Очистилася від страху й душа Йосипа, очі йому розширилися від подиву й шанобливого захвату, його покинуло відчуття, що він залишився єдиним свідком чогось неймовірного й грандіозного, і його уста голосно проказали хвалу Творцеві явищ природи, адже невимовно таємнича велич небес сподівається почути від людини лише найпростіші слова: слава Тобі, Господи, за це й за те, і за інше. Йосип проказав ці прості слова, й у ту саму мить гомін життя, так ніби хтось широко відчинив перед ним двері, не замислюючись про наслідки, заповнив простір, який раніше належав тиші, відтіснивши її на окремі маленькі території, як, наприклад, на ті галявини, що їх оточують і ховають ліси, в яких дерева шепочуться між собою. Ранок підіймався й заповнював собою простір, і майже нестерпним стало видіння навколишньої краси, коли чиїсь дві величезні руки викинули у простір і відпустили в політ мерехтливого й величезного райського птаха, розгорнули осяйним віялом тисячоокий хвіст павича, дозволили защебетати десь поблизу безіменній пташці. Подмух вітру, що тут-таки народився, обвіяв обличчя Йосипа, розкуйовдив йому бороду, задер поділ сорочки, закружляв навколо нього перекотиполем, що котиться через неозорий простір пустелі, чи це були тільки відчуття, які виникли в нього внаслідок миттєвого запаморочення голови, спричиненого кров’ю, що закипіла зненацька, а по хребту в нього пробігли вогненні мурашки, повідомивши йому про набагато нагальнішу потребу, аніж та, яку він щойно справив.
Пересуваючись так, ніби його переносив вихор, Йосип увійшов у дім, зачинив за собою двері й там зупинився на хвилину, чекаючи, поки його очі звикнуть до напівтемряви. Біля нього блимав блідим вогником каганець, майже нічого не освітлюючи, непотрібний. Марія вже прокинулася. Вона лежала на спині, дивилася в якусь одну точку і, здавалося, чекала. Не промовивши жодного слова, Йосип наблизився до неї й повільно підняв простирадло, яке її накривало. Вона відвела погляд і підняла поділ своєї сорочки, але встигла лише трохи відсунути його вгору, на рівень живота, коли він уже ліг на неї зверху, зробивши те саме зі своєю сорочкою, а Марія тим часом розсунула ноги, чи то вона розсунула їх ще тоді, коли спала, і так їх залишила, чи то внаслідок уранішніх лінощів, чи то з передчуття, притаманного жінці одруженій, яка знає про свій обов’язок. Бог, присутній повсюди, був і там, але, будучи чистим духом, він не міг бачити, як одна шкіра доторкнулася до другої шкіри, як його плоть проникла в її плоть, адже обидві були створені саме для цього, й мабуть, його вже там не було, коли священне сім’я Йосипа пролилося у священне лоно Марії, вони священні тому, що є джерелом і чашею життя, а існують речі, яких навіть сам Бог не розуміє, хоч Він їх і створив. Потім, вийшовши на подвір’я, Бог не міг почути здушеного, схожого на передсмертне, хрипіння, яке вихопилося з рота в чоловіка у хвилину кризи, а тим більше Він не почув тихий стогін, від якого не змогла втриматися жінка. Либонь, не більш як одну хвилину чи десь так лежав Йосип на тілі Марії. Коли вона опустила поділ сорочки й накрилася простирадлом, затуливши обличчя ліктем, він підвівся на ноги і, ставши посеред дому з піднятими вгору руками, дивлячись у стелю, проказав чи не найжахливішу із суто чоловічих молитов: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти не створив мене жінкою. Але в цю хвилину Бога вже, мабуть, не було навіть на подвір’ї, бо стіни дому не задвигтіли й не обвалилися, і земля не розкололася. Лише вперше почувся голос Марії, яка досі мовчала, вона смиренно й тихо проказала, як то й належить жінці: Хвала Тобі, Господи, за те, що Ти створив мене за Своєю волею й уподобанням, зверніть увагу на те, що немає ніякої різниці між цими словами та іншими, які дуже добре відомі всім: Я раба Твоя, Господи, створена за словом Твоїм; і немає жодного сумніву, що та, котра промовляє ці слова, може промовити й ті, інші. Після цього дружина теслі Йосипа підвелася з мати, скатала її в рулон разом із матою чоловіка і згорнула спільне простирадло.
* * *
А жили Йосип і Марія в містечку, яке називалося Назарет і в якому мешкало зовсім мало людей, у країні під назвою Галілея, в будинку, схожому майже на всі інші тамтешні оселі, такій собі скособоченій халупі, зліпленій із глини та цегли, вбогій, як і всі інші. Вона не була позначена жодною архітектурною фантазією і збудована за тією самою примітивною формою, яку тут повторювали безліч разів. Щоб заощадити матеріали, її спорудили впритул до крутого схилу пагорба, який ще підрили, й він тепер замінював одну зі стін. Хатина, збудована в такий спосіб, мала й ту перевагу, що було дуже легко піднятися на її плаский дах. Ми вже знаємо, що Йосип був теслею за фахом, досить вправний у своєму ремеслі, проте цілком позбавлений уяви й неспроможний на будь-яку творчу вигадку, що ставало очевидним кожного разу, коли йому замовляли роботу, що вимагала застосування бодай найменшої фантазії. Проте ці вади Йосипа нікого не повинні дивувати, бо всякому очевидно, що чоловік, якому лише трохи більш як двадцять років, мав надто мало часу, щоб набути необхідний досвід у своїй професії, а тим паче у країні з дуже вбогими ресурсами та надто скромними потребами, а без такого досвіду неможливо розвинути в собі естетичне почуття й досягти високої досконалості в роботі. До того ж, як відомо, переваги людей оцінюють не лише за професійною вправністю, а тому я повинен також зазначити, що, незважаючи на свій молодий вік, Йосип мав славу найпобожнішого чоловіка в Назареті, чоловіка, який жив праведним життям, сумлінно відвідував синагогу і справно виконував свої релігійні обов’язки, і хоч Бог не обдарував його красномовством, яке виділяло б його серед інших простих смертних, проте його мова відзначалася стриманістю й розважливістю, а надто в тих випадках, коли йому вдавалося застосувати в розмові якийсь образ або порівняння, пов’язані з його ремеслом, наприклад, сказати, що навколишній світ збудований справжнім майстром своєї справи. Та позаяк він був позбавлений уяви справді творчої і крилатої, то ніколи протягом свого короткого життя він не спромігся сказати чогось такого, що надовго залишилося б у пам’яті жителів Назарета й передавалося б від покоління до покоління, не промовив жодної з тих лаконічно виважених і точних фраз, зміст якої був би таким прозорим та очевидним, що відкинув би будь-які спроби в майбутньому витлумачити її якось не так, або, навпаки, таким темним і неоднозначним, щоб у наші дні перетворитися на ласий шматок для всіляких ерудитів і розумників.
Що ж до талантів та обдаровань Марії, то поки що, попри всі дослідження та пошуки, ми не знайшли чогось більшого, аніж можна було б сподіватися від тієї, якій ще не виповнилося навіть шістнадцять років і яка, навіть будучи заміжньою, досі залишається тендітною дівчинкою, подібні приклади ми бачимо й тепер, не були вони рідкістю й у ті далекі часи. Та, попри свою тендітність, Марія працює так само, як і більшість жінок, розчісує вовну, пряде і тче, кожного святого дня випікає хліб у домашній печі, щодня спускається до джерела по воду, а потім підіймається нагору крутими стежками з важким глеком на голові та ще одним дзбаном, який упирає собі у стегно, а потім, уже надвечір, вона цими ж таки стежками або й ступаючи по нетоптаній землі, такій, якою її створив Господь, іде збирати хмиз та солому й разом із тим наповнює кошика засохлими кізяками, а також будяками й терновим гіллям, яких так багато росте на схилах назаретських пагорбів, бо нічого кращого не вигадав Господь для того, щоб розпалити піч або сплести вінок. Весь цей вантаж було б доцільно нав’ючити на віслюка, проте ця тварина перебуває на службі в Йосипа й перевозить його дерево. Босоніж Марія ходить до джерела, босоніж вирушає в поле, а її вбога одіж від безперервної праці брудниться і рветься, тож її треба постійно прати та зашивати, чоловікові дістається нове вбрання та головні турботи, а його дружині доводиться задовольнятися найменшим. Марія відвідує синагогу, проте заходити їй туди закон дозволяє лише через бічні двері, а якби, наприклад, вона зустрілася там із трьома десятками своїх подруг або навіть з усіма жінками Назарета, з усім жіночим населенням Галілеї, навіть у такому випадку їм би довелося чекати, поки до храму прийдуть не менш як десятеро чоловіків для того, щоб служба могла розпочатися, в якій вони братимуть участь лише як пасивні спостерігачі. На відміну від Йосипа, Марія не славиться ані побожністю, ані праведністю, але це не її провина, бо слова «побожний» і «праведний» вигадані чоловіками й у жіночому роді вони не вживаються, тобто можуть мати стосунок тільки до чоловіків.
Але одного чудового дня, десь через чотири тижні після того незабутнього ранку, коли хмари в небі в якийсь незвичайний спосіб зафарбувалися у фіолетовий колір, Йосип уже на заході сонця був удома й вечеряв, сидячи на підлозі, беручи страву з миски пальцями, як тоді було заведено, а Марія, стоячи на ногах, чекала, коли він доїсть свою вечерю, й обоє мовчали, один мовчав, бо йому не було чого сказати, а друга не знала, як їй висловити те, що крутилося в неї на думці, аж раптом рипнула хвіртка, й вона побачила за нею одного з тих жебраків, які, хоч і не були в Назареті чимось нечуваним і небаченим, проте з’являлися там нечасто, знаючи про вбогість цього села та більшості його жителів, а всім відомо, що жебраки не обділені проникливістю й, коли треба, вміють обчислити ймовірність свого успіху, яка в даному випадку була мінімальною. Хай там як, а Марія наклала в чашку сочевиці з дрібно нарізаною цибулею та зерняток ґрано-де-біко, тобто добру порцію їхньої сьогоднішньої вечері, й подала миску жебракові, й той присів на землю біля хвіртки, в яку він так і не увійшов, і став їсти. Марії не треба було просити дозволу в чоловіка живим голосом, він обмежувався кивком голови, коли давав їй якийсь дозвіл або щось наказував, ми вже знаємо, що слова вважали зайвими в ті часи, коли одним простим жестом — піднятим угору або опущеним униз пальцем — цезар показував, як він вирішує долю поваленого в битві гладіатора, дозволяє зберегти йому життя чи велить добити його. Хоч і трохи інакше, аніж місяць тому, проте цей вечір також був прегарним, склепіння небесне було всіяне безліччю клаптів хмар, рожевих, перламутрових, кольору лосося й вишні, це ми тільки так говоримо тут на землі, щоб указати на якусь різницю між ними, бо небесні кольори, як усім відомо, відрізняються від земних, а тому не можуть бути точно названі. А жебрак, певно, не їв днів три, бо треба зголодніти по-справжньому, щоб так швидко не лише очистити, а й вилизати чашку, й ось він уже знову стукає у хвіртку, щоб повернути миску й подякувати за милосердя. Марія відчинила хвіртку, старець стояв за нею, але несподівано він здався їй якимсь дуже великим, набагато вищим, аніж він був тоді, коли вперше з’явився, то, мабуть, правду кажуть, що існує велика різниця між людиною голодною і людиною, яка щойно поїла, бо їй здалося, що обличчя йому засяяло дивним світлом, а очі стали метати блискавки, тоді як одяг, що був на ньому, старий, брудний і подертий, заворушився, ніби розвіяний вітром, який налетів невідомо звідки, і Марії раптом здалося, що те ганчір’я перетворилося на розкішне й пишне одіння, у що, звичайно, міг би повірити тільки той, хто це побачив на власні очі. Марія простягла руки, щоб забрати глиняну чашку, яка внаслідок дивної гри сонячних променів несподівано здалася їй чашею з чистого золота, й ця оптична ілюзія була напрочуд реальною, й у ту саму мить, коли чашка переходила з рук у руки, жебрак несподівано заговорив гучним і могутнім голосом, який невідомо звідки взявся в жалюгідного й злиденного волоцюги: Нехай Господь благословить тебе, жінко, й подарує тобі стільки дітей, скільки захоче мати від тебе твій чоловік, і нехай Він убереже їх від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче й мені нема куди прихилити голову. Марія тримала чашку перед собою у стулених долонях, немовби то була чаша в чаші, й ніби чекала, коли жебрак щось туди покладе, і він, нічого більше не кажучи, низько нахилився, підібрав жменю землі, а тоді, піднявши руку, дав їй осипатися між пальцями і проказав глухим і лунким голосом: глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. Марія стривожилася й запитала, що все це означає, а жебрак їй лише відповів: Жінко, ти носиш дитину в череві, й людям призначена лише така доля: починати й кінчати, кінчати й починати. А звідки ти довідався, що я вагітна? Живіт у тебе ще не росте, та коли жінка має дитину в лоні, її очі блищать особливим блиском. Якщо так, то мій чоловік мав би вже помітити, що в мені зростає його плід. Можливо, він не дивиться на тебе, коли дивишся на нього ти. А ти хто такий, що знаєш про це, нічого в мене не запитавши? Я янгол, але ти нікому цього не кажи.
У цю саму мить його розкішні шати знову перетворилися на брудні лахи, а велетенська постать зморщилася і всохла, так ніби її несподівано облизав язик полум’я, й це чудесне перетворення, Богу дякувати, сталося саме вчасно, відразу по тому, як жебрак розважливо відступив назад, бо до хвіртки вже наближався Йосип, його привабив гомін голосів, що звучали більш приглушено, ніж то буває в розмові між жебраком і господинею дому, але насамперед його стривожила тривала відсутність дружини. Чого йому ще було треба від тебе, запитав він, і Марія, не знаючи, щo йому відповісти, повторила йому слова, які щойно почула з уст волоцюги: Глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. То це він тобі сказав? Так, а ще він сказав, що коли чоловік запліднює жінку дитиною, то очі в неї блищать. Подивися на мене. Я на тебе дивлюся. Я й справді бачу якийсь блиск у твоїх очах, такими були слова Йосипа, і Марія відповіла: Я ношу в собі твого сина.
Сутінки вже набули синього кольору, надходила ніч, і тепер із чашки струменіло якесь чорне світло, й у ньому обличчя Марії здавалося таким, яким воно ніколи ще не було, здавалося, її очі належать набагато старшій жінці. То ти вагітна, запитав нарешті Йосип. Так, я вагітна відповіла Марія. А чому ти не сказала мені раніше? Я хотіла сказати це тобі сьогодні, після того як ти повечеряєш. А потім прийшов цей жебрак. Так. І що він тобі сказав іще, ваша розмова тривала довго. Що Бог подарує мені всіх дітей, яких ти захочеш мати. Що там у тебе в чашці, чому вона світиться таким дивним світлом? Там земля. Земля чорна, глина зелена, пісок білий, з цих трьох лише пісок може блищати, але тільки на сонці, а тепер ніч. Я жінка й нічого не зможу тобі пояснити, він нахилився, набрав у жменю землі, вкинув її в чашку й при цьому сказав ті слова. Земля до землі? Атож, саме так він і сказав.
Йосип відчинив хвіртку, подивився ліворуч, потім праворуч. Я вже його не бачу, промовив він, але Марія спокійно обернулася й пішла до хати, вона знала: якщо жебрак і справді той, ким назвався, то він захоче, щоб ніхто більше не бачив його. Вона поставила чашку на полицю біля печі, дістала з попелу жарину, дмухнула на неї, щоб роздмухати невеличкий язичок полум’я, й запалила свічку. Увійшов Йосип, на обличчі в нього застиг вираз подиву, а погляд був розгублений і недовірливий, проте він намагався приховати розгубленість за неквапністю рухів та манерами патріарха, що не дуже йому пасувало, адже він був надто молодий, щоб переконливо грати роль патріарха родини. Він дуже обережно, намагаючись не звертати на себе увагу Марії, зазирнув у чашку, в якій світилася земля, зберігаючи на обличчі той самий вираз скептичної недовіри, проте якщо він хотів продемонструвати свою чоловічу незворушність, то його зусилля були марними, бо Марія не підводила очей, вона поводилася так, ніби її тут і не було. Йосип колупнув землю паличкою, з подивом побачив, що вона потемніла, коли він її розворушив, а потім знову засяяла рівним сяйвом, яке, схоже, помалу згасало, бризкаючи мерехтливими, проте тьмяними іскрами. Нічого не розумію, сказав він, тут щось не так, він або приніс цю землю із собою, а тобі здалося, ніби він набрав її у жменю, це якісь магічні фокуси, ніхто ніколи не бачив, щоб земля в Назареті світилася. Марія не відповіла нічого, вона намастила кусень хліба оливковою олією й заходилася доїдати рештки сочевиці з цибулею та зернятами ґрано-де-біко. Надломивши хліб, вона проказала, як того вимагає закон, але тихим і скромним голосом, як належить жінці: Хвала Тобі, Адонаю, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти дозволив, щоб земля вродила цей хліб. Далі вона стала мовчки їсти, а тим часом Йосип дав волю своїм думкам і, так ніби йому треба було витлумачити в синагозі вірш із Тори або слова пророків, став міркувати над фразою, яку щойно почув від жінки, фразою, яку він і сам промовляв щоразу, коли надламував хліб, і намагався уявити собі, який би ячмінь уродився й виріс на землі, що світиться, який би вона дала хліб, яке світло сяяло б у нас усередині, якби ми харчувалися таким хлібом. А ти певна, що жебрак підібрав цю землю біля нашої хвіртки, знову запитав він, і Марія відповіла: Атож, я певна. І вона раніше не світилася? Ні, коли була внизу, не світилася. Така переконаність мала би похитнути ту систематичну недовіру, з якою кожен чоловік ставиться до слів та вчинків усіх жінок узагалі, а своєї дружини насамперед, але Йосип, як і більшість чоловіків, що жили за тих часів і в тих краях, не мав жодного сумніву в тому, що тим мудріше чинитиме чоловік, чим із більшою осторогою ставитиметься до жіночих хитрощів і чарів. Якомога менше говорити з ними, а ще менше їх слухати, таким має бути девіз усякого розважливого чоловіка, який пам’ятає про напучення раббі Йосафата бен Йонатана, що сказав чи не наймудріші слова з тих, які будь-коли лунали на поверхні землі: У свою смертну годину кожен чоловік муситиме відповісти за всі пусті й непотрібні розмови з дружиною. І тоді Йосип запитав себе, чи його сьогоднішню розмову з Марією можна вважати потрібною, вирішивши, що так, з огляду на важливість того, що сталося, пообіцяв, проте, собі ніколи не забувати святі слова раббі, свого тезки, адже Йосафат — це те саме, що Йосип, аби потім його не мучив марний жаль у годину смерті, що, як він сподівається, Богу дякувати, забере його ще не скоро. І нарешті, запитавши себе, чи слід розповісти старійшинам синагоги про незнайомого жебрака та про землю, яка світилася, він вирішив, що повинен це зробити задля того, щоб заспокоїти сумління й захистити мир свого домашнього вогнища.