— І я такої думки, хоча в мене є підстави припускати, що скарб сховано десь на материку. Адже в давнину люди мали звичку зазначати довготу і широту з відступом на кілька градусів.
— Атож, якщо на карті позначено десять градусів північної широти і дев’яносто східної довготи, це цілком може означати дванадцять градусів північної широти і дев’яносто два східної довготи, — ствердив Френк. — А може означати і вісім градусів північної широти і вісімдесят вісім східної довготи. Пірати тримали поправки в голові, і якщо вмирали раптово, а це було їхнім звичаєм, то секрет умирав разом з ними.
— Я вже майже вирішив перебратися на острів Бика і всіх цих ловців черепах вигнати звідти на материк, — продовжував Генрі. — А потім мені раптом здалося, що, мабуть, починати краще з материка. У тебе теж, напевно, є свої ключі для пошуків скарбу?
— Звичайно, — кивнув Френк. — Але знаєш, мені хотілося б узяти назад свої слова щодо поділу.
— То бери, — підохотив його Генрі.
— Ну, тоді беру!
І, скріплюючи свою угоду, вони міцно потисли один одному руки.
— “Морган і Морган” — компанія усього з двох осіб, — розсміявся Френк.
— Актив: усе Карибське море, іспанські колонії на материку, більша частина Центральної Америки, скриня, набита нікуди не придатним мотлохом, і безліч ям, викопаних у землі, — підхоплюючи жарт, продовжував Генрі. — Пасив: зміїні укуси, грабіжники-індіанці, малярія, жовта лихоманка…
— І красиві дівчата, що спочатку цілують зовсім незнайому людину, а потім тикають їй у живіт блискучим срібним револьвером, — додав Френк. — Я зараз розповім тобі одну цікаву історію. Позавчора я приплив на шлюпці до материка. Не встиг висадитися на берег, як до мене підскочила найвродливіша на світі дівчина і потягла за собою в джунглі. Я вирішив, що вона або збирається з’їсти мене, або одружитися зі мною. Але що саме — зрозуміти не міг. І, перш ніж я встиг це з’ясувати, як ти гадаєш, що зробила ця чарівна особа? Сказала щось досить непорядне про мої вуса і, пригрозивши револьвером, погнала назад до човна. А там заявила, щоб я негайно їхав і ніколи більше не повертався або щось подібне.
— А де ж це трапилося? — запитав Генрі, весь перетворившись на слух.
Але Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помітив підвищеного інтересу співрозмовника.
— На протилежному боці лагуни Чирикви, — відповів він. — Я довідався потім, що це родовий маєток сімейства Солано. Ну і люди ж — справжній порох! Але я ще не все тобі розповів. Слухай. Спочатку, виходить, ця особа потягла мене в зарості й образливо відгукнулася про мої вуса, потім, загрожуючи револьвером, погнала мене назад до човна. А під кінець побажала дізнатися, чому я її не поцілував. Ні, чув ти щось подібне?
— І ти поцілував її? — запитав Генрі, і рука його мимоволі стиснулася в кулак.
— А що залишалося робити бідолашному чужоземцю в чужому краї? Дівчисько було прегарненьке!..
Наступної миті Френк схопився на рівні і, прикривши рукою щелепу, ледве встиг відбити удар могутнього кулака Генрі.
— Я… я… вибач, будь ласка, — промимрив Генрі, важко опускаючись на стародавню морську скриньку. — Я ідіот — знаю, але нехай мене повісять, бо я не можу дозволити…
— Ну ось, знову, — з докором перебив його Френк. — Ні, ти справді навіжений, як і всі в цій божевільній країні. Щойно ти перев’язував мені рану на голові, а тепер готовий знести цю саму голову з пліч. Поводишся не краще, аніж те дівчисько, що спочатку розцілувало мене, а потім стало тикати револьвером у черево.
— Правильно! Лай мене, я заслужив цього, — сумно мовив Генрі і відразу мимоволі знову спалахнув: — Біс би тебе забрав, адже це була Леонсія!
— Ну і що з того, що Леонсія? Або Мерседес? Або Долорес? Невже, коли хлопець поцілував гарненьке дівчисько, та ще під дулом револьвера, це дає право якомусь пройдисвіту в брудних парусинових штанях знести йому голову з пліч?
— А якщо гарненьке дівчисько заручене з пройдисвітом у брудних парусинових штанях?..
— Не може бути!.. — палко перервав його Френк.
— Так, і цьому обшарпанцю, — продовжував Генрі, — не досить приємно чути, що його наречена цілувалася з пройдисвітом, якого вона ніколи не бачила до того, як він висадився зі шхуни якогось сумнівного ямайського негра.
— Виходить, вона гадала, що це ти, — задумливо мовив Френк, починаючи розуміти, як усе те сталося. — Я не ображаюся за те, що ти скипів, хоча, мушу сказати, характер у тебе препоганий. Це ж учора ти збирався відрізати мені вуха, чи не так?
— У тебе теж вдача не краща, Френку. Як ти насідав, аби я відрізав тобі вуха, коли я поклав тебе на лопатки, ха-ха!
І обоє весело розреготалися.
— Це характер старого Моргана, — сказав Генрі. — Він, судячи з переказів, був задерикуватий, як чорт.
— Та, напевно, не задерикуватіший від цих Солано, з якими ти збираєшся породичатися. Там майже все сімейство висипало на берег і явно хотіло зрешетити мене, поки я гріб до шхуни. А твоя Леонсія схопила свою гармату і пригрозила довгобородому, вочевидь, батькові, мовляв, пристрелить його, якщо він не припинить стріляти в мене.
— Б’юся об заклад, що це і був її батько, старий Енріко! — вигукнув Генрі. — А решта — її брати.
— Милі голуб’ята! — мовив Френк. — Скажи, а ти не боїшся, що твоє життя стане занадто монотонним, після того як одружишся і ввійдеш у цю мирну, лагідну сімейку? — Проте відразу перебив себе: — Слухай, Генрі, якщо вони приймали мене за тебе, якого біса їм так хотілося тебе вбити? Знову, напевно, та сварлива морганівська вдача! Чим це ти роздратував родичів майбутньої дружини?
Генрі з хвилину дивився на нього, ніби зважуючи, сказати чи ні, і нарешті відповів:
— Ну що ж, можу тобі, мабуть, розповісти. Це паскудна історія, і, напевне, тут завинила моя вдача. Я посварився з її дядьком. Це був наймолодший брат її батька…
— Був?.. — перебив його Френк багатозначно.
— Я ж сказав, що був, — кивком стверджуючи свої слова, продовжував Генрі. — Його вже немає на світі. Звали його Альфаро Солано, і характер у нього був теж препоганий. Усі вони вважають себе нащадками іспанських конкістадорів
[11]
і пишаються цим, Як індики. Альфаро набув собі багатство на продажі цінних порід деревини і саме тоді розвів на узбережжі велику плантацію кампешевого дерева. Якось я з ним посварився. Сталося це в маленькому містечку Сан-Антоніо. Можливо, це було непорозуміння, хоча я досі вважаю, що він був не правий. Він завжди затівав зі мною сварку: розумієш, не хотів, щоб я одружився з Леонсією.
Ну от і сталося! Почалося все в пулькерії
[12]
. Альфаро пив там мескаль
[13]
і випив трохи зайвого. Він образив мене не на жарт. Нас розвели і відібрали рушниці; але, перш ніж розійтися, ми запри-сяглися убити один одного, І все лихо в тім, що під час нашої сварки було людей двадцять свідків і всі вони чули, як ми погрожували один одному.
Години за дві комісар із двома жандармами проходив глухим провулком тоді, коли я нахилився над тілом Альфаро: йому хтось усадив ніж у спину, і я спіткнувся об його труп, йдучи до берега. Що тут можна було сказати? Нічого! Усі знали про сварку і погрозу помсти. І ось не минуло і двох годин, як мене спіймали на гарячому біля ще не охололого трупа Альфаро. Відтоді я жодного разу не був у Сан-Антоніо — я тоді миттю дав драла. Альфаро був вельми популярний: це був хвацький хлопець, а таких завжди люблять. Мене навіть і не судили б, відразу випустили б кишки. Тому я негайно накивав п’ятами — pronto!
Потім, коли я вже був у Бокас-дель-Торо, мене розшукав посланець від Леонсії і передав мені обручку з діамантом, що я їй подарував. Тепер ти знаєш усе. Після цієї історії мені все остогидло. Повернутися в ті краї я не наважуюсь, знаючи, що Солано, та й тамтешні жителі прагнуть моєї крові; от я і перебрався сюди пожити трішки самітником і пошукати скарб Моргана… Проте мені вельми хотілося б дізнатися, хто загнав ножа в Альфаро. Якщо мені вдасться знайти вбивцю, я виправдаюся перед Леонсією й іншими Солано; і тоді можна не сумніватися, що ми одружимося. Тобі ж я можу зізнатися, що Альфаро був зовсім непоганий хлопець, хоч і запальний.
— Ясно як день, — промурмотів Френк. — Тепер я розумію, чому її батько і брати хотіли продірявити мене… Справді, чим більше я дивлюся на тебе, тим більше переконуюся, що ми схожі, як дві горошини, якщо не вважати моїх вусів…
— І ось цього. — Генрі засукав рукав, і Френк побачив довгий тонкий рубець, що білів у нього на лівій руці. — Це в мене з дитинства: упав з вітряка крізь скляний дах оранжереї.
— Слухай, що я тобі скажу, — почав Френк, просяявши від думки, яка спала йому у голову. — Хтось має витягти тебе з цієї брудної історії. І зробить це не хто інший, як Френк, компаньйон фірми “Морган і Морган”! Можеш залишатися тут або податися на острів Бика і почати там розвідку, а я поїду назад і поясню все Леонсії та її рідні…
— Якщо вони не вб’ють тебе перш, ніж ти зумієш пояснити, що ти — це не я, — гірко зауважив Генрі. — От лихо з цими Солано! Вони спочатку стріляють, а вже потім розмовляють. Вони не захочуть нічого й чути, доки не вб’ють супротивника.
— І все ж я спробую щастя, голубе, — запевнив його Френк, запалавши бажанням усунути сумне непорозуміння між Генрі та його коханою.
Проте його хвилювало дивне почуття від згадки про неї. Йому було невимовно шкода, що ця чарівна істота по праву належить людині, так схожій на нього. Френку знову привиділася дівчина там, на березі, коли, охоплена суперечливими почуттями, вона то пригорталася з любов’ю до нього, то нападала на нього з гнівом і презирством. Він мимоволі зітхнув.
— Чому зітхаєш? — глумливо запитав його Генрі.
— Леонсія на диво вродлива дівчина, — відверто зізнався Френк. — Але вона твоя, тому я подбаю, аби вона тобі й дісталася. Де та обручка? Якщо я не надіну її на палець Леонсії від твого імені і не повернуся сюди через тиждень з добрими звістками, можеш відрізати мені не тільки вуха, а й вуса.
За годину до берега Тельця підійшла шлюпка з “Анжеліки”, вислана капітаном Трефезеном у відповідь на поданий з берега сигнал. І хлопці почали прощатися.
— Ще дві речі, Френку. По-перше, забув тобі сказати, що Леонсія зовсім не Солано, хоч вона цього і не знає. Про це мені сказав сам Альфаро. Вона прийомна донька, але старий Енріко обожнює її, хоча у неї немає ані краплі його крові і вона навіть не однієї з ним національності. Альфаро ніколи не розповідав мені подробиць, сказав тільки, що вона не іспанка. Я навіть не знаю; хто вона: англійка чи американка. Вона досить пристойно говорить англійською, хоча вивчила цю мову в монастирі. Бач, Енріко удочерив її, коли вона була зовсім крихіткою, вона і не здогадується, що він не її батько.
— Не дивно, що вона з таким презирством і ненавистю поставилася до мене! — розреготався Френк. — Адже вона прийняла мене за тебе. І вона вважала — та й досі вважає, — що це ти загнав ножа в спину її рідному дядечкові.
Генрі кивнув і продовжив перервану розповідь:
— По-друге, я хочу попередити тебе про одну надзвичайно важливу обставину. Йдеться про тутешні закони, або, точніше, про відсутність таких. У цій глухомані із законом роблять, що хочуть. До Панами далеко, а губернатор цього штату — чи округу, чи як він там у них називається — старе рам’я. А ось начальник поліції Сан-Антоніо — людина, з якою треба бути пильним. Він у цій глушині цар і Бог, і негідник винятковий — я в цьому певен. Хабарник — це м’яке слово щодо нього; жорстокий і кровожерливий, як тхір. Для нього найбільша насолода — страчувати людей; він обожнює вішати. Отже, стережися його… Ну, гаразд, до зустрічі. Половина того, що я знайду на острові Бика, — твоя… Тож дивися, надінь обручку на палець Леонсії.
Минуло два дні. Після того як метис-капітан сам зробив розвідку і привіз звістку, що всі чоловіки Солано відсутні, Френк висадився на берег, де уперше зустрівся з Леонсією. Цього разу поблизу не видно було ні дівчат зі срібними револьверами, їй чоловіків з рушницями. Навкруги панував спокій, і лише обірваний хлопчисько-індіанець сидів на березі; побачивши монету, він охоче погодився віднести записку молодій сеньйориті у велику гасієнду. Френк вирвав із блокнота аркуш і почав писати: “Я той, кого Ви прийняли за Генрі Моргана; у мене до Вас доручення від нього…” — аж ніяк не підозрюючи, які надзвичайні події мають впасти на нього з не меншою стрімкістю, ніж за його першого відвідування тутешніх місць. Коли б йому спало на думку зазирнути за виступ скелі, на яку спирався спиною, пишучи до Леонсії,він би побачив вражаючу картину: Леонсія ніби морська царівна, виходила після купання з води. Але Френк продовжував спокійно писати, а маленький індіанець був також поглинутий цією процедурою, так що Леонсія, вийшовши з-за скелі, перша побачила їх. Пригасивши зойк здивування, вона повернулася і, не розбираючи шляху, майнула в зелені зарості джунглів.
Френк зрозумів, що вона десь поруч, почувши її зляканий вигук. Він кинув на пісок олівець і записку і майнув на крик; не встиг він зробити й кількох кроків, як зіткнувся з мокрою напіводягненою дівчиною, що налякана бігла, рятуючись від чогось. Не зрозумівши, що Френк прийшов їй на допомогу, Леонсія знову скрикнула.
Вона метнулася убік, ледве не збивши з ніг хлопчиська-індіанця, і зупинилася лише на піщаній обмілині. Від страху лице ЇЇ поблідло як полотно. Тільки тут вона обернулася і побачила, що перед нею не новий ворог, а рятівник.
— Що з вами? — схвильовано запитав Френк. — Ви не забилися? Що сталося?
Дівчина вказала на своє голе коліно, де з двох ледве помітних ранок виступили малесенькі крапельки крові.
— Гадюка, — сказала вона. — її укус смертельний. Через п’ять хвилин я помру, і я рада цьому, вельми рада: принаймні тоді ви не будете більше краяти моє серце.
І Леонсія, докірливо тикнувши в нього пальцем, хотіла було висловити все, що вона думає про нього, але сили полишили її, і вона непритомна впала на пісок.
Френк лише чув про гадюк Центральної Америки, проте й те, що він чув, було жахливе: говорили, що навіть мули і собаки вмирають у страшних муках за п’ять-десять хвилин після укусу маленького плазуна. “Нічого дивного, що вона знепритомніла, — подумав він, — адже ця отрута діє досить швидко”. Про те, яку допомогу надають при зміїних укусах, Френк знав теж зовсім мало. Але він миттєво згадав, що треба туго перев’язати ногу вище укусу, щоб припинити циркуляцію крові і не дати отруті добратися до серця.
Він вийняв носову хустку, перев’язав нею ногу Леонсії вище коліна, просунув у вузлик підібрану на піску коротеньку паличку і туго скрутив хустку. Потім, діючи так, як чув колись, швидко дістав кишенькового ножа, обпалив кількома сірниками його лезо, аби продезинфікувати, і обережно, але рішуче зробив кілька надрізів там, де було видно сліди зміїних зубів.
Френк був неймовірно наляканий; він діяв із гарячковою поспішністю, щохвилини очікуючи прояву в дівчини страшних смертельних ознак. Він чув, що від зміїного укусу тіло швидко розпухає до неймовірних розмірів. Ще не покінчивши з надрізами, він уже. вирішив, що буде робити далі. Насамперед він висмокче скільки зможе всю отруту, а потім розкурить сигарету і нею припече ранки. Не встиг Френк зробити і двох хрестоподібних надрізів ножем, як дівчина неспокійно заворушилася.
— Лежіть спокійно! — наказав він.
Але Леонсія сіла саме тієї миті, коли він нахилився, щоб висмоктати з ранки отруту. Відповіддю на його слова був дзвінкий ляпас, завданий йому маленького ручкою Леонсії.
А тим часом із джунглів вискочив хлопчисько-індіанець, пританцьовуючи і розмахуючи мертвою змійкою, яку тримав за хвоста.
— Лабарі! Лабарі! — захлинаючись від захоплення, кричав він. Френк, почувши це, вирішив, що справа зовсім кепська.
— Лежіть тихо! — різко повторив він. — Не можна гаяти ні секунди.
Але Леонсія так і вп’ялася очима в мертву змію. На душі в неї явно полегшало, проте Френк цього не помітив: він уже нахилився, збираючись за всіма правилами взятися за лікування.
— Та як ви смієте! — вигукнула Леонсія. — Це ж лабарі, ще змієня, тому її укус нешкідливий. А я гадала, що то гадюка; Маленькі лабарі надто схожі на гадюк.