Була така тепла осiнь, казкова. Вранцi у вiкно крадькома проникло гiркувате прохолодне повiтря. Воно цiлувало мочку вуха й шепотiло: «Прокидайся». Ледь торкалося губ, залишало на них вiдчутну хризантемову гiркоту, яку миттєво всотує язик. Торкаєшся рукою мiсця поруч iз собою, вiдчуваєш його тепло й раптом лякаєшся, наче привид милувався з тобою в лiжку. Що це? Несвiдомий переляк через нагрiте порожнє мiсце. Тодi прокидаєшся й розумiєш, що нагрiла це мiсце своїм тiлом, а потiм перевернулася на iнший бiк. «Чого ти злякалася, дурепо?» Запитуєш сама в себе.
Я накинула на плечi закоротку сорочку. Пiшла на кухню, вiдчинила вiкно, потягнулася, високо задерла руки, випадково давши ляпаса тонкошкiрому вразливому абажуру; закоротка сорочка оголює сiдницi. Я зварила собi каву, всiлася на табурет, пiдiбгала до себе колiна, кiлька разiв намагалася натягнути сорочку до кiсточок. Я вбирала в себе пахощi кави, пахощi осiннього двору. Боже мiй, як менi було добре. «Я нiкуди не поїду», - обiцяла я собi й посмiхалася. Так я посидiла ще хвилин зо п'ять iз заплющеними очима, думала про те, яке воно швидкоплинне - щастя. Потiм рвучко пiдхопилася, почала втискатися у джинси, вдягати футболку, влiзати у кросiвки - i йшла вiдчиняти дверi кращiй подрузi.
У салонi старої «Волги» її кузена ми мовчимо. Царина мовчання. Менi здається, що пил всмоктує тiльки-но народженi нашi слова й переховує їх у кишенях старих зеленуватих чохлiв. «А де Рада, де твоя дружина?» Витягую з кишенi кiлька слiв i передаю Юльчиному кузеновi. Вiн повертається до мене, дивиться грайливо. «А вирiшив не брати, щоб не заважала». Вiн менi пiдморгує. «На дорогу дивися, телепень». Вистрибують iз пiднiжного килимка рiзкi слова Юльки. Staccato. Вона мене до всiх ревнує. А може, це й сестринськi ревнощi. Вiн без усмiшки дивиться на дорогу. Юлька знає, що я подобаюся йому, але вiн зовсiм не подобається менi. Тобто не те щоб, але - нi. Я примощую голову на її колiна. Вона посмiхається. В нас вигляд змовниць. Всю дорогу вона плете менi тугесенькi косицi.
Червонi, жовтi, зелено-гарячi плями. Наче не листя, що шурхотить пiд вiтром, а зграйки хвилястих папужок облiпили дерева. Осiнь. Яскравi фарби, i ти здаєшся собi таким невиразним у порiвняннi з величчю рiдної природи. Мабуть, Юлька думає про те саме, iнакше навiщо вона обережно перекладає мою голову й хапає косметичку? Протягує й менi люстерко та губну помаду. Треба зробити кiлька яскравих мазкiв. Тим часом дорога змiнюється. Машина грузне у глеюватому ґрунтi. «Ганю, сiдай за кермо, а ми будемо штовхати». Каже кузен i матюкається собi пiд нiс. Коли виходиш iз машини - моторошно. Я сiдаю за кермо. Стою на мiсцi, поки машина буксує в багнюцi. «Слабаки», - кволо кажу їм я.
Раптом рухаємося. Швидше, нiж я сподiвалася. Якась пляма на путiвцi, хтось вимахує руками й кричить: «Стiй! Завертай сюди!» Я зупиняюсь. Мiсцевий iдiот. Лiзе прямо пiд колеса. Я вилiзаю з машини. Я сердита. Губи пiдiбранi, помаду я з'їла, у волоссi розповзаються сплутанi негроїднi косицi. В головi змiями кубляться злi реплiки, клекоче лава, готуються от-от виплеснутися смертельнi для людей потоки, але все це зупиняється через його очi. Це нетутешнi очi. Очi кольору насиченого синього неба. Неба iменi цiєї осенi. Вiн посмiхається до мене. Я бачу, як поспiшають Юлька з кузеном, наближаються, обличчя червонi, хекають. Ми з володарем неймовiрних очей стоїмо, роздивляємось одне одного. Невiдривно. Кузен кидається до машини, щось перевiряє. Переконався, що все гаразд - я обережно ставлюся до чужого майна. Уважно дивиться на нас. Ми ж мовчимо. Непорушнi. У моєму життi було стiльки хвилин мовчання й непорушностi, i це було кращим за все голосне та рухоме, що зi мною вiдбувалося. «Андрiй. Ганна». Юлька швидко опускає очi, закоханi жiнки скорiше за iнших розумiють, коли двох немає потреби представляти одне одному.
Я ж беру Юльчину руку, i ми входимо на невiдому територiю. Я починаю теревенити, щоб її вiдволiкти. Вона не пiддається, але вдячна менi за це муркотiння. Я почуваюся кицькою, що нашкодила. Мала шкiдниця муркотiнням забиває господарям баки. Багато порожнiх слiв, я нанизую їх, наче в дитинствi ягоди на лiску, виготовлюю намисто. Серце моє стукотить так сильно, що менi хочеться його накрити чимось, аби не почули iншi. Я не знаю, де стоїть Андрiй, але я чую, як гупає його серце. «Подивись, якi гарнi квiти!» Вимушене захоплення справдi гарними золотими кульками на струнких, сильних стеблинах. Схиляюся, хай охолодять моє обличчя. В них терпкий запах. «Давай пiдхопимо їх травою, бачиш, якi важкi?» Юлька погоджується, рве траву. «Слухай, там дiвчата вже щось готують, давай допоможемо?» Знову важкий погляд i легка згода.
Дача стоїть на вiдлюддi. «А там - бачиш, он там? Там ростуть вiковi сосни, наче продовження хатинки. Мiй персональний лiс». Розповiдає менi господар i вказує на рудувато-зелену смугу сосен. Наче вiдчуваючи нашi погляди, мала фiгурка серед дерев привiтно махає рукою в нашому напрямi. Незрiвнянний запах вогнища. «Мабуть, вiдпочивають, картоплю печуть, смажать шашлики». Я вiдразу впiзнаю його голос, хоча самого не бачу. Його погляд пропалює менi шию та спину. Я настiльки вiдчуваю, як менi пече, що пiдiймаю волосся, торкаюся пальцями - нi, холодне. Вiдчуваю його руку на ключицi. Чи можу я дихати? «Комар». Вiн посмiхається.
Нарештi я повертаюся до нього. Дивлюся йому просто у вiчi. Вiн трохи вищий за мене. Я роздивляюся його довгi гарнi пальцi, вiн помiчає, ховає руки в кишенi штанiв. Його нiс. Його надзвичайно тендiтний, як на чоловiка, нiс. Носик. Величезнi очi. Два великих мазки ультрамаринової гуашi на теплому жовтуватому фонi обличчя. Чи вiн вродливий? Можливо, менi нема що сказати, я не можу концентруватися, втрачаю контроль, тому що моє власне серце забиває мої власнi думки. Тому я схрещую на грудях руки, тисну на серце зап'ястком. «Тихше, будь ласка». Я дивлюся на нього й помiчаю, що вiн - моє вiддзеркалення. Схрещенi на грудях руки, переговори з серцем.
Так, того дня ми стовiдсотково щось їли, можливо, це було смачно. Так, ми щось пили, але не пам'ятаю, що саме, знаю, що не могли не пити. Так, ми навiть реготали, мабуть, над новими анекдотами, чи просто тому що сп'янiли, бо ми щось пили. Можливо, я сама розповiдала пошлi анекдоти, чого б нi? Я завжди розповiдаю такi анекдоти. Ми спiвали пiд гiтару, тодi завжди на студентських посиденьках щось спiвали пiд гiтару. Кiно, Наутiлус, ДДТ, Фiл Колiнз, Ватра? Погода була, здається, затишною. Можливо, нас жерли комарi. I вже абсолютно точно, що ми дослiдили дачу та мiсцевiсть. Десь посеред рудувато-зеленої смуги хтось вкопав гойдалку. Самотня химерно бiла гойдалка. Залiзне сидiння-сiтка, як на лiжках у пiонерських таборах. Я прилягла на нього, почала розгойдуватися. Я нi про що не думала, заплющила очi й чекала. А коли вiн присiв на краєчок, чужа ненадiйна гойдалка зламалася. Прорвалася, зiрвалася. Ми впали. Гойдалковий бiль у людському серцi. Чужа зрада пахне димом. Димом вогнища та сосновими голками, що встромились у волосся, як стрiли хоробрих тубiльцiв.
Напевно, нас довго шукали. Завжди довго шукаєш, коли точно знаєш, де саме треба шукати. Вона, Юлька, не могла мене залишити. Було вже темно, коли вона нас знайшла. «Куди ви ходили? Ми нервувалися, оголосили всеукраїнський розшук. Ти знаєш, що всi понапивалися, втомилися й поїхали? Тепер нам треба поспiшати на автобус чи ловити машину… Вже треба до мiста». Каже Юлька, вона, моя сестра милосердя, витягує сосновi голки-стрiли з моїх ран. А потiм ми втрьох їхали в автобусi, напiвпорожньому автобусi. Вона - позаду, ми - попереду. Обличчям до неї. Вона робила вигляд, що спить. Вона не могла зустрiчатися з нами очима. Пронизливе щастя, чого ти завдаєш болю iншим?
«Розповiсти тобi казку?» Запитувала я в неї винуватим, але таким щасливим голосом. Чого б не дати людинi спокiй? Пронизливе щастя, чому ти колошкаєш чужий бiль? Егоїстичне щастя. «Розповiси». Вiдповiдала Юлька. Вiн посмiхається й малює квiточки на моїй долонi. Домальовує пелюстки навколо моєї крихiтної родимки. Я вигадую нову версiю казки про Колобка, вiн менi допомагає, нам весело, ми вiдчуваємо одне одного, казка злагоджена, наче ми репетирували до поту. Ми репетирували до поту. Нам смiшно. Виходить смiшна казка. Ми пирскаємо. Нашi очi продовжують цiлуватися. Обiймають одне одного вiями. Нiхто цього не бачить. Вона це вiдчуває через заплющенi очi та вiдрите серце.
А потiм три мiсяцi. Три мiсяцi нереального життя. Вiд його «Привiт, щастя» до тепла поцiлунку на моїй скронi, правiй, яке вiн дарував менi щозустрiчi, наприкiнцi. I солоний присмак слiз щастя щоразу. Власний дощ, вiд якого не врятують нiякi парасольки. Три мiсяцi втрачених снiв. «Ти до мене не ходи, не дзвони, коли я бачу сни». Її «але чим ти займаєшся?» Юлька час вiд часу робить великi очi, наче хоче щось повiдомити, але мовчить. Вона захлинається зливами мого щастя. Три мiсяцi, якi можна вiдокремити в iнше життя, яке насправдi здатна прожити одна людина. Життя - укладка.
А потiм мовчання в трубцi. Але мене цiлком задовольняє просто чути його дихання. «Ти». Кажу я, наче видихаю щастя. Я сповнена щастям, я можу дарувати його iншим. Знову мовчання. А потiм - її голос. Нiжний, дiвочий. Потiм її «привiт», без його «щастя». Яке там щастя. Зустрiтися? Звiсно, ми можемо зустрiтися. Аякже. Просто зараз. Зараз? Добре. Напевно, ми зустрiлися з нею в кав'ярнi. Мабуть, випили кави, а може, й вина. Напевно, ми сидiли довго, довго мовчали, дивилися одна на одну. А може, наша зустрiч була коротка, наче пострiл? Можливо, була також чудова погода, а може бути - снiжило. Напевно, я буркотiла: «вибач, я не…»; «такого бiльше нiколи не…»; «все це пусте». Скорiш за все, вона мене пробачила, адже я була така розгублена, розчулена, вiдверта, слабка. Вона ж намагалася здаватися сильною, намагалася зрозумiти, пробачити, дивилася на мене така перелякана, як, можливо, нiколи. Вона зупиняла своєю затвердою ручкою мої самi не свої руки. Якими керувала моя майже втрачена совiсть.
Я дивилася в її очi. Два мазки ультрамаринової гуашi на тендiтному обличчi. Дивилася на маленький, дуже акуратний носик. На гарнi пальцi, на тонкий золотий обiдець обручки. Серце тремтiло, його колотило. Як вона була схожа на нього. Я подумала, що в них нiколи не буде суперечок щодо того, на кого подiбнi їхнi вродливi синьоокi дiти. Вона була надзвичайно схожа на нього, наче хтось старанно перенiс риси його обличчя на її лице. Його дружина. Лiна. Лiтера «л» така вишукана, приємна на смак. Я схрестила руки на грудях. Погладила серце великим пальцем. «Ш-ш-ш-ш», - заспокоювала я його, а воно гарчало на мене, як цуценя, що не хоче вiддавати м'ячика. «Ш-ш-ш-ш, вiддай, бо це чуже, вiддай, прошу». Благаю я, а воно зiщулюється в клубок, запобiгливо тремтить маленький хвостик. Але от i вiддало. Чуже. I заспокоїлося. Колись потiм. У життi-обкладинцi.
«Прислали б краще старшого». Каже щось поруч зi мною. Я повертаюся до життя-обкладинки. «Що?» «Я кажу, прислали б краще старшого, замiсть цього бовдура молодшого».
Це каже завiдувач господарством якогось iз судiв. Пузань з губками дамулi-капризулi пiд гостренькими погрожуючими ворогам лiворуч та праворуч вусами. «Ця мавпа стара. Молодший краще б розповiв, як переконливо можна вписати потреби в цифровiй камерi, цифрових фотоапаратах, ноутбуках, iншiй апаратурi у бюджет на пiдтримку програми розвитку районних судiв. От скажи менi, на дiдька лисого
менi потрiбно всi його цi екаунтiбiлiтi-дiбiлiтi та трансперенсi-туперенсi?» Що сказати, е.
«Хай, Ена. Вовк нiколи не стрибне першим. Нiколи. Пес стрибатиме, вiн звик радiти. Ти хотiла б народитися твариною?
Священна вiвця дає вовну на священнi килими. Вчора я втратив чужу свiдомiсть. Я дуже смiявся, тому що думав, що такого не буває. А сьогоднi второпав, що я народив нову людину. Ти усвiдомлюєш? Чоловiк може народити! Так! Варто лише втратити чужу свiдомiсть, i все. Готова нова людина. О, чекай. Прокинулася. Пiду годувати.
P. S. Я хотiв тiльки додати, що ти живеш минулим. Чужим життям. Це таке життя, як кусень пластилiну, в який малеча влiпила рудий, зелений, синiй та жовтий куснi, а ще - чомусь бiлий. Дивний бiлий колiр. Я вiдчув це сьогоднi, побачив твої вiдбитки пальцiв на своїх. Але вони були не зовсiм твої. Це були вкраденi тобою вiдбитки. Вони говорили зi мною. Вони сказали менi: «Привiт, щастя».
vi)
Додому. Мерщiй. Сьогоднi нiч була важкою, таке враження, що з першими весняними дощами (щось середнє мiж снiгом та дощем) Бог змив мiзки у великої кiлькостi людей. А головне управлiння державної автоiнспекцiї настiльки потребувало грошенят, що продало права найскаженiшим верствам населення. Або виробники та продавцi алкоголю знизили цiни на напої, що взагалi-то звучить занадто фантастично.
Тi з людей, хто вважає, що людська ушкоджена голова схожа на розчахнутий грецький горiх - останнi романтики сучасностi, якi нiколи не мали справу з такими головами. Принаймнi не бачили це зблизька. В мене не було часу на спiлкування з янголами та Циганом. Нiч я також позбавив уваги, коротке вiтання i все.
Машину нарештi полагодили. Автомайстерня (та, послугами якої я користуюся) має багато переваг, але одну ваду - майстри нiколи та нiкуди не поспiшають. За якiсть їхнiх робiт я пробачаю їм мої розхитанi нерви та затяжну необхiднiсть користуватися наземним громадським транспортом. Я ненавиджу громадський транспорт. Чи з цього можна зробити висновок, що я ненавиджу громадськiсть? Не певен. Хоча менi справдi бiльше подобаються iндивiдуалiсти, нiж суспiльнi дiячi. Автомайстерню менi порадив Будда. Напевно, пiсля щiльного спiлкування з моїм автомобiлем вiн дiйшов висновку, що саме така майстерня психологiчно пiдходить цiй машинi. Цiкаво, що балаканина Будди, яку я сприймав доволi iронiчно, все-таки на мене впливала. Коли я купив свою машину, я думав, що вона - жiночої статi, називав її - донечка. Будда поiнформував мене, що це - чоловiк. Я молив, щоб вiн позбавив мене вiд знання iнших подробиць долi цього чоловiка, що переродився в мою машину, i Будда пiшов менi назустрiч. Треба вiддати Буддi належне, коли хтось просив його не вантажити, вiн не вантажив. Але тепер я звертаюся до свого автомобiля, враховуючи його чоловiчу стать. Нiяких образливих «донечок».
Я їхав додому, почувався втомленим, але щасливим вiд того, що я прямую у власну квартиру, де зручно влаштуюсь i подарую собi години спокiйного сну. Ця квартира була моєю гордiстю. Не тому, що вона була шикарною - шикарною вона не була, але була зручною й затишною. Двi кiмнати. Широкi та свiтлi. Я довго обирав фарбу для стiн, щоб хата здавалася теплою. (Я з тих людей, на яких впливають кольори. Я достеменно знаю, що колiр моїх депресiй - темно-бузковий). Я доводив до сказу продавцiв фарб, намагався пояснити їм, що саме я шукаю. Принагiдно зауважу, що величезний вiдсоток тих, хто займається фарбами, на моє тверде переконання, страждають на дальтонiзм або кольорову аномалiю. Бачили б ви, який колiр вони вважають фiсташковим, теракотовим чи кораловим. Ви б знайшли, чому подивуватися. Нарештi я обрав тендiтний помаранчевий колiр, не яскравий, а такий, наче його розбавили молоком. Для iншої кiмнати, моєї спальнi, я обрав фарбу кольору листя щойно народженої кукурудзи. Не можу передати, чого менi вартувало пояснити, який саме колiр менi потрiбен. Колобок говорив, що в мене проблеми з визначеннями кольорiв. «В тебе взагалi проблеми з визначеннями. Для розумiння таких, як ти, треба винаходити спецiальнi словники». Колобок казав. «Може, пiдкинути таку iдею Борису? Хай почне укладати. Буде в нього ще один довгопис». Я штукарив.
Кухня в моїй хатi була велика. Моїй кухнi заздрили всi знайомi, напiвзнайомi та незнайомi жiнки, звiсно, з тих жiнок, яких хвилюють розмiри кухнi. А ще Колобок. Якого взагалi хвилюють розмiри. Кухня була кольору «кавового свiтанку». Як говорила Ксена. Вона, як нiхто iнший, розумiлася на кавових свiтанках. НАТО розумiвся на свiтанках, але не на кольорах. З iншого боку, йому вистачало одного погляду на форму вiйськового, щоб безпомилково визначити, який то рiд вiйськ. Менi б таку спостережливiсть. Ксена вважала, що я обрав дуже вдалий колiр для стiн в кухнi. Я теж так вважав, хоча якраз менi було невiдомо, який вiн - колiр кавових свiтанкiв, бо саме в цей час я iз задоволенням спав. Кухню я облаштував меблями цегляного кольору. Такi ж були вази - статурнi, наче iндiанки; миски, полумиски - комбiнованi зi скла та порцеляни; рiзноманiтнi шабатури зi спецiями, якi я щоразу привозив iз Туреччини. Люди везли шкiру та золото, я ж скуповував спецiї. Деякi з них я не мiг правильно iдентифiкувати, тому залишав загадковi турецькi назви, якi менi старанно виводили амари та вагiби. Невiдоме збуджувально дiє на певну категорiю жiнок.