Я притуляюся до дверей, чую, як весело вiн дзюрчить. "Гей, ти, ескулапе!" - гукаю. "Скiльки хочеш, щоб було написано, днiв десять?" Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларiв та пакунок зеленого печива вiн виписує менi лiкарняний на десять днiв. "Яку хворобу ти менi написав?" "Бактерiальну ангiну. Можу згодом написати - рак горлянки. Ти ж палиш? От i чудово.
Але двома червiнцями ти не обiйдешся". Страшнi часи, ви подивiться тiльки, як влаштувалися медики, якщо тiльки за те, щоб тобi дiагностували рак горла, треба платити сотню, можу собi уявити, скiльки ця наволоч здере за лiкування. Я помiчаю, що на полицi причаїлося воно. Показує менi два великих пальцi, радiє за мене. "Так тримати!"
"Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?" - питає водiй Васятка. Блiн, я навiть гадки не маю, як його звуть.
Зазвичай я знаю, як звати людей, повiльної смертi яких я жадаю.
Але все буває вперше. Дзвiнок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водiя? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, i не брешу. "Напевно, застряг у заторi", - невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, i якщо вона нiчого не хоче менi переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цiкавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперiв. Я кажу, що в мене пiдозрюють рак горлянки. Вона поспiхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.
"Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горiлку, хлiб, огiрки. Тобi як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?" У голосi Iгорка лунає така надiя. Я набираюся з Васятковим водiєм. Прiрва.
Ми п'ємо три доби поспiль. О, цей чудовий стан блаженної напiвпритомностi. Не вiдповiдаємо на дзвiнки. Водiя вже знають мої сусiди. Прибиральниця тiтка Настя, двiрничка тiтка Зiна та три бомжi, котрi пообiцяли поставити за нас свiчки, бо Вiтя (водiя звати Вiтя) щодня дарує їм порожнi пляшки. А вчора подарував мої iталiйськi мешти й пiджак кольору кави з молоком, котрий тесть привiз менi з Вiдня. "Вiн восени помре. То ви зараз ставте свiчки менi за здравiє, аж потiм йому за упокiй. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, i мамця його таке смачне печиво пече… е-ех…"
Дзвiнок. Це - Iгорко. "Слухай, мiж нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти менi пробачив цю пiдставу з заступником мiнiстра? То пробач, якщо ще нi. У твоєму станi, як менi сказали, кориснiше пробачати. Ти нiчого такого не вiдчуваєш, га? Нiякої потреби у всепрощеннi? Шкода. Ти подумай, час у принципi в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вiтьок менi сказав, я спати не мiг, крає щось менi серце, не повiриш, усе думаю, що ти вiдiйдеш у тi свiти з жабою на серцi, а я з цим тягарем залишуся тут, на землi. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?" Поховав уже мене, скотиняка.
Я кажу, що мiй органiзм хоче якiсної горiлки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату - з томатiв, курки, грецьких горiхiв, кримської цибульки, заправленого запашною олiєю, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Iгорко мовчить, мабуть, думає, що мiй органiзм хоче невиправдано багато. Хiба я багато прошу за всепрощення? Вiн каже, що зараз усе привезе, але спочатку вiн мусить навiдати одного астролога. "Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрiн?" - питаю я. Iгорко каже, що якщо мiй мозок iще цiкавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блiн.
Вiн з'являється надвечiр. З усього перелiку замовлень вiн задовольнив лише одне. Принiс три пляшки горiлки. А ще пакунок варених ракiв. "Тiльки не кажи, що це зовсiм не дотепно", - каже вiн. Невже я мiг повiрити в те, що вiн щиро вболiває за мене? "А на що ти ще сподiвався, знаючи мою заробiтну платню?" Вiн правий, друзяка Iгорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твiй близький колега вмирає вiд раку i просить про невеличкi харчовi послуги. Iгорко каже, що вiн не може залишатися в цiй сповненiй скорботи атмосферi. "Слухай, а давай пiдемо до мене? Щось менi тут не подобається, некомфортно менi, всюди тисне. Тобi ж треба вести нормальний спосiб життя, навiдуватися до друзiв, дивитися кiно, робити близьким послуги?" От уже крутiй. Я хочу, щоб вiн упав iще нижче. "Ти збираєшся платити за таксi?" Iгорко вкрай здивований. "Це ще навiщо, в тебе ж є машина!" Скажiть менi, так, так, ви! Скажiть. Чи є у вас такi друзi, котрi, знаючи, що ви (не дай Бог) хворi на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водiєм, га?
В Iгорка досить затишно. I стильно. Але я мовчу. "Ну, тобi що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є". Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що менi все подобається, лише є одна маленька дрiбничка (Iгорко просить уточнити, яка саме), я - хвора й утомлена людина. "Зараз допоможеш менi вiдкрити пляшки, знайти чарки, нарiзати ковбасу, менi здається, що я її ще не з'їв, а ще - хлiб, у мене не виходить його рiзати, нiколи, уявляєш собi? Така дурниця, а нiяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вiрю, а от потiм - сiдай, насолоджуйся вiдпочинком". Ви таке чули?
Я про таке читав. У дитинствi. У казцi про Попелюшку.
Я плентаюся до кухнi. Ковбаси немає. Натомiсть є твердий сир, хлiб, батон та огiрки. Iгорко вносить свою частку до домашнього порання. Вiн натискає кнопку електрочайника. I сiдає на зручну лавку. "Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухнi", - каже вiн захоплено. Вiн плеще в долонi. "Не ляскай, у мене болять вуха", - суворо реагую я. Вiн мене злить. "Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?" Менi здається, що такi слова потерпiлого - трупа - можна вважати пом'якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я вiдчуваю, що менi треба чимось зацiкавитися, щоб вiдволiктися. "А чи не розповiси ти менi", - звертаюсь я до нього…
iсторiю про астрологiв, Iгорка та пошуки щастя
Перед своїм першим шлюбом Iгорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. "Але чому?" - спитав у циганки з розкiшним iм'ям Iнеса Дiамантова. Вiн завжди був дуже допитливий. "Тому що вона, дiвка твоя, бiдна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагiтнiла, бо пропадеш". I тут Iгорко нiби прозрiв. Його дружина справдi не була багатiйкою, але шлюбне щастя в Iгорковому розумiннi не було пов'язане з тим, скiльки грошикiв дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.
Шлюб Iгорка був досить щасливим у його розумiннi, бо наречена, дружина, зналася на сексi трохи бiльше за нього, завжди йому давала, як тiльки в ньому прокидалося бажання, вiдповiдала його смакам - була тендiтною бiлявкою, не тягла з нього грошву, а грошi в нього водилися, i зовсiм не хотiла розлучатися, бо була, схоже, всiм задоволена. Але Iгорко через рiк сам почав наполягати на розiрваннi шлюбу, бо вiдчув себе впевненiше i став набагато досвiдченiшим за неї у планi сексу, крiм того, в нього черговий раз змiнилися прiоритети. Вiн неодмiнно хотiв, щоб його дружина мала бюст третього розмiру. I без силiкону, тiльки завдяки матiнцi-природi.
Тодi вiн згадав про циганку. Коли Iгорко познайомився з Оксанкою, вiн почував себе щасливим чоловiком, у неї були такi цицьки, що постiйно хотiлося їх мацати, бо повiрити в те, що така краса iснує не тiльки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дiвчат, без мацання було важкувато. Iнеси вiн не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсницi, знайшов Марiю-ворожку, в якої мати була Марiєю-ворожкою, а до того баба була Марiєю-ворожкою i, ви не повiрите, ще й прабаба була Марiєю, вiдповiдно, так само - ворожкою.
Вона розклала карти, висмикнула волосину з Iгоркової шевелюри, почаклувала на попелi й сказала, що щасливим iз Оксанкою його не бачить. "Чому?" - поцiкавився Iгорко. "Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в лiжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по ресторацiях, купувати їй одяг та возити на дорогi курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все". Iгорко ж був не проти смоктання в усiх значеннях цього процесу.
Незабаром вiн зрозумiв, що Марiя-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою вiн почав жити у цивiльному шлюбi, була рiдкiсна нечупара. I справдi постiйно тягла з нього грошi, скiльки б не давав - усе їй мало. Але Iгорко в той свiтлий час не був жадiбним чоловiком, у планi бiзнесу в нього все складалося, i грошей вистачало на всi її забаганки, й навiть бiльше того, бавити її вiн дуже любив. I тут Iгорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дiвках, але помилялися в головному? Тому, що в них i в нього поняття про щастя були зовсiм рiзними.
Пiсля цього Iгорко став постiйним клiєнтом усiх бiльш-менш знаних провидцiв, ясновидцiв, ворожок, бабок, гiпнотизерiв та астрологiв. Шахраїв вiн нищив усiма придатними засобами, а от iз тими, хто непогано орiєнтувався в людських долях, вiн працював. I не було для нього цiкавiшого захоплення. Це стало його хобi, вiн не уявляв свого життя без влаштувань астрологiчних перевiрок. "Тест на щастя". Всi шаманськi газетки, всi телефони, що називалися по телебаченню та радiо, оголошення будь-яких наближених до астрологiї чи ворожiння координат вiн занотовував у спецiальний щоденник, зберiгав у спецiальних папках. А ще в нього була картотека, де всi вони, провiсники майбутнього та знавцi минулого, були зiбранi й розставленi в абетковому порядку.
Вiн питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотiв признаватися: "А навiщо це вам?
Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?" Але вiн змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свiй пiдхiд. I виявилося, що бiльшiсть їхнiх понять про щастя та його, Iгоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.
"I розумiєш, що виходить? Виходить щось страшне. Нiколи нiхто тобi нiчого слушного не порадить. Тому що так, вони здатнi бачити бiльше за тебе, вони, можливо, будуть розповiдати тобi, яка в неї була мати хвойда, що її батько - пиячить, що вона нiколи не користується туалетним папером, їсть днями сирi томати i бздить, тому засмердить тобi всю хату, i все це буде правдою. Але їм нiколи не спаде на думку, що саме така поведiнка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздiнням це я перестарався, так собi бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумiв? У кожного з нас - своє щастя, i часто воно зовсiм не збiгається iз загальновизнаним, iз книжним, мiщанським, iз тим, яке називають жiночим, iз тим, на яке молиться твiй сусiда, з тим, про яке мрiє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очi твоїм дiтям… Бо в кожного з нас воно - своє. I хоч би що вони бачили, вiдчували, хоч би що тобi радили, вони нiколи не зможуть побачити людину твоїми очима, вiдчути її твоїм серцем, пiзнати її твоїм мозком, зрозумiти, в чому полягає твоє власне щастя. Нiколи цього не станеться".
…
Поки Iгорко розповiдав менi цю iсторiю, вiн випив першу пляшку горiлки i з'їв майже увесь сир. Ще й дорiкнув менi: "Навiщо ти нарiзав стiльки хлiба? Ти що, так його любиш? Бо я, вiдверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається нiч, ось, наприклад, огiрка зжую чи сирку. I тобi не раджу налягати на хлiб".
Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потiм за це ще й гнобити. "Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвiт, мушу тобi сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?
Та я роблю тобi послугу, слухай, тобi ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влiтку, i все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобi випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити цi руки здоровою фiзичною працею? I потiм, я ж не змушую тебе мити, наприклад, пiдлогу, чи вичищати вбиральню?
Я що - дiд, ти що - салага? Ми що, в армiї?"
Я вливаю в себе чарку горiлки. Цiкаво, яким зараз бачить своє щастя Iгорко? I хто в цьому свiтi, та й у всiй галактицi може бачити його своїм щастям? Мабуть, тiльки хтось зовсiм недолугий, той, хто вважатиме Iгорка своїм останнiм, хай жалюгiдним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво "Привiт" як кращий кондитерський вирiб, котрий вдалося покуштувати у своєму життi.
"Слухай, - раптом термосить мене за плече Iгорко. - От учора й сьогоднi, вiдтодi, як я дiзнався про це, я стiльки передумав про твiй паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене". Я давлюся огiрком. Вiн спокiйно постукує менi по спинi. "Мiж iншим, треба якось охайнiше їсти, друже, не слiд у такий ганебний спосiб скорочувати собi життя. Вмерти вiд того, що вдавився огiрком, ти що, про таку смерть мрiяв? Бог тобi дав шанс - вiдiйти шляхетно, щоб усi хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зiпсувати. Де логiка?"
Iгорко бере кусень хлiба, вискубує крихти з середини, наливає горiлки, розмiрковує. "Знаєш, - починає знову вiн. - Мене всi обговорюють. От i зараз, я вiдчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От". "Це на тобi джинси номер 35?" - цiкавлюсь я. "Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вiсiм пар джинсiв". У нього справдi тридцять вiсiм пар джинсiв, i всi вони однаковi, дуже вузькi з низькою талiєю. "Прикинув, на яких iз них може саме так провиснути зад i витягнутися колiна. Пiдрахував, вийшла приблизно тридцять п'ята пара". "Тьху, так неромантично". Теж менi, романтик.
"Слухай, може поговоримо?" О, а що ми досi робили? "Iгорку, а чому ти не одружений, га? От що тобi заважає одружитися, чим тобi ще займатися? Робота в тебе є, кар'єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобi ще зайнятися - крiм ходiння по ворожках, звiсно. Одружився б, може, чи пiшов би купувати тридцять дев'яту пару джинсiв". "На кому я мушу одружуватися, на твiй погляд? На кому? На "барбi"?" Вiн лютує, а я трохи здивований такою реакцiєю. Звiсно, на "барбi". Вiн западає на такий тип: високi, стрункi, з довгими худорлявими ногами бiлявки, прозорi очi, довге волосся. Що це, хiба не "барбi"? Вiн якщо зустрiчається, то зустрiчається тiльки з такими.
"Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на "барбi". Як цю останню звали, Алiнiус? Нi, щось схоже, але не так". В Iгорка дуже показовий нiс, по якому зразу видно, що йому ця бесiда не дуже подобається. Колись Iгорко задзвонив менi i сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), i я ще подумав: це ж треба, не з порожнiми руками пацан iде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут вiн приходить iз худорлявою бiлявкою: губи сяють, очi сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. "Це - Анчоус", - каже Iгорко з гордiстю. Насправдi її звали Ганною.
"Менi нема про що розмовляти з Анчоусом". "А що таке? Вона не вмiє чи не хоче днями патякати про тебе?" Iгорко, як не хоче, не помiчає iронiї. "Вона вмiє говорити тiльки про одяг. Що, де, за скiльки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, i таке iнше". "Ще про те, кого вона бачила i з ким. Про моду. I що всi заздрять її вродi. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душi у її виховання". "О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобi все це здається нудним?"
"А про що б ти хотiв поговорити?" - пiдтримую нашу розмову я. "Ти все iронiзуєш, чи не так? У мене, мiж iншим, двi вищi освiти. Ага? I я себе не на показах Версаче та Дорожкiної знайшов". Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те мiсце, де народився Iгорко, Версаче не приїхав би нi за якi грошi, та й Дорожкiна - також.
"От сказати тобi чесно? Я ж не збрешу людинi, яка має незабаром померти". От-от урветься мiй терпець. Залишилося ще трохи. "Кажи". "Я тобi нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я нiколи не одружуся з "барбi". Менi потрiбна зовсiм iнша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар'єристка. Щоб книжки читала, а не лiтери на етикетках та цифри на цiнниках. Щоб розумiлася на митцях, на картинах, а не на позначках "Обережно, скло" чи "Тiльки суха чистка", "Прасувати не можна", "Тiльки ручне прання".