— Кістки мешканців tierra caliente, два ідоли, два величезні смарагди, два таких же рубіни і ми самі — це все, що тут є, — дійшов висновку Френк. — Нам залишається тільки ось що: по-перше, піти назад, привести сюди Рікардо разом з мулами й біля входу до печери стати табором, а по-друге, доставити сюди старого джентльмена з його священними вузликами, навіть якщо нам доведеться нести його.
— Ти зажди тут з Леонсією, а я повернуся і приведу їх, — запропонував Генрі, після того як вони, пройшовши довгими коридорами і минувши шеренги мерців, вийшли нарешті з печери на яскраве сонячне світло.
А в цей час на співучих пісках пеон і його батько продовжували стояти навколішках у колі, накресленому старим. Ішов сильний тропічний дощ, і пеон весь тремтів від холоду, а старий продовжував молитися, не задумуючись над тим, чи витримає його тлінне тіло такий дощ і такий вітер. Саме тому, що пеону було тривожно і моторошно, він і помітив те, що вислизнуло від уваги його батька. Спочатку він побачив Альвареса Тореса і Хосе Манчено, що вийшли з джунглів і крадькома пробиралися через піски. А потім побачив диво. Воно полягало в тому, що Торес і Манчено спокійно йшли по піску — і пісок мовчав. Коли вони зникли, пеон боязко доторкнувся пальцем до піску, але ніяких моторошних звуків не виникло. Він тикнув пальцем глибше, але було тихо; так само було тихо, навіть коли він став бити по піску всією долонею: злива позбавила пісок голосу.
Пеон розштовхав батька і змусив його відірватися від своїх молитов:
— Пісок більше не кричить. Він німий, як могила. Я бачив, як ворог багатого грінго пройшов по піску. Але ж він надто грішна людина, цей Альварес Торес, і все-таки пісок мовчав. Пісок помер. У нього немає більше голосу. А там, де можуть йти грішники, ми з тобою, батьку, теж можемо пройти.
Старий індіанець тремтячим вказівним пальцем заходився креслити в колі кабалістичні знаки — пісок не видавав жодного звуку; він мовчав, навіть коли старий спробував креслити і за межами кола. Пісок відволожився, а піски можуть співати, лише коли їх прогріє сонце. Пальці старого забігали по вузликах священного грона.
— Тут сказано, — повідомив він, — що, коли пісок перестає говорити, можна спокійно йти далі. Досі я свято виконував усі веління нашого бога. Слухатимемо його й надалі, а тому ходімо, мій сину.
І вони пішли настільки швидко, що незабаром вийшли зі смуги пісків і майже наздогнали Тореса і Манчено, а ця гідна пара, забачивши їх, сховалася в кущах. Пропустивши старого із сином вперед і тримаючись на певній відстані, вони рушили за ними. Тим часом Генрі, що вибрав значно коротший шлях, розминувся як з першою, так і з другою парою,
РОЗДІЛ XV
— І все ж даремно я залишився в Панамі. Це було помилкою і проявом слабості з мого боку, — казав Френк Леонсії.
Вони сиділи поруч на каменях біля входу до печери, чекаючи на повернення Генрі.
— Невже нью-йоркська біржа так вас цікавить? — кокетливо піддражнюючи його, запитала Леонсія.
Але слова ці були лише частково продиктовані кокетством; головне, Леонсії хотілося виграти час. Вона боялася залишатися наодинці з цим чоловіком, якого вона так кохала. Але Френк не хотів чекати.
— Я людина відверта, Леонсіє. Я кажу те, що думаю, — коротко і прямо…
— Чим ви і відрізняєтеся від нас, іспанців, — перервала вона його. — Ми найпростіші думки любимо вбирати в пишні слова.
Проте Френк вів далі:
— Ось ви, Леонсіє, саме й належите до таких хитрюг. Я говорю щиро і відверто, як і личить чоловікові. А ви хитруєте й пурхаєте, ніби метелик, аби уникнути сачка, — це, слід визнати, властиво жінкам, — і мені треба було цього чекати. І все ж це несправедливо… щодо мене. Адже я прямо викладаю вам, що в мене на серці, і ви це добре розумієте. А самі нічого не кажете мені про свої почуття. Ви хитруєте і викручуєтеся. І я вже просто нічого не розумію. Отже, ви ставите мене в невигідне становище. Ви ж знаєте, що я кохаю вас. Я вам відверто в цьому зізнався. А ви сказали щось?
Леонсія сиділа червона, опустивши очі, і не знала, що сказати.
— Ось бачите, — не вгавав Френк. — Ви мені не відповідаєте! Ви ставитеся до мене привітно і тому здаєтеся мені привабливішою, аніж колись, і все ж ви лукавите, і нічого не кажете про свої почуття і наміри. Чому? Тому що ви жінка чи тому що іспанка?
Його слова схвилювали Леонсію. Проте, над силу зберігаючи цілковиту незворушність, вона спокійно подивилася на нього і так само спокійно вимовила:
— Я можу бути англійкою, американкою чи ким завгодно, але я вмію прямо дивитися на речі і називати їх своїми іменами. — Вона помовчала, холоднокровно обмірковуючи, що сказати далі, і настільки ж холоднокровно продовжувала: — Ви докоряєте за те, що, сказавши мені про своє кохання, не почули бажаної відповіді. Так, я кохаю вас.
Він простягнув до неї руки, але вона відсунулася від нього.
— Заждіть! — владно сказала вона. — Хто ж з нас поводиться як жінка… або як іспанка? Адже я ще не скінчила. Я кохаю вас. І я пишаюся цим. Але це не все. Ви запитали мене про мої почуття і наміри. На запитання про почуття я відповіла. А щодо намірів, то ось вам моя відповідь: я збираюся побратися з Генрі.
Така англосаксонська прямолінійність приголомшила Френка, і він через силу вичавив із себе:
— Але, заради Бога, поясніть чому?
— Тому що я кохаю Генрі, — відповіла вона, сміливо дивлячись йому в очі.
— Але ви ж… ви ж кажете, що кохаєте мене? — тремтячим голосом вимовив він.
— Вас я теж кохаю. Я кохаю вас обох. І я зовсім не така вже непорядна жінка — принаймні так мені завжди здавалося. І досі так здається, хоч розум і підказує мені, що доброчесна жінка не може кохати одночасно двох чоловіків. Ну й гаразд. Виходить, я погана — така вже я народилася, нічого не вдієш.
Вона замовкла, але Френк усе ще не міг вимовити й слова.
— То хто ж з нас тепер англосакс? — запитала вона з легкою посмішкою, чи то кидаючи йому виклик, чи то тішачись з його замішання. — Я сказала вам, не хитруючи і без ухилень, про свої почуття і наміри.
— Але це безглуздо! — гаряче запротестував він. — Не можете ж ви, кохаючи мене, побратися з Генрі!
— Очевидно, ви мене не зрозуміли, — з докором сказала Леонсія. — Я збираюся побратися з Генрі. Я кохаю вас. І Генрі теж кохаю. Але не можу ж я одружитися з вами обома! Це заборонено законом. А тому я вийду заміж тільки за одного з вас. І я зупинила свій вибір на Генрі.
— Тоді чому… чому ж ви умовляли мене залишитися? — запитав він.
— Тому що я кохаю вас. Адже я вже сказала вам!
— Якщо ви будете повторювати це, я збожеволію! — вигукнув Френк.
— Мені самій іноді здається, що я божеволію, — сказала вона. — Якщо ви вважаєте, що мені легко зберігати англосаксонську витримку, то помиляєтеся. Зате жоден англосакс, навіть ви, якого я так кохаю, не може ставитися до мене з презирством за те, що я ховаю в душі якісь ганебні почуття. Мені здається, що краще просто сказати вам про це. Якщо, по-вашому, це риса англосаксів — що ж, вважайте так. Але, можливо, це риса іспанців чи щось суто жіноче, властиве особисто мені, як представниці родини Солано, — мені все одно, думайте як хочете, тому що — так! — я іспанка, я жінка… І я представниця іспанської родини Солано, хоч і не жестикулюю, коли говорю, — жартівливо додала вона після недовгої паузи.
Френк тільки хотів було щось сказати, як Леонсія шикнула на нього, і обоє прислухалися: у чагарнику почувся шурхіт — хтось, очевидно, наближався до них.
— Послухайте! — швидко прошепотіла вона і благаючим жестом доторкнулася до його ліктя. — Я буду востаннє англосаксонкою і скажу вам усе. А потім завжди буду хитрувати і крутити, як це властиво, по-вашому, іспанкам, і мені в тому числі. Отже, слухайте: я кохаю Генрі, це правда. Але вас я кохаю більше, набагато більше. Я вийду заміж за Генрі… тому що кохаю його і пов’язана з ним клятвою. І все ж вас я завжди буду більше кохати.
Перш ніж Френк устиг щось заперечити, з чагарнику, прямо на них, вийшли старий жрець майя і його сип. Очевидно, навіть не помітивши Френка і Леонсію, жрець упав на коліна і вигукнув іспанською:
— Уперше мої очі бачать очі Чіа!
Він перебрав пальцями вузлики священного грона і почав молитися мовою майя. І коли б присутні могли розуміти його, то вони почули б таке:
— О безсмертна Чіа, велика дружино божественного Хцатля, який створив суще з небуття! О безсмертна дружино Хцатля! Ти, що є матір’ю злаків, божественна серцевина проростаючого зерна, богиня дощу і плідних сонячних променів! Ти, що живиш насіння, корені і плоди, необхідні для підтримки життя людини! О славетна Чіа, чиї вуста шепочуть на вухо Хцатля! До тебе смиренно звертається із молитвою твій жрець! Будь поблажлива до мене і всемилостива. Відкрий золотим ключем із твого рота вухо Хцатля. Дозволь твоєму вірному жерцю дістатися до скарбу Хцатля… Не для себе прошу, о Богине, а для сина мого, котрого врятував грінго. Твої діти — плем’я майя — зникають із землі. Їм тепер уже не потрібні скарби. Я твій останній жрець. Разом зі мною помре і те, що людям відомо про тебе і про твого великого чоловіка, чиє ім’я я вимовляю лише пошепки, упавши ниць. Почуй мене, о Чіа, почуй мене! Я падаю до твоїх ніг ниць!
Близько п’яти хвилин старий жрець лежав, розпростершись на камені, здригаючись від судом, ніби епілептик, а Леонсія і Френк з цікавістю дивилися на нього, поглинуті урочистістю молитви, дарма, що вона була їм незрозумілою.
Не чекаючи на Генрі, Френк знову зайшов до печери. Він і Леонсія йшли попереду, показуючи старому жерцю дорогу. А старий, не перестаючи перебирати свої вузлики і щось шепотіти про себе, сунув за ними, тим часом як пеон залишився на варті біля входу. Коли вони підійшли до мумій, жрець благоговійно спинився — не стільки через мумії, скільки через священні вузлики.
— Тут ось що сказано, — поважно мовив він, вибираючи один із них. — Це були лихі люди, розбійники. Їхня доля — завжди стояти біля порога печери, де схована таємниця племені майя.
Френк швиденько провів старого повз купу кісток його батька і завів до другої печери, де старий майя відразу ж розпростерся перед двома ідолами і довго і гаряче молився. Потім він уважно оглянув вузлики священного грона і повідомив Френку й Леонсії те, що прочитав мовою майя. Френк знаком показав, що вони нічого не зрозуміли. Тоді старий повторив ламаною іспанською мовою:
— “З вуст Чіа до вуха Хцатля” — так говорять вузли.
Френк вислухав цю загадкову фразу, зазирнув у темний отвір рота богині, вставив вістря свого мисливського ножа в замкову шпару у величезному вусі бога, постукав по каменю руків’ям ножа і помітив, що статуя порожниста. Потім він повернувся до статуї Чіа і, постукавши по пій ножем, переконався, що вона теж порожниста. Але тут старий майя пробурмотів:
— “Ноги Чіа спочивають над порожнечею”.
Френк, зацікавившись цим, змусив старого перевірити свої слова на вузликах.
— Її ноги справді величезні, — засміялася Леонсія, — але під ними міцна кам’яна підлога, а не порожнеча.
Френк штовхнув богиню рукою, виявилося, що вона легко зрушується з місця. Обхопивши її, він почав її ривками пересувати.
— “Для дужих і безстрашних ноги Чіа зрушаться з місця”, — прочитав жрець. — Але далі три вузли говорять: “Стережися! Стережися! Стережися!”
— Ну, будемо сподіватися, що ця порожнеча мене не вкусить, — розсміявся Френк, випускаючи зі своїх обіймів богиню, котру вдалося зрушити на добрий ярд. — Отже, старенька, постій тут трішки чи посидь, відпочинь. Адже ноги в тебе, напевно, натомилися, стоячи стільки століть над порожнечею!
Вигук Леонсії змусив Френка глянути на те місце, де тільки що стояла Чіа. Ступнувши назад, він ледве не впав у яму, яку досі прикривали ноги богині. Виявилося, що в скелі видовбаний круглий отвір діаметром у цілий ярд. Даремно намагався Френк визначити глибину ями, кидаючи вниз запалені сірники: вони гасли, не досягши дна.
— Справді, схоже, що тут бездонна прірва, — зауважив Френк, кидаючи вниз камінчик.
Минуло кілька секунд, перш ніж вони почули, як він стукнув об щось.
— Адже й це, мабуть, ще не дію, — сказала Леонсія. — Камінь міг вдаритися об якийсь бічний виступ скелі і навіть міг там залишитися.
— Ну вже ось ця штука дасть нам точну відповідь, — сказав Френк і, схопивши стародавній мушкет, що валявся серед кісток на підлозі, хотів було кинути його вниз.
Але старий зупинив його:
— Священні вузли говорять: “Хто зазіхне на священну порожнечу під ногами Чіа. умре наглою і страшною смертю”.
— А я зовсім і не мав наміру зазіхати на священну порожнечу, — посміхнувся Френк, відкидаючи мушкет. — Але що ж нам тепер робити, старий? Легко сказати: “З вуст Чіа до вуха Хцатля”, а як це виконати? Помацай-но старенький, пальцями священні вузлики і дізнайся, як і що.
А для сина жерця — пеона з пораненими коліньми — настала остання мить. Сам того не підозрюючи, він востаннє бачив сонце, Що б не трапилося цього дня, які б зусилля він не робив, аби уникнути своєї Долі, цей день був останнім у його житті. Коли б залишився він на сторожі біля входу до печери, його, безсумнівно, убили б Торес і Манчено, які стежили за ним.
Але замість того, щоб вартувати, боязкий і обережний пеон вирішив піти подивитися, чи немає поблизу яких-небудь ворогів. Так він уник смерті при світлі дня під відкритим небом. Але годинникові стрілки його життя рухалися, і уготований наперед йому кінець їй на мить не віддалила й не наблизила Доля.
Поки він обстежував місцевість, Альварес Торес і Хосе Манчено досягли входу в печеру. Величезні очі Чіа, викладені перламутром на скелі, виявилися занадто великим випробуванням для марновірного кару.
— Ти йди туди, — сказав він Торесу, — а я залишуся тут чатувати.
І Торес, у жилах якого текла кров його предка, що століття вистояв у шерензі мумій, зайшов до печери майя так само сміливо, як колись його предок.
Ледве він зник, як Хосе Манчено, котрий не боявся по-зрадницькому убити будь-яку людину, але був надзвичайно заляканий незрозумілими для нього явищами природи, забув свій обов’язок вартового й охоронця і поспішно зник у хащах. Тим часом пеон, переконавшись, що навколо немає зловмисників, і згораючи бажанням довідатися від батька таємниці майя, повернувся на своє колишнє місце. Тут він теж нікого не знайшов і зайшов у печеру, не знаючи, що йде слідом за Торесом.
А той просувався тихо й обережно з остраху відкрити свою присутність тим, кого він вистежував. Його трохи затримав парад мерців. Він з цікавістю взявся розглядати цих людей, що ввійшли в історію і для яких історія зупинилася тут, у передпокої святилища майя. Особливо зацікавила Тореса мумія, яка замикала шеренгу, її схожість із ним самим була надто помітна, щоб не впасти йому в очі, і він відразу здогадався, що це його далекий предок.
Він усе ще в роздумі розглядав мумію, як почув звук кроків і озирнувся, шукаючи, куди б заховатися. Йому спав на думку диявольський плай. Знявши шолом з голови свого предка, він надів його собі на голову, потім загорнувся в його зотлілий плащ, озброївся величезною шпагою і взув ботфорти, які ледве не розвалилися при цьому. Потім він дбайливо, майже з ніжністю, поклав голу мумію на спину, за пішими муміями — туди, де згорталися сутінки. Проробивши все це, він зайняв місце мумії, що замикала шеренгу, поклав руку на руків’я меча і завмер у тій же позі, у якій стояв його предок.
Живими залишалися тільки його очі, які стежили за пеоном, котрий повільно і боязко просувався між подвійною шеренгою мерців. Порівнявшись із Торесом, пеон раптом зупинився і, витріщивши очі, забурмотів одну з молитов майя. Торесу, перед яким він стояв, не залишалося нічого іншого, як слухати заплющившись і здогадуватися про те, що відбувається. Почувши, що пеон пішов далі, Торес поглянув у його бік. Пеон саме зупинився, не насмілюючись завернути у вузький прохід. Користуючись нагодою, Торес заніс меча, готуючись завдати удару, який розтрощив би череп пеона.