— В’язниця… — пролепетав хлопчисько. — Грінго, той самий, котрого ви мали вчора повісити, підірвав стіну в’язниці. Святі угодники! Діра така велика, як дзвіниця на нашому соборі! і друг грінго, той, котрий схожий на нього і якого мали б повісити завтра, утік разом з ним через цю діру. Той грінго витяг його. Це я бачив на власні очі, і зараз же побіг до вас, сюди, я без упину біг, і віт не забудьте, сеньйоре…
Але начальник поліції вже повернувся до Тореса і нищівним поглядом втупився в нього.
— Так, на вашу думку, цей сеньйор Ріган виявить королівську щедрість, коли заплатить нам з вами ту велику суму, що обіцяв? Та він мусить дати нам уп’ятеро, удесятеро більше: ці грінго ламають наші закони і порядки, і навіть трощать міцні стіни нашої в’язниці…
— Ну, це лише помилкова тривога, пір’їнка, що показує, куди віє вітер і які наміри Френка Моргана, — промурмотав Торес з кислою посмішкою. — Не забувайте, що пораду штурмувати в’язницю давав я.
— У такому разі, це ви і сеньйор Ріган оплатите нам витрати на відновлення в’язниці, — сказав начальник поліції і, помовчавши, додав: — А проте я не вірю, що він це зробив. Це неможливо. Навіть недоумкуватий грінго не зважився б на таке.
Тут у дверях з’явився жандарм Рафаель, з рани на чолі в нього сочилася кров; розштовхуючи рушницею цікавих, котрі вже почали збиратися навколо Тореса і начальника поліції, він став перед своїм шефом.
— Нас розбили, — почав вій. — В’язниця майже вся зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми хоробро кинулися рятувати в’язницю. Проте вона злетіла в повітря. Тисяча фунтів динаміту — це вам не жарт! Я упав без тями, але не випустив рушниці з рук. Коли опритомнів — біля мене були самі мерці! Хоробрий Педро, відважний Ігнасіо, сміливий Августіно — усі, усі лежали мертві! — Рафаелю слід було б сказати: “п’яні як піч”, але натура в нього, як у будь-якого латиноамериканця, була складна, і тому він у трагічних топах змалював катастрофу так, що і вій, і всі інші жандарми поставали героями, як це щиро уявлялося йому. — Вони лежали мертві. Але, може, і не мертві, а тільки контужені. Я поповз. Пробрався до камери цього грінго Моргана. Порожньо. У стіні — величезна діра. Я виповз через неї на вулицю. Бачу: зібралася велика юрба. Але грінго Моргана вже і сліду нема. Я поговорив з одним обшарпанцем, котрий бачив, як це сталося. На них чекали коні. Вони помчали до берега. Там уже стояла під вітрилами шхуна. У Френка Моргана до сідла був прив’язаний мішок із золотом — обшарпанець бачив його на власні очі. Величезний лантух!..
— А діра велика? — запитав начальник поліції. — Діра в стіні?
— Та більша, ніж лантух буде, значно більша, — відповідав Рафаель. — Хоча лантух у грінго величезний — так мені цей обшарпанець сказав. І лантух був прив’язаний у Моргана до сідла.
— Моя в’язниця! — вигукнув начальник поліції; він вихопив кинджал і підніс угору, тримаючи за лезо так, що руків’я, на якому майстерно було вирізано розп’ятого Ісуса, здавалася справжнім хрестом. — Клянуся усіма святими, я буду мстити! О наша в’язниця! Наше правосуддя! Наш закон!.. Коней! Хутко коней! Жандарми, коней, хутко! — Він накинувся на Тореса, хоча той не вимовив ні слова: — До біса сеньйора Рігана! Мені хоча б своє повернути! Мене образили! Зруйнували мою в’язницю! Поглумилися над моїм законом — нашим законом, дорогі друзі! Коней! Коней! Відібрати їх у проїжджих! Та хутчіше ж! Хутчіше!
Капітан Трефезен, власник “Анжеліки”, син індіанки з племені майя
[16]
і негра з Ямайки, походжав по вузькій палубі своєї шхуни, поглядаючи у бік Сан-Антоніо, звідки уже відчалила переповнена людьми шлюпка, і роздумував: чи не втекти йому від цього шаленого американця, що зафрахтував його судно? Або, можливо, розірвати контракт і укласти повий, на суму втричі більшу? Трефезена бентежили суперечливі веління його змішаної крові: як негр, він був схильний до обережності і дотримання панамських законів, а як індіанець — прагнув беззаконня і конфліктів.
Перемогла індіанська кров: капітан наказав підтяти клівер і направив шхуну до берега, щоб швидше підібрати шлюпку, що наближалася. Роздивившись, що всі Солано і Моргани озброєні рушницями, він ледве не пустився навтьоки, кинувши людей напризволяще. Проте коли він побачив на кормі жінку, романтика й жадібність збагачення спонукали його дочекатися і взяти шлюпку на борт, бо він знав, що там, де в справах чоловіків замішана жінка, пахне небезпекою і грішми.
Отже, на борті з’явилася жінка, а разом з нею небезпека і гроші: Леонсія, рушниці і мішок із золотом.
Усе, що знаходилося в шлюпці, не без зусиль потрапило на шхуну — оскільки вітер був слабким, капітан не потурбувався навіть припинити судно.
— Радий вітати вас на борті “Анжеліки”, сер, — широко посміхнувся капітан Трефезен, вітаючись із Френком. — А це хто? — запитав він, киваючи на Генрі.
— Мій друг, капітане, мій гість і навіть родич.
— Насмілюся запитати вас, сер, а що то за джентльмени з такою поспішністю скачуть там берегом?
Френк глянув на групу вершників, котрі мчали піщаним пляжем, безцеремонно вихопив з рук капітана бінокль і спрямував його на берег.
— На чолі їде сам шеф, — повідомив він, звертаючись до Леонсії та її родичів, — а слідом за ним жандарми. — Раптом він скрикнув, потім довго дивився в бінокль і нарешті похитав головою: — Мені здалося, що я побачив з ними нашого друга Тореса.
— З ким, з нашими ворогами?! — не вірячи власним вухам, закричала Леонсія.
Вона згадала, як Торес тільки сьогодні вранці на веранді гасієнди пропонував їй руку і серце та інші послуги.
— Я, певне, помилився, — зізнався Френк. — Вони якось усі збилися в купу. Але шефа я добре розгледів: він скаче попереду.
— А що за суб’єкт цей Торес? — різко запитав Генрі. — Він від самого початку мені не сподобався, а у вас удома, Леонсіє, його завжди радо приймають.
— Прошу пробачення, сер, — вкрадливо перервав їх капітан Трефезен, — і дозвольте ще раз вас запитати, сер: хто ці вершники, що так стрімко скачуть там уздовж берега? Хто вони такі, сер?
— Вони ледве не повісили мене вчора, — розреготався Френк. — А завтра збиралися повісити цього мого родича. Тільки ми їх обдурили. І, як бачите, ми ось тут. А тепер, містере шкіпер; прошу звернути увагу на те, що вітрила наші обвисли. Ми не рухаємося. Чи довго ви збираєтеся стояти тут?
— Містере Морган, сер, — була відповідь, — я з найглибшою пошаною служу вам, як клієнту, що найняв моє судно. Проте мушу довести до відома, що я британський підданий. Король Георг
[17]
— мій король, сер, і йому я, насамперед, зобов’язаний коритися, а також установленим ним законам про плавання в іноземних водах, сер. Мені зрозуміло, сер, що ви порушили закони цієї країни, до берегів якої я доставив вас, — інакше ті охоронці порядку не переслідували б вашу милість із такою наполегливістю. А крім того, мені зрозуміло, що ви хочете, аби я порушив закони мореплавання і допоміг вам утекти. Проте честь зобов’язує мене, сер, залишатися тут доти, доки це маленьке непорозуміння, що, цілком імовірно, сталося на березі, не буде улагоджено на задоволення всіх зацікавлених сторін, сер, а також на задоволення мого законного монарха.
— Піднімай вітрила і виходь у море, шкіпере! — гнівно перервав його Генрі.
— Сподіваюся, ви вибачите мені, сер, але, на жаль, я мушу вам сказати дві речі. По-перше, не ви зафрахтували моє судію; а по-друге, не ви король Георг, якому я присягав служити вірою і правдою.
— Але ж я зафрахтував твоє судно, шкіпере, — добродушно втрутився Френк, що навчився вже ладнати з метисом. — Так будь ласкавий узятися за штурвал і вивести нас із лагуни Чирикви, та, ради Бога, скоріше, а то вітер стихає.
— Але в контракті не зазначено, сер, що “Анжеліка” має порушувати закони Панами і короля Гсорга.
— Я добре заплачу тобі, — пообіцяв Френк, починаючи втрачати терпіння. — Берися за роботу.
— У такому разі, сер, ви згодні укласти зі мною новий контракт на суму утричі більшу?
Френк ствердію кивнув.
— Тоді хвилиночку, сер, я зараз. Я тільки збігаю в каюту візьму папір, аби ми змогли скласти документ.
— О Боже! — застогнав Френк. — Та рушай хоч з місця. Адже ми можемо скласти цей папір і на ходу, не обов’язково під час стоянки. Дивися! Вони стріляють!
Капітан-метис, почувши залп, оглянув розгорнуті вітрила і знайшов дірку від кулі в одному з них.
— Добре, сер, — погодився він. — Ви джентльмен і людина честі. Я вірю вам на слово і сподіваюся, що ви підпишете документ за першої ж нагоди… Гей ви, негри! До штурвала! Хутко! Хутчій, чорні дияволи, послабити грот! А ти, Персівалю, допоможи он там!
Команда миттю підкорилася. Персіваль, завжди усміхнений негр із Кінгстона, а також другий, котрого звали Хуагюм (світло-жовтий колір шкіри і ніжні й топкі, як у дівчини, пальці свідчили про те, що він метис — напівіспанець, папівіндіанець), метнулися послабляти вітрила.
— Дай цьому чорнопикому в зуби, якщо він і далі сперечатиметься, — буркнув Генрі до Френка. — Або доручи це мені, я враз із ним порахуюся.
Але Френк похитав головою.
— Він гарний хлопець, тільки він з ямайських негрів, а ти знаєш, які вони. До того ж у ньому є й індіанська кров. Тож ліпше з ним ладити. Нічого поганого він на думці не має — просто хоче здерти з нас якомога більше: адже він ризикує своєю шхуною, її можуть конфіскувати. Окрім того, у нього манія vo cabularitis
[18]
: він просто лусне, якщо йому не дати побазікати.
До них підійшов Енріко Солано: ніздрі його роздувалися, а пальці нетерпляче тарабанили по рушниці, тим часом як очі раз у раз зверталися до берега, звідки велася безладна стрілянина.
— Я винен перед вами, сеньйоре Морган, — сказав він. до Генрі. — Мене так вразила смерть улюбленого брата Альфаро, що, зізнаюся, від першої миті звинувачував вас у його вбивстві. — Очі старого Енріко спалахнули нищівним гнівом. — Це був справжніq злочин, скоєний якимось боягузом, котрий ударив ножем у спину під покровом ночі. І як це я відразу не зміркував! Але я був невимовно пригнічений, а всі докази свідчили проти вас. Я навіть забув, що моя люба і єдина донька заручена з вами; не подумав, що людина таких моральних якостей — пряма, відважна, мужня — не здатна завдати удару в спину. Я шкодую про свою помилку. Прошу вибачити мені. І я радий знову прийняти вас у нашу родину як майбутнього чоловіка моєї Леонсії.
Доки Генрі Моргана так щиро приймали назад у лоно родини Солано, Леонсія з роздратуванням думала: навіщо її батькові потрібно дотримуватися цього дурного латиноамериканського звичаю і говорити так пишномовно, коли досить було б однієї фрази, міцного рукостискання і відвертого погляду один одному в очі! Якби на місці її батька були Генрі чи Френк, вони, безсумнівно, так і зробили б. Ну чому, чому всі її іспанські родичі люблять висловлюватися так кучеряво й багатослівно, зовсім як цей ямайський негр!
Френк тим часом силкувався робити вигляд, що це нітрохи його не цікавить; проте він усе ж спостеріг, що матрос на ім’я Хуан шепочеться про щось з рештою команди, багатозначно знизує плечима і завзято жестикулює.
РОЗДІЛ VII
— А от тепер ми проґавили обох цих свиней-грінго! — болісно вигукнув Альварес Торес, побачивши, що “Анжеліка” під надутими свіжим вітром вітрилами швидко віддалялася, і кулі з берега вже не могли її дістати.
— Я б, здається, пожертвував собору на три дзвони, — заявив Мар’яно Веркара-і-Іхос, — аби побачити їх за сто ярдів до моєї рушниці ближче. Коли б моя воля, я б так швидко відправив усіх грінго на той світ, що дияволу в пеклі довелося б вивчати англійську мову!
Альварес Торес з досади і невимовного гніву кілька разів ударив кулаком по луці сідла.
— Королева моїх мрій! — ледве не ридаючи, вигукнув він. — Вона поїхала, зникла разом з обома Морганами. Я сам бачив, як вона сходила на шхуну. Що ж я тепер скажу Рігану в Нью-Йорку? Адже якщо шхуна вибереться з лагуни Чирикви, вона може прямим ходом піти в Нью-Йорк. І тоді виявиться, що ця свиня Френк не був відсутнім і місяця, і сеньйор Ріган не захоче нічого нам платити.
— Вони не вийдуть з лагуни Чирикви, — похмуро заявив начальник поліції. — Що я — тупа тварюка, чи що? Ні, я людина. І я знаю, що вони не вийдуть звідси. Хіба я не заприсягся мстити їм? Захід такий, що до ночі вітер, звичайно, вщухне. Погляньте на небо. Бачите ці перисті хмарини? Якщо вітер і зніметься, то невеликий, і напевно з північного сходу. Отже, він їх пожене прямо в Чорерську протоку. А вони ніколи не насміляться ввійти в неї. Цей чорнопикий капітан знає лагуну як свої п’ять пальців. Він спробує зробити гак і обійти Бокас-дель-Торо або проскочити через протоку Картахо. Але в цьому разі ми перехитруємо його. Я теж дещо метикую. Та ще й як метикую! Слухайте. Нам випадає довгий шлях верхи. Ми поїдемо берегом до Лас-Пальмаса. А там зараз капітан Росаро зі своєю “Долорес”.
— Це такий паршивенький старий буксир, який повзе, що його й на весловім човні обженеш? — запитав Торес.
— Але ж уночі вітру не буде, та й райком теж. І ми на цьому буксирі захопимо “Анжеліку”, — заспокоїв його начальник поліції. — Уперед, друзі! Помчали! Капітан Росаро — мій приятель. Він зробить нам будь-яку послугу.
На світанку змучені люди на загнаних конях минули занедбане сільце Лас-Пальмас і під’їхали до занехаяного причалу, біля якого стояв зовсім запущений на вигляд, облізлий буксир, котрий видався їм, проте, найкращим у світі. З труби валив дим — ознака того, що буксир під парами; побачивши це, начальник поліції, незважаючи на втому, вельми зрадів.
— Доброго ранку, сеньйоре капітан Росаро! Радий вас бачити! — привітав він іспанця-шкіпера, старого морського вовка, який, напівлежачи на прядив’яній бухті, сьорбав чорну каву з кухля, цокаючи по ньому зубами.
— Нічого сказати, добрий ранок, коли ця проклята лихоманка всю душу з мене витрясла, — пробурчав капітан Росаро; руки його і все тіло так тремтіли, що гаряча рідина вихлюпувалася з кухля на підборіддя й сивоволосі розхристані груди. — Та візьми ти це, чортова тварино! — крикнув він, жбурнувши кухля разом з його вмістом у хлопчика-метиса, очевидно, його слугу, який не міг стримати сміху.
— Сонце зійде, лихоманка вгамується і щезне, — поштиво сказав начальник поліції, роблячи вигляд, що не помічає поганого настрою капітана. — Ваші справи тут закінчені, ви прямуєте до Бокас-дель-Торо, і ми поїдемо з вами всією компанією, — нам випадає цікава пригода. Ми захопимо шхуну “Анжеліка”, що через штиль не могла уночі вибратися з лагуни, я заарештую безліч людей, і вся Панама заговорить про вашу хоробрість і спритність, капітане, і ви думати забудете про те, що у вас колись була лихоманка.
— Скільки? — навпростець запитав капітан Росаро.
— Скільки? — здивовано повторив начальник поліції. — Це ж державна справа, друже! і ви все одно йдете до Бокас-дель-Торо. Вам це не коштуватиме зайвої лопати вугілля!
— Muchacho!
[19]
Ще кави! — гаркнув шкіпер на хлопчика.
Під час паузи, що настала, Торес, начальник поліції і всі їхні натомлеиі супутники з жадібністю дивилися на гарячий напій, принесений хлопчиком. Капітан Росаро клацав по кухлю зубами, паче кастаньєтами, але усе ж зумів ковтнути кави, не розхлюпавши її, хоча й обпікся при цьому.
Якийсь швед із відсутнім поглядом, у брудному комбінезоні і засмальцьованому кашкеті, на якому значилося “Механік”, виліз із люка, запалив люльку і, присівши на борт, глибоко замислився.
— То скільки ж? — знову запитав капітан Росаро.
— Ліпше відчалюймо, дорогий друже, — сказав начальник поліції. — А потім, коли лихоманка вас облишить, ми обговоримо все: адже ми розумні істоти, а не якась худоба.