Спати Жихар лишився в Тамари, втиснувши себе в древню та мiсцями продавлену кушетку там же, на кухнi. Вочевидь, це спальне мiсце було йому знайоме, i менi такi речi не треба спецiально пояснювати. Влiгся вiн, скинувши тiльки куртку та кросiвки, все ж таки познайомивши нас iз сумним, можна сказати навiть — трагiчним санiтарним станом своїх шкарпеток. Пiстолет, як я встигла помiтити, опер поклав бiля себе на пiдлозi.
На ранок пiдхопився першим, i коли ми з Тамарою повилiзали з лiжок пiд дитячий гамiр i почали збирати їх кого куди — то в школу, то в садочок, — вiн уже жваво снiдав з Олегом, щось йому розповiдав i обидва щиро реготали. Потiм Олег за звичкою повiз дружину й Жихаря на роботу: мiлiцiя в Подiльську розташувалася точно навпроти прокуратури. А я, чесно виконуючи обiцянку, розвезла дiтей, куди треба. Щойно старша дiвчинка вийшла бiля школи, я раптом вiдчула себе зовсiм нiкому не потрiбною. Бо мiстечко стоїть на вухах, до приблудної киянки нiкому нема дiла, i якщо зi мною захочуть поговорити про хiд розслiдування, то хiба ввечерi.
Тому мене наче магнiтом потягло до Томи на роботу. Що я там забула i що взагалi збираюся робити — поняття не мала. Та, очевидно, все вже вирiшили за мене.
Зупинившись бiля входу в прокуратуру, я побачила, як з будiвлi навпроти швидко вийшов Жихар. Мою машину впiзнав вiдразу, рiшуче рушив через дорогу обiйшов її i, смикнувши дверцята, сiв поруч.
— Погнали!
— Куди?
— Туди! Ви що зараз робите?
— А спочатку хiба не про таке питають?
— Давайте без цих мансiв! Поки транспорт найдуть, поки те, се, ми вже там будемо! Гри-и-шо-о! — закричав вiн, перехилившись через мене i махнувши рукою якомусь хлопцевi, що саме виходив з мiлiцiї. — Давайте сюди! Ще когось бери, транспорт знайшов!
Вiд такого нахабства менi в Києвi чи будь-де в iншому мiсцi вже давно б перехопило подих. Перша реакцiя такою i була, але дуже швидко її змiнило iнше вiдчуття. Пояснити яке поки що не могла, та в результатi не заперечила проти захоплення моєї машини ментiвськими операми.
Гриша, а за ним — ще двоє, швидким темпом пiдбiгли i набилися на заднє сидiння. Навiть не привiталися, куди там церемонiї. У салонi вiдразу запахло стiйкою сумiшшю немитих чоловiчих тiл, дешевого мужичого одеколону та вчорашнього перегару, залитого сьогоднiшнiм вранiшнiм пивом i закуреного «Примою з фiльтром».
Не скажу, що в мене голова закрутилася i в очах потемнiло. Просто так у моїй машинi нiколи ще не пахло.
— Погнали! — повторив Жихар.
— А може…
— Нiчого не може! Нiколи! Васька Хмара годину тому вдома об'явився!
Отак. Хто б мiг подумати, що я буду за звичайного водилу в ментiвської групи захоплення. До того ж водила, який не знає, куди їх везти. Ось у чому вся гадiсть ситуацiї: коли ти хоч i за кермом, а не можеш її контролювати.
Пiд хату не пiд'їхали, пригальмували на сусiднiй вулицi.
Жив Хмара майже на околицi, у приватному секторi. Хоча приватний сектор у мiстечках типу Подiльська починається майже вiдразу за межами центру. У самому Подiльську було так: вiд єдиної в мiстi площi розходилися в чотири рiзнi боки чотири вулицi, якi були забудованi «хрущовками». Окремо, просто за мiськрадою, височiла єдина в мiстечку дев'ятиповерхiвка, лiфт у якiй давно не працював, тому продати квартири на поверхах вище п'ятого було значно складнiше, нiж хатку типу «курник» iз роздовбаним сортиром у дворi. Ну, а далi на всi боки вiд чотирьох так званих центральних вулиць iшли приватнi будинки. Де одно-, а де — двоповерховi.
Томка якось пояснила менi, коли ми гуляли мiстом: дуже легко визначити хати заробiтчан. Щойно хтось iз родини впевнено осiдає в Росiї, Iталiї, Iспанiї чи Португалiї, до старого будинку починають прибудовувати другий поверх. А це — сигнал для гопникiв. Особливого бандитизму тут навiть у розбiйницькi дев'яностi роки не помiчалося, та злодiйство, надто — серед алкашiв, наркоманiв та безробiтних було досить звичним явищем. Зрозумiло, що в першу чергу крадiї наколювали заможнi оселi, i протистояти цьому було нереальним: у такому випадку треба було або не будуватися зовсiм, або, за висловом Тамари, будуватися вниз.
Я пiдозрювала, що будинок Васьки Хмари навряд чи привабливий у планi чимось поживитися. Але ця частина Подiльська взагалi якось не вирiзнялася будинками з достатком. Менi пояснили, що вулицею, на якiй живе наш клiєнт, фактично закiнчується межа мiста, а його будинок — майже передостаннiй. I це, виявляється, погано. У разi невдалих розкладiв Хмара може порскнути через поле в лiсосмугу, бо перекрити йому цей шлях до втечi своїми силами явно не вистачить. Та й перекривати не варто. Одне з вiкон виходить на поле, заховатися там нема де, тому доведеться переконувати себе в тому, що ця дiлянка бодай прострiлюється добре.
З чого я зробила висновок: опери не проти пострiляти.
По дорозi я взагалi дiзналася для себе багато цiкавого. До мене в машину запхалася половина особового складу тутешнього карного розшуку. Причому вiдповiдали «сискарi» як за Подiльськ, так i за район. На затримання вони їхали за власною iнiцiативою, хоч начальство вже все знає i дуже скоро так само пiдключиться. А фраза одного з колег Жихаря, вилупатого Вовчика з жмутками волосся, що стирчало з нiздрiв та вух: «Краще б у нього ствол був — загасити за збройний опiр i двi справи на хер закрити!», — зовсiм не здалася менi жартом. Нехай усi четверо i зустрiли її схвальним реготом — я тiльки трошки притиснула язика мiж зубами, аби не втрутитися передчасно куди не треба.
I без того вже влiзла, подруго.
Асфальтом у цiй частинi мiста нiколи не пахло. I, очевидно, його тут не скоро прокладуть. Тому не знаєш, що тут краще: коли сухо чи коли дощ пройшов. Сухо — вся машина в пилюцi. Мокро — ґрунт слизький, колеса буксують, вiд бруду боки доведеться вiдмивати довго й нудно. Зупинившись на прохання Стаса бiля мiсця, де вiд однiєї вулицi праворуч вiдходила друга, я штовхнула дверцята вiд себе, збираючись виходити.
— Побудьте тут краще, — стиснув мiй лiкоть Жихар.
— А чого це? Ми ж разом приїхали.
— Ми хоч i дурня клеїли по ходу, тiльки всяке може бути. Васька — ще той штемп. Тому просто почекайте. Взагалi знаєте, що? Катайте краще додому вiд грiха.
— Нiчого собi заявочки! — я рiшуче вирвала лiкоть. — Значить, використали жiнку, отримали своє — i до побачення? Нi, ви як хочете, а нiкуди я…
— Стас, погнали! — перервав мене вилупатий Вовчик. Поки ми сперечалися, всi вони вже вийшли i рвалися в бiй.
— А, ну вас! — махнув рукою Жихар i, витягнувши пiстолета з кобури, вилiз назовнi.
Або тут такi менти, що спатимуть радше зi зброєю, нiж iз жiнкою, або я таки недооцiнюю серйознiсть ситуацiї. Вони ж справдi намiрилися пострiляти. На щастя, процес уже захопив їх, i на мене перестали звертати увагу.
План операцiї менти виробили на ходу, i вiн не вiдрiзнявся особливими стратегiчними знахiдками. Вилупатий Вовчик мусив через двiр сусiднього будинку зайти городами в тил iз правої сторони i засiсти там.
До нього приєднався якийсь молодий хлопчина, котрий невiдомо звiдки намалювався просто перед оперативниками. Очевидно, вирiшила я, це той, Пашка Пархоменко, який змiнив напередоднi самого Жихаря i повiдомив про появу «здобичi». Гриша в парi з коротуном, якого всi називали Андроном, обходили хату з лiвого боку, де був лише гниленький паркан, за яким — вiдкрита мiсцевiсть, прямий шлях до лiсосмуги. Сам Жихар, запхавши пiстолета в кишеню джинсiв так, аби правий край розстiбнутої куртки закривав його контури, посунув просто через хвiртку в напрямку до дверей.
Вирiшивши все ж таки не заходити в зону ймовiрних бойових дiй, я зупинилася метрах у десяти вiд будинку Хмари, ставши так, аби бачити подвiр'я. Стас з'явився майже вiдразу. Рухався неквапом, нiби просто зайшов до старого знайомого. До ґанку лишалося зробити кiлька крокiв, як дверi вiдчинилися i просто назустрiч оперу вийшов розпатланий чолов'яга. Навiть зi свого мiсця я бачила, наскiльки вiн пом'ятий. На ходу чолов'яга намагався розстебнути штани — явно не чекаючи на ранкових гостей, вiн збирався попiсяти по домашньому, просто з ґанку.
Жихар вкляк на мiсцi.
Завмер i чолов'яга.
Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного, а потiм Стас перший вийшов iз ступора:
— Здоров, Васю.
— Ага, — почулося у вiдповiдь.
А потiм Васька Хмара зi спритнiстю кенгуру стрибнув назад до хати. Жихар виявився не менш спритним i одним великим стрибком скочив до дверей, та не встиг — вони хряснули просто перед його носом. З мiсця, не розганяючись, Стас налетiв на них могутнiм правим плечем. Але хоч хата Хмари i справляла враження будиночка на курячих ногах, дверi очевидно були мiцними.
Другий удар.
Третiй.
У вiдповiдь на четвертий щось глухо гримнуло. Стас присiв, покотився з ґанку на землю, лежачи на боку, витягнув пiстолет i, коли гримнуло вдруге, пальнув у вiдповiдь, наставляючи ствол на дверi.
Я жодного разу не бачила стрiлянини вживу. I хоча внутрiшнiй голос негайно заспокоїв, пiдказуючи, що, стоячи там, де стою, я знаходжуся в безпецi, менi все одно стало не по собi. Прекрасно розумiючи, що це Хмара першим почав стрiляти, тим не менше не хотiлося, щоби просто на моїх очах четверо ментiв застрелили людину. До речi, решта учасникiв операцiї не забарилася — з рiзних бокiв вони кинулися до будинку, миттю оточили його, бахнув ще один пострiл, почувся дзенькiт розбитого скла. Зсередини знову гримнуло, тепер уже стрiляли не в дверi, i хтось, кого я не бачила, крикнув:
— Васька, мудак, кiнчай вiйну! Ти вже собi строк заробив, придурок!
Жихар тим часом пiдвiвся i, набичивши голову, рiшуче атакував дверi. В останнiй момент виставивши плече вперед, вiн, наче середньовiчний таран, вивалив їх i зник усерединi. За мить туди ж заскочив Андрон, i нарештi вони витягнули Хмару, який верещав вiд болю в заламаних за спину руках, не забуваючи при цьому матюкатися. Кинувши полоненого обличчям на вологу землю, обидва сiли на нього верхи — Жихар на голову, Андрон — на ноги, i закували полоненого в наручники. Гриша i Вовчик так само зникли в хатi, швидко повернувшись iз трофеєм — Вовчик обережно тримав у правицi щось, схоже на коротку рушницю. Пашка Пархоменко перевальцем пiдiйшов до лежачого Хмари, вiдсторонив рукою Андрона, двома штурханами змусив полоненого розсунути ноги i, коротко замахнувшись, копнув мiж ними.
— Шо, Вася, посцяв уже чи ще нє? Так давай! — другий удар.
Виття Хмари перейшло в скавчання. Нiхто з чотирьох оперiв слова не сказав. Мене пересмикнуло так, наче це мене так лупнули.
За спиною почувся шум пiд'їжджаючої машини. Озирнувшись, я побачила мiлiцейський «бобик». Завбачливо вiдступивши, я дала йому дорогу. «Бобик» зупинився просто бiля Хмариної хати, з кабiни вистрибнув дядько в цивiльному, i я впiзнала його: вчора по телевiзору в випуску новин вiн був у полковничiй формi i в титрах значилося «Валерiй Яровий, начальник Подiльського РВВС». Коротше, головний тутешнiй мiлiцейський начальник.
Свiдком всього, що вiдбувалося, я була вже не одна: з довколишнiх подвiр'їв визирали цiкавi сусiди, переважно — старшi жiночки.
— Жихар, твою мать, що у вас тут таке! — полковник не увiйшов — увiрвався на подвiр'я. Стас дипломатично мовчав, i я, трошки знаючи його натуру, не могла не оцiнити його стриманiсть. Замiсть нього заговорив Гриша, виступивши вперед i простягаючи начальству вилучену зброю.
— Ось, Валерiю Iвановичу, чинив опiр при затриманнi. Васька, значить… З обрiза…
— Бачу, що не з танка! — викрикнув Яровий. — Чому не доповiли? Пархоменко, я тебе питаю! Ти чому не доповiв, як належить?
Хлопчина потупцяв на мiсцi i знизав плечима.
— Я Жихарю маякнув… Думав, так треба…
— Ти в мiлiцiю думати прийшов чи працювати? — полковник i Пархоменко були приблизно однаковi на зрiст, але перед начальством хлопчина зiщулився, i менi здалося, що Яровий навис над пiдлеглим, наче гора. — Ти кому повинен доповiдати? Ти хiба не знаєш, на якому ця справа контролi? У вас тут що, мiлiцiя чи клуб вiдчайдушних домогосподарок? З Жихарем окрема розмова буде…
— Ну, чого одразу Жихар? — миролюбно протягнув Стас. — Дивiться, ми ж клiєнта злапали? Злапали. Стрiляв у працiвникiв мiлiцiї? Стрiляв. Раз стрiляв, значить, боїться й рило в пуху. Наш клiєнт. Ти ж наш клiєнт, Васько?
Андрон i Гриша тим часом пiдняли затриманого на ноги. Той дивився просто перед собою, i, як здавалося, ще не зовсiм усвiдомив, що вiдбувається.
Я непомiтно для себе пiдiйшла ближче, i тепер спостерiгала за всiм уже через паркан. Васька Хмара хоч i був замурзаний, вивалявшись у землi, але все одно тiльки слiпий не помiтить: вiн або ще п'яний, або вже п'яний. Давати покази в такому станi вiн якщо i зможе, то теоретично жоден нормальний слiдчий, а тим бiльше — суддя, не має права брати до уваги свiдчення такої людини. Навiть якщо вiн зiзнається в убивствi… я не знаю… ну, хоча б Джона Кеннедi. А вiн зiзнається: тихий i непоказний з виду пацанчик Пархоменко не проти ще раз пустити в хiд ноги.
Тут же мене знову осяяло: темний, як нiчка, мужик, у якого в принципi неполадки з мiлiцiєю, цiлком здатний вiдкрити вогонь по ненависних ментах навiть без видимої причини. Вiн запрограмований на це тiєю дозою алкоголю, якою виполосканий його мозок.
Пiсля осяяння миттю прийшла пiдозра: ось просто зараз менти почнуть потрошити затриманого, причому — не просто затриманого, а того, хто пiд час затримання почав воювати. I, скориставшись його станом, легко повiсять на п'яного Ваську Хмару два вбивства, вiдрапортують, куди треба, про розкриття резонансного злочину, i вже пiслязавтра про мiлiцiю Подiльська всi, кому не треба, забудуть.
— Хвилинку! — вирвалося в мене, i, аби наступної хвилини не шкодувати про власну нестриманiсть i не вiдiгравати назад, я рiшуче зайшла на подвiр'я i пiдiйшла просто до начальника мiлiцiї, до чиєї лютi додався неабиякий подив.
— Це що таке? Чому стороннi тут?
— Не стороннi. Будь ласка! — я простягнула йому своє красиве адвокатське посвiдчення, сподiваючись, що корочка київського адвоката все ж таки пригальмує емоцiї мiлiцейського полковника з провiнцiї. Правильно сподiвалася: Яровий уважно вивчив мiй документ, хотiв щось сказати, але замiсть того засичав i повернув корочку назад.
— Що з того?
— Я — його адвокат, — кивнула я на Ваську Хмару.
Тепер писки закруглилися в решти оперiв. Навiть Жихар очевидно не все розумiв. Проте найменше в чомусь розумiвся сам затриманий. Вiн тiльки голосно сопiв i час вiд часу гикав, крутячи в рiзнi боки головою.
— З якого це переляку? — поцiкавився Яровий. — I звiдки ви взагалi тут взялися, панi, гм, Ларисо?
Ага, уже, значить, «панi». Давай, солдафон мiсцевий, вчися тримати себе при жiнцi достойно.
— Звiдки я тут — це моя особиста справа. Пiзнiше я вам поясню, якщо на це буде потреба. Але навряд чи спецiально треба пояснювати, що кожен затриманий за пiдозрою в скоєннi злочину має право на адвоката. I без адвоката має повне право взагалi мовчати, не вiдповiдаючи навiть на запитання, як його звуть.
— Ви, шановна, наскiльки я зрозумiв, приватний адвокат. Отже, представляти iнтереси затриманого маєте право пiсля того, як покажете письмову угоду про те, що ви справдi представляєте його iнтереси.
— Слухайте, давайте не будемо зараз змагатися у глибинi знання законiв, — я посмiхнулася так мило, як тiльки могла в данiй ситуацiї. — Для початку роботи досить усної згоди клiєнта i його письмового клопотання на iм'я слiдчого вашої прокуратури Тамари Комарової, — при цьому очi Ярового остаточно перетворилися за формою на блюдця, — про те, що вiн не проти, аби я як адвокат представляла його iнтереси. Єдине, що може нам зашкодити — це категорична вiдмова самого затриманого. Василю, ви вiдмовляєтеся вiд адвоката?
Яким би Хмара не був п'яним, вiн не мiг не второпати — тут вiдбувається щось на його користь. Тому закричав: «Нє-нє-нє, адвоката давай!» та iнтенсивно закивав головою.
— А бабла на київську адвокатку в тебе стане, Васько? — похмуро запитав Яровий.
Нi, правда, тiльки я можу в таке влiзти. Ну хто б мiг подумати, що замiсть того, аби спокiйно вiдсипатися подалi вiд столицi i колишнього чоловiка, я буду адвокатом п'яного рецидивiста, в якого навiть не буде грошей оплатити мої послуги?