Вчора, коли я бiгала, менi на хвильку здалося, що за мною хтось спостерiгає. Нi, не компетентнi органи, нi, не янголи, нi, не Бог. Зазвичай усi цi добродiї заклопотанi iншим, не мною. Менi здалося, що я помiтила Його. Смикнулася фiранка, i саме тодi я побачила, як вiн дивиться на мене. Його погляд здатний був обернути мене на попiл. Iнодi я уявляла, скiльки людей перетворилося б на попiл, якби активiзувати такi погляди. Безлiч. Не те, що на мене так не дивилися. Дивилися. Останнiй, хто дивився, зiрвав золотого хрестика з моєї шиї, повiдомивши мене, що «такi хвойди, як ти, не мають права на спiлкування з Богом». Судячи з того, що хрестик вiн менi не повернув, вiн не робив проблем iз власного спiлкування з Творцем. Ще так на мене колись дивився Андрiй… Сила однакова, почуття - рiзнi. Дивний пiдхiд, зупиняти таким пекучим поглядом жiнку, якщо навiть вона приваблює, о пiв на шосту ранку. Людям притаманно спати в цей час. Вiн не спав. Вiн дивився. Жайворонок?
На роботi все було, як зазвичай. У моєму кабiнетi влаштувався Леонiд Юрiйович. «Влад на нарадi». Поiнформував вiн мене. На мою вiдповiдь вiн не очiкував, тому що був зачарований монiтором. Я ж йому нiчого вiдповiдати не збиралася, бiльше задоволення отримуєш, коли спiлкуєшся з розлюченими осами, нiж iз цим. Як завжди, обличчя в нього було таке саме несвiже, як i його костюм. Вiн мав такий вигляд, наче його добряче пожувала корова. Пожмакована, стара, вередлива й огидна наволоч. Кожного разу, коли я бачила його борiдку (цi закрученi шорсткi кудли на його пiдборiддi нагадували менi посудомийного йоржика), я пiдхоплювалася: а чи вимила я посуд? «Чого ти постiйно прискiпуєшся до кожного його слова?» Таке питала жалiслива Любаша. Маю я чи нi право ненавидiти хоча б одного байдиканя? Вiн бив байдики, при цьому отримував величезну зарплату, зраджував дружинi, заощаджував на родинi, та й узагалi в нього смердiло з рота.
Щодня вiн стирчав в iнтернетi. Хоча мав би вiдповiдати за пiдготовку та втiлення проектiв. Що таке проект? Спитаєте ви. Це така робота. Буде моя вiдповiдь. Не думаю, що Леонiд Юрiйович узагалi вантажив себе усвiдомленням того, чим саме вiн має займатися на роботi. Переконана, що, на його думку, всi ми маємо бути щасливими через те, що така видатна постать, вiдомий державний дiяч, працює плiч-о-плiч iз нами - маленькими українцями та трохи бiльшими iноземцями. Ернест вiд цього шаленiв. Це як у дiтей: «А в мене є старший брат, вiн тобi як дасть прочухана!»; «А в мене є справжня морська свиня! А в тебе звичайнi рибки»; «А в мене батько - чемпiон iз дзюдо!» А в Ернеста - справжнiй народний депутат! Ернест - кон'юнктурник. Як же - колишнiй народний обранець фактично у нього в служках, як золота рибка у бабцi. Ежен також шаленiв вiд цього, а от Ежен - це окрема iсторiя.
Ежен у нас вiдповiдав за дуже серйозний проект. Йому було важко, тому що вiн не усвiдомлював, що це. Варто зауважити, що наша славетна установа була другими мiсцем роботи Ежена. Першим була робота бек-вокалiстом, тобто пiдспiвування одному швейцарському рок-гурту. Як на мене, одне тiльки словосполучення «швейцарський рок-гурт» - це смiх, та й годi. Ежен їм пiдспiвував, я навiть слухала їхнiй диск. Подарував менi його на день народження. В Ежена були такi слова: «У-у-у-у-у-у»; «Грха-а-а-а-а-а», «Оу-оу-и-и-и-и-и»; «I-i-i-i-i-i-и-и-их»; «Е-е-е-е-е-е». Менi здається, що швейцарцi могли б найняти собаку чи папугу, це було б дешевше, бiльш переконливо й оригiнально. А не платити за цi жахливi звуки Ежену. Незрозумiло як, iсторiя це замовчує, Ежен потрапив до вiддiлення нашої органiзацiї в Сербiї, там вiн вiдсидiвся секретаркою: «Чай, кава, потанцюємо?» та одного разу навiть заспiвав тамтешньому корпусу на благодiйнiй вечiрцi («У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-и-и-и-и-и»), аж потiм отримав пiдвищення й потрапив проектовим менеджером до нас.
Яке щастя, чи не так?
Якщо ви думаєте, що наш шановний народний обранець, вiн же золоте надбання офiсу, стирчав в iнтернетi з метою отримання iнформацiї, конче необхiдної для роботи, то вас поглине розчарування. Вiн стирчав у рiзноманiтних чатах, у яких намагався пiдчепити дiвок. Про цi його витiвки ми дiзналися завдяки одному з наших водiїв. Усе з'ясувалося через те, що водiй часто возив Юрiйовича вдень та ввечерi по всiляких «гарячих точках», помiчав, як той на когось пильно дивиться, тодi - ретельно розглядає, а потiм, залежно вiд того, сподобалася йому дiвчина чи нi (так, воно в нас до всього ще й балуване), запрошував її в машину чи просив їхати собi далi. «Уявiть, ця стара наволоч iще й перебирає!» Водiй так само не дуже приязно ставився до Юрiйовича.
«О, ви тут! Чудово!» Увiйшов Влад. «У нас зараз буде круглий стiл». Разом з ним зайшли дiвчатка: Катерина, Любаша, Валентина й Надiйка, останнiм - мачо Ернесто в прегарнiй чорнiй водолазцi. Цi iспаномовнi красенi розумiються на сексуальному, але не брутальному одязi. У принципi круглий стiл мав би вiдбуватися за головування Леонiда Юрiйовича, ми обговорювали його проекти. Але вiн стирчав у чатi. Всi це знали й мовчки злилися. Влад, котрий зачекав кiлька хвилин (може, Пан на нас зважить?), був вимушений розпочати нараду. Раптом ми почули, як вiн до когось звернувся. «Прошу?» Запитав Ернестино. Тому що iспаномовнi красенi розумiються на ввiчливостi. Проте Леонiдовi Юрiйовичу закортiло поспiлкуватися саме зi мною. «Ганно, ви ж добре знаєте українську?» Ви не дивуйтеся, Леонiд Юрiйович не обтяжував себе вивченням жодної мови, хiба треба робити виняток для рiдної? «Ви не пiдкажете менi, що таке «збоченець»?» Продовжував вiн. Ми заклякли. Я вiдчула, що менi дуже кортить йому збрехати, але вiдповiла правду: «Це така потвора, яка страджає на сексуальнi схиблення. Росiйською мовою "iзвращєнєц"«. «Невже? - щиро здивувався той. - От мала невiгласка, я думав: «цiкавий чоловiк», а воно…»
«Слухай, скажи менi, а чого ти на нього така зла? Не могла сказати йому те саме, але iншими словами?» Невгамовна Любаша. Вмiють же такi жiнки настiльки спiвчувати будь-якiй чоловiчiй наволочi. Любаша - янголятко ти наше. «Любо, слухай, я взагалi не добра». Зауважила я. I то була правда. Я не була доброю людиною. А якщо зважити на громадську думку про те, що жiнки добрiшi за чоловiкiв, то я була виплодом пекла.
Пориньмо у спогади. З Вiрою Андрiївною я познайомилася в лiкарнi. Вiддiлення полiтравми. Там лежала моя мати, яку збив автомобiль. У неї був струс мозку та численнi переломи. Коли я їхала в метро до мами, щоразу проїжджала повз гайок, у якому вигулювали псiв. Я загадувала: якщо побачу чорну вiвчарку - мамi стане лiпше. I серце кожного разу млiло, коли очi бачили чорну вiвчарку. А на пiд'їздi до цього мiсця воно торохкотiло, як навiжене. Лiкар, який оперував маму, був молодим i зухвалим. Мене вiн терпiти не мiг, тому що я знепритомнiла, коли побачила голу, вкриту синцями, тремтячу маму на вiзку. Вiн дав менi по пицi i сказав, щоб я вшивалася геть. «Я не злочинець, щоб гаяти свiй час на заспокоєння таких нервових шмаркачок, як ви. Пiдводьтесь i геть звiдси». Вiн був холодний, вродливий. Наволоч у бiлому саванi. Мати його обожнювала. Всi його обожнювали. Тому що вiн був молодий i вродливий. Та ще тому, що вiн нiкому не давав надiї, але дiяв вправно й талановито.
Палата була розрахована на шiстьох. Шiсть жiнок, що лежали. Нi, не жiнок. Шiсть випадкiв переломiв. Лiкарi орiєнтувалися не за їхнiми прiзвищами, а за характером отриманих ушкоджень. Отже, матiр збила машина. Мати була - надгвинченим переломом стегна, переломом литки та мозковим струсом. Одна бабця невдало намагалася наздогнати трамвай, у результатi вона була - Перелом шийки стегна та лiвої руки. Ще одна стара вiшала фiранку, впала зi стiльця й набула статусу Струс мозку та Перелом кiсточки. Дiвчина, що займала лiжко бiля дверей, напилася, тому що зрiзалася на iспитi. Захотiла подихати свiжим повiтрям, вийшла з хати (причому вирiшила, що за дверима сходiв немає, а є маленький низенький порiжок, на який вона легко ступила), у фiналi - перелетiла через десять сходинок. А коли отямилася, стала Переломом обох нiг, правої руки та сильним Струсом мозку. Обличчя її було бiле, наче шкiльна крейда, а бiля очей - чорнi величезнi кола. Вона жартома називала себе пандою. Дотепний i кумедний китайський ведмедик. Бiлявка з карими очима, яка вважала себе досвiдченим водiєм, врiзалась у стовп, отже - Сильний Струс мозку, Перелом ключиць, Перелом правої руки.
На лiжку ж бiля вiкна лежала голова. Сива голова без тiла. Сива голова, вiд якої йшла потужна енергiя. Чорнi вуглини-очi, тонкий породистий нiс, пiдтиснутi губи. Коли я увiйшла в палату й побачила цю голову, я вiдсахнулася. «Ма, а що там?» «Залiзова Вiра, легенда цiєї лiкарнi, вона лежить тут другий рiк поспiль». Поруч iз Залiзовою Вiрою сидiв iнтелiгентний старий i читав газету. Вiн поводився так тихо, що я не вiдразу помiтила його. Сидiв i погладжував простирадло. Вона не дивилася на нього. Пiд простирадлом, я знала, мало бути тiло Вiри, але не було видно нiяких опуклостей, нiяких обрисiв, нiчого навiть не вгадувалося.
Вiра Андрiївна була прокурором. Подейкували, що через неї жодна миша не прослизне, а сама Вiра вмiє прослизнути всюди, якщо це буде потрiбно прокуратурi, вiдновленню чи встановленню справедливостi та законностi. Невловна месниця. Неприборкувана, норовлива, владна. Вiрi не вдалося прослизнути перед звичайною «Волгою», за цим фактом порушили кримiнальну справу, шукали для годиться. Не знайшли. Вона вiдразу сказала, щойно повернулася до тями: «Шукати не стануть». Вiру збирали зi шматкiв. Хребет, ноги, руки. Скрiплювали, але погано загоювалося, погано зросталося, зросталося неправильно, її знову ламали, знову скрiплювали. Фiксували. Апарати Iлiзарова, болти, мутри, шруби. Залiзова Вiра.
Вона не пiдкорялася. Крiзь сльози, стиснувши покусанi до кровi губи, вчилася з медсестрами ходити. Вiдкидала слабким рухом їхнi турботливi руки. «Все. Сама. Ну, пiшла, годi тут, пiшла, стара хвойдо!» Скажена внутрiшня сила. Iнодi вона падала, пiдводилася, чiплялася за ноги, руки, халати, щiлини на пiдлозi, байдужi нiжки койок. Вона пила. Пила дуже часто. Напивалася, а тодi голова на подушцi сигналiзувала про це рум'янцем, що мiнився на запалих щоках. Пити вона почала пiсля того, як помер вiд саркоми її син. Вона не змогла прийти на його похорон. Фiзично не змогла. В той час i мови не було про те, що вона взагалi колись устане. Хоча б колись. Вона лежала розiбраним конструктором, а її хлопчик лежав «у дубовiй колисцi, яку гойдала не рiдна мати, а чужа стара з косою». I два її простирадла були мокрi, хоч викричуй. Верхнє - вiд слiз, а нижнє - вiд поту.
Я їй сподобалася, вже не знаю чому. Спочатку я її уникала, наскiльки це взагалi було можливо в тих умовах. Потiм вона просила щось пiднести. Тодi - просто посидiти з нею, поговорити. Почитати. Вона показувала свої фотокартки. «Дивися. Була ж красунечка, га?» На мене дивилося чорно-бiле погордливе обличчя, впевнене в собi. Строгiсть погляду, жодної схильностi до компромiсiв. Сила. Знову ж таки - величезна внутрiшня сила була в тому дiвочому обличчi. I деяке вiдсторонення. Класична врода. Темноволоса Марлен. Такi жiнки носять свiтлi панчохи на пiдв'язках, обов'язково коричневi туфлi на високих пiдборах, пiджаки у талiю, вузькi спiдницi. На комiрцi застиг подарований кимось, мабуть, прихильником, недбайливо пришпилений спалах блискавки. «Нiколи не ходи до прокуратури, Ганно. Тебе не скрутять, а отже - зламають. Бачиш? Я нiколи в життi не ламалася, нi з чоловiками, нi зi злочинцями, нi з можновладцями, пробивалася, рухалася вперед. Тiльки вперед. Завжди кидалася правдою, незважаючи нi на що. I що? Що ти бачиш? Суповий набiр дворовим собакам». Менi було цiкаво з нею.
Потiм почалися її ревнощi до мами. Iнодi такi дитячi. Iнодi - чоловiчi, сильнi, навiженi. Як тiльки я сiдала поруч мами, брала її за руку, заспокоювала, робила їй зачiску, розповiдала родиннi iсторiї, Вiра пiдводила голову i про щось просила мене: подати, принести, прибрати, вiдчинити вiкно, зачинити дверi, ввiмкнути свiтло, вимкнути свiтло, покликати сестричку. Вона могла обiрвати нашу розмову: «Так. Чого ти тут всiлася? Тобi нема що робити вдома, на роботi? З нею все добре, то й що, що зависока температура. Не цукрова вона. Не розтане. Ти що, лiкар тут? Iшла б краще додому, читала щось мудре, розвивалася, замiсть шмарклi розпускати тут». Потiм вона почала погейкувати на мене й коверзувати. «Чого ти вдягла цi штанцi? Що, не те щось iз ногами? Гарнi ноги не будуть гарними, якщо не дати їм це вiдчути, зрозумiло? Щоб сюди бiльше в штанах не приходила. Второпала?» «Хто так фарбує очi, ти що, зiбралася на панель?» «Стеж за тим, як говориш, що за наголоси? Мене вiд такого знудить». Моя мати i її чоловiк не знали, як з нею поводитися, щоб вона дала менi спокiй. Я приносила їй воду, вона умисне проливала її, а потiм гострим пiдборiддям репiжила менi по руцi. «Роззява». «Корова». «Незграба». Як ляпаси. В мене з'являлися синцi, я стискала зуби й терпiла. А вона дивилася на мене довгим поглядом. Мовчки. I безгучно реготала. Трясся тонкий кiнчик її римського носа.
«Пiдходь сюди». «Сiдай поруч». «Почитай менi це». «Поговорила? Змiни менi бiлизну». «Я дещо тобi хочу розповiсти. Йди сюди». «Давай хильнемо. За все моє гнилля - юриспруденцiю, i це твоє, чим ти там займаєшся? Так-так-так. Хильнемо! Хер з нами, хер з ними, за рiзнi хери!» Вона хрипко реготала. Коли до матерi приходили родичi, друзi, спiвробiтники, сусiди, вона починала говорити надсадно, щоб усi чули. «Чого до цiєї манди приходять, приходять? А я все сама. Як смердючий собака, сама й сама. Менi ж гiрше, я слаба зовсiм, менi зле, а з нею панькаються, як iз немовлям. Теж менi одна. Здорова кобила. Чому нiхто не думає, як менi все це, га? Як жити зi зламаним серцем?» Вона намагалися влучити в матiр порожньою чаркою. I напивалася вщент.
Мати просила мене не сваритися з Вiрою. «Ти хiба не бачиш, доню. Вона глибоко нещасна людина». Одного разу я все-таки не витримала i сказала: «Я вас поважаю, але нiколи й нiкому не дозволю поводитися зi мною, як iз цiєю мереживною малиновою комбiнацiєю, яку ви перетворили на засцяну нiчну сорочку». «Довго патякаєш. Патякальце не втомилося?» - сказала тодi Вiра, блищали її очi, втiм - замовкла. Пiсля цього вона намагалася стримувати себе, матюкалась у простирадло.
Коли я нарештi забирала матiр додому, я принесла їй квiти. Улюбленi бiлi тюльпани, добiрнi, чистi. I коробку її улюбленого фруктового зефiру в шоколадi. «Не навiдаєшся ж, нi, сучко? Не навiдаєшся». Вона зрання була напiдпитку. Я торкнулася рукою її чола. Одним рухом голови вона скинула мою руку. «Не прийдеш, сучко, я знаю. Я тебе дiстала». Менi захотiлося плакати, а вона цього чекала, чекала, авжеж, коли я кинуся на колiна й заскiмлю. Я стрималася. Нiгтями роздерла собi горбок Венери на долонi пiд великим пальцем, але стрималася. Вона побачила кров, пiдiбрала губи. Мати тихо чекала на мене. Моя незрiвнянна мама. На незручних костурах. Худенька, а вiд того нiби ще вища, нiж була насправдi. Безтiлесна, наче тiнь.
Я хитнула головою, наче офiцер, що запрошує даму на танець. Рвучко. Один раз. «Дозвольте вiдрекомендуватися, поручник Н-ського полку…» Пiдiйшла до мами, незграбно ховаючи скривавлену руку, повела її до дверей. Обернулася. «Одужуйте. Обов'язково всi ви - одужуйте». Посмiшки. Лагiднi погляди. «I нiколи сюди бiльше не потрапляйте!» Сива голова на подушцi - до вiкна. Вона на нас не дивилася. «Ви всi обов'язково одужаєте! Прощавайте!» Дверi вже вiдкрито. «Стiй. На це тебе вистачить. Iменем України, стiй!» Я повернулася. «Ще. Ти не прийдеш - я це знаю. Тому ти це теж знай. Ти, можливо, - найкраще, що я бачила за цi два нестерпних роки. Просто знай це, сучко. Їж вiтамiни. Не ламайся, не тушуйся. Та ще пам'ятай. Тiльки спiдницi. Нiяких штанiв. Зрозумiло? Йди». Тодi я подалася до неї, обiйняла її. «Ти пiдеш, Вiро, ти обов'язково пiдеш, чуєш мене? Вiруй!» Вона поцiлувала мене в горбок Венери, що кровив на долонi пiд великим пальцем. Бiльше ми нiколи не бачилися. Я не прийшла. Вона ж пiшла. Я переконана. Невдовзi пiсля цього, коли я вiдпочивала в Криму, я посадила на її честь лiрiодендрон тюльпанний, тюльпанне дерево. Воно загинуло рiк тому. Прощавай, Залiзова Вiро. Так, я - зла. Коли я вдягаю спiдницi, що трапляється зрiдка, я на мить бачу її очi, що палають життям.
«Хай, Ена…рвучко… перелом… жовте свiтло трикутник… зовсiм? Образа тягар що? терпкiсть почуттiв зраджена людина… мить прощення… сутiнковий грiх… Це те, Ено, що я пам'ятаю зi свого сну про тебе».