Поки що ж в Америці вирішуються такі проблеми, як, наприклад, фотогенічність атомних підводних човнів. Цієї весни поряд з кінозіркою Софією Лорен (на жаль, ми бачили її тільки в фільмі «Аїда», а премію вона одержала за «Матір і дочку» за романом Альберто Моравіа («Чочара») найвищу голлівудську кінопремію Оскар одержав відставний полковник американської морської піхоти Уїльям Гендрікс за фільм про атомні підводні човни з ракетами «Поларіс» на борту. Вперше за тридцять чотири роки існування цієї премії вона присуджена військовому. Оскар вклонився богині війни Палладі. Американські газети захлиналися: сам президент Кеннеді зробив на такому човні підводний перехід. Ах, як то зворушливо!
Проблеми, які висуває людське життя, переростають це життя, вони вищі, більші, значніші, незбагненніші, ніж окремо взяте життя, існування, екзистенція окремої особи. Треба дуже багато життів, щоб наблизитися до розуміння тих проблем. І, може, в словах товариша Руама «Ліпше цільтеся!» більше мудрості, ніж у багаторічних вправах філософів-позитивістів чи екзистенціалістів, або в балачках дюжини буржуазних парламентів.
Про що ще може думати сьогодні; чим може цікавитися шофер київського вантажного автопарку Володимир Пушкар, а також Володя Пушкар — студент Київського будівельного інституту по відділу архітектури?
Він думає про московський готель «Юність», якого він не бачив, і про київський готель «Москва» (ліпше б його бачити трохи інакшим!). Він думає про те ультрасучасне місто, яке закладають поблизу Парижа, запросивши до його проектування й спорудження, крім архітекторів, ще тридцять найвідоміших у світі художників і скульпторів, серед яких навіть такі модерністи-крутії, як Сальвадор Далі й Жан Кокто.
Він думає про Чандігарх, місто, спроектоване славнозвісним Корбюзьє як втілення в життя всіх його багаторічних бетонно-машинних химер. Думає про місто Бразіліа, яке лежить десь на далекому бразільському плато, на фантастичній червоній землі, мов велетенський літак або альбатрос. Будинки скло-блискливі, білі, мов грудки цукру. Президентський палац з бетонними колонами-парусами, він стоїть над озером і мовби пливе по ньому, збираючи вітри з джунглів і плоскогір’їв у свої новітні паруси. Восьмирядові бетонні автостради. Мости, віадуки, троянди роз’їздів, перехресть. Вуличний рух підпорядковано не поліції, а естетиці...
Поки що ж над Володею тяжіють затверджені й перезатверджені правила руху, і він уважно вчитується в німу мову вуличних знаків, слухняно підкоряється підтьохкуванню регулювальницьких свистків, якими проганяють його незграбний панелевоз через перехрестя (швидше, швидше, не захаращуй перехрестя!), шанобливо зупиняється перед трамвайними зупинками (не ближче дев’яти метрів до задніх дверей трамвая), мстиво відтирає «приватників», тобто власників «Москвичів», «Побєд» і «Волг», бо сам він належить до тих, хто має тільки моторолер, та й то не «Чізетту» або «Тулу», а дешевеньку «Вятку», а крім того, всі ми люди, ох-ох-ох...
На захаращеному будівельним мотлохом подвір’ї тресту «Буддеталь», як завжди, черга машин під навантажування. Старіші водії якось встигають сюди, перш ніж молоді, та, власне, справа й не в старих чи молодих — однаково хтось має бути першим, хтось має бути середнім, а ще хтось останнім. Треба набратися терпіння й ждати. Потім гнатимеш машину через усе місто до нового бульвару, де споруджується твій будинок, намагатимешся перекрити той вимушений простій, намагатимешся виконати свої «тонно-кілометри», нервуватимеш, матимеш неприємні розмови з автоінспекторами, бо в автоінспектора вже не план і не естетика, як ото в Бразілії, у нього на сумлінні — безпека людського життя, він непідкупний сторож цієї безпеки, він — єдине уособлення спокійного і чистого, незатьмареного розуму посеред стихійного моря машинізації.
Поки ждеш своєї черги, наслухаєшся сповнених смутку історій з великої книги буття інтернаціонального племені водіїв.
— У мене сусід вчора вмер. Теж шофер, з Третього автопарку. Все казав мені, що хоче на легкову проситися, бо важко йому через увесь Київ пиряти цегляні блоки своєю «Шкодою». Учора прийшов з роботи, умився, поїв, каже жінці: «Давай мітелочку, піду в дворі підмету». Взяв мітелку, пішов. Нема й нема. Вийшла жінка, дивиться: мітелка лежить, і він лежить. /Мертвий, значить. Серце. І не крикнув чоловік.
— Зносився мотор, виходить, а то така штука, що не заміниш. У машини заміниш, а в нас — ніяких тобі капіталок і профілактик.
— Профілактики, положим, є.
— А що я, братці, бачив, то ніхто не повірить. З автоінспектором я балакав, він великий спеціаліст по аваріях, — все одно не повірив. Каже: «Якщо й не брешеш, то просто заливаєш». А я йому кажу: «От бий мене лиха година, якщо брешу хоч крихту!»
Кинули мене з грузом на міжгородню перевозку. Рейс далекий, траса московська, маши-и-ин, а воно ще дощ. Пиляю я собі на сорок кілометрів, обганяють мене різні шикуни, «Волги» там, «Москвичі», посигналюють, помахують руками на мій керогаз. Махай, махай, думаю. Дощик невеличкий, так тільки грязюку розмазало по шосе, слизько, як наче по брехні їдеш. Ну, обганяють легкові, нічого не зробиш. Вони й на сухій дорозі обганяють. Коли це наш брат грузовик напхався капустою вище кабіни, пре на шістдесят, а то й сімдесят кілометрів, реве сигналкою: розступись! Я вже й так коло самої обочини, а тут ще правую до краю, хай проскакує подалі від гріха. Проліта він мене, мелькає хвостом у мене перед очима, хвойдає мені на скло пудів зо три багнюки, а тут — закрут шосе. Він на тормоз, кузов набік, задні колеса друнь-друнь по глиняці, беркиць — і вже капуста внизу, а вгорі тільки скати. Підторохкую я туди, зупиняюся, до машини — а в кабінці два трупи догори ногами. Так. Автоінспекція, акти-факти, розписуюся як свідок, їду далі. Вже не сорок беру, а так — тридцять п’ять. Переганяє мене зелена «Волга», витутукує сигналом, моргає своїми сигнальчиками, з вікон до мене дві фізіономії теж підморгують: мовляв, молочко скисне, поки довезеш свої палички-стукалочки. А тут обабіч шосе трохи дерев. Дубки, ще щось. Іду собі далі, дивлюся — зелена «Волга» обняла один дубок. Занесло її, вдарилася вона на сто кілометрів боком об дуба, вийшло з неї вже кільце, а не машина. Зазирнув усередину — шофер без голови, ті два, що до мене моргали, теж нікому більше не моргнуть. Жду. Знов автоінспектор, наша братва шоферня, актики-пактики, свідчу все своїм законним підписом, їду далі вже на тридцять, а то й на двадцять кілометрів. Переганяє мене ще наш брат грузовик. Якраз перед просьолком. Звідти вихоплюється ще один кум. Не хоче ждати, поки по трасі пройдуть машини. Той, що мене обігнав, вихляє вбік, щоб просьолковий його не довбонув у кузов, його заносить на обочину, але він все-таки якось загальмовує. Я теж, гальмонувши і матюкнувшись як слід, стаю в нього під заднім бортом, а той сучий син, вискочивши на шосе, з переляку теж б’є по гальмах, на колесах у нього по сто пудів багна, машина його йде юзом, б’є переднього грузовика, спихає його в кювет, і от ми вже виносимо звідти трупа, їду тепер уже на п’ятнадцять кілометрів. Обходять мене всі, я включив праву мигалку, мовляв, зупиняюся, давай коти вперед. Дивлюся, йде щось закордонне, чорне, довге, низьке, блискуче. І в машині — не наша нація. Ну, думаю, машина американська, вона для дощу має свій рощот, ця може собі котити. Так. Ще п’ять кілометрів...
— А вона вже на дубі, — додає хтось з гурту.
— Не вискакуй, не вискакуй! Унизу вона, в кюветі... І вже вроді і не машина, а так собі — клубок блискучого заліза. Нічого не осталося, навіть сісти ні на що. Іноземців п’ятеро. Шофер весь у крові, але стоїть на ногах. Жінка там виявилася вся в крові, теж стоїть. А коло них ще троє — і всі вроді у фраках. Тут дощ іде, машини чортма, з носа в них юшка тече, а вони у фраках стоять і ще й наче кланяються перед тією жінкою. Що то значить буржуазія! Я їм кажу: «Вали до мене в кабіну, якось хоч жінку та, може, шофера влаштую, а ви в своїх фраках — на кузов», а вони «дзунь-дзунь» щось і кланяються, мов ваньки-встаньки. Ну, тут автоінспекція, бо міжнародний скандал буде, якщо автоінспекція проспить такий случай, актів, ясне діло, ніяких, тільки поклони та «дзунь-дзунь» та на мене: «Чого рота роззявив? Поганяй собі!» — «Як же мені, — кажу, — не роззявляти, коли я за один день побачив стільки, що другий і за сто год не побачить...»
Своєрідно оптимістичні розповіді перериваються найнесподіванішим чином. Приходить якась давно голена, зім’ята лицем, голосом і одягом, людська істота, ні на кого не дивлячись і ні до кого не звертаючись, питає:
— Є тут шофери з першого будівельного управління?
— Є, — відповідають істоті кілька водіїв, серед них і Володя.
— Ну, то відчалюйте. Вам сьогодні нічого не даєм.
— Як то не даєте! — підскакує до істоти Володя. — Моя черга вже підходить.
— Першому будівельному не відпускаємо.
— Але ж чому? Хто розпорядився?
— Я розпорядився. Ясно? Я сам.
— Ви?
— Я.
— Хто ж ви такий?
— Головний інженер. Досить з тебе?
— Як же це? Машини стояли, тепер їх кудись знову гнати.
— А нікуди не треба гнати. Ніде вам не дадуть жодної цеглини. Точно!
— Ви що — жартуєте?
— Головні інженери не за те зарплату одержують, щоб жартувати, дєтка. Уяснив?
Володя сприйняв це як жарт.
— Слухайте, не клейте дурня.
— Га? Що? Дурня? Ти хто такий? Гей, ану, всі машини з першого будуправління — геть з двору! Вимітайтесь всі до одної! Нема для вас будматеріалів. Розумні дуже! Виставки влаштовувати! Нічого не дамо! І ніхто не дасть. Ясно? Коти порожняком! Виконуй планчики критикою й самокритикою, а ми вже свої й самі виконаємо! У нас продукцію й з брачком візьмуть!
Тепер настала черга виступати активним чинником трагікомедії, що розгорталася в дворі будтресту, Володі Пушкарю. Перед цим він уже трохи був віддалився від головного інженера, відтиснутий іншими водіями, тепер знов наблизився до нього і спокійно сказав:
— Це я влаштував виставку.
— Ти? — не повірив зім’ятий інженер.
— Так, я. І примушу вас не просто всім відпускати будматеріали, а ще й робити їх як слід.
— Та ти хто такий? — відступаючи від Володі, вигукнув неголений інженер.
— Громадянин.
— От ми тебе й розгромадянимо!
...«Виставка» була влаштована Володею на четвертому кварталі бульвару, коло будівництва панельного будинку, яке він обслуговував разом з своїми товаришами по парку. Панелі, в які на «Буддеталі» забули продіти стальну арматуру, і тепер їх нічим було скріплювати між собою, хоч склеюй слиною. Бетонні перекриття такої довжини, що замість десяти сантиметрів закраїн для зачеплення з стінами вони мали по півсантиметра, а отже, будинок мав завалитися на голови його мешканців від першого ж незначного струсу — досить тільки проїхати поблизу важкій машині чи пролетіти неподалік пасажирському літакові.
Головний інженер «Буддеталі» вражав всіх своєю заклопотаністю. Десь про нього певне, говорили: «Людина горить на роботі. Поголитися не має часу. Щотижня майже вдвічі перевиконує план!» Мабуть, і головним інженером став оцей позбавлений будь-яких здібностей, крім вміння кричати до хрипоти, до кашлю, до посиніння шиї, чоловічок тільки завдяки тому, що зміг колись дати «справну цифру». Такий, дивись, дійде аж до міністра, ще й там продемонструє державну заклопотаність, а потім його, нарешті, розкусять і виплюнуть, як гнилий горіх.
Але навіщо його пускати в міністри? Навіщо ставити головним інженером? Хай хоч голитись навчиться!
Володя повернувся до свого автопарку опівдні, знайшов начальника колони, сказав:
— В мене на будівництві нема роботи, прошу відгул на два дні.
— Женитися будеш? — спитав той.
— Все може бути.
ПОЧИНАЄМО! ПОЧИНАЄМО!
На роботу він ходив завжди пішки. Спускався з Печерська по крутій вулиці, щоразу минаючи старовинний будинок з мармуровими левами на крутих широких сходах. Щоранку проходив Кукулик повз цих левів, — всемогутній мисливець у кам’яному пралісі міста, — і мармурові леви вдавали, що сплять, їхні очі були заплющені, їхні хвости в’яло звисали з вугластих цоколів, їхні лапи лежали в сонному безрусі з розслабленими м’язами. Леви боялися мисливця і вдавали з себе кволо-сонних, але водночас вони й захоплювалися впевненою силою цього чоловіка і тому завжди крадькома стежили за ним некліпними жовтими очима, прикритими вдавано сонними повіками.
Правобіч зеленіли парки, а ошую громадились важкі паралелепіпеди й куби будинків. Там були різні будинки. Були розсміяні в ранковому сонці і ті, що тихо сумують у вічнім затінку, були горді й прекрасні будиночки, що завжди хизуються своєю гармонійною досконалістю, і були такі, що скромно туляться подалі від вулиці, і патьоки в них на стінах — мов сліди давніх сліз, викликаних самотністю і нижчістю, були споруди яскраві, мов крик, і білоспокійні, мов тихе зітхання, були такі, що зваблювали своїми вікнами, прикрашеними єдиною в світі київською буйнолистою зеленню і квітами, а інші лякали сліпою порожнечею своїх вікон, і порожнеча в тих вікнах нагадувала пустоту в очах у байдужих людей.
Кукулик дозволяв левам крадькома позирати на його широку спину, він милостиво відкривав свою монументальну постать для поглядів усіх будинків, що стояли обіч його щоденного шляху, сам же не помічав нічого навкруг. Ішов з Печерська, неквапний, могутньоплечий, мов староруський князь, що повертається в Старий Город після полювання в Звіринці. На роботу з’являвся рівно за хвилину до початку робочого дня, по ньому можна було звіряти годинники. Ті, хто спостерігав Кукулика зблизька, з часом переконувалися, що він мудрий, впертий, незрушний, авторитетний, ерудований, хоробрий, лінивий. Як може одна людина поєднати стільки якостей? Важко відповісти. Кукулик ніколи не розкривався. Він повертав до вас тільки свою оболонку, не давав зазирнути глибше, в саму середину свого єства. Ще він знав: не треба пускати людей у власне, особисте життя. Хай не знають нічого! Як учні першого класу — про свого директора школи. Або моряки підводного човна, що лежить на дні ворожої бухти і жде команди від далекого адмірала, — про свого адмірала. Чи колгоспники, яких привезли під дощем на відкритих машинах до оперного театру, — про балерину, що пливе лебедем, або ж про співачку, що витьохкує соловейком.
Першу відтулину в його життя загрожувала зробити Вероніка. І хоч як намагалися вони з дружиною залатати ту пробоїну, підвести під неї пластир, — нічого з того не виходило. Хвилі доньчиної легковажності заливали родинний корабель Кукуликів, перетворювали його з гордого лайнера на жалюгідний ковчег, підвладний усім стихіям великого міста з сотнями тисяч молодих модних хлопців, заможних холостяків, блискучих розлученців, а то й просто вдівців. На всі докори батька й матері Вероніка відповідала:
— Я вибираю. Дозволено ж мені, нарешті, вибирати? Чи може, ви хочете випхати мене заміж, як Люду!
Людмила — старша Кукуликова донька — була одружена з відомим московським журналістом і, хоч одружилася без кохання, жила тепер щасливо, спокійно, нічим не загрожуючи батьковій репутації.
А Вероніка могла прийти додому і ввечері, коли пили чай, ні сіло ні впало бовкнути:
— В Будинку моделей потрібні дівчата п’ятдесятого розміру, третій зріст. Для поїздки на три місяці в Будапешт. Я вже записалася.
— Куди ти записалася? — питав Кукулик, стискуючи під столом пудові кулаки.
— В Будапешт. Три місяці.
— Ти — модельною?
— А що тут такого? Ти ж сам казав, що у нас усі професії почесні.
— У тебе вища освіта.
— Вища освіта в десяти мільйонів чоловік, а от п’ятдесятий розмір, третій ріст плюс врода, плюс двадцять чотири роки — це треба пошукати.
— Верко! — казав Кукулик.
— Батьку! — так само з притиском казала дочка.
Якщо хочеш бути глибоко нещасним, досить тобі мати одну дорослу дочку. А він мав їх аж дві. З тією наморочилися, поки випхали заміж. Теж сиділа, ждала якоїсь незвичайної, що існує тільки в старих романах, любові. Ця телесується ще більше, і не видно кінця її телесуванню. І, може, сама Вероніка й винна в порушенні життєвої рівноваги, яке сталося в Кукулика. А порушення таки справді сталося. Аксіома урівноважених сил: сума векторів сил, прикладених в точці, що перебуває в стані рівноваги, дорівнює нулю. У нього виходило так, що з одного боку був звичний нуль спокійного існування, а з другого — тисячі одиниць неспокою, ураганні завихрення стихійних сил, які, раз зрушивши з усталеного місця твоє життя, вже не пускали його в давню позицію, викликали в ньому спершу тріщини й місцеві ушкодження, а згодом загрожували справжніми деформаціями. І якщо зовні Кукулик ще нагадував моноліт, який може слугувати взірцем застосування методу розрахунку граничних станів, то насправді...