А Кованьков тим часом вів далі:
— Мене було по-зрадницькому викрадено тією самою американською розвідкою з Східного Берліна. Під загрозою розправи аж до знищення вони хотіли примусити мене зробити тут заяву, сфабриковану ними. Але я цього не зроблю. Я взагалі про політику тут не говоритиму…
У залі зчинився галас. Кореспондентські ручки швидко забігали по паперу. Сенсація! Нарешті справжня сенсація!
Хауссон схопився з місця. Мало не втративши самовладання, він хотів гукнути: «Прес-конференцію закінчую», але своєчасно стримався. Все одно вже пізно, ніяка сила тепер не могла відвернути скандалу. Недаремно ж пресу звуть шостою державою. Держава є держава, тут жарти погані.
— Я не говоритиму про політику, — вів далі лейтенант Кованьков, — бо знаю, що мої переконання для вас чужі. І все-таки сподіваюсь вашої допомоги. Оце й усе, що я хотів сказати. А втім, ще кілька слів…
У цей час Суботін кинувся до Кованькова, відштовхнувши його од мікрофона, і вигукнув:
— Оголошується перерва!
Зал відповів реготом і свистом. Кованьков показав на Суботіна і, перекриваючи галас, крикнув:
— Мабуть, для цього мерзотника вже влаштовували чи ще влаштують прес-конференцію. Знайте: це професіональний карний злочинець, спекулянт і зрадник!..
35
Майор Хауссон, який бував у бувальцях і вмів спокійно поводитись у дуже небезпечних ситуаціях, цього разу розгубився, злякався. В нього було багато ворогів і заздрісників у відомстві, і він знав, що цей скандал йому так не подарують. Хауссон ішов коридором до генеральського кабінету і, сам того не помічаючи, уповільнював ходу. Перед дверима зупинився, повторив у думці своє заповітне: «Це ще не смерть», — і смикнув ручку дверей…
Генерал гидливо глянув на Хауссона, що зупинився перед його столом, і кинув олівець.
— Вітаю вас, майоре! Чудова робота! На місці росіян я б дав вам орден! А щодо Америки, то вона вам аплодує! Браво, майоре! На вас чудово зароблять газетні видавці. Можете пишатись: ваша популярність в Америці затьмарила зараз славу всіх кінозірок. Браво, майоре!
Хауссон нерухомо стояв перед генералом і дивився кудись мимо нього. Він розумів, що вся ця дошкульна тирада — тільки вступ, і чекав головного — того, що визначить його дальшу долю.
— Чого ви мовчите? — крикнув генерал. — Чи, може, ви розучилися не тільки працювати, а й говорити?
— Що ж я можу сказати… — Хауссон знизав плечима. — Цей російський лейтенант зумів усіх нас обкрутити кругом пальця.
— Що значить «усіх нас»?
— Насамперед мене, — твердо відповів Хауссон.
— Так… А ще кого?
— Ну, і ще раз — мене. Хоч ви, як ніхто інший, знаєте, що помилки в нашій роботі неминучі.
Хауссон сказав це не без натяку: він нагадував генералові про його скандальний провал у Касабланці під час війни.
— Помилки бувають різні, майоре! — обличчя генерала побагровіло. — Одні після помилок стають генералами, а інші перетворюються в ніщо. Ви зрозуміли мене?
— Чудово.
— Отже, коли ви ще тямите щось, то повинні зрозуміти, що свій «подарунок» зробили нам у тачки складний момент, коли подібні справи не можна пробачити!
— Чи треба, генерале, ваше зауваження розуміти як обвинувачення в тому, що я створив і цей складний момент?
Це був постріл з далеким прицілом. Саме в цей час на президентських виборах перемогли демократи. Трумен лишився президентом. Проте політичні конкуренти демократів — республіканці, завдали своїм противникам чимало прикростей.
Особливо різко нападали вони на все те, що робилося в Німеччині. Щоб відвести удар од себе, лідери демократів придумали хитрий маневр: в усьому, мовляв, винні люди, які мають застарілі погляди часів війни, люди Рузвельта. Лідери пообіцяли замінити цих людей іншими. Генерал, який розпікав Хауссона, був типовим представником «людей війни». Він розумів, що Хауссон знає про нього більше, ніж будь-хто інший. Майор саме на це розраховував і влучав у ціль…
Генерал не відповів на питання майора. Ще вчора генерал обміркував усе: він нещадно розправиться з Хауссоном, оголосить його чи не головним винуватцем усіх помилок, припущених у німецькому питанні внаслідок неправильної орієнтації розвідки, а себе видасть за начальника, який перший починає усувати з Німеччини людей із застарілими поглядами.
Хауссон, звичайно, все це передбачав, саме тому він і зробив постріл з далеким прицілом. Мовчанка генерала свідчила про точне влучення в ціль. Тепер треба діяти рішуче, не оглядаючись.
— Ніколи не слід, генерале, — говорив майор спокійно і майже співчутливо, — переоцінювати значення політичної передвиборної гри. Нещодавно я одержав листа від Великого Джона. Про наслідки виборів він пише з гумором: коли не брати до уваги витрачених грошей, що їх довелося дати на проведення передвиборної кампанії, все лишилось, як і раніше. До речі, його й тепер дуже цікавить Рур. Він вам про це не писав?.. Ні? Я йому радив зв’язатися саме з вами.
Генерал мовчав. Хауссон міг вважати бій виграним… Усе, що відбулося потім, було вже не більше, як взаємні маневри противників з метою виведення своїх сил з бою.
— Чи не думаєте ви, майоре, — посміхнувся генерал, — що ця скандальна історія буде поставлена вам в заслугу?
— Ні в якому разі, — швидко відповів Хауссон. — За свою особисту провину я готовий зазнати кари.
У кабінеті довго панувала мовчанка. Потім генерал сухо сказав:
— У Берліні ви не можете залишитись. Гадаю, вам доведеться прийняти нашу нову школу в Мюнхені. Я сьогодні домовлюся з центром. Треба, майоре, щоб минув час і забулась ця жахлива історія.
— Ну що ж, я згоден! — майже весело сказав Хауссон. — Тим більше, що в сучасному бурхливому житті все забувається дуже швидко.
— Не тіште себе надією, майоре. Схід відповів на наші удари цілою серією контрударів. У нас склалося дуже напружене становище.
Хауссон посміхнувся.
— Людей, що застаріли, як ми з рами, замінять новими, і справа поліпшиться… Що ви пропонуєте зробити з другим росіянином і його німкенею?
— Я дивився його досьє… — генерал знизав плечима. — Цей нібито підвести не може. В якому стані він зараз?
— Засмучений. Пригнічений. Брався власноручно застрілити лейтенанта.
— От-от. Боюсь, що він тільки на такі діла і здатний.
— Не думаю, генерале. Цей чоловік не дурний. А головне, всі шляхи назад у нього відрізані.
— Сьогодні росіяни повторили вимогу видати його.
— Що їм відповіли?
— Знову нічого. Але я дав інтерв’ю західноберлінській газеті. Заявив, що цей російський офіцер гам обрав Захід і даремно радянське командування, вперто не бажаючи зрозуміти принципів західної демократії, добивається, щоб ми розпорядилися долею людини і позбавили її можливості жити так, як вона хоче. Словом, ми на їхні вимоги просто не відповідатимемо, і край.
— Чи не можна було б його використати в школі? — запитав Хауссон. — Адже він знає Росію, її порядки, звичаї…
Генерал похитав головою.
— Не знаю, майоре, не знаю… От, якщо центр вирішить довірити вам школу, тоді ви самі це питання й вирішите… До речі, німкеню, з якою сплутався цей росіянин, треба усунути. Виженіть її к бісовій матері!
— Це може вплинути на капітана Скворцова… — обережно заперечив Хауссон.
— Ми не шлюбна контора, майоре! — роздратовано промовив генерал. — Вона не потрібна. Виженіть —і годі…
36
Суботіна вивезли з Берліна через годину після скандальної прес-конференції. Поки їхали машиною, стемніло, і Суботін навіть уявити не міг, куди його везуть. Машина зупинилась перед глухими ворітьми. По обидва боки від них тягнулася, зникаючи в темряві, така ж глуха і висока огорожа; зверху над нею на кронштейнах було натягнуто колючий дріт. Два кремезні юнаки в цивільному, що супроводжували Суботіна, за всю дорогу не промовили жодного слова. Тепер вони досить довго щось пояснювали офіцерові, який вийшов з хвіртки.
Нарешті ворота відчинились. Машина промчалась дорогою, обсадженою густим чагарником, і зупинилась під аркою будинку, схожого на старовинний поміщицький палац. Тут же у стіні були двері з чавунним гербом у вигляді білки, що сиділа на кучерявій ялиновій гілці. Як тільки Суботін вийшов з машини, двері відчинилися.
— Сюди, будь ласка, — сказав один з юнаків. Очевидно, на цьому місія цивільних закінчувалась, вони більше не з’являлися. В напівтемному коридорі Суботіна зустрів військовий в офіцерській формі, але без знаків розрізнення.
— Прошу за мною, — уривчасто наказав він і пішов уперед довгим і похмурим коридором з низькою склепистою стелею. — Ось ваша кімната. Заходьте…
Не важко уявити собі, якою тривожною була ця ніч для Суботіна.
Кімната, в якій він опинився, була схожа на тюремну камеру: довга, вузька, з голими стінами, вікна-бій-ниці із зачиненими зсередини масивними віконницями. Тьмяна лампочка під високою стелею. Стіл, стілець, солдатське ліжко, і більше нічого! Що все це значить? А головне: повірили вони чи не повірили у спектакль, який було розіграно на прес-конференції? Все вирішувало саме це. І тільки це.
Суботін в який раз пригадував усе, що сталося, і причепливо аналізував, чи не припустився десь хай найменшої помилки. Ні, все вийшло на диво точно за планом. «Молодець Кованьков!» — подумав Суботін. І в ту ж мить майнула тривожна думка: «Що з Наташею Посельською?» Після прес-конференції він більше не бачив її.
Вранці, коли Суботін ще лежав у ліжку, до його кімнати без стуку ввійшов солдат.
— Вас просять униз, — сказав він.
Суботін вирішив зробити першу розвідку.
— Це обов’язково? — запитав він слабким голосом. — Я погано почуваю себе…
Солдат вийшов. Не минуло і десяти хвилин, як з’явився лікар. Поклавши на стіл шкіряну сумку з червоним хрестом, він сів на краєчок ліжка і взяв руку Суботіна. Лікар був дуже молодий, але поводився впевнено, якщо не сказати нахабно. Перевіривши пульс, він нахилився до Суботіна, вдивляючись в його очі.
— Що з вами? — запитав він нарешті.
— Якась дивна слабість, — тихо відповів той.
— Чому — «дивна»? Звичайна розрядка після нервового напруження.
— Мабуть, — погодився Суботін. — Мені вставати обов’язково?
Лікар знизав плечима.
— Внизу подано сніданок. І я радив би вам не розгвинчуватись, встати і діяти. У таких випадках це найкращі ліки.
Суботін посміхнувся.
— Тоді, не гаючи часу, скористаємося цими ліками…
Солдат, який чекав у коридорі, провів Суботіна не в їдальню, а в кабінет, де його нетерпляче ждав літній американський полковник. Побачивши Суботіна, що входив у кабінет, він сердито глянув на годинника.
— Здрастуйте, капітане. Сідайте! — уривчасто кинув він. — Я хочу сказати кілька слів, щоб вам надалі було все ясно. Я і мої люди до ваших справ не мають ніякого відношення. Ви… ну, так би мовити, мій гість. Та, на жаль, тут військова установа. Прогулянок по парку дозволити не можемо. Вам доведеться весь час сидіти в своїй кімнаті. Оскільки мене попередили, що мета вашого перебування тут — уникнути громадської цікавості, вважаю, що такий режим влаштує і вас… Можете йти снідати… — Полковник одним духом випалив усе це і знову сердито глянув на годинника.
— Я хотів би мати змогу читати газети, — вимогливо промовив Суботін.
— Добре. До сніданку вам подаватимуть газету.
У дверях з’явився солдат.
— Проведіть пана в їдальню… — Суботін підвівся. — До речі, мало не забув… Я дістав розпорядження переодягти вас у цивільний костюм. Смачного вам!..
Кельнер у дивній напіввійськовій формі подав Суботіну сніданок і став біля стіни. Як тільки Суботін випив кофе, зайшов солдат.
— Прошу…
Суботін повернувся у свою кімнату…
Так він прожив шість днів. Тепер уранці Суботін читав газету і був у курсі подій. Прочитав він і про себе. Генерал у своєму інтерв’ю твердив, ніби нічого не знає про долю російського офіцера Скворцова. Офіцер сам зробив вибір і віддав перевагу західному світу. Де і як живе зараз? Генерал, звичайно, не може знати, як живуть мільйони людей, що населяють Західну Німеччину… Суботін кілька разів прочитав це місце з інтерв’ю. Ні-ні, все гаразд: вони йому вірять і, судячи з усього, збираються використати його. «Ну що ж, саме це нам і потрібно…»
На сьомий день під час обіду до їдальні швидко ввійшов полковник, з яким Суботін розмовляв після приїзду сюди.
— Прошу пробачення, але вам треба поквапитися. По вас приїхали… — І знову Суботін нічого не побачив. Тим же самим коридором його вивели під арку будинку, де вже стояла машина. Поруч з шофером сидів знайомий Суботіну офіцер з відділу Хауссона.
— Добрий день, містер Жерард! — зрадів Суботін.
Не відповідаючи на привітання, офіцер відчинив задні дверці. Машина зірвалась з місця і помчала алеєю. Промайнули розчинені ворота, за якими до самого обрію простяглось пряме, мов стріла, шосе.
Суботін доторкнувся до плеча офіцера і, наблизившись до нього, тихо і гнівно запитав:
— Містер Жерард, невже ви не знищили це щеня — лейтенанта?
Офіцер знизав плечима.
— Скандал набув надто широкої огласки. І взагалі я не хочу говорити про це.
Суботін бачив, що офіцер у поганому настрої. Проте дещо вже відомо: Кованьков живий! Чудово! Задамо друге запитання.
— Куди ми їдемо, містер Жерард?
— У Мюнхен.
— Чого?
— Думаю, що ви там житимете і працюватимете.
— Сподіваюсь, з містером Хауссоном?
Офіцер знову знизав плечима і не відповів.
— Ще одне питання, містер Жерард, де Анна Лорх?
— Уявлення не маю. Я займаюсь тільки тим, що стосується справи…
Суботін здогадався, що з Наташею справи погані. Від тривоги за неї похололо в серці
37
Коли закінчилась війна, одразу стало ясно, що західні держави створюють штучні перешкоди для повернення на батьківщину радянських людей, насильно вивезених фашистами в Німеччину. Хто був у дні закінчення війни в Німеччині, той ніколи не забуде, як її шляхами з заходу на схід і з сходу на захід ішли нескінченні колони виснажених людей. Запроваджуючи в Європі свій бандитський «новий порядок», гітлерівці зігнали в Німеччину рабів з багатьох країн світу. Французьких шахтарів вони примусили працювати на шахтах Сілезії. Українські селяни гнули спину на землях поміщиків у Баварії. Уся Німеччина була вкрита таборами для рабів. Для тих, хто не підкорявся новоз’явленим рабовласникам, фашисти створили концентраційні табори смерті.
У перші дні миру на шляхах Німеччини можна було бачити багато людей в смугастих арештантських робах, з випеченими на руках табірними номерами. Ці люди скидались на мерців, які піднялися з труни. Вони повертались у рідні місця, і навіть їхній вигляд свідчив про пережиті страждання.
У радянській зоні сотні наших офіцерів, не досипляючи, падаючи від утоми, допомагали жертвам «нового порядку» швидше повернутися до рідного дому. На дорогах стояли солдатські кухні. В населених пунктах удень і вночі працювали спеціальні центри, які забезпечували звільнених з концтаборів в’язнів одягом і продовольством, притулком на ніч і транспортом.
Зовсім інше становище склалося в Західній Німеччині. З перших же післявоєнних днів радянське командування знало про те, що в Західній зоні не випускають з гітлерівських таборів тисячі і тисячі радянських людей. Спочатку це маскувалося вигадкою, нібито в таборах лютують різні інфекційні захворювання і там запроваджено карантин. Потім у західній пропаганді і в офіціальних документах з’явився термін «добровільна репатріація». Бачите, багато радянських людей не мають бажання повертатися на батьківщину. Цю явну брехню викривали всі, кому тільки пощастило вирватися з таборів.
Поширювались мерзенні наклепи, нібито всіх звільнених з таборів на батьківщині оголосять зрадниками і судитимуть. Одночасно давалися щедрі і брехливі обіцянки забезпечити «щасливе життя» у західному світі.
Так після війни розгорнулась справжня боротьба за звільнення радянських людей.