Але знаєте що? Пишався я не тим усiм. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мiльярдiв представникiв людства (чи скiльки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подiбних до мене. Я пишався тiльки одним. Тим, що в дитинствi я був солiстом Українського республiканського хору телебачення i радiо. Отакої. З'їли? От чи багато, скажiть менi, серед ваших знайомих людей, якi б дерли свої дитячi горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорi? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. I цiлком можливо, що цей самий один я i є. Звiсно, я не мiг втримувати в собi цi гордощi: щоразу, коли я випивав чи просто хтiв причарувати людей, особливо жiнок, я вiдразу казав, що був солiстом цього хору. Моя дружина, до речi, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорi наволоч не тримали. Теж менi, жiноча логiка, а якщо у наволочi непоганий голос?
Утiм, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхiдно, щоб я заспiвав. "Стасе, сонце, заспiвай нам про "сигнальщиков-горнистов". "Стасе, давай затягнемо: "На медведя я, друзья, на медведя я, друзья". Потiм обов'язково наближалась якась упевнена в собiсирена й пристрасно шепотiла: "Стасе, слухай, ну заспiвай менi хоча б "Товарищ па-а-мять" i притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розумiли простої, як на мене, речi. Професiонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Вiн не повинен лiворуч та праворуч розкидатися своїми здiбностями. Якщо менi не довелося стати професiйним спiваком, то немає сенсу розважати цей п'янючий натовп. Я був над усiм цим.
Люди по-рiзному реагували на пiдставу для моїх гордощiв, деякi мої приятелi, як тiльки мене бачили, починали наспiвувати: "Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два - словечко, будет пе-сен-ка!" А ще один мiй приятель зiзнався, що тiльки-но бачив мене, в його головi одразу починали лунати пiснi нашого пiонерсько-комсомольського минулого, i це настiльки складно було зупинити й не заспiвати вголос, що вiн почав втрачати уважнiсть до моїх розповiдей, тому що думав тiльки про одне: аби це не вирвалося на простiр. Вiн боявся мене образити, i за це я люблю свого друга. Можу собi уявити, як це складно - водночас намагатися зрозумiти, в чому проблема, яку ми порушували пiд час бесiди, не верзти дурниць у вiдповiдь, якщо в головi твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: "Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь". От зараз спробував зробити таке, i менi схотiлося одного, - голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.
У принципi я сам усвiдомив, як ця моя гордiсть могла дiстати людей, тiльки пiсля того, як стрiв Олега Галька. Галько теж мав привiд для гордощiв, у дитинствi вiн займався художнiм читанням. Тому коли вiн розмовляв, у мене було таке вiдчуття, що хтось поруч увiмкнув приймач. Iсторiю про злякану бабусю та грецькi горiхи в його ротi я чув узагалi неймовiрну кiлькiсть разiв. А ще в нього була настiльки рiвна спина, що її можна було успiшно використовувати як лiнiйку. От якби вам конче потрiбно було вимiряти щось iз приблизною довжиною до 170 сантиметрiв, а пiд рукою нема нiчого придатного, крiм Олега Галька, ви могли спокiйно зробити всi потрiбнi замiри за допомогою цiєї свiтлої постатi. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невiрнi наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживаннi слiв.
Як у Галька з художнiм читанням, так i в мене з хором пов'язано багато спогадiв. Принаймнi про один iз них, з вашого дозволу чи без, я розповiм. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумiєте, якщо вислухаєте мою…
iсторiю про красуню Софiю Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш нiж пхати щось в руки дiтлахам
У дитинствi менi дуже подобалася Софiя Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусiдку тiтку Ганну, зовнiшностi якої заздрила мати, i з якою матiр зраджував батько. Вона була красуня, вона спiвала, в неї було оригiнальне, як на мене, iм'я. У неї не було жодного шансу менi не сподобатися. Варто сказати, що Софiя, незважаючи на аспект у виглядi сусiдки Ганни, була кумиром усiєї нашої родини ще з часiв "Червоної Рути", яку, як вiдомо, годi вже й шукати вечорами.
Тому, коли я дiзнався, що менi доведеться спiвати в хорi, пiдспiвуючи самiй Ротару на концертi, а потiм iще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозумiло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми бiлими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутнiсть. Нi, нам обрали тiльки одну пiсню. "Дадим шар земной - детям!" Це була серйозна, дещо навiть патетична пiсня. Я спочатку пiдспiвував панi Софiї разом iз хором, а вже потiм з iншими трьома дiтьми, однiєю з яких була рiдкiсна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танцi: "но-о-о-сок, п'ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселiше, но-о-сок, п'я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселiше" тих самих порядних дiтей, котрим дорослi прямо в руки скинуть вiд грiха подалi Земну кулю.
I от, коли чарiвна Соня проспiвала: "И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…", тодi кулька потрапила в мої шкiдливi ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як "золоте" ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулi сидiли посланцi миру - бiлi голуби, але вiдразу, як тiльки кулю передали дiтям, голуби стрiмко пурхнули у височiнь, а в моїх руках залишилася тiльки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвiтi куля, прикрашена яблуневими гiлками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвiдомив, що цю кулю я не вiддам нiкому. Дiрку вам вiд бублика, а не кулю, дорослi. Дадуть вони кулю на мить. Атракцiон небаченої щедростi. Треба було виважено ставитися до того, кому i що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робiть. Дулю з маком. Скiнчився ваш дорослий час, доросле панування.
Як у туманi, я чув оплески, пiсня скiнчилася, Соня посмiхалася та притискувала до грудей оберемки квiтiв, а ми, танцюристи, виконували народнi уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завiса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями - через те, що об неї часто гасили бички. I тут я помiтив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звiсно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дiвочими хвостиками. Лариска-криска.
"Ну, дiтки, давайте сюди кульку", - сказав якийсь лагiдний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали вiдповзати з надiєю вiднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали вiддавати кулю, а коли залишилися на самотi у вiдноснiй безпецi, то почали висмикувати її одне в одного. "Ану, вiддай кулю!" - верещала Лариска. Я вiдмовився, i ми почали чубитися, що, звiсно, честi менi не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим iще стервом. Вона вдарила мене по колiну, мене скрутило, я звалив її на пiдлогу, святкова спiдниця розлiзлася по швах. "Усе життя зшивати будеш, гад", - сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, i сама вона в бiлих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побiгайчика, котрим менi довелося двiчi бути на святкових ранках у дитячому садку.
Вона опиралася, дряпала менi обличчя, типовi жiночi прийоми. Менi вже значно бiльше рокiв, нiж тодi, Ларисцi - також, але мене б зовсiм не здивувало те, що й зараз за вiдповiдних умов вона б залюбки й вправно подряпала менi обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, i, що цiлком зрозумiло, нарештi нас знайшли дорослi. "Ага", - сказали дорослi, це мало б перекладатися: "Ховалися-ховалися, а от тепер - упiймалися". "Ого", - обурювалися вони, що мало б перекладатися: "Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бiйку! I це хлопчик - б'є дiвчинку, а дiвчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай". "Ану!", - це вони в такий спосiб вимагали миттєвого припинення нашої бiйки.
"Ти ж хлопчик, як тобi не соромно бити дiвчинку!" - почув я божественний голос Софiї Ротару, засоромився, зашарiвся та втратив пильнiсть, чим скористалася ця навiжена дзи а, яка вiдтяпала в мене кулю. "Так не дiстанься ж ти нiкому", - довiльно процитував я тодi невiдомого менi росiйського лiтературного класика i, як бик на тореро, рвонув у бiк Лариски. I вона, ви не повiрите, - вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролi бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом i завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, нi. Вона викинула вперед руки, в яких блакитнiла куля. Як щит. "Хрусь", i моя голова з трiском пробиває гiпсокартон десь на рiвнi Африки. Якби я не був такий злий, то неодмiнно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощi Земної кулi, й пошукав п'яти негрiв, яких, за словами нашого вчителя географiї, постiйно експлуатують винятково багатi бiлi покидьки. Бiлим покидькам поталанило, через заслiплення власною люттю я не став Мартiном Лютером Кiнгом.
Сумний адмiнiстратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, бруднi блакитнi клаптики Землi, понiвеченi тканиннi яблуневi пелюстки, i сказав таке: "Кулю в руки дiтям дали, кулю дiти проїбали". Вiн був поет i фiлософ. Хтось гигикнув, Софiя грiзно зсунула брови. "Що ви таке кажете при дiтях?" "При яких дiтях? При оце-о? Ще хлопчик - зрозумiло, але як може так себе поводити дiвчинка?" I тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ваннiй, то ми робили ремонти сусiдам знизу, бо притопило їх добряче, але тодi, дивлячись на Лариску, я розумiв, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дiвчинкою.
"Та чого ти?" Все ж таки панi Софiя Ротару була доброю жiнкою. "Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповiси менi про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?" "Нi-i-i-i-i", - ще голоснiше зайшлася Лариска. "Чому?" - щиро здивувалася панi Софiя, блискiтки на її нафарбованих
очах так таємничо мерехтiли. "Куля, куля", - невпинно повторювала Лариска. "Та нiчого, дитино, кулю полагодять, нiчого страшного не трапилося". Лариска була невтiшна. "Я не вiдвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви вiдтепер будете думати, що якщо дiтям щось даси, то вони його проїбуть". Дорослi мовчали. Хтось кудись потупотiв, тому що, на вiдмiну вiд iнших, не був шокований, а намагався стримати смiх.
Мовчання дорослих змусило Лариску пригледiтися до них уважнiше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсiм iншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у бiлих брудних панчохах i з такими сiрими, наче мокре камiння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, i я закохався.
Дитинство повнiстю нас обробляє, от як Данило-майстер камiння. "Що, не виходить, Данило-майстре, кам'яна квiтка?" Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бiгла до мого приятеля в квiтчастому сарафанi, босонiж, iз двома смiшними хвостиками, стягнутими стрiчками, оздобленими дерев'яними кульками, я усвiдомив, що ось до мене наближається жiнка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тодi так подумав? Що затьмарило мiй мозок? Одне я пам'ятаю, наче все це вiдбулося вчора: ось вона з нами вiтається, а в моїй головi посмiхається менi двохвоста смiшна сiроока Лариска всiм своїм ротом без двох молочних зубiв, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квiтом…
Утiм, усе вищевикладене є розповiддю про мiй перший привiд для гордощiв, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього пiдходимо. Одного разу мене занесло до мiста-героя Москви - на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його iм'я немає нiякого сенсу згадувати на цих сторiнках, тому що герой це прохiдний. Щось на кшталт: "Їсти подано". Почув би вiн це - нiколи б не зрозумiв, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, i не тому, що її забули запросити, такi люди, як мiй приятель, мають кiлька спецiально навчених помiчникiв, якi турбуються про те, що нагадують їм про урочистостi, а також складають вичерпнi списки запрошених. Рiч у тому, що моя дружина ненавидiла подорожувати зi мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналiв - утiм, я сприймав це дуже спокiйно, бували часи, що я радiв можливостi подорожувати наодинцi з собою. До чого вiн це веде? - спитаєте ви. Будьте терплячими, i вам воздасться. Отже, на цьому днi народження, який святкували саме так, як умiють святкувати на Русi люди, котрi ретельно рахують не тiльки свої грошi, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблi, я здибав другий привiд пишатися собою.
Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошенi найсучаснiшi (мабуть, вiд слова "сука", бо бiльшiсть iз них були бабами та, перепрошую, - рiдкiсними стервами) естраднi митцi. Це така росiйська мода: три обов'язковi компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмедi й естраднi спiваки. Питва там було також досхочу. А вони вмiли пити, цi естраднi баби, ще б пак! Якiсне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вмiщувати в себе все бiльше й бiльше лiтрiв. Менi здається, що я вже розповiдав, який я нiвроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило менi народитися гарним, розумним (а куди подiнешся? Вiд правди очей не сховаєш!), а вже потiм, завдяки моєму вельмишановному тестевi, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового вiскi?
А як я мiг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках пiдцокотiла мрiя всiх чоловiкiв iз схiдним розрiзом очей та ногами неймовiрної довжини, з такою саме посмiшкою, як у її численних клiпах, майже гола, i почала клеїтися, то ви що, вiддали б їй свого пiджака, щоб вона не застудилася, i зателефонували її мамi з повiдомленням, що ви вже викликали таксi її шикарнiй дочцi? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б iнший розповiв - не повiрив би, сталева ви людина. Менi здавалося, що вiд неї мають випромiнюватися пахощi фруктових щербетiв, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що вiд неї тнуло сумiшшю iрландського вiскi та стiйкого парфуму Паломи Пiкассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицiй, чи не свiдчить це про певну консервативнiсть при всiй цiй показовiй екстравагантностi?
Я, у принципi, ненавиджу, коли вiд когось тхне вiскi, але хiба в данiй ситуацiї це могло мене зупинити? Я ж вiддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двiчi. Але й це якось негарно, зовсiм не вiдображає урочистостi моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каютi. До речi, вона була заздрiсною персоною, я роблю такий висновок тому, що у вiдповiдь на моє повiдомлення щодо мого спiву в хорi республiканського телебачення та радiо (кiнець кiнцiв це не п'янючий вереск на галявинi, а мiсце, де вчать професiйного спiву), вона зробила таку пику, наче з'їла лимон. Нездара, мабуть, нiякої музичної освiти вона не має. Тiльки-но я помiтив, що вона не здатна роздiлити зi мною мою радiсть, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозi, стосовно мого хорового минулого, я вiдразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом - можна, але жити - це вже нi.
Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночi твої руки мнуть такi вiдомi на весь колишнiй СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночi такi довгi ноги соваються по твоїй спинi. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумiєш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я мiг бачити тiльки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в iнший, нiж зараз демонструвала менi, спосiб! Цi тугi стеблини, що ростуть з-пiд квiтки-спiдницi, коли вона кружляє сценою, далекi, чарiвнi, а от зараз я можу взяти й наставити на них синцiв. Я мацнув її по сiдницях, вона щось замуркотiла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я - обраний. Бо не до обраної людини в постiль мiг застрибнути лише тарган, та й то - коли послизнувся i скотився з стiни.