— Ви натякаєте…
— Дослухайте, трiшки лишилося. Нащадки Ржеутських волiли в родовiй резиденцiї не жити, в крайньому разi — не надто часто тут бувати. Так усе поволi почало занепадати, челядь крала, за маєтком не доглядали, потiм — революцiя, нацiоналiзацiя, тiльки, що характерно, довго в колишньому панському маєтку нiчого не протрималося. Легенда про Безголового живе, Ларисо, вже двiстi рокiв. Тiльки в нас її не люблять згадувати. Саме тому менi важко знайти бажаючих вiдбудувати маєток Ржеутських у його первiсному виглядi. Ну, тепер можете висловлюватись.
Тепер зрозумiло, чому Бондар не хотiв розповiдати цю казку оперовi карного розшуку. Не зрозумiють — ще м'яко сказано. Тiльки страшилок не вистачало… А я, значить, людина нейтральна i в дискредитацiї роботи мiсцевої мiлiцiї не зацiкавлена, тому менi можна слухати i робити висновки. Чого тут, до речi, думати?
— Вважаєте, хтось наслухався похмурих легенд i рубає людям голови, аби на привида подумали?
— Жартуйте та iронiзуйте, скiльки собi хочете, — вiн якщо й образився, то ледь-ледь.
— Трапилося це двiстi рокiв тому, я розкопав легенду i навiть робив кiлька публiкацiй в обласнiй пресi. Мiж iншим, вони мали свого читача i певний резонанс. Тому перша думка, яка спала вам i народиться в мiлiцейських мiзках: є божевiльний, який начитався газет, пропустив усе це через себе, перейнявся й рубає голови випадковим людям. Я правий?
— А хiба не так? — парирувала я.
— Нiби так. Навiть швидше за все, що так. Я, знаючи легенду про Безголового, сам би так подумав. Аби не мав вiдомостей бiльше, нiж щойно розповiв вам. I бiльше, нiж сам друкував у пресi, — Бондар знову витримав театральну паузу. — Знаєте, звiдки я дiзнався про цю легенду? Про те, що двiстi рокiв назад такi подiї мали мiсце i люди говорили про примару без голови?
— Ви, Анатолiю, вчений, — ввiчливо вiдповiла я. — I я не можу знати, звiдки ви, вченi люди, берете таку унiкальну iнформацiю.
— Звiдти ж, звiдки i юристи, — чергова пауза, нарештi — остання: — Я прочитав її в матерiалах однiєї кримiнальної справи, однiєї з небагатьох, що вцiлiла пiсля розгрому та пiдпалу архiвiв кримiнальної полiцiї губернського мiста Кам'янця в 1918 роцi. Сто рокiв тому тут, у Ржеутовому Яру, неподалiк вiд проклятого маєтку Ржеутських, один за одним знайшли три чоловiчих трупи з вiдрубаними головами. I серед протоколiв та рапортiв є папери, де занотованi покази очевидцiв, якi нiбито бачили безголову примару. Коли дiйшло до того, звiдки вона взялася, хтось iз старших людей пiд протокол розповiв жандарму цю стару легенду. А скiльки трупiв iз вiдрубаними головами маємо ми тут? Поки що два?
Друга половина дня виявилася багатою на подiї.
Вiдбитки пальцiв на Бiблiї i на музейнiй брошурi спiвпали з «пальцями» невiдомого, який лежав у мiському морзi, прикритий зверху простирадлом. Другою жертвою таки справдi виявився Едуард Сизий, київський журналiст, шанувальник iсторiї та повiй. Або людина, яка видавала себе за Сизого.
Втiм, це припущення вiдпало. У Києвi за адресою, вказаною в реєстрацiйнiй книзi готелю «Подiлля», справдi проживав громадянин Сизий.
Мешкав сам — iз дружиною розлучився чотири роки тому. Завтра зранку вона приїде сюди впiзнавати безголовий тулуб. Тома мусила її зустрiчати, тому пiшла спати рано i з хворою головою. Мiсiя їй випала не з легких. Нехай колишня, але все ж таки — дружина, повинна уважно роздивлятися безголову жертву, а поруч — слiдча, так само не стара ще жiнка, завдання якої — не просто витримати цю процедуру, а й потiм по можливостi спокiйно побесiдувати з гостею.
Дурдом «Веселка». Ворогу не побажаю.
Я обмовилася про почуту сьогоднi легенду, i обидва Комарови, як i слiд було чекати, вiдмахнулися вiд мене з моїми казками.
А Жихарю з принципу не розкажу. До того ж вiн сьогоднi чомусь не прийшов на щовечiрнi посиденьки, якi, за моїми прогнозами, мусили стати постiйними i традицiйними. Ну що ж, не прийшов — значить не прийшов.
Добранiч, Ларчику…
14 вересня, п'ятниця
ПРОДАЖНI ЖIНКИ I ПРОДАЖНI ЧОЛОВIКИ
За столом у закутку невеличкого, тiсного, проте дбайливо зiбраного та впорядкованого музейного архiву, тиждень тому сидiв Едуард Сизий. Тепер Бондар посадив тут мене i поклав копiї документiв, якi мене цiкавили.
— Можу запропонувати два варiанти, — сказав вiн. — Роздрукую все на комп'ютерi, архiв зберiгається на дисках, менi розробили спецiальну програму. Або читайте ксерокопiї оригiнальних документiв.
Я обрала ксерокопiї. Комп'ютернi роздрукiвки перетворювали почуту вчора легенду на iсторiю, вигадану спритними авторами сенсацiй для «жовтих» видань. А ксерокопiї хоч i не оригiнали, проте все ж таки викликають бiльшу довiру. Правда, для абсолютної чистоти експерименту я взагалi збиралася їхати в Хмельницький, до обласного архiву, i навiдалася до Бондаря лише за порадою, куди i до кого краще звертатися, аби прочитати потрiбнi документи.
— Звернiться до мене, — посмiхнувся той. — Для чого вам кудись ганяти, бензин палити, коли в мене тут, на мiсцi, все те саме, тiльки що не таке порошне i в руках не розсипається, як отi старi папiрцi. До того ж iз архiву дуже довго будете все це добувати. А тут я вас посаджу, читайте собi. Тiльки для чого вам воно треба?
Аби ж я знала…
Ранком озвався Стас, про щось довго говорив з Тамарою по телефону, врештi-решт вона роздратовано кинула в трубку: «Роби що хочеш!», випила мiцної кави i з понурим виглядом, не маючи особливого бажання щось менi пояснювати, приречено подалася виконувати свої нинiшнi невеселi обов'язки. Ось так несподiвано я лишилася сама i зрозумiла: сьогоднi, на вiдмiну вiд учорашнього дня, доведеться нудьгувати. Справа дещо зрушилася, i всiм не до мене, що цiлком логiчно i справедливо. А раз так, менi лишається або справдi насолоджуватися самотнiстю та спокоєм, якого я так довго прагнула, або спробувати переконатися, чи справдi мiсцева легенда про Безголового — саме та дурниця, яку не варто брати в розрахунок при розслiдуваннi незвичної для цих мiсць кримiнальної справи.
Для цього треба хоча б прочитати протоколи сторiчної давнини, про якi вчора говорив Анатолiй Бондар.
Ось так я опинилася за столом у закутку музейного архiву.
Так, що ми тут маємо?
Протоколи писалися вiд руки, до того ж — iз дореволюцiйними «ятями», хоча безграмотнiсть рiднила царських полiцейських та ментiв незалежної України. I пробиратися б менi крiзь цi перешкоди довго й нудно, аби не долучений до кожної ксерокопiї спецiальний аркуш iз, так би мовити, перекладом. Бондар, залишаючи менi це, обмовився: сам особисто сидiв i старанно, калiграфiчним почерком переписував усе — комп'ютерiв у його розпорядженнi тодi, коли це робилося, практично не було. Словом, директор краєзнавчого музею мiста Подiльська — ще той фанатик. Таких пошукати треба.
Уважно дочитавши все до кiнця i нарештi з почуттям виконаного обов'язку, смачно потягнувшись i хруснувши кiстками, я пiдвелася, пройшлася по архiвнiй комiрчинi. Бондар царським жестом дозволив вмикати електрочайник, навiть запропонував на вибiр пакетики чаю, каву розчинну й таку, яку можна запарювати. Звiсно, я обрала останнiй варiант, запарила собi ґрунтовне горня, примостилася бiля вiконця. Воно виходило в сад, i сьогоднi вiдлюдкуватий дядько в незмiнних штормiвцi та бейсболцi вовтузився там бiля невеличкого акуратного флiгеля, очевидного ровесника музейного будинку. Я вже знала, що дядько цей — музейний сторож, живе в цьому флiгелi i таки справдi не надто говiркий та приязний до стороннiх. Ну, менi з ним говорити нема про що, та й дiтей, як кажуть, не хрестити.
Сьорбаючи каву, ще раз прокрутила в мозковi основнi тези прочитаного. Конспективно все виглядає ось так.
17 серпня (за новим стилем це 1 вересня) 1907 року ржеутоярський мiщанин Прокiп Маламуха, повертаючись пiзно ввечерi вiд кам'янецького нотаря, який допомагав йому полагодити справу спадщини на свою користь, а не на користь замiжньої сестри, наткнувся в околицях маєтку Ржеутських на чоловiчий труп. Голова була вiдтята вiд тулуба, полiцейський пристав iз Ржеутового Яру пiзнiше знайшов її далеко в кущах глоду. Наступного дня пiд обiд з Проскурова прибув слiдчий повiтової кримiнальної полiцiї Ярослав Рудницький. Вiн ще раз опитав i без того переляканого Маламуху, потiм сам оглянув тiло i дiйшов таких висновкiв. Перше: жертва — чоловiк рокiв тридцяти п'яти — сорока, пристойно вдягнений, отже — не випадковий волоцюга. Друге: при ньому в кишенi знайшли золотий годинник на ланцюжку та гаманець iз волової шкiри, в якому зберiгалося сто двадцять вiсiм рублiв асигнацiями. На тi часи сума досить пристойна, я знала це й без полiцейських протоколiв. Тому цiлком погодилася з полiцейським слiдчим Рудницьким: хто б не вбив невiдомого, пограбувати свою жертву вбивця намiру не мав.
Панiв Ржеутських на той час у резиденцiї не було. На господарствi лишилася тiльки Ганна, молода дружина молодшого панича. Коли слiдчий показав цiй особi фотографiчну картку, вона зойкнула i зомлiла. Спочатку полiцейськi вирiшили, що це вiд незвичного видовища — голову жертви сфотографували окремо. Проте управитель справами Роман Сокальський конфiденцiйно пояснив Рудницькому: добродiй, чиє обличчя зображене на фотокартцi, кiлька разiв приїздив сюди в гостi до панянки. Причому завжди в той час, коли панича не було вдома. Прийшовши до тями i приперта до стiнки прямим запитанням слiдчого, Ганна зiзналася у незаконному позашлюбному зв'язку iз Степаном Боровиковим, помiчником управляючого проскурiвського вiддiлення Пiвденно-Росiйського промислового банку. Шлюб iз паничем Ржеутським — наслiдок давньої оборудки її батька та батька її нинiшнього чоловiка. Тому виходець iз проскурiвських мiщан Боровиков почав уперто робити кар'єру фiнансиста, аби одного разу виступити достойним супротивником родовитому та впливовому шляхтичевi.
Пiдозра цiлком закономiрно впала на панича, i аби вiн був у цей час не в Варшавi на промисловiй виставцi, полiцiя влаштувала б йому не найкращi днi в життi. Iнших кандидатiв у вбивцi поки що не було, i полiцейське розслiдування забуксувало, аж поки за тиждень у Ржеутовому Яру не знайшли ще один безголовий труп. Цього разу тiло лежало не бiля маєтку, а на березi рiчки. Голови нiде не було. Судячи з одягу та стану рук i тiла, вбитий явно бiдував i часто ночував, де доведеться. Виразки на тiлi свiдчили про серйозне враження шкiри через недотримання жертвою особистої гiгiєни. Пальцевi вiдбитки пiсля звiрення з картотекою повiтової кримiнальної полiцiї збiглися з вiдбитками пальцiв Пилипа Гнатюка, грабiжника та вбивцi. Два роки тому, пiд час чергового сплеску робiтничих страйкiв у Проскуровi, вiн, скориставшись нестабiльною ситуацiєю в мiстi, пограбував та вбив родину єврейського ювелiра — Соломона Кушнiра, його дружину Нехаму Кушнiр i сiмнадцятирiчного Переця Кушнiра. Звiрячу розправу Гнатюк чинив сокирою, яку залишив на мiсцi злочину — вона стирчала у спинi юнака. Знайшли вбивцю швидко завдяки iнформацiї таємних полiцейських iнформаторiв. Його засудили, заслали на каторгу, з якої вiн утiк i, очевидно, довго пробирався до рiдних мiсць.
У слiдчого Рудницького не було жодних версiй стосовно того, хто i за що мiг так по-звiрячому вбити каторжанина-втiкача. Тим бiльше — не в самому повiтовому мiстi Проскуровi, а в глибокiй провiнцiї, якою був Ржеутiв Яр. Ось тут i нагодився тутешнiй урядник Михайло Немира, який пiд протокол переповiв слiдчому мiсцеву легенду про безголового привида, столiтнє прокляття роду Ржеутських.
Пани Ржеутськi спершу не хотiли говорити з полiцiєю на цю тему, але врештi пiдтвердили — в основi легенди справдi лежать реальнi подiї. Знайти очевидцiв, котрi справдi колись бачили безголову примару, не вдалося, а на рапортi слiдчого Рудницького на iм'я начальника полiцiї Проскурова стояла резолюцiя: «Рекомендую не читати в робочий час оповiдання п-а Гоголя, а старанно проводити пошуковi дiї».
Третє вбивство сталося за два тижнi. Тiло з вiдрубаною головою знову знайшли неподалiк вiд резиденцiї Ржеутських, i хоча голови нiде не було, особу загиблого встановили досить швидко: ним виявився мiсцевий крамар Анатоль Тетерук. А вже до вечора полiцiя рапортувала про затримання вбивцi. Ним виявився Тетерукiв прикажчик Василь Валуйко. Удень у корчмi вiн, сильно напiдпитку, хвалився, що таки вiдучив хазяїна затримувати його платню, i всiм радить поводити себе так само, аби-сь боялися. У нього вдома пiд ґанком знайшли закривавлену сокиру, а коли Валуйко протверезiв — з переляку в усьому зiзнався й показав мiсце, де закопав голову.
Далi я вже вступала в царину домислiв, проте навряд чи методи полiцейського дiзнання в Росiйськiй iмперiї сильно вiдрiзнялися вiд аналогiчних методiв, що практикуються через сто рокiв. Тому з усього виглядає, що наступнi тижнi у повiтовiй тюрмi остаточно деморалiзували прикажчика i вiн взяв на себе два попереднiх вбивства, пiсля чого, не дочекавшись суду, повiсився в одиночнiй камерi, куди його заховали вiд гнiву тюремної братiї — таких душогубiв за ґратами не любили як колись, так i тепер. Удавку вiн змайстрував, порвавши на смуги свої онучi зубами.
Справу закрито i списано в архiв.
I, коли вiрити Бондарю, в усiй цiй iсторiї його найбiльше зацiкавила легенда про Безголового. Зацiкавила настiльки, що вiн спромiгся на власне дослiдження, наслiдком якого стали газетнi публiкацiї та окрема експозицiя, присвячена iсторiї роду Ржеутських, його прокляття та занепаду.
Знаєте, як це називається навiть попри прочитане щойно? Правильно, дурдом «Веселка»!
Про дурдом я не жартую. Тiльки той, у кого в головi не все в порядку, може начитатися всього цього й почати якусь не до кiнця менi зрозумiлу власну гру. Елементами якої є полювання на людей та вiдрубанi голови. Ти правда вiриш в це, Ларчику? А чому б i нi? Iншої логiки в цих убивствах я, чесне слово, не бачу.
Варто менi було так подумати, як заспiвав мiй мобiльний. Номера, що висвiтився на монiторi, я не впiзнала. Зате вiдразу впiзнала голос.
Стас Жихар запрошував мене на побачення. Так i сказав: «Привiт. Пiшли на побачення». Ну, просто зразок провiнцiйної галантностi, помножена на галантнiсть мента й досвiд розлученого чоловiка у спiлкуваннi з жiнками. Вiдмовляти такому, як каже Оля Примара, все одно, що ображати вагiтну жiнку.
Тим бiльше, що, за моїми прикидками, навiть у Подiльську даму, запрошену на побачення, повиннi чимось погодувати. А годинник показував, мiж iншим, початок п'ятої. Нiчого собi ти, подруго, казками зачиталася…
— I що це все означає? — поцiкавилася я в Жихаря, вдягнутого в традицiйнi джинси, кросiвки, сiрий светр i шкiрянку. Вiн навiть не поголився, i, здається, вже щось пив. А туди ж, на побачення. Чи це вiн для хоробростi?
— У смислi — «це»?
— А якби в мене виникли iншi справи?
— Якi?
— Iншi! Я, мiж iншим, тут у вiдпустцi…
— Значить, тобi вже нашi резонанснi вбивства не цiкавi?
— Послухай, ми знайомi четвертий день, на «ти» перейшли вчора, а ти вже вриваєшся в мої плани…
— Ларо, — перервав мене Стас, рвучко взявши своїми ручиськами за плечi i ледь стиснувши, нагадавши менi цим поведiнку молодого ведмежати ґрiзлi, колись побаченого мною по «Анiмал планет».
— Пусти, — у своє прохання я поклала максимальну кiлькiсть льоду.
— Ага, — вiн забрав руки, i аж тепер я помiтила, як сяє в його очах азарт. — Ну, менi здається, що все це тобi ще цiкаво. У будь-якому разi, менi дуже хочеться, щоби це було так. I зараз ти послухаєш одну коротеньку веселу й повчальну iсторiю.
— I що потiм?
— А потiм сядемо на твою машину, поїдемо до Кам'янця. Менi здається, там ми почуємо продовження цiєї iсторiї.
— Отак, значить! Я потрiбна тобi, як водiй! I це вже третiй раз за… Коротше, знаєш що?
— Тобi не цiкаво, що ти можеш почути?
— Це має якесь вiдношення до двох убивств?
— Не знаю точно. Але до особистостi громадянина Сизого, талановитого журналiста й дослiдника легенд нашого краю, безпосереднє. Можу тобi все розказати, але хочу, аби ти сама послухала. Погнали?
— Куди? — сказавши так, мимоволi зловила себе на тому, що безпардоннiсть Жихаря i його цiлком чоловiче бажання користуватися жiнкою по максимуму — правила гри, якi менi завжди не подобалися, але саме зараз я чомусь готова їх прийняти.
— Спочатку до «Павука».
Ну, для походу в клуб пiд назвою «Павук» я виглядаю цiлком нормально: непоказний робочий брючний костюм в купi з жилеткою спокiйних тонiв. Правда, поруч iз одягненим «а-ля босяк» Стасом я все одно виглядаю як вiдмiнниця, до котрої прикрiпили двiєчника та хулiгана для перевиховання, причому всi, навiть тi, хто дав таке доручення, розумiють: справа безнадiйна…
Не знаю, що я чекала побачити всерединi закладу, над дверима якого розпластався здоровенний потворний павук, основу якого, ймовiрно, складав дротяний каркас, обтягнутий темною ворсистою тканиною. Переступивши порiг, я опинилася в стандартному прямокутному примiщеннi зi столиками, розставленими по кутках, iз досить сучасним танцмайданчиком посерединi, з широкою барною стiйкою та невеличкою напiвкруглою сценою. Поки ми йшли, Стас пояснив, що в «Павуку» час вiд часу грає жива музика — лабають мiсцевi музиканти, часом приїздять команди з довколишнiх райцентрiв, iнодi наскакують хлопцi з Хмельницького. Поки що грала неголосна нейтральна фонова музичка, та на сценi бiля апаратури вже вовтузилися пацанчата петеушного вiку. «Живими» концертами народ тут розважали по п'ятницях, суботах i недiлях.