Джек Лондон
[1]
до якогось Джека Лондона і говорить йому: “Час дії, місце дії і дійові особи визначені; кінокомпанії, газети і капітал до наших послуг. Тепер домовляймося”. І ми домовилися. Наслідок — “Серця трьох”. Ні в кого не може виникнути сумніву в майстерності м-ра Годарда після того, як я перелічу його твори, а перу його належать: “Пригоди Поліни”, “Пригоди Елейн”, “Богиня”, “Збагачуйся, Волінгфорде” та ін. Крім того, ім’я героїні цього роману — Леонсія — теж він вигадав.
Перші кілька епізодів він написав на своєму ранчо в Місячній Долині. Але писав він швидше, ніж я, і закінчив свої п’ятнадцять епізодів на багато тижнів раніш за мене. Хай не введе вас в оману слово “епізод”. На перший епізод витратили три тисячі футів плівки, А на наступні чотирнадцять — по дві тисячі футів на кожний. У кожному епізоді пересічно дев’яносто сцен, а це разом близько тисячі трьохсот сцен. Отже, ми працювали одночасно, кожен над своїм шматком. Коли я писав якийсь розділ, я, звісно, не міг враховувати того, що відбувається в наступному чи через дванадцять розділів, оскільки я цього не знав. Не знав цього і м-р Годард. Звідси неминучі наслідки: не можна сказати, щоб оповідь в “Серцях трьох” відрізнялася особливою стрункістю, хоча вона, безумовно, не позбавлена логіки.
Уявіть собі мій подив, коли я, будучи на Гаваях, раптом одержую від м-ра Годарда поштою з Нью-Йорка чотирнадцятий епізод сценарію (а я в цей час опрацьовував десятий епізод) і бачу, що мій герой одружений зовсім не з тією жінкою! І в нашім розпорядженні усього лише один епізод, коли можна її позбутися і зв’язати мого героя законним шлюбом з єдиною жінкою, з якою він має одружитися. Як це зроблено — прошу подивитися в останньому розділі чи п’ятнадцятому епізоді. Можете не сумніватися, що м-р Годард нараяв мені, як це зробити.
Справа в тім, що м-р Годард — майстер щодо розвитку дії і геній стосовно її швидкості. Розвиток дії аж ніяк не хвилює його. “Показати”, — спокійно зазначає він в авторській ремарці кіноактору. Очевидно, актор “показує”, бо м-р Годард відразу починає нагромаджувати одну дію на одну. “Відобразити горе!” — наказує він, або “сум”, або “гнів”, або “щире співчуття”, або “бажання убити”, або “прагнення самогубства”. От і все. Так і має бути — інакше коли б він завершив роботу і написав свої тисячу триста сцен?
Проте можете собі уявити, як довелося мені, бідоласі, котрий не міг обмежитися чарівним словом “відобразити”, а мав описати — і до того ж досить докладно — усі ті настрої і положення, що одним розчерком пера намітив м-р Годард! Хай йому чорт! Діккенсу не здавалося надмірним витратити тисячу слів на описування і найтонше окреслення сумних переживань того чи іншого героя. А от м-р Годард говорить: “Відобразити” — і раби кіноапарата роблять усе, що потрібно.
А розвиток дії! Свого часу я написав кілька пригодницьких романів, проте навіть у них разом не було стільки дії, як у “Серцях трьох”.
Зате тепер я знаю, чому кінематограф має таку популярність. Я тепер знаю, чому “Пани Барнес із Нью-Йорка” і “Гончар із Техаса” розійшлися мільйонами примірників. Я тепер знаю, чому якась пихата агітаційна промова може зібрати куди більше голосів, аніж доблесний вчинок чи задум державного діяча. Перероблення сценарію м-ра Годарда на роман було для мене цікавим досвідом — і досить повчальним. Ця праця по-новому висвітлила давно осмислені мною соціологічні узагальнення, підвела під них нову основу і зміцнила їх. Після цієї спроби своїх сил як письменника у новій для себе царині я почав розуміти душу народу глибше, аніж розумів досі, і усвідомив, яким високим мистецтвом жесту і міміки має володіти демагог, котрий залучає голоси виборців на свій бік за допомогою уміння грати на колективній душі мас. Я буду вельми здивований, якщо ця книга не набуде масового розповсюдження. (“Показати здивування”, — сказав би м-р Годард, або — “Відобразити масовий розпродаж”.)
Коли в основі цієї авантюри, іменованої “Серця трьох”, лежить співробітництво, то принцип співробітництва захоплює мене. Проте боюся, що такого колегу, як м-р Годард, можна здибати не частіше, ніж одного на мільйон. Ми жодного разу не прохопилися навіть словом, у нас не було жодної суперечки чи дискусії. Але в такому разі я також не просто спільник, а мрія! Хіба не я дозволив йому беззастережно “відображати” усе, що йому заманеться, протягом 15 епізодів сценарію, 1300 сцен і 31 000 футів плівки і, зрештою, 111 000 слів, що склали роман? і все ж тепер, коли я закінчив цю працю, я вельми був би радий, коли б не розпочинав її, — з однієї простої причини: мені хотілося б самому прочитати книгу і подивитися, як вона читається. А мене це вельми цікавить. Вельми.
Шукачам пригод і долі
Я таку пораду дам:
Йдіть корсарами на море,
Де привілля всім вітрам.
Приготуємо пістолі -
Й в справжнє судно, не в міраж,
Пошлемо з гармати ядра
Й підемо на абордаж!
Гей, корсари, славмо вітер,
За кормою водоверть!
Пожаліємо матросів, -
Капітану ж буде смерть!
Із захопленого судна
Забираймо лиш вино,
Чарівних жінок і злото, -
Решта хай іде на дно!
РОЗДІЛ І
Цього пізнього весняного ранку події в житті Френка Моргана змінювалися надто швидко. Якщо коли-небудь людині призначено було, перемістившись у часі, стати учасником жорстокої, кривавої драми, а точніше — трагедії простих душ, і водночас свідком середньовічної мелодрами, насиченої сентиментальністю і бурхливими пристрастями, властивими мешканцям Латинського Нового Світу, то цією людиною Доля призначила бути Френкові Моргану, і то досить незабарно.
Проте сам Френк Морган перебував у незнанні того, що у світі щось для нього готується, і навряд чи був готовий до подій, які насувалися. Засидівшись за бриджем, він пізно розпочинав свій день. За пізнім пробудженням і запізні лий сніданок із фруктів і каші; покінчивши з цим, Френк подався до бібліотеки — зі смаком обставленої кімнати, звідки його батько останніми роками життя керував своїми великими і різноманітними справами.
— Паркере, — звернувся Френк до камердинера, що служив ще його батькові, — ти не помічав ознак ожиріння в Р. Г. М. останніми роками його життя?
— Ні, сер, — відповідав той із усією шанобливістю добре вимуштруваного слуги, але мимоволі змірявши швидким поглядом чудову постать молодика. — Ваш батько, сер, завжди був струнким. Постава його ніколи не змінювалася: він був широкоплечий, з могутніми грудьми, маслакуватий, проте талія, сер, у нього була тонка. Завжди тонка. Коли його поклали на стіл, багато молодиків у нашому місті могли б засоромитися своєї постави. Він завжди ретельно дбав про себе, сер, — я маю на увазі всі ці вправи, що він робив у постелі, півгодини щоранку. Ніщо не могло йому завадити. Він називав це своїм культом.
— Атож, постать у батька була рідкісна, — неуважно вимовив молодик, дивлячись на біржовий телеграф і кілька телефонних апаратів, установлених ще його батьком.
— Чудова, — переконливо ствердив Паркер. — Ваш батько був стрункий, як аристократ, незважаючи на ширококостість, могутні плечі й груди. І ви це успадкували, сер; тільки ви ще досконаліші.
Молодий Френк Морган, що успадкував від свого батька не тільки постать, а й чимало мільйонів, безтурботно розвалився в широкому шкіряному кріслі і витягнув ноги, зовсім як могутній лев у клітці, не знаючи, куди подіти свої сили. Розгорнувши ранкову газету, він поглянув на заголовок, що повідомляв про новий зсув на К’юлебрській ділянці Панамського каналу.
— Добре, що ми, Моргани, не схильні до повноти, — позіхаючи, промовив він, — а то я міг би і розтовстіти від такого життя… Правда, Паркере?
Старий камердинер, не розчувши, зніяковіло подивився на свого хазяїна.
— Так, сер, — поспішно сказав він., — Тобто я хочу сказати: ні, сер. Ви зараз маєте найкращий вигляд.
— Нічого подібного, — переконано заявив молодик. — Я, можливо, і не розжирів, але безумовно обм’якнув… Га, Паркере?
— Так, сер… Тобто ні, сер… я хотів сказати: ні, сер. Ви все такий же, яким повернулися з коледжу три роки тому.
— І вирішив, що неробство — моє покликання, — розсміявся Френк. — Паркере!
Паркер шанобливо витягнувся. Проте пан його вже занурився в глибокий роздум, немов вирішував проблему першорядної важливості, а рука його раз у раз смикала маленькі настовбурчені вусики, які він віднедавна почав відрощувати.
— Паркере, я їду рибалити.
— Так, сер.
— Я виписав кілька вудок. Будь ласка, склади їх і принеси сюди, я хочу оглянути. Я гадаю, що поїхати тижнів на два кудись до лісу — це для мене найкорисніше. Якщо я цього не зроблю, то, без сумніву, почну товстіти і зганьблю весь наш рід. Адже ти чув про сера Генрі? Старого оригінала сера Генрі, пірата і головоріза
[4]
?
— Так, сер. Я читав про нього, сер.
Паркер уже стояв біля дверей і чекав тієї хвилини, коли балакучість молодого пана вичерпається, аби виконати його доручення.
— Авжеж, пишатися тут нічим — старий розбійник!
— О ні, сер! — запротестував Паркер. — Адже він був губернатором на Ямайці і помер у пошані.
— Добре, що його не повісили, — розреготався Френк. — Власне кажучи, тільки він один і ганьбить наш рід, який сам і заснував. Але я ось що хотів сказати: я досить ретельно переглянув усе, що його стосується. Він вельми піклувався про свою постать і, слава Богові, до самої смерті зберіг тонкий стан. Це гарна спадщина, що перейшла й до нас. А от скарбу його ми, Моргани, так і не знайшли; втім, тонкий стан — це дорожче від рубінів. Родова ознака, як казали професори біології, котрі мене навчали.
Запала довга пауза, і Паркер обережно вислизнув з кімнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетної статті про Панаму й з’ясував, що канал відкриють для судноплавства, очевидно, не раніш як за три тижні.
Задзвонив телефон, і за допомогою електричних нервів сучасної високої цивілізації Доля зробила першу спробу простягнути свої щупальця і дістатися до Френка Моргана, що сидів у бібліотеці особняка, вибудованого його батьком на Ріверсайд-драйв.
— Шановна місіс Карузерс, — запротестував він у слухавку, — що б там не було, це просто тимчасовий ажіотаж. “Темпіко петролеум” у повному порядку. Це не спекулятивні папери, а цілком надійне вкладення капіталу. Тримайте їх. Тримайте міцно… Уся справа, напевно, в тім, що якийсь фермер з Міннесоти приїхав до Нью-Йорка і вирішив купити кілька пакетів акцій, бо вони здаються йому солідними, а так воно і є… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. “Темпіко петролеум” — це вам не лотерея і не рулетка. Це — надійне підприємство. Мені б, наприклад, вельми хотілося, аби воно було не таким величезним, — я б тоді міг фінансувати його сам… Та ні, вислухайте мене: зовсім це не жарт! Ми нині замовили тільки цистерн більше ніж на мільйон доларів. Наша залізниця і три нафтопроводи коштують понад п’ять мільйонів. Тільки діючі нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мільйонів доларів, так що нині головне наше завдання — доставити її до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштів. Мине рік чи два, і державні папери порівняно з вашими акціями видадуться справжньою дурницею…