* * *
Через вісім місяців по тому, як Йосип та його родина повернулися в рідне село — усі були живі й здорові, попри стільки небезпек, лише віслюк десь пошкодив собі ліву ногу й тепер кульгав, — надійшло в Назарет повідомлення, що цар Ірод помер у Єрихоні, в одному зі своїх палаців, куди переселився, вже безнадійно хворий, коли почали випадати перші дощі, втікаючи від зимової негоди, яка в Єрусалимі особливо сувора до людей зі слабким здоров’ям. Повідомлялося також, що царство, яке осиротіло по смерті такого могутнього володаря, було поділене між трьома з його синів, яким пощастило вціліти після сімейної різанини, а саме: Іродові Філіпу тепер дісталися території, що лежали на схід від Галілеї, Іродові Антипі — Галілея й Перея, а Архелай тепер править у Юдеї, Самарії та Ідумеї. Десь тими ж таки днями один погонич мулів, який заблукав до Назарета й належав до людей того різновиду, котрі дня не можуть прожити, щоб не нагодувати своїх наївних слухачів якоюсь історією, переплітаючи бувальщину з небилицями, розповів жителям Назарета про похорон Ірода, де йому, як він присягався та божився, пощастило бути присутнім. Цар лежав у золотому саркофазі, обсипаному дорогоцінним камінням, у катафалк, весь із чистого золота й накритий пурпуром, були запряжені двоє білих волів, а тіло Ірода теж було загорнуте в пурпур, і видно було тільки корону, що лежала на тому місці, де мала бути голова, за катафалком ішли музики, що грали на флейтах, а за музиками — голосільниці, й усі вони мусили вдихати сморід, що забивав їм ніздрі, я стояв обіч дороги, й то мало не виблював, коли процесія проходила повз мене, а потім верхи їхали воїни царської гвардії, а за ними йшли вояки, озброєні списами, мечами та кинджалами, так ніби на війну зібралися, вони йшли і йшли, утворюючи щось подібне до велетенської змії, чия голова вже зникла за обрієм, а хвоста досі не було видно, і здавалося, кінця цьому не буде, і страх заповзав у серце кожного, хто дивився на нескінченну процесію, отак ішло те військо слідом за мерцем, але всі вони ішли також назустріч власній смерті, смерті, яка чигала на кожного з них і яка навіть тоді, коли здається, ніби вона затримується, все одно рано чи пізно постукає в наші двері: Настав твій час, я прийшла, каже вона, не роблячи ніякої різниці між царями й рабами, між тим, чий гнилий труп везуть там попереду, на чолі кортежу, й тими, котрі плентають далеко позаду, ковтаючи пилюку, підняту військом, вони-то поки що живі, але всі прямують до того місця, де їм судилося впокоїтися назавжди. Схоже, тому погоничу мулів більше личило б прогулюватися разом з іншими філософами-перипатетиками між корінфськими колонами академії у Стародавній Греції, аніж ганяти мулів дорогами Ізраїлю, ночуючи у смердючих караван-сараях та розповідаючи небилиці всяким селюкам на кшталт назарян.
А серед тих, хто слухав того чоловіка на майдані перед синагогою, був і Йосип — він випадково там проходив і зупинився послухати, хоч, правду кажучи, він не надто дослухався до тих частин розповіді, в яких давався детальний опис похоронної процесії, а якщо й запам’ятав якісь подробиці, то вони відразу вилетіли йому з голови, як тільки аед перейшов до філософсько-елегійної частини, бо тесля мав вельми вагомі причини бути особливо чутливим саме до цієї струни, саме її звук відбився найглибшим відлунням у його душі. А втім, досить було подивитись на нього, і його обличчя не могло обманути, раніше на ньому був вираз стриманий, поважний і вдумливий, що мав приховати, який він, по суті, ще молодий, а тепер глибока скорбота залягла в кутиках його губів, покреслила йому обличчя глибокими, наче шрами, зморшками. Але найбільше на обличчі Йосипа тривожить вираз його очей, чи, точніше буде сказати, відсутність такого виразу, бо очі в нього здаються мертвими, наче припорошені попелом, під яким, проте, досі світилися й не могли погаснути хворобливі жаринки, роздмухувані безсонням. І справді, Йосип тепер майже не спить. Сон — найбільший ворог усіх його ночей, йому доводиться воювати проти нього з такою запеклістю, ніби йдеться про його життя, і це війна, в якій він завжди зазнає поразки, і навіть якщо в окремих битвах перемагає, бо рано чи пізно настає мить, коли його змучене тіло капітулює і засинає, то відразу після цього перед ним з’являється дорога, по якій мчить загін озброєних кавалеристів, що вимахують мечами над головою, і він, Йосип, серед них. І саме в ту мить, коли свідомість нещасного починає долати страх, командир неодмінно його запитує: А ти куди, тесляре? — і сердега не хоче відповідати, й упирається зі своїх останніх сил, сил душевних, бо тілесні давно в нього вичерпалися, але сон сильніший за нього, він залізними пальцями розтуляє його стиснуті зуби, й він, уже ридаючи й готовий прокинутися, змушений дати жахливу відповідь, завжди одну й ту саму: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина. Тож не запитуймо в Йосипа, чи він пам’ятає, скільки биків тягли катафалк із тілом мертвого Ірода і якого кольору вони були, білі чи рябі, тепер, коли він повертається додому, в його пам’яті зберігаються лише останні слова з розповіді погонича мулів, коли він сказав, що все те море людей, які прийшли на похорон царя, — раби, воїни, царські гвардійці, голосільниці, гравці на флейтах, губернатори, князі, наступники престолу й усі ми, хоч би де ми проживали і хоч би ким були, більш нічого у своєму житті не робимо, крім як шукаємо місце, на якому залишимося навіки. Але ж не завжди буває так, невідступно думав Йосип, і такими гіркими були його роздуми, що в них не могло проникнути навіть смирення, а тільки воно може пом’якшити найгостріший біль, і йому лишався тільки розпач людини, що втратила будь-яку надію; не завжди буває так, повторював він, багато людей ніколи не покидають того місця, де вони народилися, і смерть знаходить їх саме там, а це доводить, що лише доля є чимось твердим, надійним і гарантованим, і Боже мій, як усе, виявляється, просто, досить лише дочекатися, поки сповниться все у твоєму житті, а тоді сказати: Такою була моя доля, царю Іроду доля призначила померти в Єрихоні й бути перевезеним у катафалку до свого палацу-фортеці Іродії, але малюків із Віфлеєма смерть звільнила від необхідності йти чи їхати нехай там куди. А що стосується долі Йосипа, то вона спочатку, коли ми подивимося на події, що тоді відбулися, під кутом оптимізму, здавалося, мала стати частиною вищого задуму, покликаного врятувати від смерті невинних малюків, а проте насправді обернулася до нього своєю непривабливою й темною стороною, бо хоч наш тесля й довідався про те, що має відбутися, але побіг рятувати власного сина, покинувши інших напризволяще — в найточнішому й найжахливішому значенні цього слова. І саме тому Йосип не може тепер заснути, а коли все ж таки йому вдається знайти забуття у сні, то прокидається у великій тривозі, повертаючись до реальності, яка не дозволяє йому забути про побачене уві сні, й можна навіть стверджувати, що, коли він не спить, то мріє заснути, а коли засне, то розпачливо намагається прокинутися, бо знає, що на нього чатує те марення, завжди одне й те саме, воно чатує на нього на межі між сном і явою, і Йосип просто не може з ним не зустрітися щоразу, коли переступає цю межу — байдуже, в який бік. Немає сумніву, що весь цей заплутаний клубок суперечностей називається дуже просто: докори сумління, але досвід і багатовікова практика людського спілкування незаперечно доводять: точність визначень — це ілюзія, адже мова людей далека від досконалості, і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові нема.
Марія знову вагітна. Але цього разу жоден янгол у подобі обшарпаного жебрака не прийшов повідомити їй про те, що вона носить у собі свою другу дитину, й раптовий вітер не здіймався в небі над Назаретом, і не світилася земля в мисці, яку довелося б закопати поруч із першою, Марія повідомила Йосипа про свій стан тими ж таки простими словами: Я вагітна, вона не сказала йому, наприклад: Подивися в мої очі, й ти побачиш, як світиться в них наш другий син, і він їй не відповів: Ти не думай, що я нічого не помітив, я просто чекав, коли ти сама скажеш мені про це, ні, він вислухав її мовчки й лише промовив: Он як, і не відірвався від своєї роботи — він стругав дошку, човгаючи по ній рубанком вправно, але бездумно, бо ми знаємо, де блукали його думки. Марія теж про це знає, після того як однієї особливо тяжкої для нього ночі чоловік відкрив їй свою таємницю, яку раніше ревно оберігав, і вона тоді не дуже навіть здивувалася, це було неминуче, згадаймо, що сказав їй янгол тоді в печері: Ти почуєш біля себе тисячоголосий крик.
Добра дружина сказала б своєму чоловікові: Облиш переживати, що зроблено, те вже зроблено, а крім того, твоїм найпершим обов’язком було врятувати сина, перед іншими дітьми такого обов’язку ти не мав, але річ у тому, що віднедавна Марія перестала бути доброю дружиною у звичайному розумінні, якою вона була раніше, можливо, тому, що почула від янгола й інші суворі слова, й він промовив їх таким тоном, що було очевидно: вони стосуються всіх і кожного й ні для кого не роблять винятку: Я не янгол прощення. Якби Марія мала право розмовляти з Йосипом про такі найпотаємніші речі, можливо б, він, будучи таким начитаним у Святому Письмі, міг би поміркувати над природою янгола, який, прийшовши невідомо звідки, заявляє нам, що він не янгол прощення, а це вже само по собі викликає підозру, адже всім відомо, що янголи не наділені спроможністю прощати, прощати може лише сам Господь Бог. Коли янгол каже, що він не є янголом прощення, то ці слова або нічого не означають, або означають надто багато, а саме, що ми бачимо перед собою янгола проклять, це так, ніби він вигукнув: Яка дурниця — чекати від мене прощення, я не прощаю, я караю. Але ж янголи, за самим своїм визначенням, крім, звичайно, тих херувимів з вогненними мечами, яких Господь поставив, щоб вони охороняли дорогу, яка веде до дерева життя, щоб нашим предкам або їхнім нащадкам, а це ми самі, знову не закортіло зірвати з нього плід, тобто я хочу сказати, янголи — не поліцаї, вони не беруть на себе брудний, але необхідний обов’язок для виживання суспільства чинити репресії, янголи існують для того, щоб полегшувати нам життя, вони підтримують нас і не дають нам упасти, коли ми опиняємося на краю прірви, проводять нас, коли нам треба перейти слизький і небезпечний міст, що нависає над безоднею, відштовхують нас на узбіччя, коли четвірка збожеволілих коней виносить на нас колісницю або нам загрожує небезпека потрапити під машину, якій відмовили гальма. Янгол, якби він справді був янголом, що заслуговує на таке ім’я, міг би навіть урятувати бідолашного Йосипа від його нескінченного нічного кошмару, для цього йому досить було б постати уві сні перед батьком кожного з нещасних віфлеємських малюків і сказати: Прокинься, бери свого сина та його матір, негайно втікай із ними до Єгипту й залишайся там, поки я тебе не покличу, бо цар Ірод наказав убити твого малого, — й у такий спосіб усі малята були б урятовані, Ісус заховався б у печері, разом зі своїми батьками, а всі інші повтікали б до Єгипту, звідки вони могли б повернутися згодом, коли той самий янгол знову постав би перед кожним із їхніх батьків і сказав: Прокинься, візьми свого сина та його матір і повертайтеся на землю Ізраїлю, бо вже померли ті, котрі хотіли вбити твого малюка. Очевидно, що завдяки цьому попередженню, зробленому начебто з найдобріших почуттів, янгол повернув би дітей у ті місця, де їм рано чи пізно довелося б зустріти свою смерть, хоч би звідки вони походили, але янголи, хоч і можуть дуже багато, проте, як ми вже переконалися, і їм притаманні певні обмеження — як, до речі, й самому Богові, — й відвернути від нас смерть вони неспроможні. Якби Йосип міркував у такий спосіб, він, певно, дійшов би висновку, що янгол, який навідав його дружину в печері, був усе ж таки посланцем пекла, тобто дияволом в образі пастуха, і це тільки зайвий раз засвідчило, яка слабка за своєю природою жінка і якою лукавою та винахідливою вона стає, коли який-небудь грішний янгол намагається її спокусити. Ну а якби Марія не стала мовчати, якби вона не зберігала в таємниці дивовижні події свого благовіщення, якби розповіла про них чоловікові, то він заспівав би свою пісню трохи інакше, знайшов би інші аргументи для обґрунтування свого висновку, насамперед пославшись, безперечно, на те, що той, хто назвався янголом, не сказав: Я янгол Господній або: Я прийшов в ім’я Господа, а лише повідомив: Я янгол, застерігши Марію відразу: Але ти нікому про це не кажи, ніби боявся, що про його прихід довідаються всі. Безперечно, знайдуться люди, які почнуть запевняти, що таке надумане тлумачення окремих малозначущих подробиць анітрохи не прояснює суть тієї всім відомої історії, проте автор цієї євангелії вважає, що існує істотна різниця як у стосунку до минулого, так і в стосунку до майбутнього, через якого янгола було послане благовіщення — янгола небесного чи янгола з пекла, адже йдеться про різницю не лише за формою, а й про різницю по суті, різницю за субстанцією і змістом, адже хоча той, хто створив перших янголів, створив і других, проте потім він ужив заходів, щоб виправити свою помилку.
Марія, як і її чоловік, але ми вже знаємо, що з різних причин, іноді поринає у глибокі роздуми, вираз її обличчя стає неуважним, вона втуплює відсутній погляд невідомо куди, робота випадає у неї з рук, і така поведінка не здавалася б дивною для жінки в її становищі, якби всі її думки у всіх своїх незліченних варіаціях не зводилися до однієї думки: Чому янгол повідомив мене про народження Ісуса, а тепер не приходить? І вона дивиться на свого первістка, який уже повзає, як і всі людські діти в його віці, дивиться й шукає на ньому якусь прикметну ознаку, зірку на голові, шостий палець на руці, й не бачить нічого, її дитина така, як і всі інші діти, пускає бульки, бруднить пелюшки і плаче так само, як і всі вони, й відрізняється від них лише тим, що це її син, волосся в нього чорне, як і в його батька та матері, райдужна оболонка очей уже втрачає те білясте забарвлення, яке ми називаємо молочним, вона набуває свого природного кольору, успадкованого від багатьох поколінь предків, стає темно-карою навколо зіниці, а що далі від неї, то набуває зеленавого відтінку, але в цих видозмінах відтінків і кольорів немає нічого особливого, вони мають для нас значення лише в тому випадку, коли це наша дитина або дитина, про яку говоримо, в цьому випадку — син Марії. Через кілька тижнів цей малюк зробить свої перші спроби зіп’ястися на ніжки й почне ними дибуляти, дуже часто допомагаючи собі руками, він завмиратиме на місці й докладатиме всіх зусиль, щоб підняти голівку й подивитися на матір, коли вона кликатиме його: Ходи до мене, мій хлопчику; а мине ще трохи часу, й він відчує потребу говорити, коли нові звуки почнуть утворюватися в його горлі, і спочатку він не знатиме, що йому з ними робити, він змішуватиме їх з іншими, які вже засвоїв і навчився застосовувати, з криками і плачем, але незабаром зрозуміє, що вимовляються вони інакше, він намагатиметься повторювати їх за батьком і матір’ю, пильно стежачи при цьому, як ворушаться їхні губи, аж поки йому пощастить промовити перше слово, нам невідомо, яким воно буде, — може, «тато», може, «мама», а може, «цюця», — але не випадає сумніватися, що відтепер малюк Ісус ніколи не стане тицяти пальчиками правої руки в долоньку лівої, коли мати або котрась із сусідок знову його запитають: А куди курочка відкладає яєчко, Ісусе? це ганьба — вимагати від людського створіння, щоб воно поводилося, мов цуценя, яке навчилося реагувати на звук, незалежно від того, що це буде — людський голос, свист чи виляск батога. Марія дивиться на сина, зітхає і дуже шкодує, що янгол не повертається. Тепер ти не скоро мене побачиш, сказав тоді він, але якби він тепер прийшов, вона б уже не відчула того страху, який відчувала перед ним під час його перших відвідин, вона поставила б йому безліч запитань і примусила б його відповісти на них, бо жінка, яка вже народила одного сина й виношує другого, спроможна подолати свою природну овечу покірливість, бо вона на власній шкурі пізнала, що таке біль, небезпеки й горе, і якби все це покласти на одну шальку терезів, то вона переважить будь-яку другу. І якби їй знову довелося зустрітися з янголом, він уже не відбувся б від неї тими словами, які сказав їй під час їхньої першої зустрічі: Нехай Господь убереже твого сина від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче, й мені нема куди прихилити голову — тепер йому, по-перше, довелося б їй пояснити, що то за Господь, від чийого імені він до неї прийшов, по-друге — чи й справді йому нема куди прихилити голову, адже не так легко собі уявити, щоб янгол не мав куди прихилити голову, чи він це сказав лиш тому, що надто увійшов у свою роль жебрака, по-третє — яке майбутнє провіщали її синові похмурі та погрозливі слова, які він промовив, і нарешті, яка таємниця пов’язана із землею, що світиться в чашці, вони закопали її біля дверей, і на тому місці виросло на той час, коли вони повернулися з Віфлеєма, дивне дерево — лише стовбур і листя, дерево, яке вони спочатку спиляли, потім намагалися вирвати з корінням, але після кожної з таких спроб воно виростало знову й ставало все більшим і більшим. Двоє старійшин із синагоги, Закхей і Дотаїм, приходили подивитись на нього, й хоч тямили в ботаніці дуже мало, проте дійшли спільного висновку, що вони закопали зернятко разом із землею, яка світилася, і воно проросло, коли настав його час. Згідно із законом Господа, який створив життя, пояснив Закхей. Марія зрештою звикла до цього впертого дерева й навіть вважала, що воно прикрашає їхнє подвір’я, проте Йосипа воно дратувало, вносило неспокій у його душу й розбуджувало в ній давні підозри, й він навіть переніс свій теслярський верстак у протилежний куток подвір’я і вдавав, ніби не помічає клятущого дерева. До яких тільки заходів — і все марно — він не вдавався, аби його знищити: рубав його, пиляв, обливав окропом і навіть обкладав окоренок розжареним вугіллям і не наважився тільки з якоїсь забобонної поваги увіткнути в землю мотику й копати доти, доки не пощастить дістатися туди, де перебуває корінь зла — чаша із землею, яка світиться. Ось так жили Йосип та Марія, коли народився їхній другий син, якого вони назвали Яковом.