Якось на вечiрцi менi здалося, що Буддi сподобалася одна дiвчина. Вона була цiкавої зовнiшностi. Не дуже яскрава, але досить стильна. Синi очi, довге та пряме русяве волосся. Непоганi ноги. Принаймнi не короткi, рiвнi. Будда ж весь час витрiщався на її руки. Я теж подивився, Колобок теж. «Гарнi руки», - констатував Колобок. «Довгi пальцi», - додав я. Ми з Колобком утворювали гурт шанувальникiв довгих дiвочих пальцiв. «А ви свiдомо тримаєте так пальцi?» - раптом запитав Будда у незнайомої чарiвнопальцевої дiвчини. «Що?» - не зрозумiла вона. «Пальцi, вашi пальцi. Ви часто їх так скручуєте?» «Час вiд часу», - вiдповiла дiвчина й посмiхнулася. «А ви знаєте, що це - мудра?» «Я багато чого роблю мудро», - продовжувала посмiхатися русявка. «Мудра», - наполягав Будда. «Мудра-мудра», - пiдтвердила дiвчина. «Ви не розумiєте. Те, що ви викрутили пальцями, це - мудра. А крутять такi мудри зазвичай тi, хто страждає на манiакально-депресивний психоз». Власне, на цьому чарiвна зустрiч двох самотнiх сердець i завершилася.
З лiкарнi, як ви розумiєте, Будду звiльнили. Пiсля того, як почули, що вiн робить зауваження стерильним бинтам. Запевнення Будди, що бинти все усвiдомили й бiльше такого не повторюватиметься, остаточно переконали адмiнiстрацiю лiкарнi в тому, що вони ухвалили правильне рiшення. Зараз Будда працював на цвинтарi, причому вже й там прорiзалося певне непорозумiння мiж Буддою, який працював там молодшим адмiнiстратором (а простiше - вiдповiдав за чистоту, порядок та оформлював папери) та адмiнiстрацiєю цвинтаря. Буддi працювати подобалося, вiн мiг днями спостерiгати за тим, кого ховають, i за тим, що вiдбувається потiм. Я, власне кажучи, не хочу в це заглиблюватися й думати, чим вiн там займається на тих могилах, тому що починаю вiдчувати свiй шлунок, коли замислююся над такими речами.
Конфлiкт мiж Буддою та адмiнiстрацiєю розпалився через те, що Будда на табличцi, встромленiй у свiжу могилу, на якiй крейдою було зазначено прiзвище небiжчика та дати його народження i смертi, тiєю ж крейдою дописав наступне: «Коли звiльнитесь - термiново зайдiть до нас. Адмiнiстрацiя». Поруч теж когось ховали, i дамочка з поганими нервами, очi якої блукали в пошуках вiдносного спокою, натрапила на цей напис, прочитала його, а потiм здiйняла вереск. «Не розумiю, чого лякатися написiв, якi безпосередньо тебе не стосуються», - щиро обурювався Будда. «Як узагалi можна лякатися написiв?
Це ж не з лопатою хтось за тобою женеться», - продовжував Будда. Адмiнiстрацiя ж сподiвалася, що в дамочки не вистачить сил знайти родичiв «зайнятого» померлого й подати спiльний позов до суду. «Навiщо таке було писати?» - цiкавився Колобок. «Я домовився щодо облицювальної плитки. А де менi ще їх шукати? Вiд могили не вiдходити, чи що?» Так вiдповiдав Будда.
«То як вони всi?» - ще раз запитала Катерина, яка, поки я мандрував спогадами, домоглася свого: доскiпливого чоловiка пересадили за iнший столик. «Мабуть, у менеджера проблеми з зубами», - подумав я. «Вони… е… загалом… цiлком нормально». Взагалi, якщо ти маєш за друзiв таких людей, як Колобок, НАТО та Будда, розповiдати про їхнi справи треба дуже обережно. «Як у Колобка на особистому фронтi?» Це Катеринi дуже цiкаво. Ще б пак! «Посварився з Мариною. Сказав, що вона постiйно хоче його вранцi, а вiн чоловiк, що любить вранцi спати, а не знежирений йогурт - чудовий для снiданкiв». Я люблю небезпечнi для мене розмови з Катериною переводити на секс, тодi вона знiчується та змiнює тему. От i зараз. «Зрозумiло. А Будда що? На цвинтарi ще працює?» «А тобi що, треба про когось домовитися?» Я намагаюся зробити сумну пику. «Яка ж ти…» Злоститься Катерина. «О'кей-о'кей. Будда зараз вiдловлює людей, якi носять пакети з написом «Шамбала» та рiзними методами цi пакети в них вiдбирає«. Катерина мовчить. «Тiльки не запитуй у мене, навiщо вiн це робить, запитай у нього при нагодi сама». Кажу я. Катерина мовчить. «Звiсно, якщо тобi це цiкаво». Додаю я. «Звiсно». Вичавлює з себе Катерина.
«А як дитина НАТО?» Згадує вона. Катерину нiколи не цiкавлять розповiдi про дiтей, якщо вони не пов'язанi з нею. Я не помилюся, якщо скажу, що iм'я дитини НАТО вона не пам'ятає. «Щоб ви поздихали всi, американськi запроданцi! Наплодили тут своїх НАТ та пiднатникiв, самi в своїй державi розберемося!» - запально каже до нас сивий чолов'яга, що сидить на мiсцi доскiпливого чоловiка. Поряд iз нами з'являється менеджер з обличчям спанiєля, що не виловив качку. «Порахуйте нас», - кажу я. «Я хочу кави». Каже моя сестра. Нам пропонують «чудовий iнтимний столик». Менi дуже смiшно. Катерина незворушна. Вона каже, що такий столик мав би бути запропонований нам вiдразу, а ще каже, щоб каву принесли туди. Я починаю пiдозрювати, що їй є що менi сказати.
«А знаєш, хто до мене приходив?» Каже дiловито Катерина, яка тiльки-но перемогла краєчок пакетика з цукрозамiнювачем. Ось воно, почалося. Думаю я. Коли Катерина робить вигляд, наче буде говорити про банальнi побутовi речi, треба готуватися до найгiршого. «Хто?» Менi справдi цiкаво знати. «Аврора!» Каже Катерина, вона навiть не намагалася гратися зi мною в гру «здогадайся з трьох спроб», i це правильно, я б не здогадався i з десяти. Аврора. Я мовчу. Я чекаю. «Ну, ти що, зовсiм не здивований? Не бреши!» Катерина розраховувала на мiй подив. Не треба засмучувати жiнок. «Та ну?» - кажу я голосом людини, що виграла фальшивий мiльйон у шахрайську лотерею. «Припини це. Чому ти не здивований?». Катерина набурмосилася. Цi жiнки. Все їм не до вподоби. В головi, як i завжди, лунає пiсня про сни славетного крейсера. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора», га?» Тiльки Будда може вiдповiсти на це питання.
«А чого б менi дивуватися? - питаю я. - Вона приходила лiкувати зуби?» «Полiрувати». «Полiрувати». Повторюю я. «Це не викликає подиву. Було б дивно, якби вона приходила до дантиста проповiдувати слово Боже; або привела до тебе дитину, кажучи, що ця дитина - твоя; або просто зайшла принести тобi насiннячка, щоб ти чогось перехопила до вечерi, або…» «Коли я чую, що ти iнодi говориш, я розумiю, чого з тобою не залишаються нормальнi жiнки». Каже зла Катька. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора»?» «Що ти там наспiвуєш?» «Нiчого такого. Попурi». «Тобi нецiкаво?» «Цiкаво, ти що! В неї хорошi зуби?» Катерина починає тягнутися до мене, щоб уп'ястися в мою чуприну.
Зуби в неї завжди були хорошими. Бiлi, мiцнi. Вона сама була бiлою та мiцною. Аврора. Її батьки були диваками. Вони щиро сподiвалися, що виняткове iм'я Аврора, яке було дароване їхнiй дiвчинцi, народженiй у 60-ту рiчницю Великої Жовтневої Соцiалiстичної Революцiї, буде сприйматися радянськими людьми (не повiрите, але тодi вони жили повсюдно) як iм'я Богинi Вранiшньої Заграви,
а не як назва революцiйного крейсера.
Як я познайомився з Авророю? Володаркою струнких та сильних нiг, сильних стегон, сильних рук, сильного характеру, сильних та широких плiч та вузьких поглядiв на свiт? Зi стрункою фарбованою бiлявкою зi сталевими очима? В ресторанi. Ми одночасно просили рахунок. Ми однаково просили рахунок. Ми малювали в повiтрi маленькi прямокутники. I ми закохалися.
Першу половину свого життя Аврора була донькою тренера з футболу, а другу половину свого життя Аврора була пасербицею… тренера з футболу. Це були рiзнi люди. I не думайте, що я знущаюся чи жартую. Таке вже було її життя. Її мати любила брати шлюб винятково з тренерами з футболу.
Коли Аврору комусь представляли, неодмiнно шепотiли, що вона - донька того самого тренера з футболу. Нi в кого не виникало сумнiву, що тренер з футболу - це тiльки тренер київського «Динамо», i не просто тренер київського «Динамо», а славетний Валерiй Лобановський. Тому бiльшiсть людей думала, що Аврора є Авророю Валерiївною Лобановською. Хоча в неї було iнше прiзвище й по батьковi. Мати Аврори, коли та стала дорослiшати, почала її соромитися, бо хотiла здаватися молодшою за свiй вiк. Тому Аврора, коли їй виповнилося 14 рокiв, нiколи не називала матiр - мамою, завжди на iм'я; не вiдповiдала по телефону, що мами немає, а вдавала з себе її подругу, сестру чи обслугу; прибрала з оселi всi свої фотокартки, навiть дитячi. Дiвоцтво Аврори завершилося в 14 рокiв. З цього часу мати намагалася її вдягати, як дорослу жiнку, щоб нiхто не замислився над тим, чого в домi, де немає дiтей, розкиданий пiдлiтковий одяг. Аврора почала вдягатися, як чоловiк. З часом вона вже не бачила ознак свого iснування в їхнiй квартирi. Аврори тут не було.
Усе своє життя вона мала матiр за обмежену кретинку, яка передала їй свої недолугi мiзки. Аврора вважала, що в неї немає матерi, обох же своїх батькiв обожнювала. Та все ж, коли вони ставили перед нею неприємнi запитання, вона крила їх матом.
Дитя спортивних майданчикiв. Нiкого з батькiв це не бентежило.
Вона нiколи не говорила: «закрий рота», вона говорила: «прикрий…бальник».
Аврора була богинею в розгадуваннi спортивних кросвордiв, особливо пов'язаних iз футбольною темою. Вона безпомилково могла назвати, яким був рахунок матчу «Лiверпуль-Барселона» в будь-якому роцi; хто забив голи; скiльки рокiв Пеле; з ким брав шлюб Марадона; а також, скiльки разiв Спартак вигравав у Динамо й усе таке iнше. Водночас вона не знала й знати не хотiла, куди впадає Днiпро; хто такий Коперник; що таке симфонiя; хто такi пацифiсти. Моцарт для неї був чолов'ягою в перуцi на цукерках, якi привозив батько. Сила в її розумiннi нiколи не вимiрювалася в ньютонах (Ньютон для неї був породою величезних кудлатих собак). Сила вимiрювалася ляпасами, штурханами та стусанами. Аврора штурхала матiр, її подруг, батькiв, їхнiх друзiв, своїх приятелiв, коханцiв та подружок, осiб, якi «погано» на неї дивилися. Ще довгий час пiсля того, як ми з нею розiйшлися, я ухилявся вiд жiночих рук. Хто їх знає?
В Аврори було чотири пристрастi. Першою була любов до футболу. Вона вмiла носити бутси. Вона вдома ходила в батькiвських майках та блискучих блакитних шортах зi штучного шовку. В такому виглядi вона виходила до магазинiв i гуляла з собакою. Вона бiгала за м'ячем. Мало хто з хлопцiв мiг випередити її. Могла набити колiном шалену кiлькiсть ударiв, вона вмiла головою забивати гола. Я шаленiв вiд усього цього. Я нiколи не бачив таких жiнок. Ще вона робила дещо таке, вiд чого першого разу я почервонiв: вона чухала уявнi яйця пiд своїми блискучими блакитними шортами. Варто сказати, що мешкала Аврора в елiтному київському районi - на Печерську. Вiн славивися своїми iнтелiгентними бабцями в бiлих шкарпетках пiд босонiжками, якi гуляли вулицями зi своїми маленькими ковбасотiлими собачками на iм'я «Алiк», «Гарiк», «Розiк», «Пiня» та «Софочка». Вони постiйно робили Аврорi зауваження, пiсля чого чули про себе дуже багато одноманiтної лайки. Вони не припиняли робити зауваження. Аврора не припиняла їх лаяти. Так створювалися районнi традицiї.
Слiпенька Ганна Георгiївна взагалi називала Аврору Ромиком (варто сказати, що вимовляла вона це iм'я як «Гомик»), скаржилася iншим старим, що «Гомик носить задовге волосся, а батьки ним зовсiм не займаються». «Ходить дитина нечесана, не мiняє шогтiв та чухає яйця». В неї був пiнчер на iм'я «Алiк», вiн був сiрий, бородавчастий, мене вiн обожнював, тому, коли бачив, вислизав зi старих артритних рук i прямував до мене. Я брав його на руки та приносив власницi. «Ах ти ловелас, ах ти пагазiт». Говорила Ганна Георгiївна. Потiм довiрливо чiплялася за мiй лiкоть, пiсля чого в мене були синцi, й говорила: «Андгiй, ви культугний, вгодливий пагубок. У вас коготке ногмальне волосся. У вас завжди випгасуванi бгюки. То чому ви не можете вмовити Гомика пiдкоготити волосся, вдягти бгюки? Ви ж згозумiйте, ми не в Пагижi, тут, в СГСГ, не люблять викликiв суспiльству. А Гомик - це виклик суспiльству. Цi закороткi шогти, це задовге волосся. Ви ж це гозумiєте?» Я це «гозумiв». «Гомик» був викликом нашому суспiльству. Тим бiльше «гомик» iз «непiдкогоченим» волоссям. У своєму неповторному матiрному стилi Аврора запитувала мене, якого я веду розмови з цiєю старенькою? Вона не розумiла вимушеної ввiчливостi.
Другою пристрастю Аврори було змагатися в армреслiнг. Вона називала це «ведмежачi бiйки» чи «погратися у ведмедикiв». Чiплялася вона з цiєю забаганкою майже до всiх. Їй було байдуже, хочеш ти гратися у ведмедикiв, здатен ти гратися у ведмедикiв, головне, що хотiла й на що була здатна вона. Особливо невгамовною вона ставала, коли хиляла зайвого. В її подруг часто болiли руки. Якщо хтось у неї вигравав, а це були мiцнi дорослi чоловiки, вона їх попереджала, щоб були обережнi й не зламали прутня, коли мастурбуватимуть. Звiсно, висловлювалася вона не так лiтературно, як намагаюся це робити я.
А ще вона дуже не любила, коли її не поважали й вiдмовлялися з нею боротися. Я пам'ятаю, як ми вiдпочивали в пристойному примiському ресторанi, де Аврора причепилася до офiцiанта. Хотiла поборотися. Вiн коректно вiдмовлявся. Як потiм з'ясувалося, в минулому вiн був борцем, тому хвилювався, що заб'є клiєнтку. Аврора запропонувала йому поборотися вдруге. Вiн так само ввiчливо вiдмовився. «Зараз буде iсторичний залп Аврори». Спостережливий Колобок гигикнув. Тодi вона встала з-за столу. Швидко розiгнала нас по кутах ресторацiї. Скинула замовлену їжу. Одним рухом. Потiм пiдняла важку лавицю й почала все руйнувати, зокрема й спину нещасного офiцiанта. «Я тебе навчу поважати жiнок». Кричала вона. Отримав не тiльки офiцiант, лавкою отримав бармен, отримав i кухар, що з'явився на галас, отримав охоронець i Колобок. Вiн необачливо назвав Аврору «очманiлим стервом». Потiм викликали мiлiцiю. Потiм приїхав батько Аврори вирiшувати питання з адмiнiстрацiєю ресторану та мiлiцiєю. Аврора тим часом спокiйно сидiла на лавцi, дмухала й полiрувала футболкою свою пристрасть за номером три.
Третьою пристрастю Аврори були кращi друзi дiвчаток - дiаманти. Вона втрачала залишки розуму через них. Тiльки з ними вона була лагiдною. Вигадувала кумеднi прiзвиська, колисала, вкладала спати в коштовнi скриньки, доглядала. Поруч зi своїм лiжком вона облаштувала спецiальне мiсце, де розкладала улюбленi камiнчики. Одними-єдиними книжками, якi вона читала, були описи коштовностей та догляду за коштовними каменями. Батьки завжди дарували Аврорi дiаманти. Коханцям було складно. Я дарував Аврорi скриньки та книжки про камiнцi. На дiаманти в мене не вистачало грошви. А Колобок вважав, що дарувати дiвчинi дiаманти - це взагалi поганий тон. «Дiаманти пасують жiнкам у вiцi. Дiвчинi треба дарувати щось легше». Коли Аврора вiд мене пiшла до Колобка, їхнi стосунки не були тривалими. Бо Колобок нiколи не вважав дiаманти друзями своїх дiвчат.
Гiрше вiд дiамантiв було те, що через пристрасть за номером чотири Аврора зривалася, коли бачила дiаманти в когось iншого. Особливо такi, яких у неї не було. Одного разу вона вирвала дiаманти з вух незнайомої дiвчини, яку привiв до Аврори в гостi її приятель. Дiаманти були фамiльними. Дiвчина нiчого не розумiла, витирала сльози й пораненi вуха, Аврора ж кинула їй на колiна важкий золотий браслет iз блакитними камiнцями, який їй набридло носити. «Чого ти скавулиш? Нормально помiнялися». Сказала вона. Батьки у дiвчини виявилися не простими. Втiм, рiдко бувають простi батьки у тих дiвчаток, що у 18 рокiв тягають у вухах фамiльнi дiаманти. Каменi у Аврори забрали, як вона не опиралася. Вранцi вона забула геть усе, крiм чарiвного блиску дiамантiв. Зi своїми футбольними тренерами Аврора не розмовляла три мiсяцi, аж поки тi не викупили у матерi «Рваного Вушка», генеральшi, коштовностi.
Пристрастю за номером чотири був фiрмовий Аврорин коктейль «горiлка з шампанським». Коктейль такий: три чвертi горiлки, решта - шампанське. Вона втрачала розум, забувала, що вона робила, з ким, про що говорила. Не могла згадати, яким був її день до коктейлю й пiсля нього. В той час я собi дозволяв хiба що трохи шампанського та пива. Вона мене вражала своїм умiнням пити й жити настiльки розгонисто. Я тодi усвiдомив, наскiльки рiзним буває ставлення людей до свого життя. В мене були обов'язки, в неї - права. Обов'язки з'являлися в тих, хто з'являвся поруч iз нею. В мене були свої обов'язки, а додалися обов'язки, пов'язанi з Авророю.
Аврора не вчилася, не працювала - я з таким способом життя зiткнувся вперше. До Аврори я зустрiчався зi студентками Медичного, а одного разу - зi студенткою романо-германського факультету унiверситету, яка полювала на iноземцiв, а на менi (точнiше - пiдi мною) тренувалася кохатися. Зазвичай Аврора прокидалася пополуднi. Довго вовтузилася в лiжку, могла зателефонувати комусь iз таких самих, як вона, повiльних друзiв, щоб мене вiдшукали (ми тодi жили в безмобiльну еру). Тодi я прогулював пари, щоб приїхати, заварити каву, нарiзати тонкi прозорi часточки туркменських динь, якi щотижня привозили її батькам - футбольним тренерам спецiально для неї. Якби спитати, що для мене було дивом у студентськi роки, я б сказав: прозорi часточки стиглих динь узимку. Ми сидiли в її лiжку, я досi пам'ятаю морелевий колiр простирадл. Коли я на них дивився, менi здавалося, що немає нiчого теплiшого, а коли торкався, їхнiй шовк холодив менi долонi. Ми сидiли по-турецьки, i, як малi дiти, пригощали одне одного динними часточками. Потiм я витягувався на простирадлi, Аврора починала мене лоскотати й пестити. Тепле кохання пополуднi. Так, я був щасливим.