити, щоб випробувати ту твердь, згодився б поїхати зараз у Антарктиду, полетіти в космос, аби тільки не сидіти отут, не бути присутнім при власній ганьбі і найбільшій своїй поразці, поразці всього свого життя.
Тепер, тільки тепер нарешті він збагнув, що цей останній його злочинний крок не був випадковий, що готувався він протягом багатьох років, викристалізовувався, виростав, мов культура злоякісного грибка, посіяна в лабораторній пробірці на сприятливе поживне середовище. Він звик до перемог, упевнився в своїх перемогах, вважав, що перемагає той, у кого більша сила, а не той, хто має слушність. І от розплата. Сила йому не помогла. Не помогло нічого. Ні ота всевладна жінка, що, затиснувши уста, сидить за його столом, у його кріслі і тримає в руках його долю. Ні отой слизняк, який намагається заховатися за димовою завісою, але все одно ні від кого не приховає своєї нездарності і всезагальної зачуханості. Ні нахабний Жеребило, який десь умирає, а може, й помер, випередивши його, Кукулика, і хоч тепер скрутивши своєму директорові дулю.
А який сьогодні довгий день! Мовби для того, щоб передумав Кукулик усе своє життя, щоб сидів і карався.
Та він сидів і думав лише про одне: «Що ж тепер буде?» Боявся зазирнути в завтрашній день, глянути на те, що його жде. Не міг уявити себе на звичайній рядовій роботі, бо, власне, ніколи на ній не був і не знав, що воно таке. Жахався від думки про те, яке довге життя в людини. Позаду мовби й не було нічого, а попереду! І треба жити, і жити не директором і не Василем Васильовичем Кукуликом, а просто звичайним собі громадянином, яких — двісті п’ятдесят мільйонів. Тільки тепер збагнув, яка то гордість — трудівник! Заздрив тим, хто має ремесло в руках, уміє щось робити — хоч гнути дужки до відер. А він не вмів нічого. Навіть хліба в магазині не купував ніколи. Все дружина та дочки. Праця для нього була все життя абстракцією. Хтось там прибивав підметки до черевиків, сіяв хліб, пиляв ліс, місив бетон, бив камінь, викреслював проекти — сотні й тисячі кілометрів несхибно точних ліній. А він? Приносили до нього архітектори свою працю, і він або приймав її, або бракував, ні з ким не радячись, і часто все залежало від його настрою.