Лежала з самого досвітку й ждала Володиного дзвінка. Він не дзвонив. Чому взяв відгул саме на сьогодні? В той день, коли жюрі вирішуватиме долю архітектурного конкурсу. Невже?..
Чула, як важко ходив по квартирі батько, долинало до неї гудіння його голосу, намагалася забути про Володю, спрямовувала течію думок на батька.
Любила його. Завжди і дуже. Коли мала дванадцять літ, справляли батькове сорокаріччя. Її з сестрою (тій уже було шістнадцять) мати випихала до сусідів. Щоб не плуталися під ногами. А вдома ждали гостей! Вдома жарилося й шкварилося. Вдома все обіцяло свято, а їх спроваджували до сусідів! У Вероніки від образи тремтіли губи. Мати причепурювала її, а в неї по щоках текли сльози й лишали по собі звивисті патьоки.
— Вмийся! — гримала на неї мати, яка, незважаючи на філологічну освіту й читання класиків, не завжди вміла стримувати нерви.
Вероніка вмилася, а сльози однаково текли. Нагодився батько, обійняв її, поцілував у заплакані щоки, сказав:
— Давай вип’ємо з тобою, доцю, за моє сорокаліття червоного вина. Сядемо отут, збоку від столу, та й вип’ємо. Бо мати старається не для нас, а для гостей. Вона для них іменини готує, а про нас забула. Та й подумати тільки! Міністр тут буде і аж два заступники міністрів, а ще академіки та доктори всіляких наук. І це — до твого батька, який ні міністр, ні доктор, а просто собі чоловік. Та й усі вони теж насамперед люди, і в кожного є сімейство, є діти, а такої от Ніки, як у мене, — тут уже звиняйте, — нема ні в кого! Мати це наша добре знає, та сьогодні забула...
Батько її все-таки спровадив до сусідів, але випили вони за його здоров’я червоного виноградного вика, терпкого й гіркувато-приємного, мов недоспілі яблука, що їх пробуєш раннього літа, і вже полегшало на душі в дівчинки, не було кривдно, як перед тим.
Ще колись їхала з батьком пароплавом з Херсона до Києва. Здається, пароплав звався «Ломоносов», хоч назва його не мала жодної уваги. Важило в тій давній пригоді лиш те, що якраз тим самим пароплавом поверталися з якоїсь кіноекспедиції молоденькі кіноактрисочки, такі собі стрибливі істоти, яскраві, розмальовані, супермодні і задавакуваті до нестями. Вероніка тільки гірко проковтнула слину (нещасна дев’ятикласниця в ситцевому платтячку), дивлячись на мигтіння по палубі та по салонах тонкостанних дівчат з кінолегенди. А вони всі, в свою чергу, з таким самим захватом і ковтанням слини дивилися на... її батька, на Василя Васильовича Кукулика, що ходив по пароплаву, мов втілення справжнього мужчини, спокійний і прекрасний, як небожитель. Забувши про себе, Вероніка пишалася тоді батьком, може, несвідомо вчуваючи в його привабливості і свою майбутню принадливість.
І от звідкись береться тепер такий собі Антон Кошарний і хоче узурпувати всі права на її батька!
Зранку вона чула, як батько дзвонив по телефону, і догадувалася: до Кошарного! Адже сьогодні закінчення конкурсу, а Кошарний — секретар жюрі. Окрім того, він головний інженер батькового інституту, і взагалі — права рука Василя Васильовича Кукулика, щоб вона всохла!
Ненавиділа Кошарного! З його влазливим голосом, з тихою обережною ходою, з довгими пальцями, що ними так і норовив забратися вам у душу.
Він ходив до них мало не щодня. Щоразу приносив у шкіряній теці пляшку кримського портвейну, ефектно диркав замком «блискавкою», шанобливо говорив:
— Гадаю, не зашкодить, Василю Васильовичу!
— Ви й штопор принесли! — знущалася відверто Вероніка.
Кошарний не бентежився нітрохи:
— Є.
— А чарочки? — не відставала Вероніка. — Ви б уже заодно її чарочки захопили. Пластмасові. Продаються в «Синтетиці» на Червоноармійській.
— Верко! — гримав батько.
Все в ньому любила, окрім цього «Верко!». Віяло від нього чимсь брутальним, грубим насильством. Вся любов її до нього вмить розвіювалася вітром тільки за те, що називав її «Веркою» при Кошарному.
А ще ненавиділа вона розмови Кошарного. Той говорив тільки про футбол. Хто виграє, хто програє. Гравець! Для нього все життя — це тільки виграші й програші, а більше нічого. Ні совісті, ні честі, ні праці, ні поту, як он у Володі, коли він цілий день посидить у кабіні панелевоза та попиряє через усе місто важезні панелі для нових будинків. А ще любив Кошарний говорити про те, кого куди поставили, а кого переставили, а кого й зовсім відставили, або ж — кого висунули, кого пересунули, а кого й зовсім відсунули-усунули. Так ніби був шаховим майстром і тільки й мав у голові оте совання-пересовування людей-фігур по квадратах шахівниці життя.
Був завжди вичищений і напрасований, а під нігтями чорніли серпи бруду. Ніби рив десь нору перед тим, як завітати до свого директора. «Цей підриється хоч під кого», — з огидою думала Вероніка і не могла ніяк збагнути, чим той так міг сподобатися її батькові, який ніколи не любив підлабузників, завжди відзначався вродженою селянською іронічністю в поглядах на життя. Може, на старість захотілося спокійного життя батькові, а з такими прилипалами, як Кошарний, справді можеш жити спокійно, затишно, надійно захований від усіх адміністративних бур. Як ховає Кошарний від тих бур її батька, Вероніка могла пересвідчитися хоча б на перебігові цього конкурсу. Рік батько не робив нічого, все за нього робив Кошарний, а батько тільки ходив-покректував, потирав долоні та глибокодумно гмикав, коли його питали про конкурс.
Та хіба справа в цьому!. Навіщо було приховувати від самої себе найголовніше: вона боялася, що Кошарний лізе в батькову душу, щоб згодом простягти лапу по неї, Вероніку. Він належав до нечисленних шерег київських холостяків, отих високоосвічених молодиків, що все чогось очікують, шукають собі в дружини мало не шемаханських царівен і не можуть ніяк знайти, а тим часом настирливо штурмують вигідні місця і посади в житті і обкручують різноманітних Василів Васильовичів та Іванів Івановичів. Щось підказувало Вероніці, що Кошарний мітить саме на неї, хоч той жодного разу прямо про це не говорив і поки що «залицявся» чимдуж лише до батька.
Але те, як швидко він просунувся в головні інженери, як вигадав він цей конкурс і як щось там цілий рік мудрував-хитрував, — усе це непокоїло Вероніку більше й більше, і сьогодні її неспокій став просто нестерпний, лихі передчуття мучили її з ночі, а ранок, замість полегшення, приніс ще тяжчі думки й побоювання. Бо Володя не дзвонив, і вона згадала, що сьогодні кінчається конкурс, і все чомусь сплелося в один тугий клубок: і батько, і Кошарний, і Володя, і конкурс. А що, коли справді Володя потай від усіх подав проект на конкурс! І оті начерки, що він їй показував, то були тільки ескізи чогось великого, й сміливого, і буйного, й божевільно-прекрасного, як це: й може бути в її Володі!
І тут знов чула вона тихий голос Кошарного, і так їй ставало тоскно й тяжко, що Вероніка аж стогнала. Володя не дзвонив і не дзвонив. Батько вже вирушив на своє ювілейне спіткання з жюрі і з своїм Кошарним, мати поралася на кухні, день починався погано вкрай погано, Вероніка, зціпивши зуби, намагалася відкинути від себе всі лихі думки й передчуття, а що знала на те лише один, суто жіночий спосіб: гнів — то й розгнівалася. На кого? Ну ясно ж: на Володю Пушкаря. Змарнувала через нього відпустку, просиділа все літо в Києві, а тепер має винагороду!
Вероніка схопилася з ліжка, вмилася, швиденько одяглася, не стала снідати, вискочила, на сходи. Ви чули, як лунає на кам’яних сходах стукотіння високих дівочих каблуків! Трах-тах-тах! — ось як воно лунає.
ЗНОВ ЩОСЬ НЕЦІКАВЕ
Механік з автоколони попросив Володю, щоб той підкинув його своїм моторолером на Кловський спуск. З бульвару Лесі Українки вони завернули на вулицю Мечникова, пролетіли повз потонулі в зелені корпуси Жовтневої лікарні, поминули будівництво нового магазину, вискочили на Кловський спуск.
— Ого, я тут давно був. Вже встигли заасфальтувати, — сказав Володя, не обертаючись до свого пасажира, що, гикаючи від поштовхів, підстрибнув ззаду на сидушці. — Живеш у Києві, нічого не знаєш, чудеса!
— Ти ще багато, синок, не знаєш, — сказав механік.
— Не заперечую.
— Наприклад, отой будинок, що ми проїхали, знаєш, хто його будує?
— Та звідки ж?
— Стригуни.
— Хто-хто?
— Пострижені. Ті, що п’ятнадцять діб одержали за хуліганство. А цей будинок для працівників міліції. От їх і приводять сюди з тюрми на відробіток квартири й харчів. Ну, спиняй свою чортопхайку, я вже дома. Спасибі.
Повертаючись, Володя зупинив моторолера неподалік від будівництва. Два міліціонери соромливо ховалися в затінку від кленів, намагалися не дивитися на «будівельників». Навіть міліціонерам було соромно. А ті, здебільшого молоді, здорові, в найстрокатішому вбранні, всі обстрижені, мов новобранці, пиряли цеглу, подавали розчин, підгейкували один на одного, підтюкували.
— Що їм, строк скоротять за добру роботу? — поспитав Володя в одного з міліціонерів.
— Та ні, то вони з жиру, — відповів той, — тут підібралася компанія. Ніколи нічого не робили. Їм це як іграшка. Та ви краще пройдіть, громадянине, бо це все-таки ув’язнені.
Володя вже заніс ногу, щоб заводити мотор, як раптом від будівництва кинувся до нього високий хлопець у пістрявому піджачку, в штанях дудочкою, з якимсь чудернацьким чепцем на голові, вхопив Володю за руку, зраділо вигукнув:
— Пушкар! Здоров, Володя! Як добре, що я тебе побачив! Ти не впізнаєш мене? Та я ж Гораціо, тьху, Гнат! Забув? Ну, Косар-Косаревич! Моя мама і твоя мама давні знайомі. Ну, білизна і все там таке. А ще Новий рік. Вероніка. Пам’ятаєш?
Білизна Косар-Косаревичів, щоб її дідько вхопив! Та ще Новий рік. Хіба Володя може забути, як попав він під Новий рік у піжонську компанію Косар-Косаревича, як вискочив звідти, хряпнувши дверима?
— А ти тут як? — по-дурному спитав Володя.
— Та звичайним манером. Підсортирували під Указ, і гуд бай!
— Громадянине, пройдіть, — спокійно обізвався з холодка міліціонер. — Арештований, поверніться на місце.
— Одну хвилиночку, — квапливо промовив Гнат, або ж Гораціо. Хіба вже тут розбереш? — Ти, Володю, зроби от що. Заскоч до моєї маменції, ти ж знаєш, де ми живемо? Коло опери, другий поверх, ти ж у нас був. Згадай. Знайдеш. Там Косар-Косаревичів усі знають. Заскоч і скажи, що я тут, на Кловській. Хай рубає сюди, бо коло тюрми чи то ми розминулися, чи то вона здрейфила та не прийшла. Ну, зробиш мені таку послугу? Виручиш у біді?
— Гаразд, — сказав Володя, — мені не важко. Співчуваю. Хоча будувати, звичайно, річ гарна. Я сам до певної міри будівельник. Бувай.
— До побачення, Володю! Я ж на тебе надіюся.
— Анекдот, — пробурмотів собі під ніс Володя, вирулюючи на Мечникова. — Брудна білизна Косар-Косаревичів і примусові роботи на п’ятнадцять діб. Ну й чудеса!
Він навіть забув про того зім’ятого інженера-бракороба, так його вразив Гнатко Косар-Косаревич. Балбес Гнатко. А пам’ятає експлуатованих. Довго пам’ятає. Демократично настроєний... Навіть за ту новорічну суперечку забув. Припече — то забудеш.
До Косар-Косаревичів вирішив заїхати відразу ж. А там по Володимирській — просто до міськкому комсомолу. Треба бити на сполох. Хай комсомолія береться за тих пом’ятих інженерів. У Києві можна обійтися й без бракоробів. Не таке це місто.
КИЄВЕ, ТИ ЩАСЛИВИЙ!
Коли мені кажуть «Київ», я бачу Дніпро» стоячи на Володимирській гірці, я схиляюся над неосяжним простором, що відкривається моїм очам унизу, і в мене таке відчуття, неначе я — птах, мовби лечу я, розпластавши руки-крила, заточую великі кола над тим чарівним світом, який лежить унизу. Колись наш пращур теж отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого почуття падіння-польоту і навіки сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору тому, що з неї найдалі було видно, найліпше було виглядати червоні ладьї, що йшли по Дніпру «з варяг», і чорні човники древлян, які спускалися по Десні. Хай там хоч що, а то був геніальний предок, і ми повинні належно оцінити його мудрість.
Коли мені кажуть «Київ», я бачу кам’яні маси будинків і зелені скверики коло них, горбаті вулички і широкі промивини площ, Володимира і стародавні узвози, кам’янисто-безладну площину Подолу і затінені липами вулиці Печерська, чарівливо-химерну Солом’янку і Татарку, віддалену від міста Глибочицькою балкою, повною зеленої, сизої імли, таємничості.
Коли мені кажуть «Київ», я бачу, як рано-вранці квапиться Київ на роботу на великі заводи, розташовані на околицях, і в незліченні установи — цю неодмінну належність столиці, я бачу, який молодий наш Київ, який він бадьорий, веселий і життєрадісний.
Коли ходиш по землі пішки, до всього придивляєшся, багато бачиш, вивчаєш світ у найменших його подробицях. Вік машин відібрав у людей цю можливість. Тепер ми часто невразливі на скромну красу, наші почуття реагують лише на подразники найгостріші. Алюмінієво-скляний куб Палацу спорту? О так, це прекрасно! Новий автовокзал — скло, пластмаси, химерне поєднання прямих ліній і карколомних заокруглень? О так, це надзвичайно. Метро? Ах, надто традиційні станції, надто нагадують поменшені копії московських. От хіба що «Дніпро» — це трохи романтично, а головне — зовсім незвично.
Ще зовсім недавно ми захоплювалися Хрещатиком. Війна принесла страшні нещастя Києву. Наші втрати були дуже тяжкі. Ми не могли йти вперед, не повернувши втраченого. Так був відбудований Хрещатик. У марній пишності, в сентиментах, у романтизмі. Тепер ми прагнемо насамперед простоти. Простота, що перевершує будь-яку уяву, — от символ нашого міста. Ясна річ, простота не повинна переходити в примітивізм.
Є міста, в яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього, перебуваючи, так би мовити, в зародку; Київ гармонійно поєднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він у вічному русі, в невпинних змінах. Великі історичні міста великі не тому, що завжди були незмінними, а тому, що змінювалися, оновлювалися, зростали.
Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташувався Верхній Город Ярослава Мудрого дев’ятсот років тому; коли згадаємо, що сто п’ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки і винокурні; коли згадаємо, що дев’ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам’яних будинків і являючи собою, як зазначив один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», — то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині.
Згадай, киянине, скільки разів в’їздив ти до свого рідного міста при заході сонця, повертаючись з далекої дороги!
Оті кілька будинків на узгір’ї перед самим лісом. Пригорщами своїх шибок вони беруть бризки червоного сонця і вихлюпують його на ліси, на шосе, на машини.
— Це — Приорка.
Темно зеленіють гори, а з-за них прискає в небо вмираюче сонце і лащиться до золотих бань Лаври, і око спочиває на пластичних лініях мосту імені Патона, цього новітньо-індустріального доповнення лагідного ландшафту Києва.
Це — коли їдеш по Обухівському шосе повз Видубецький монастир.
Шосе мовби наліплене на поверхні зелених полів, і по ньому сковзають промені, наче хочуть зіпхнути машину туди, до старезних далеких дубів, до струнких тополь, що марно намагаються затулити радісно-білі споруди Виставки.
Це — Одеське шосе.
Сонце б’є просто в очі, і все червоне навколо: і сотні нових будинків, і піски, на яких виростають ще й ще будинки, і зірчаста Ленінградська площа, на яку сходяться шляхи і з Донбасу та Придоння, і з Москви та Білорусії.
Це — Дарниця.
Поїзд тихо прокрадається попід високими буграми. Ще вчора тут було порожньо, як на далекій планеті, ще вчора тут росли тільки дикі трави. А сьогодні підійшли до самого краю урвищ молоденькі тендітні деревця, а за ними громадяться сотні нових будинків з червоної і білої цегли, з бетонних панелей, вражають око незвичайно точні прямокутники кварталів, ваблять око пастельні барви, в які помальовано новобудови.