Що ж до подій, які відбувалися тоді в Назареті, то треба відзначити, що деякі жителі села, переважно молоді чоловіки, захотіли приєднатися до повстанського загону Юди Галілеянина, загалом вони просто зникали, нікого не попередивши, один за одним, ніби розчинялися в повітрі, їхні родини зберігали усе, звичайно, в найсуворішій таємниці, і їхні сусіди також розуміли, що треба міцно тримати язик за зубами, тому нікому навіть на думку не спадало порушити неписаний закон і запитати: А куди подівся Натаніель, його вже кілька днів ніде не видно? — у тому випадку, якщо Натаніель раптом переставав з’являтися в синагозі або в полі, й вервечка чоловіків із серпом у руках укорочувалася на одну людину, жителі села поводилися так, ніби Натаніеля ніколи й не існувало, і навіть у тих випадках, коли всім було відомо, що Натаніель навідувався до рідного села сам-один посеред темної ночі й ще до світанку йшов, а про ці відвідини легко було довідатися з усмішки дружини Натаніеля, адже є такі усмішки, які повідомляють про все, і коли жінка раптом завмирає на місці, втупившись неуважним невидющим поглядом в обрій або просто у стіну перед собою, а потім починає усміхатися повільною, замріяною усмішкою, схожою на образ, який виринає з води й мерехтить на її змережаній дрібними хвилями поверхні, то лише сліпий, неспроможний бачити ту усмішку, повірить у те, що дружина Натаніеля провела й цю ніч без свого чоловіка. А людське серце буває таким дивним, що навіть ті жінки, які ніколи не розлучалися зі своїми чоловіками, починали зітхати, уявляючи хвилини тієї зустрічі, і, збуджені та схвильовані, юрмилися навкруг дружини Натаніеля — так злітаються бджоли до квітки, по вінця наповненої нектаром. Але Марія мала інший клопіт, їй доводилося приділяти всю свою увагу дев’ятьом дітям та чоловікові, який майже щоночі стогнав і кричав від тривоги й жаху й нерідко будив дітей, які, у свою чергу, починали кричати й плакати. З плином часу вони, звичайно, поступово звикали до дивної поведінки батька, але найстарший, як і раніше, прокидався вночі, либонь, і йому снилося щось жахливе, і спочатку він завжди запитував матір: Що це з батьком? — а вона відповідала, ніби йшлося про якусь дрібничку: Певно, йому наснився поганий сон, адже не могла вона сказати синові: Твоєму батькові снилося, що він скаче із вояками Ірода по дорозі у Віфлеєм. Якого Ірода? Батька того, який тепер нами править. І через те він так стогнав і кричав? Атож, через те. Не розумію, чому так страшно побачити себе уві сні вояком царя, який давно помер. Твій батько ніколи не був вояком Ірода, його фахом завжди було ремесло теслі. Чому ж тоді він бачить такі сни? Людина не обирає собі сни, які вона бачить. То виходить, що сни обирають собі людей? Я ніколи не чула, щоб так хтось казав, але, мабуть, так воно і є. Але чому він кричить, мамо, чому він стогне? Бо кожної ночі твоєму батькові сниться, що він їде тебе вбивати. Звичайно ж, Марія не могла наважитися розповісти про все це, відкрити причину чоловікових кошмарів тому, кого батько бачив у тих кошмарах у ролі Ісаака, Авраамового сина, тобто бачив його своїм сином, якого він повинен зарізати й принести Богові в жертву. Одного дня Ісус, допомагаючи батькові збити докупи дві половинки дверей, набрався духу й поставив це запитання йому, й після тривалої мовчанки батько відповів йому такими словами: Сину мій, ти вже знаєш свої обов’язки, справно виконуй їх, і ти будеш виправданий перед Господом, але завжди намагайся відкрити у своїй душі й такі обов’язки, яких тебе не навчали. Це і є твій сон, батьку? Ні, але в цьому його причина, його причина в тому, що одного дня я забув про свій обов’язок або навіть гірше. А що означає «гірше»? Я про нього навіть не подумав. Але це ж тільки сон. Сон — це та думка, яка не прийшла тоді, коли повинна була прийти, а тепер вона приходить мені щоночі й не дає про себе забути. А про що ти повинен був тоді подумати? Навіть ти не можеш поставити мені всі запитання, навіть я не можу тобі на всі відповісти. Вони працювали на подвір’ї, в затінку, бо пора була літня й сонце пекло немилосердно. Неподалік гралися брати й сестри Ісуса, крім найменшого, який був у хаті на руках у матері й смоктав цицьку. Яків теж брався допомагати, але швидко чи то стомився, чи знудьгувався, воно й не дивно, у такому віці один рік різниці означає багато, Ісусові вже зовсім небагато залишилося до повноліття та до завершення свого релігійного виховання, він уже закінчив початковий курс навчання й тепер, разом із вивченням Тори або письмового Закону, він мав розпочати ознайомлення із Законом усним, який вважався набагато глибшим і складнішим джерелом мудрості. Тож не випадає дивуватися, що, будучи таким юним, він був спроможний розмовляти з батьком на дуже серйозні теми, легко знаходячи потрібні слова й глибоко обґрунтовуючи свої міркування. Ісусові було вже майже дванадцять років, незабаром він стане дорослим чоловіком і тоді, можливо, повернеться до цієї розмови з батьком і знову запитає його про те, на що сьогодні не дістав задовільної відповіді, й, можливо, Йосип нарешті визнає свою провину перед власним сином, на відміну від Авраама, який обмежився лише тим, що прославив усемогутність Бога, але у свого сина Ісаака прощення не попросив. Але не випадає сумніватися також у тому, що прокреслена Богом пряма лінія дуже рідко збігається зі звивистими лініями людських доль, згадаймо про той же таки випадок із Авраамом, до якого в останню мить прилетів янгол, сказавши: Не здіймай руку на сина свого, і про випадок із Йосипом, якому вже не янгол, а сам Бог послав трьох балакучих найманців Ірода разом із їхнім командиром і який не скористався тим часом, що був у його розпорядженні, щоб урятувати від смерті малюків Віфлеєма. Проте якщо Ісус із віком не втратить своїх добрих поривань, то, можливо, він захоче довідатися, чому Бог урятував Ісаака й не зробив нічого, щоб урятувати нещасних невинних малюків, які не мали на собі гріха, як і син Авраама, а проте не знайшли милосердя перед престолом Господа. І тоді Ісус зможе сказати своєму батькові: Тату, ти не один винен у тому, що сталося, а десь у глибині душі, може, навіть наважиться запитати: О Господи, чи настане той день, коли Ти прийдеш до нас і визнаєш усі свої провини перед людьми?
А тим часом, поки, зачинивши двері хати та своїх душ, тесля Йосип і його син Ісус, про одне згадуючи, інше замовчуючи, обговорювали ці високі теми, війна проти римлян тривала. Вона тривала вже більш як два роки, і вряди-годи до Назарета доходили сумні вісті — загинув Єфраїм, загинув Авіезер, загинув Нетфалі, загинув Елеазар, і ніхто тепер точно не міг сказати, де лежать їхні тіла — між камінням у горах, на дні долини, у вже непотрібному їм затінку дерева, а може, пливуть униз за течією річки. Тож тим, котрі залишалися в Назареті, доводилося тільки вмивати руки й казати, не маючи навіть змоги належно поховати вбитих: Наші руки не проливали цю кров і наші очі не бачили, як вона ллється. Але надходили також вісті про великі перемоги, про те, що римлян вигнали з міста Сефорис, а це зовсім недалеко від Назарета, лише годин за дві ходу, існували й великі області в Юдеї та в Галілеї, куди вороже військо не наважувалося навіть поткнутися, та й у рідному селі Йосипа ось уже понад рік не бачили жодного легіонера. І хто знає, чи не в цьому була причина того, що сусід теслі, цікавий і послужливий Ананія, про якого ми досі згадували лиш один раз, якось тими днями увійшов на подвір’я Йосипа з таємничим виглядом і сказав: Ходімо звідси, хочу дещо тобі сказати, і треба визнати, він мав усі підстави виявити таку обережність, бо ці селянські хатини такі малі, що в них нічого не приховаєш ані вночі, коли всі нібито сплять, ані вдень, за будь-яких обставин і в будь-який час усі негайно знатимуть усе, про що стане відомо одному, і це значно полегшує завдання Господа Бога, коли в Судний день Він почне з’ясовувати, хто тут «свій», а хто ні. Прохання сусіда анітрохи не здивувало Йосипа навіть тоді, коли Ананія таємничим тоном додав: Ходімо в пустелю, тепер ми вже знаємо, що пустеля — не тільки те, що ми звикли уявляти собі, коли читаємо або чуємо це слово, неозорий піщаний обшир, море розжарених сонцем дюн, де не видно жодного живого створіння, ні, пустелю тут, у зеленій Галілеї, уявляють собі трохи інакше, це можуть бути просто необроблені поля, місцевість, де ніхто не живе й не видно слідів людської праці, й коли тут кажуть «пустеля», то мають також на увазі, що пустеля вже не буде пустелею, коли ми туди прийдемо. Й у нашому випадку, коли двоє чоловіків попрямували через чагарник до трьох великих каменів, що стриміли на вершині пагорба, було ясно, що місцевість тут незаселена, й пустеля знову перетвориться на пустелю, коли вони звідси підуть. Ананія сів на землю, Йосип опустився з ним поруч, і відразу стало помітно, що між ними велика різниця у віці, і хоч час минає для всіх, але не на всіх однаково відбиваються його наслідки, тому Ананія, який ще був досить у силі, коли ми з ним уперше зустрілися, сьогодні здається вже старим дідом, хоч треба сказати, що час не пощадив і Йосипа. Ананія, схоже, вагається, й поки вони сюди йшли, він, здавалося, втратив частку рішучості, з якою прийшов у дім сусіда, й тепер Йосипові треба, ні про що не запитуючи, заохотити його до розмови якоюсь ніби випадковою фразою, наприклад: Ми вже далеко зайшли, і це дозволить Ананії відповісти: Справа моя така, що про неї не можна говорити ані у твоєму домі, ані в моєму. А далі розмова відразу налагодиться й набуде звичного характеру, попри делікатний характер теми, що й примусив Ананію шукати такого безлюдного місця. Сказав Ананія: Колись ти мене попросив, щоб я доглянув за твоїм домом, поки тебе не буде, і я виконав твоє прохання. Я завжди був тобі вдячний за цю послугу, відповів йому Йосип, а Ананія провадив: А тепер у мене виникла необхідність попросити тебе, щоб ти доглянув мій дім, поки мене тут не буде. Ти кудись ідеш разом із дружиною? Ні, я йду сам-один. То вона залишається вдома? Шуя піде жити до своїх родичів, вони рибалки. Ти хочеш мені сказати, що вирішив розлучитися з дружиною? Ні, я не збираюся розлучатися з нею, якщо я вже не покинув її тоді, коли довідався, що вона не може мати дітей, то тепер тим більше не розлучуся, але мене не буде вдома, й Шуї ліпше пожити в родичів протягом цього часу. То ти збираєшся покинути дім надовго? Не знаю, це залежить від того, поки триватиме війна. А який зв’язок може мати війна з твоєю відсутністю? здивовано запитав Йосип. Я піду шукати Юду Галілеянина. А чого тобі від нього треба? Хочу попросити його, щоб він прийняв мене до свого війська. Але ж ти, Ананіє, завжди був чоловіком мирним, а тепер тобі заманулося воювати з римлянами, згадай-но, що сталося з Єфраїмом та Абіезером. І з Нефталі та Елеазаром також. Схаменися, Ананіє. Послухай-но мене, Йосипе, незалежно від того, чий голос тепер говорить моїми устами, адже я вже досяг того віку, в якому помер мій батько, а він досяг на цьому світі набагато більшого, ніж його син, адже я навіть дітей не зміг народити, та й мудрості в мене обмаль, на відміну від тебе, щоб коли-небудь стати старійшиною синагоги, тож мені нічого вже не залишається в цьому житті, крім як рахувати дні, що залишилися до моєї смерті, поруч із жінкою, якої я давно не кохаю. То розлучися з нею. Моя проблема не в тому, щоб утекти від своєї жінки, моя проблема в тому, щоб утекти від самого себе, а це неможливо. А що ти зможеш зробити на тій війні, адже сил у тебе зовсім небагато. Піти на війну для мене те саме, що народити сина. Ніколи не чув нічого подібного. Я теж не чув, ця думка спала мені лише тепер. Я наглядатиму за твоїм домом, поки ти повернешся. Якщо я не повернуся, якщо тобі скажуть, що я загинув, пообіцяй мені, що ти повідомиш про мою смерть Шуї, нехай вона забере все те, що належатиме їй за правом спадщини. Обіцяю. Тоді ходімо звідси, тепер я спокійний. Ти йдеш на війну, а спокійний, правду кажучи, я не розумію тебе. Ох, Йосипе, Йосипе, скільки століть нам треба ще вдосконалювати своє знання Талмуда, щоб навчитись розуміти найпростіші речі? Навіщо ти привів мене аж сюди, не було потреби йти так далеко. Я хотів поговорити з тобою у присутності свідків. Хіба тобі не досить такого свідка, як Господь Бог і небо над нами, а вони присутні повсюди. Я хотів, щоб мене почули ці камені. Камені глухі й німі, вони свідками бути не можуть. Це правда, але якщо завтра ми порушимо ті обіцянки, які дали один одному в їхній присутності, вони звинуватять нас і звинувачуватимуть нас доти, доки не розсиплються на порох, а від нас не залишиться навіть пороху. Ну, ходімо звідси. Ходімо. Поки вони йшли, Ананія раз у раз обертався, щоб подивитися на три камені, а коли нарешті вони зникли за пагорбом, Йосип запитав: А Шуя вже знає?
Так, я їй сказав. І що вона? Спочатку мовчала, а потім сказала: ліпше ти взяв би зі мною розлучення, а зараз проливає сльози. Бідолашна. Коли стане жити з родичами, то забуде про мене, і якщо я загину, теж забуде — такий закон життя. Вони увійшли в село й коли наблизилися до хати теслі, котра була ближче, ніж сусідова, до того краю села, з якого вони увійшли, Ісус, що грався на вулиці з братами Яковом і Юдою, сказав, що мати пішла до сусідки. Коли двоє чоловіків відійшли від малих, то почули голос Юди, який із гордістю заявив: Я Юда Галілеянин, і тоді Ананія обернувся, подивився на нього і сказав, усміхаючись, Йосипові: Ось мій командир, але тесля не встиг йому відповісти, бо відразу пролунав і голос Ісуса, який відповів братові: Тоді твоє місце не тут. Коли Йосип почув ці слова, його наче шпигнуло в серце, йому здалося, вони були сказані на його адресу, так ніби дитяча гра була віддзеркаленням іншої вищої правди, він згадав про три камені і спробував, сам не знаючи навіщо, уявити собі, як би він жив, що робив і що казав, коли б вони постійно маячили перед ним як свідки, а проте вже через хвилину його опанував холодний жах, бо він зрозумів, що забув про Бога. У хаті Ананії вони застали Марію, яка намагалася втішити заплакану Шую, але та перестала плакати відразу, як тільки увійшли чоловіки, хоч це зовсім не означало, що вона заспокоїлася, але гіркий досвід навчив тамтешніх жінок ковтати сльози, мабуть, тому ми й кажемо: Вони більше сміються, ніж плачуть, але це неправда, бо вони сміються вголос, а плачуть беззвучно. Але в той день, коли Ананія пішов із села, його дружина вже не могла стримувати своє горе й ридала вголос. А десь через тиждень приїхали по неї її родичі, що жили на березі моря. Марія провела її до околиці села, й там вони попрощалися. Шуя більше не плакала, але відтоді її очі вже ніколи не висохнуть, вони завжди плакатимуть тими невтішними слізьми, якими плачуть жіночі очі, коли в них палахкотить невидиме полум’я, яке їх висушує, перш ніж вони встигнуть скотитися по щоках.
* * *
Так минав місяць за місяцем, новини з війни надходили й далі, то добрі, то погані, але тоді як добрі новини не йшли далі туманних натяків на перемоги, які завжди виявлялися маленькими, то з поганими новинами все частіше надходили повідомлення про тяжкі й криваві поразки повстанського війська Юди Галілеянина. Одного дня надійшла звістка про загибель Бальдада в одній із засідок, яку римляни захопили зненацька, й таким чином у яму потрапили ті, хто її викопав, у тій сутичці загинуло багато повстанців, але з Назарета — один Бальдад. А потім одного дня хтось прийшов і сказав, ніби чув, як хтось сказав, ніби від когось чув, що Барон, римський прокуратор Сирії, іде сюди з двома легіонами війська, щоб придушити бунт, який тривав уже три роки і терпіти який далі римляни не збиралися. Ця туманна й невиразна фраза «йде сюди» вселяла людям неясне відчуття страху, так ніби в будь-яку мить на повороті дороги могла з’явитися голова військової колони з грізними орлами, штандартами та великими літерами SPOR, які означають «сенат і народ римський» і якими в ті часи, ніби печатями, скріплювали й позначали законність того, що люди йдуть убивати до себе подібних, те саме згодом стануть позначати й іншою абревіатурою INRI (Ісус Назарянин Цар Юдейський) і тими, які будуть утворені з неї, але не станемо забігати далеко вперед, дозволимо, щоб минув відповідний час, проте дивне відчуття виникає в нас унаслідок того, що ми все це знаємо й можемо говорити про це, так ніби промовляємо з якогось іншого світу, адже тоді ще ніхто не віддав життя за ці чотири літери. Звідусіль надходили повідомлення про великі битви, й люди, чия віра була міцна, твердо вірили в те, що не мине й року, як римлян виженуть зі святої землі Юдеї, але не бракувало й інших, котрі, чуючи ці надміру оптимістичні новини, сумно хитали головами й чекали неминучої катастрофи, що наближалася неухильно. І так воно й сталося. Протягом кількох тижнів по тому, як поширилася чутка про наближення легіонів Барона, нічого не відбувалося, й цим скористалися повстанці, щоб подвоїти кількість нападів на розсіяне військо, з яким вони воювали, але незабаром стали прояснюватися причини цієї позірної бездіяльності, коли розвідники Галілеянина повідомили, що один із легіонів просувається на південь, здійснюючи маневр обхвату, понад річкою Йордан, і, досягши Єрихона, завертає праворуч, щоб подібно до сіті, закинутої вправною рукою, потім знову рушити на північ, тягнучи за собою все, що вона захопить, тоді як другий легіон, застосовуючи ту саму тактику, рухається на південь. Застосовуючи військову термінологію, ми могли б назвати цю тактику «взяти у кліщі», але то був радше узгоджений рух двох стін, які сходилися і давили все, що опинялося між ними, але останній удар, який мав розчавити все живе, залишали на останню хвилину. На дорогах, у долинах та в горах Юдеї та Галілеї наступ легіонів був позначений хрестами, на яких помирали бійці повстанських загонів Юди, руки й ноги їм прибивали цвяхами, а гомілки розтрощували молотом, щоб вони помирали швидше. Легіонери заходили в села, обшукували хату за хатою, шукаючи підозрілих осіб, а для того, щоб розіп’ясти їх на хрестах, не треба було якихось особливих доказів, вистачало однієї підозри. Сумна іронія полягала в тому, що цим бідолахам, можна сказати, ще пощастило, адже їх розпинали, якщо можна так висловитися, під самими дверима їхніх домівок, родичі мали змогу зняти їх із хреста майже відразу по тому, як вони випускали дух, і тоді гірко було дивитись на сльози і слухати плач матерів, дружин і наречених, зойки бідолашних дітлахів, що залишилися без батька, коли померлого в муках чоловіка знімали з хреста з надзвичайною обережністю, бо якщо закатоване бездиханне тіло впаде на землю, то й живим буде боляче. Після цього розп’ятого на хресті клали в могилу, де він мав дочекатися, коли настане день його воскресіння. Та були й інші, ті, кого взяли в полон під час боїв, що відбувалися в горах або в інших безлюдних місцях, солдати їх залишали там на хрестах іще живими, залишали напризволяще в найпустельнішій із пустель, що називається самітною смертю, де їх спалювало пекуче сонце, дзьобали хижі птахи, а час перетворював на обтягнуті рештками власної шкіри жалюгідні останки з тіла й кісток, від яких з огидою відвернулася б навіть власна душа. Люди надміру цікаві й допитливі, а також схильні до скептицизму, які й раніше відмовлялися смиренно приймати на віру ті факти, про які розповідалося в таких євангеліях, як ця, неодмінно стануть допитуватися, як могли римляни розпинати так багато юдеїв, а надто на тих величезних пустельних територіях, де немає нічого, крім рослинності вбогої та рахітичної, на стеблах якої не вдалося б розп’ясти навіть безтілесного духа — вони не витримали б його ваги. Але ці люди забувають, що римська армія в ті часи була найкращою у світі, для якої не існувала проблема інтендантської служби та матеріально-технічного постачання, тому вона була забезпечена хрестами на всю тодішню кампанію, варто було тільки глянути на довжелезну вервечку віслюків та мулів, що йшла за кожним легіоном, перевозячи хрести в розібраному вигляді, окремо вертикальні бруси, окремо — поперечки, так що коли караван прибував на місце страти, залишалося тільки прибити розкинуті руки страчуваного до поперечки, підтягти її до вершини укопаного в землю бруса й, попередньо відвернувши ноги жертви вбік, прибити їх до хреста одним цвяхом завдовжки в долоню. Будь-який кат із римського легіону сказав би вам, що цю процедуру, таку ніби складну, важче описати, ніж виконати.
Песимісти мали рацію, коли пророкували велике лихо. З півночі на південь і з півдня на північ утікали, рятуючись від римських легіонерів, люди, і ті, кого могли запідозрити в допомозі повстанцям, і інші, підштовхувані лише страхом, адже відомо, що не треба бути винним для того, аби тебе звинуватили. Один із таких утікачів, затримавшись на кілька хвилин під час своєї втечі, постукав у двері до теслі Йосипа й повідомив, що його сусід Ананія лежить у Сефорисі з тяжкою раною від удару мечем, і просив переказати йому такі слова: Війну програно, й мені не пощастило врятуватися, тож нехай моя жінка прийде й забере те, що їй належить. А більш він нічого не переказав? — запитав Йосип. Більш нічого, відповів посланець. А чому ж ти не забрав його з собою, якщо все одно тобі треба було пройти через наше село? Він перебуває в такому стані, що я надовго затримався б, якби спробував доставити його сюди, а я маю власну родину, про чию безпеку мушу подбати насамперед. Насамперед це так, але ж не тільки. Ти мене не суди, адже я бачу, ти оточений дітьми і не втікаєш, отже, тобі невідомо, що таке небезпека. Що ж, не затримуйся, втікай швидше, й нехай Господь тобі допоможе, небезпека на людину чатує там, де немає Господа. Ти не маєш віри, чоловіче, Господь присутній у будь-якому місці. Це так, але Він не завжди нас помічає, а ти мені про віру не говори, бо не має віри той, хто покинув мого сусіда в біді. Чому ж тоді ти не підеш його забрати? Я піду. Ця розмова відбувалася десь опівдні, день був погожий, сонячний, лише кілька білих хмаринок ковзали по синьому небу, наче вітрильники без керманичів. Йосип відв’язав віслюка, покликав жінку і сказав їй без подальших пояснень: Я йду в Сефорис забрати сусіда, який не може прийти додому на своїх ногах. Марія лише кивнула головою на знак згоди, але Ісус підійшов до батька. Візьми мене з собою, попросив він. Йосип подивився на сина, поклав праву руку йому на голову і сказав: Залишайся вдома, я піду й надовго не затримаюся, якщо ніде не затримаюся в дорозі, то зможу повернутися додому ще до сутінків, і Йосип мав рацію, коли так казав, бо, як нам відомо, відстань від Назарета до Сефориса не перевищує вісьмох кілометрів, вона, власне, дорівнює тій відстані, яка відокремлює Єрусалим від Віфлеєма, ми не можемо ще раз не відзначити, що в цьому світі маємо безліч збігів. Йосип не став сідати верхи на віслюка, він хотів, щоб вухатий зберіг сили для зворотної дороги, міць і твердість у ногах, гнучкість у спині, адже йому доведеться перевозити хворого або, точніше кажучи, пораненого на війні, а це не одне й те саме. Проминаючи пагорб, де майже рік тому Ананія повідомив йому про свій намір приєднатися до повстанців Юди Галілеянина, тесля підвів погляд і подивився на три великі камені, що маячили на його вершині, схожі на три паростки, які виросли з одного черешка і, здавалося, чекали, що від неба та від землі надійде відповідь на запитання, які ставлять усі створіння й речі вже самим фактом свого існування, нехай навіть вони їх не промовляють: Чому я тут? Яка відома чи невідома причина мене пояснює? Яким був би світ, де я живу, якби мене в ньому не було? Якби нас запитав про це Ананія, ми могли б йому відповісти, що камені принаймні залишаться там, де вони й були, й такими, як вони були, бо якщо вітер, дощ і спека завдають їм дуже незначних пошкоджень, то вони, мабуть, і через двадцять століть тут стоятимуть, і через двадцять століть наступних, коли світ навколо них стане зовсім іншим, але й тоді на перші два запитання ніхто не знатиме відповіді. По дорозі сунули юрми біженців, вони мали той самий наляканий вигляд, що й посланець від Ананії, дивилися на Йосипа здивованими очима, й один із чоловіків затримав його за руку й сказав: Куди ти йдеш? До Сефориса, щоб забрати там друга, відповів йому тесля. Якщо ти друг самому собі, то ліпше туди не йди. Чому? Римляни вже близько, й місту не буде пощади. Я повинен забрати там свого сусіда, він мені як брат, і більше прийти по нього нема кому. Подумай добре, сказав розважливий порадник і рушив далі своєю дорогою, а Йосип залишився стояти посеред шляху, напружено міркуючи про те, чи він справді друг самому собі, але в нього було набагато більше причин ненавидіти себе й зневажати, й, трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що він ні те, ні те — йому було байдужісінько, хто він такий, він дивився на себе, як на порожнє місце, а порожнє місце має ту властивість, що там немає на чому зупинити очі, адже неможливо дивитися на те, чого немає. Потім він подумав, що батьківський обов’язок примушує його повернутися назад, зрештою, він повинен насамперед захистити своїх дітей, а не розшукувати чоловіка, який не був чимось більшим, аніж його сусід, а тепер навіть не був сусідом, бо покинув свій дім, а дружину відіслав кудись далеко. Проте діти його в безпеці, римляни не зроблять їм нічого поганого, адже вони полюють на повстанців. Коли низка міркувань привела його до цього висновку, Йосип раптом почув, як він промовляє вголос, ніби відповідаючи на прихований тривожний сумнів: І я теж не повстанець. Після чого він ляснув віслюка долонею по крижах, гукнув йому: Ану, вперед, і рушив далі.