— Але тепер торба твоя порожня, — зауважив Генрі.
— Так, і це зараз найбільше для нас лихо, — погодився Френк. — Коли б було більше грошей, вони б ніколи не наздогнали нас. Здається, я надто розщедрився. Я не знав, що цей набрід можна так дешево купити. А тепер я повідомлю вам таке, що ви ойкнете: Торес, сеньйор Торес, сеньйор Альварес Торес, елегантний джентльмен і давній друг родини Солано, очолює погоню разом із шефом поліції! Він лютує, що вони затримуються. Він ледве не посварився із шефом через непослух жандармів. Так, любі мої, він послав шефа до біса! Я чув, як він послав його до біса!
Подолавши миль із п’ять, стомлені коні зупинилися. Стежина в цьому місці спускалася в глибоку, похмуру ущелину і знову звивалася нагору протилежним схилом. Френк наполіг на тому, щоб усі продовжували йти, а сам залишився. Він зачекав кілька хвилин і, давши своїм супутникам піти вперед, пішов за ними, так би мовити, в ар’єргарді. Трохи згодом він вийшов на відкрите місце, де землю вкривали лише густі зарості трави, і з жахом помітив сліди кінських копит, що проступали на дерні. У них зібралася темна масляниста рідина, у якій Френк відразу розпізнав сиру нафту. Це були тільки перші сліди нафти — вона просочувалася сюди зі струмочка, що протікав трохи вище і, очевидно, був відгалуженням головного потоку. А кроків через сто Френк наткнувся і на потік — цілу ріку нафти, яка стікала з такого крутого схилу; якби це була вода, вона утворила б тут водоспад. Та оскільки це була сира нафта, густа, як патока, вона і текла з гори повільно, ніби патока. Тут Френк вирішив улаштувати засідку, щоб не перебиратися через нафтову ріку; він присів на камінь, поклав поруч себе з одного боку рушницю, а з другого — револьвер, скрутив цигарку, запалив і принишк, сподіваючись почути шум кроків переслідувачів.
* * *
У цей час побитий пеон, якому загрожували ще жорстокіші побої, шмагаючи свою і без того вже загнану шкапу, проїжджав ущелиною саме над Френком. Біля нафтової свердловини змучена тварина впала: стусанами він змусив кобилу звестися і заходився так лупити її ціпком, що вона, накульгуючи, кинулася від нього в джунглі. Проте перший день його пригод ще не скінчився, хоч він і не знав цього. Він сів на камінь, підібгавши під себе ноги, щоб не торкатися багна, скрутив цигарку, запалив і почав дивитися на нафту, що витікала зі шпари. Раптом він почув чиїсь голоси і прожогом кинувся в зарості; визирнувши звідти, він побачив двох незнайомих чоловіків. Вони підійшли прямо до шпари і, повернувши за допомогою залізного колеса розподільний клапан, зменшили витікання нафти.
— Досить! — скомандував той, хто, очевидно, був старшим. — Якщо дужче закрутити, труби можуть лопнути від тиску — про це мене застеріг цей інженер-грінго.
Тепер лише маленький струмочок нафти стікав схилом гори. Не встигли ці двоє закінчити роботу, як із лісу виїхав загін вершників, у яких принишклий пеон упізнав свого хазяїна та його сусідів-плантаторів, а також їхніх доглядачів. Для цієї компанії полювання на збіглого пеона було таким же задоволенням, як для англійців — полювання на лисиць.
Ні, нафтовики нікого не бачили. Але плантатор, що їхав на чолі загону, помітив відбитки копит і, пришпоривши коня, помчався по сліду, решта за ним. Пеон вичікував, поки вони поїдуть, палив цигарку і розмірковував. Коли усі зникли, він обережно вийшов зі свого укриття і повернув до краю механізм, що регулює подачу нафти. Під тиском підземних газів нафта забила фонтаном і потекла, як справжня ріка. Пеон прислухався до шипіння, клекотіння, бурчання газу, що виривався зі шпари. Що тут відбувається, він не розумів і зберіг своє життя для подальших пригод лише тому, що спалив останнього сірника, коли припалював цигарку. Даремно обшукав він своє лахміття, вуха й чуб — сірників не було.
Тоді вій, трумфуючи, що гине стільки добра, і, згадавши про стежку на дні каньйону, майнув униз, де натрапив на Френка з револьвером у руці. Пеон із жахом упав на свої поранені, обдерті коліна і почав благати помилування в людини, яку він дічі сьогодні зрадив. Френк дивився на нього і не пізнавав: лице пеона було все подряпане, кров запеклася і перетворила його на подобу маски.
— Amigo, amigo
[23]
, — белькотав він.
Унизу, де пролягаа стежка, почувся шум зрушеного чиєюсь ногою каміння. І в ту ж мить Френк упізнав у цій жалюгідній людській подобі пеона, якому він віддав добру половину віскі зі своєї фляги.
— Ну, amigo, — сказав йому Френк місцевою говіркою, — схоже, вони женуться за тобою?
— Вони уб’ють мене, вони закатують мене на смерть, вони страшенно розгнівані, — белькотів горопаха. — Ви мій єдиний друг, мій батько і моя мати! Врятуйте мене!
— Ти вмієш стріляти? — запитав його Френк.
— Я був мисливцем у Кордильєрах, сеньйоре, поки не потрапив у рабство.
Френк дав йому револьвер, жестом показав, де сховатися, і звелів стріляти тільки тоді, коли він буде певен, що не схибить. А про себе Френк подумав: “У Терітауні зараз на кортах уже грають у гольф. А місіс Белінгем сидить, напевно, на веранді клубу і розмірковує, чим розплачуватися за три тисячі програних фішок, і благає Бога, щоб послав їй щастя. А я… я стою тут, Боже мій, і шлях мені перепиняє нафта…”
Його роздуми раптом урвалися появою начальника поліції, Тореса і жандармів. Френк відразу вистрілив, і вони миттєво зникли з очей. Він навіть не міг сказати, чи зачепила когось його куля, чи переслідувачі просто відступили. Вони, очевидно, не збиралися атакувати, а вирішили просуватися вперед, ховаючись за деревами. Френк і пеон також сховалися за скелями в чагарнику, раз у раз змінюючи місце.
За годину в рушниці Френка залишився єдиний патрон. У пістолеті в пеона завдяки настанові й погрозам Френка було два патрони. Але годину вони все ж виграли для Леонсії та тих, хто з нею; до того ж Френк був свідомий того, що він будь-коли може перебрести нафтову річку і зникнути. Отже, все було не так уже й кепсько, та несподівано нагорі з’явився ще один загін вершників, котрі, спускаючись схилом, почали стріляти з-за дерева. Це були плантатор і його друзі, які шукали пеона-втікача, але Френк подумав, що то ще якийсь поліцейський загін, посланий у погоню за ним; до того ж вогонь вершників, здавалося, підтверджував його припущення. Пеон підповз до Френка і віддав йому пістолет, показавши, що в ньому залишилося всього два патрони, а замість нього попросив коробку сірників. Потім він жестом звелів Френку перейти через ущелину і видертися на гору. Туманно здогадуючись про намір пеона, Френк підкорився і, зі своєї нової, більш вигідної позиції, випустивши останню кулю з рушниці в загін, що наближався, змусив його відступити назад в ущелину.
Наступної миті нафтова ріка, у яку пеон кинув запаленого сірника, перетворилася на вогненну ріку. Ще за мить із нафтової шпари на горі в повітря шугонув стофутовий огненний стовп газу. А ще за мить вогненний потік понісся вниз ущелиною, прямо на Тореса і жандармів.
Знемагаючи від жару палаючої нафти, Френк і пеон вибралися схилом на самий верх, обійшли палаючу нафту і знову стежкою побігли вперед.
РОЗДІЛ X
Поки Френк і пеон благополучно бігли далі, ущелина, по дну якої текла нафта, уже перетворилася на палаюче річище, а тому начальникові поліції, Торесу і жандармам не залишалося нічого іншого, як дертися нагору стрімким схилом. Плантатор і його друзі теж змушені були повернути назад і дертися нагору, аби уникнути розбурханого полум’я.
Пеон раз у раз оглядався через плече і нарешті з радісним криком указав на другий стовп чорного диму, що здійнявся в повітря за тим місцем, де горіла перша шпара.
— Ще! — радів вій. — Там є ще шпари! І всі вони будуть горіти. Так і треба всій їхній породі! Вони мені заплатять за побої, що я від них зазнав. Знаєте, там далі є ціле озеро нафти, навіть море, завбільшки з Юкатан.
Френк згадав, що плантатор говорив йому про нафтове озеро, що містило щонайменше п’ять мільйонів барелей нафти, яку досі не було можливості перегнати до моря для навантаження на судна; нафта ця зберігалася прямо під голим небом у природній улоговині, обгородженій земляною дамбою.
— Скільки ти коштуєш? — раптом запитав він пеона.
Той не зрозумів.
— Скільки коштує твій одяг — усе, що на тобі є?
— Половину песо… ні, навіть половину половини песо, — сумно зізнався пеон, оглядаючи те, що залишилося від його лахміття.
— А що в тебе ще є?
Бідолаха розвів руками на знак своєї повної убогості і гірко додав:
— У мене немає нічого, крім боргів. А винен я дві сотні і п’ятдесят песо. Я до самої смерті цих боргів не спекаюся, як хворий на рак. Саме через них в рабстві у плантатора.
— Гм! — Френк не зміг стримати усмішки. — Виходить, ти коштуєш двісті п’ятдесят песо. Це все одно що нічого; це навіть не цифра, а абстрактна негативна величина, що існує лише в уяві математика. І ось ти спалюєш зараз нафти на мільйони песо. А якщо ґрунт тут м’який і нафтопровід підтікає, то може зайнятися все нафтове море, — а це вже мільярд доларів збитку. Знаєш, ти не абстрактна величина в двісті п’ятдесят доларів — ти справжній hombre!
З цього неон не зрозумів нічого, крім слова “hombre”.
— Я людина, — гордовито сказав він, випинаючи груди і підводячи свою закривавлену голову. — Так, я hombre, я — майя.
— Хіба ти індіанець із племені майя? — засумнівався Френк.
— Наполовину, — знехотя зізнався пеон. — Мій батько — той справжній майя. Він жив у Кордильєрах, але жінки майя не подобалися йому. І ось він закохався в метиску з tierra caliente
[24]
. Від неї народився я, але потім вона пішла від батька до негра з Барбадосу, а мій батько повернувся в Кордильєри. Мені теж, як і батькові, судилося закохатися в метиску з tierra caliente. Вона вимагала грошей, а я так кохав її, що зовсім збожеволів і запродався за двісті песо. З того часу я більше не бачив ні її, ні грошей. Ось уже п’ять років, як я пеон. П’ять років я був рабом і знав тільки побої, і що ж? Тепер мій борг зріс, і вже не двісті, а двісті п’ятдесят песо.
Поки Френк Морган і багатостраждальний нащадок племені майя пробиралися вглиб Кордильєр, прагнучи нагнати своїх, а нафтові поля Юкатана палахкотіли, викидаючи в повітря чорні клуби диму, десь далеко, в самому серці Кордильєр, назрівали події, які мали звести разом і переслідуваних, і переслідувачів: Френка, Генрі, Леонсію, її рідних і пеонів, з одного боку, а з другого — плантаторів, загін жандармів на чолі з начальником поліції та Альвареса Тореса, якому не терпілося швидше домогтися не тільки обіцяних Ріганом грошей, а й руки Леонсії Солано.
У печері сиділи чоловік і жінка. Жінка-метиска була молода і вродлива. Вона читала вголос при світлі дешевенької гасової лампи, у руках у неї був переплетений у телячу шкіру том творів Блекстона
[25]
іспанською мовою. І чоловік, і жінка були босі, одягнені в ряси із відлогами, але без рукавів. У жінки відлога була відкинута назад, відкриваючи її густе чорне волосся, розсипане по плечах. А в старого відлога була насунута на чоло, як у ченця. Його обличчя аскета, з гострими рисами, виразне й одухотворене, дихало силою — таке обличчя могло бути тільки в іспанця. Напевно, таке саме обличчя було і в Дон Кіхота. Тільки очі старого були закриті вічною пітьмою сліпоти. Ніколи він не міг би побачити вітряка і стати до бою з ним.
Він сидів у позі роденівського “Мислителя” і неуважно слухав читання вродливої метиски. Але він зовсім не був мрійником, і не в його натурі було боротися з вітряками, як це робив Дон Кіхот. Незважаючи на сліпоту, що закривала від нього світ непроникною завісою, це був діяльний чоловік і душа в нього не була сліпа: він безпомилково проникав у глиб речей і явищ, так само як і в людські серця, умів бачити і таємну порочність, і чисту шляхетність.
Рухом руки він зупинив метиску і почав міркувати вголос про прочитане.
— Закони, створені людьми, — повільно, але переконано вимовив він, — зводяться в наші дні до змагання розуму. Вони ґрунтуються не на справедливості, а на софістиці. Закони створювалися для блага людей, але в тлумаченні їх і застосуванні люди пішли хибним шляхом. Вони взяли дорогу до мети за саму мету, метод дії — за остаточний результат. І все ж закони є закони, вони необхідні, вони корисні. Але в наші дні їх застосовують абияк. Судді й адвокати мудрують, змагаючись один з одним у спритності розуму, вихваляються своєю вченістю і зовсім забувають про позивачів і відповідачів, котрі платять їм і чекають від них не спритності і вченості, а безпристрасності і справедливості.
І все-таки старий Блекстон має рацію. В основі законів, як наріжний камінь, на якому будується цитадель правосуддя, лежить гаряче і щире прагнення чесних людей до безпристрасності і справедливості. Але що ж говорить із цього приводу Вчитель? “Судді й адвокати виявилися досить винахідливими”. І закони, створені для блага людей, були настільки винахідливо перекручені, що тепер вони вже не служать захистом ні скривдженому, ні кривднику, а лише загребущим суддям та ненаситним адвокатам, котрі прагнуть слави і наживають собі багатство, коли їм щастить довести, що вони розумніші за своїх супротивників і навіть самих суддів, які виносять вирок.
Він замовк і задумався в тій самій позі роденівського “Мислителя”, ніби зважуючи долю світу; метиска сиділа й чекала знаку, аби відновити читання. Нарешті, вийшовши з глибокого роздуму, старий заговорив:
— Але в нас тут, у Панамських Кордильєрах, закон зберігся у всій своїй недоторканності — справедливий, безсторонній. Він служить не комусь одному і не тільки багатіям. Справедливому судді більше личить полотняний одяг, аніж тонке сукно. Читай далі, Мерседес. Блекстон завжди правий, коли його правильно читати. По-твоєму, це парадокс? Так! Але, до речі, усі сучасні закони теж парадокс. Читай же далі! Блекстон — це основа людського правосуддя, але — Боже! — скільки хитромудрості пускають у хід розумні люди, щоб прикрити ім’ям Блекстона те зло, яке вони чинять.
Хвилин через десять сліпий філософ підвів голову, понюхав повітря і жестом зупинив дівчину. Наслідуючи його, вона теж втягнула в себе повітря.
— Може, це лампа, о Справедливий? — розмірковувала вона.
— Ні, це горить нафта, — заперечив сліпий. — Лампа тут ні до чого, бо горить десь далеко. Мені ще вчулися постріли в ущелині.
— А я нічого не чула… — почала було метиска.
— Доню моя, зрячі не мають потреби в такому гострому слуху, як я. В ущелині стріляли. Нехай мої діти з’ясують, у чому річ, і повідомлять мені.
Шанобливо вклонившись старому, який хоч і не бачив її, але звик за допомогою слуху розрізняти кожний її порух і тому знав, що вона вклонилася, молода жінка підняла полог з ковдр і вийшла з печери. Біля входу сиділи два пеони. У кожного була рушниця і мачете, а при поясі ножі. Дівчина передала їм наказ; обоє підхопилися і вклонилися, але не їй, а тому невидимому, хто віддав наказ. Один з них постукав мачете по каменю, на якому щойно сидів, потім приклав до нього вухо і прислухався. Камінь цей прикривав рудну жилу, що тяглася через усю гору і виходила в цьому місці на поверхню. А за горою, на протилежному схилі, в орлиному гнізді, з якого відкривалася чудова панорама Кордильєр, вартував інший пеон. Він припав вухом до такої ж брили кварцу і відстукав відповідь своїм мачете. Потім підійшов до високого напівзасохлого дерева, що стояло за кілька кроків від нього, всунув руку в дупло і смикнув там за мотузку, немов дзвонар на дзвіниці;
Але ніякого звуку не почулося. Замість цього могутня гілка, що відгалужувалася на зразок семафорної стрілки від головного стовбура на висоті п’ятдесяти футів, звелася вгору, а потім униз, як це буває на семафорі. За дві милі від нього, на гребені гори, йому відповіли за допомогою такого ж дерева-семафора. А ще далі, униз по схилах, заблискали ручні дзеркала, відбиваючи сонячні промені і за допомогою їх передаючи наказ сліпого з печери. І незабаром уся ця частина Кордильєр заговорила умовними знаками, передаючи їх рудними жилами, сонячними відблисками та рухливими гілками.