Фарлі МОУЕТ
ЧЕКАТИМУ ТЕБЕ В ТЕ-ПАСІ КРАПКА ПОДРОБИЦІ ЛИСТОВНО
ЕНГУС МАКНЕЙР
Довгожданий лист не тільки врадував, але й засмутив Джеймі — болісним нагадом про трагічну загибель його батьків в автомобільній катастрофі, що сталася сім років тому. І Джеймі раптом усвідомив те, над чим раніше якось не замислювався — усвідомив, що крім дядька, якого він зроду не бачив, у нього немає жодного родича на всім білім світі. Останні сім років він безпечно прожив у стінах школи-інтернату, ніколи навіть не припускаючи, що міг би жити якось інакше. Але тепер, читаючи листа від Енгуса Макнейра, він зрозумів, що інтернат для нього — не рідний дім і рідним, власне, ніколи не був.
Джеймі було дев'ять років, коли загинули його батьки, і Енгус Макнейр, як єдиний близький родич хлопця, став його опікуном. Саме Енгус віддав Джеймі до школи-інтернату в Торонто і, до речі, школи дуже доброї, бо він поклав собі забезпечувати хлопця тільки всім найліпшим. Сім років мисливець не розлучався з рушницею, полював з лютою енергією, заробляючи гроші, бо в школу доводилося платити чимало. Але за останні два роки ціни на хутро різко впали, і від заощаджень Енгуса майже нічого не залишилося.
Все це дядько пояснював у своєму листі.
«Отож виходить, Джеймі, — писав він, — що далі тримати тебе в тій школі я не годен. Звичайно, ти міг би зостатися в Торонто, влаштувавшись на якусь роботу, але ти ще замалий, і до того ж мені здається, що ти радше приїхав би до мене. Адже нам давно вже час познайомитися. Сподіваюсь, що я вгадав твоє бажання. Твій квиток і гроші на поїздку — в цьому конверті. Чекаю на тебе, хлопче, і маю надію, що ти приїдеш».
Енгус, певна річ, міг би й не сумніватися. Вже багато років найулюбленішими книжками Джеймі були ті, що розповідають про північ, і багато років Енгус Макнейр був його кумиром.
І от наприкінці червня Джеймі опинився у вагоні трансканадського експреса, в ушах йому ще лунали прощальні вигуки шкільних друзів, які зичили йому щасливої дороги. Два дні потяг мчав на захід, а тоді різко завернув на північ, через провінцію Манітоба. Темні соснові ліси почали наступати на фермерські поля, потяг трохи притишив хід, долаючи горби, що простягалися до прикордонних земель[1].
Ще два дні прямував на північ експрес і п'ятсот миль за Вінніпегом зупинився нарешті коло залізничної платформи, збитої з грубих дерев'яних дощок. Джеймі зійшов на неї й став, трохи розгублено роздивляючись довкола — на рублені хатини, до яких з усіх боків підступав ліс, немовби заміряючись поглинути маленьке поселення Те-Пас.
Кремезний рудобородий чолов'яга в куртці з оленячої шкіри підійшов до хлопця й міцно, по-ведмежому обняв його за плечі.
— Ну, що, не впізнав мене, Джеймі? — вигукнув він.
З усмішкою вислухавши слова вітання, що їх, затинаючись, пробелькотів Джеймі, він ще дужче стиснув рукою його плече, повернув хлопця обличчям до півночі й сказав:
— Ось вона, північ, перед тобою, хлопче. І ладен закластися, що не мине й місяця, як ти її полюбиш.
Пророцтво Енгуса Макнейра справдилося: шість тижнів добувалися вони на каное до озера Макнейр, і за час їхньої подорожі дика, нескорена краса цього незнаного краю полонила серце Джеймі. І от тепер, за рік по тому, хлопець уже зріднився з цим світом. Рік, проведений у лісах, напружив його плечі дужими м'язами, і він здавався тепер навіть вищим за свій зріст — п'ять футів і вісім дюймів[2]. Літнє сонце й зимові вітри засмажили його обличчя, а блакитні очі дивилися зірко й уважно з-під скуйовдженого русявого волосся.
І невеличка хатина на озерному березі стала для нього домом — першим справжнім рідним домом після загибелі батьків.
Хоч їхня хатина стояла за десяток кроків від піщаного берега, але ліс її оточував мало не з усіх боків. Навіть найшаленіші зимові хуги не годні були до неї пробитися, а брусовані стіни, добре зашпаровані мохом і глиною, надійно захищали від найлютіших морозів. Вигідно примостившись між деревами, хатина дивилася двома маленькими віконцями на озеро — простору сліпучо-блакитну водяну гладінь улітку й велику білу рівнину узимку.
Всередині хатина була поділена на дві кімнати. В більшій вони жили. Попід стінами в ній стояли два саморобні тапчани, а посередині — пузата квебекська грубка, що в зимові дні розжарювалася до ясно-червоного кольору. Поряд з грубкою, майже на всю довжину кімнати, простягався збитий з грубих дощок стіл, з обох кінців якого височіли великі саморобні крісла, оббиті шкурами чорних ведмедів. На полицях уздовж брусованих стін розмістилися рушниці, велика колекція індіянських з дерева вирізьблених статуеток, а також зачитані книжки Енгусової бібліотеки. На підлозі, настеленій обаполами, лежало з півдесятка м'яких оленячих шкур, вичинених індіянським способом, — вони правили за килими.
Другу кімнату — маленьку кухню — відділяла від першої збита з колод перегородка, і за тією перегородкою Енгус готував прості, але ситні страви, що їх полюбляють мешканці півночі.
Хоч від цивілізованого світу їхню хатину відокремлювали чотириста миль, а від найближчої оселі білої людини — двісті, Джеймі не почував себе тут самотнім. Миль за двадцять од них стояли табором індіяни лісового племені крі. Між цими гарними, дужими людьми й Енгусом Макнейром давно виникла міцна дружба, і Джеймі незабаром також заприязнився з ними. Альфонс Мівасін, ватажок племені крі, був надійним супутником Енгуса в незліченних мисливських походах, отже не дивно, що Альфонсів син Авасін став побратимом Джеймі.
Зовні Авасін був повна протилежність Джеймі — худий, як тріска, довге чорне волосся мало не до плечей і чорні очі, в яких спалахували веселі вогники, коли хлопець усміхався — а усміхався він дуже часто. Авасін провчився три роки в школі для індіянських дітей у далекому Пелікан-Нерроузі і говорив та читав по-англійському не гірше, либонь, за міського хлопця. Але решту життя свого він провів у самому серці північних лісів і назавжди зріднився з дикою і суворою природою.
Джеймі й Авасін відразу ж потоваришували, і юний індіянин узяв на себе роль учителя. Джеймі виявився здібним учнем — незабаром він уже вмів орудувати веслом і правити собачим запрягом. До того ж він став влучним стрільцем і навчався ловити звіра капканами, так що невдовзі заробив собі на власну рушницю двадцять другого калібру. А головне, завдяки своїм учителям Авасіну й Енгусу Макнейру Джеймі перейнявся могутнім почуттям любові до життя, особливо притаманним тим, хто живе в лісах далекої півночі.
Так, минулий рік був повний подій та пригод, і Джеймі заново переживав їх у своїй уяві, зв'язуючи сирицею купу ондатрових шкурок. Нараз він звів очі: з-поза берегового закруту випливло легке кедрове каное.
На носі човна сидів, вітально вимахуючи веслом, Авасін. А на кормі флегматично посмоктував свою стару люльку Альфонс, спроквола занурюючи весло з крижану озерну воду.
2. Табір індіян крі
— Шкода, що я не можу взяти тебе з собою. Ти вже, будь ласка, не журись, — сказав Енгус.
Джеймі рішуче захитав головою.
— А я й не збираюся! Ми з Авасіном тут нудьгувати не будемо.
Енгус у душі зрадів, що Джеймі воліє залишитися в лісі й не виявляє туги за принадами цивілізації.
— Молодець! — сказав він. — Ну, а я вже про тебе не забуду, коли ходитиму по крамницях в Те-Пасі. Обіцяю привезти тобі новісіньку рушницю, щоб почував ти себе в лісі справжнім мисливцем. А тим часом можеш ходити на лови з моєю дубельтівкою тридцятого калібру.
Джеймі аж плечі розпростав з гордості, бо дозвіл полювати з рушницею такого калібру означав, що Енгус уже вважає його за майже дорослого чоловіка.
— Я за тебе, звісно, не хвилююся, — вів далі Енгус, — але затям собі одну річ. Авасін знає північ краще, ніж знатимеш ти, навіть коли проживеш тут усе життя. Тим-то командувати буде він, і якщо ти забудеш про це, то, повернувшись, я тобі про це нагадаю — і не чим-небудь, а лопаттю весла!
Авасін одразу ж скористався з свого привілею.
— Авжеж! — вигукнув він. — Я — командир. А тому іди-но до нашого каное й чисть рибу, яку ми привезли на вечерю!
— Отакої! — обурився Джеймі. — Дядько зовсім не про таке казав! Хто останній добіжить до каное, той і чиститиме рибу!
Хлопці кинулися наввипередки до озера, зіткнулися коло човна, зчепились і впали, борюкаючись, на землю.
Альфонс з усмішкою спостерігав їх.
— Коли цуценя й лисеня бавляться разом, боги радіють, — сказав він. — Авжеж, нам нема чого непокоїтися за них. В усякому разі, мій брат Соломон не спускатиме з них ока, а жінка дбатиме про те, щоб їм нічого не бракувало.
Через три дні велике каное відчалило від берега озера Танаут, до бортів навантажене паками хутра. Авасін і Джеймі разом з чоловіками й жінками табору крі дивилися йому вслід, аж доки воно зникло з очей. Потім вони повернулися тінистим схилом до табору — кільканадцяти брусованих хатин, що примостилися край темно-зеленого лісу.
Джеймі сподівався, що все літо вони з Авасіном будуть рибалити, полювати й ходити в лісові походи, але незабаром він переконався, що розпорядок його життя залежить од волі інших людей. Мері Мівасін, Альфонсова огрядна й життєрадісна дружина, з ранку й до вечора не давала хлопцям перепочинку. То треба було витягати риболовні сіті, то збирати хмиз, то годувати собак. Десятки подібних дрібних доручень забирали цілий день.
Мері ж віддячувала хлопцям тим, що частувала їх гарячими коржами з вівсяного борошна й порошка, замішаних з цукром на воді, запеченою фореллю й сигом, смаженою олениною або дичиною і цілими галонами гарячого солодкого чаю, що його так полюбляють індіяни.
Таке життя цілком задовольняло Джеймі, але вільного часу в нього лишалося зовсім мало, і хлопцеві вже здавалося, що його мріям про похід у ліс так і не судилося справдитись. Весь час він мав виконувати якісь доручення. Так минуло три тижні. Не за горами був і кінець липня. Аж ось одного вечора на дверях їхньої хатини несподівано з'явився Авасінів дядько Соломон. Він коротко повідомив:
— До нас озером пливуть гості. Три каное оленеїдів з півночі. Вони пристануть до берега десь за годину, і ти, Авасіне, мусиш зустріти й привітати їх там, бо ти син ватажка.
Сказавши це, Соломон зник.
Джеймі зачудовано спитав у свого друга:
— А хто вони такі — оці оленеїди?
Авасін спохмурнів.
— Це ідтен-елделі, люди з племені чіпевеїв. Вони живуть миль за сто на північ від нас. Колись ми з ними ворогували. Але Альфонс давно вже зав'язав з ними дружбу, і тепер вони іноді приїздять до нас у гості. Здебільшого коли у них трапляється якесь лихо.
Авасін довечеряв поспіхом і рушив до дверей.
— Ти лишайся тут! — кинув він на ходу через плече, і ці слова прозвучали як наказ.
Джеймі обурено пробурмотів щось услід приятелеві, але зостався в хаті. Визираючи з розчинених дверей, він побачив, як три берестяних: каное повільно випливають з надвечірнього туману, прямуючи до берега. В кожному човні сиділо по два чоловіки — невисокі на зріст і убрані в одяг, пошитий з оленячих шкур — на відміну від людей племені крі, що зустрічали їх на березі в своїх звичайних синіх джинсах і барвистих бавовняних сорочках.
Коли до берега залишилося кілька футів, гості вийняли весла з води. Один з них вигукнув слова вітання низьким, гортанним голосом. Авасін одразу ж відповів тією самою незнайомою мовою. Каное уперлися носами в пісок, і шість ідтен-елдельських мисливців вилізли з них і спинилися перед гуртом крі, що чекав на березі.
Кілька жінок крі зразу ж збігли прибережним схилом униз, несучи рибу, борошно й чай. Чіпевеї розклали багаття і незабаром жадібно накинулися на їжу, а їхній ватажок став осторонь з Авасіном і Соломоном. Ватажок прибулих, на ім'я Деніказі, був дужий, присадкуватий чоловік середніх років із смаглявим рябим обличчям.
Нарешті він з Авасіном і Соломоном, що йшов назирці, піднявся схилом угору й увійшов до хати. Чорні, мов вуглинки, очі Деніказі на мить затрималися на Джеймі, а тоді одвернулися, й більше ватажок не звертав уваги на хлопця, наче його там і не було. Джеймі тихенько сів у кутку, а Мері заходилася варити чай. Індіяни розмовляли між собою мовою чіпевеїв.
За годину, коли Деніказі повернувся до своїх супутників, Авасін задовольнив, нарешті, цікавість Джеймі, який нетерпеливився дізнатись про причину візиту.
Деніказі був ватажок стійбища чіпевеїв, розташованого на березі озера Касмір, за яким починалися рівнини Барренленду[3]. Цих людей називали оленеїдами тому, що все їхнє життя залежало від карібу — оленів, величезні стада яких мандрують в арктичній зоні.
Влітку карібу пасуться в тундрі, але восени десятки тисяч їх переходять у ліси, де вони зимують. Чіпевеї харчуються майже виключно олениною й вівсяними коржами. Єдиний інший звір, на якого вони полюють, — це білі песці, що їхні шкурки вони обмінюють на набої, борошно й чай.
Минулої зими, однак, полювання на песців було невдале, отож одноплемінники Деніказі не мали чим розраховуватися за мисливську амуніцію. Хазяїн факторії відмовився дати їм набої в кредит, тим-то навесні оленеїди не змогли настріляти стільки карібу, аби стачило до осені. І от тепер люди голодували і собаки вже навіть здихали з голоду. Людям теж загрожувала голодна смерть, і через це Деніказі прибув до своїх колишніх ворогів — крі прохати допомоги.