Він не був у Єрусалимі від того далекого дня, коли приходив туди, щоб з’ясувати, яку ціну мають його провина і його каяття і як їх треба терпіти, чи поділивши на частини, як ділять спадщину, чи прийнявши їх у їхній цілості, як приймає кожен із нас свою смерть. Натовп на вулиці скидався на потік брунатної багнюки, що вливався на великий майдан перед крутими сходами, що вели до Храму. Тримаючи ягня на руках, Ісус дивився на товкотнечу перед Храмом, одні спускалися сходами, інші підіймалися, одні несли тварин, призначених у жертву, інші йшли вже без них, із веселими обличчями, співаючи: Алілуя, Осанна, Амінь, ще інші мовчали, бо в їхньому випадку співати або кричати було б недоречно, як недоречно було б вигукнути, виходячи з Храму: Евое![3] — або загорлати на всю силу своїх легенів: Гіп-гіп ура! — хоч, по суті, різниця між цими чи іншими вигуками не така істотна, якою вона здається, ми горлаємо, коли хочемо виразити квінтесенцію свого торжества, але з плином часу слова та вигуки стираються від частого застосування, і ми тоді запитуємо себе: А що це, зрештою, означає? — і не знаходимо відповіді. Над Храмом здіймався у височінь стовп диму, закручуючись у спіраль, безперервний, підживлюваний усе новими й новими жертвоспаленнями, показуючи всьому світу, що ті, хто сюди прийшов, були прямими нащадками Авеля, того сина Адама та Єви, який у ті далекі часи запропонував Богові первістків від своєї отари та їхній жир, і Бог прихильно його жертву прийняв, тоді як його брат Каїн, який не міг піднести Богові нічого, крім дарів землі, побачив, що Бог не став навіть дивитися на його пожертву, а чому — ми досі не знаємо. Якщо саме з цієї причини Каїн убив Авеля, то ми можемо бути спокійні, бо сьогодні люди не вбиватимуть одне одного, адже всі вони приносять Богові в жертву одне й те саме, й щоб переконатися в цьому, досить послухати, як потріскує жир, подивитися, як підрум’янюється м’ясо, а ми знаємо, що Господь у своїх вишніх емпіреях радісно вдихає пахощі, які линуть від побоїща, влаштовуваного біля вівтарів Його Храму. Ісус пригортає своє ягня до грудей, він не може зрозуміти, чому Бог не хоче, щоб Його вівтар окропили молоком, соком самого життя, який передається від одного земного створіння до іншого, чому не можна посипати його, як сівач посипає землю, зерном пшениці, з якої випікають хліб, що дарує роду людському безсмертя? Його ягня, яке ще зовсім недавно було чудовим подарунком старого чоловіка юному хлопцеві, не побачить сьогоднішнього сонця, бо вже пора йому підійматися сходами Храму, пора нести його під ніж та у вогонь, так ніби воно недостойне жити, ніби воно вчинило непрощенний гріх проти вічного охоронця пасовищ та джерел, напившись із річки життя. І тоді Ісус із таким відчуттям, ніби якесь світло спалахнуло у нього всередині, вирішив, що всупереч вимогам шанувати Закон, якому його навчили в синагозі, всупереч слову Божому, він не дозволить цьому ягняті померти, що створіння, яке йому віддали на смерть, далі житиме, і що, прийшовши до Єрусалима, щоб принести жертву, він повернеться з Єрусалима ще більшим грішником, ніж він туди увійшов, бо так, ніби йому було мало гріхів колишніх, він додав до них іще й цей, а Бог нічого не забуває, і настане день, коли йому доведеться відповісти за всі. Протягом якоїсь миті страх перед неминучою карою примусив його завагатися, але уява вмить намалювала перед ним жахливу картину неозорого моря крові, крові незліченних ягнят та інших тварин, пролитої від часів сотворіння людини, бо саме для того, щоб поклонятися Богові та приносити жертви, й було створене людство. Уява його розігралася настільки, що він побачив себе, як він стоїть на сходах Храму, по яких стікають багряні потоки крові, й підносить до неба своє ягнятко, мертве, з відтятою головою. Він утратив усяке уявлення про дійсність і так себе почував, ніби опинився всередині великої бульки, наповненої мовчанкою, але несподівано булька луснула, розлетілася на бризки, і його вуха знову наповнив гомін слів, бубніння молитов, знову залунали навколо нього благання, крики, співи, жалібне мекання ягнят, але всі ці звуки заглушив суремний звук шофара, довгого, вигнутого спіраллю баранячого рогу, яким повідомляють про початок або кінець служби Божої. Укинувши ягнятко до торбини, ніби щоб уберегти його від загрози, що стала тепер цілком реальною, Ісус кинувся навтіки з майдану перед Храмом, заблукавши у вузьких вуличках, бо його мало цікавило, куди він біжить. Коли прийшов до тями, то побачив, що опинився в полі, вибігши з міста крізь північну, Рамалійську браму, ту саму, крізь яку увійшов, коли прийшов сюди з Назарета. Він сів під оливою, біля дороги, дістав із торбини ягня, ніхто не дивувався, бачачи його там, і люди, певно, думали: Цей хлопець відпочиває після важкої подорожі, щоб набратися сил перед тим, як віднести ягня до Храму, яке ж воно гарне, й нам ніколи не здогадатися, кого мав на увазі той, хто так думав, що хотів він сказати: яке гарне ягнятко чи яке гарне хлоп’я. Ми вважаємо, що гарні вони обоє, але якби нам довелося обирати між ними двома, ми все ж таки присудили б яблуко ягняті, але з однією умовою: не виростати в здоровенного барана. Ісус лежить горічерева і тримає в руці кінець мотузки, щоб ягня не втекло, але цей захід остороги зайвий, бо сили в бідолашного створіння геть вичерпалися й не тільки тому, що воно таке маленьке, а й від хвилювання, від усієї цієї метушні, від того, що його то тягли на мотузці, то брали на руки, не кажучи вже про те, що його майже не годували від учорашнього дня, бо помирати з повним черевом непристойно, незалежно від того, хто ти є: мученик віри чи ягня. Отже Ісус лежить горічерева, його дихання потроху заспокоюється, він дивиться на небо крізь гілля оливи, легенько розгойдуване вітром, і промені сонця, проникаючи між листям, танцюють перед його очима, певно, вже десь близько шостої години, сонце ще високо, й тіні короткі, важко навіть повірити в те, що ніч своїм повільним диханням погасить це сліпуче сяйво. Ісус уже відпочив і каже, звертаючись до ягняти: Я віднесу тебе до отари, і з цими словами став підводитися на ноги. По дорозі йдуть кілька людей, за ними видно й інших, і, побачивши їх, Ісус одним стрибком підхоплюється на ноги; його перше бажання — втекти, але, звичайно, він так не зробить, не наважиться, адже він побачив там свою матір і кількох братів, найстарших, Якова, Йосипа та Юду, побачив він там і Лізію, але вона жінка, і її можна не брати до уваги, хоч народилася вона за віком між Яковом і Йосипом. Вони його ще не побачили. Ісус виходить на дорогу, знову взявши на руки ягня, але тепер він підозрює, що зробив це тільки для того, аби руки в нього були зайняті. Першим його помічає Яків, він підіймає руку, а тоді щось швидко каже матері, й Марія дивиться в той бік, куди він показує, тепер усі прискорюють ходу, тому Ісус відчуває, що й він повинен пройти свій клапоть дороги, але з ягням на руках він не може бігти, ми так довго пояснюємо цю обставину, що може здатися, ми не хочемо, щоб вони зустрілися, але це не так, материнська, братська й синівська любов мала б дати їм крила, але ж справа не тільки в любові, у них є також причини бути стриманими, ми знаємо, як вони розлучилися, і не знаємо, до яких наслідків призвела така довга розлука й цілковита відсутність новин. Та коли люди йдуть назустріч одне одному, вони зрештою зустрічаються, й ось вони вже стоять віч-на-віч, і Ісус каже: Благослови, мамо, а мати відповідає: Нехай Бог тебе благословить, сину. Вони обнялися, потім настала черга обійматися братам, Лізія обняла Ісуса останньою, проте ніхто, як ми й передбачали, не знав, щo треба говорити в таких випадках, ані Марія не збиралася вигукнути: Яка несподіванка! — ані Ісус у тому ж таки тоні: Я не думав, що тебе зустріну, з якої причини ти прийшла до міста? — ягня у нього і ягня в них усе пояснювали, було свято Пасхи Господньої, а різниця між двома ягнятами була тільки в тому, що одне мало померти, а другого смерть уже обминула. Ти жодного разу не повідомив про себе, сказала нарешті Марія, й у цю мить сльози нарешті закапали з її очей, адже перед нею був її первісток, такий високий, уже з обличчям дорослого чоловіка, з ріденькою щетиною на підборідді й обвітреною шкірою людини, що живе просто неба — під сонцем, на вітрі й серед пісків пустелі. Не плач, мамо, я маю роботу, тепер я пастух. Ти пастух? Так. А я думала, ти займешся ремеслом, якого навчив тебе батько. Обставини склалися так, що я став пастухом. Коли повернешся додому? Не знаю, коли-небудь повернуся. Принаймні ходімо разом до Храму. Я не йду до Храму, мамо. Чому не йдеш, адже в тебе і ягня напоготові. Це ягня не для Храму. Воно має якусь ваду? У нього нема ніякої вади, але воно помре, коли надійде його природний час. Я тебе не розумію. І не треба мене розуміти, я врятував це ягня від смерті, щоб і мене хтось колись урятував. Отже, ти не підеш зі своєю родиною. Я вже йшов не у Храм, а з Храму. І куди ж ти йдеш? Туди, де я тепер працюю, до отари. А де твоя отара? Тепер вона в долині Аялонській. А де вона, ця долина Аялонська? З протилежного боку. З протилежного боку від чого? Від Віфлеєма. Марія відступила на крок і зблідла, стало видно, як вона постаріла, хоч їй було тільки тридцять років. Чому ти згадав про Віфлеєм? — запитала вона. Бо там я зустрів того пастуха, на якого тепер працюю. А хто він такий? — і перш ніж син устиг відповісти їй на це запитання, вона сказала, звертаючись до інших. Ідіть і зачекайте мене біля брами, потім схопила Ісуса за руку й потягла його на узбіччя дороги. Хто він? — знову запитала вона. Не знаю, відповів Ісус. Ти знаєш, як його звуть? Якщо він і має ім’я, то він мені його не сказав, я називаю його Пастирем і більш ніяк. Який він? Дуже великий. Де ти його зустрів? У печері, в якій народився. А хто тобі її показав? Рабиня на ім’я Саломея, що допомогла мені з’явитися на світ. А він? Що — він? Що він тобі сказав? Нічого такого, чого б ти не знала. Марія впала на землю, так ніби чиясь могутня рука збила її з ніг. Той чоловік — Диявол. А звідки ти знаєш? — запитав Ісус. Коли я вперше його побачила, він сказав мені, що він янгол, і звелів нікому не казати про це. А коли ти його вперше побачила? У той день, коли твій батько довідався, що я вагітна тобою, він прийшов до нас у подобі жебрака і назвався янголом. А ще ти коли-небудь зустрічала його? Я бачила його на дорозі, коли ми з твоїм батьком ішли до Віфлеєма, щоб відбути перепис, потім у печері, де ти народився, й бачила його в ту ніч, коли ти пішов із дому, він тоді увійшов на подвір’я, я думала, то ти, але то був він, підійшов до самих дверей і вирвав із корінням дерево, яке там стояло, ти ж, либонь, пам’ятаєш, дерево, що виросло на тому місці, де ми закопали чашку з тією землею, що світилася. Яку чашку, з якою землею? Я тобі ніколи про це не розповідала, жебрак тоді повернув мені чашку, з якої поїв, і насипав туди землі, що світилася, а тоді пішов геть. Лише янгол міг зробити так, щоб земля світилася. Спочатку я повірила в те, що він янгол, але ж і Диявол багато чого вміє. Ісус сів поруч із матір’ю і поставив ягня на ноги. Я й сам давно зрозумів, що дуже важко відрізнити янгола від демона, коли вони творять якісь чудеса, — сказав він. Залишайся з нами, не повертайся до того чоловіка, послухайся матері. Я пообіцяв йому повернутися й мушу дотримати свого слова. Дияволу можна щось пообіцяти тільки для того, щоб обманути його. Той чоловік, що не є людиною, я вже це знаю, той янгол або демон супроводжує мене від мого народження, і я хочу знати, навіщо це йому треба. Ісусе, сину, ходи до Храму разом з матір’ю та своїми братами, віддай це ягня на вівтар, бо такий твій обов’язок і така його доля, й попроси Господа, щоб він звільнив тебе від поганих думок, якими ти одержимий. Це ягня помре тоді, коли настане його час. Його час померти — сьогодні. Мамо, для дітей, яких народила ти, теж настане час померти, але ж ти не хочеш, щоб вони померли завчасно. Існує різниця між ягнятами і дітьми людей. Коли Господь наказав Авраамові, щоб той убив свого сина Ісаака, про цю різницю ніхто не знав. Я проста жінка й не знаю, як тобі відповісти, але прошу тебе облишити ці погані думки. Думки, мамо, є такими, які вони є, вони приходять і відходять, як ото ковзають по землі тіні від хмар, і самі по собі вони не можуть бути ані добрі, ані погані, лише наші дії мають вагу. Хвала Богові, що Він нагородив мене таким мудрим сином, мене, жінку темну й неодуковану, але я завжди тобі казала й тепер кажу: ця мудрість не від Бога. Від Диявола теж можна чогось навчитися. Ще б пак не можна, адже ти перебуваєш у його владі. Якщо саме завдяки йому це ягня зберегло сьогодні життя, то він трохи спричинився до покращення світу. Марія нічого не відповіла. Від міської брами до них наближався Яків. Марія підвелася і сказала: Я сьогодні зустріла сина і знову втратила його, а Ісус відповів: Якби ти його не втратила раніше, то не втратила б і сьогодні. Він сунув руку в торбину й дістав звідти кілька монет — милостиню, яку сьогодні випросив. Ось усе, що я маю. Це за стільки місяців? Я працюю лише за харчі. Певно, ти дуже любиш того чоловіка, на якого працюєш, якщо задовольняєшся таким дріб’язком. Господь — мій пастир. Не ображай Господа, адже ти живеш із Дияволом. Хто знає, мамо, хто знає, можливо, він янгол, але служить іншому богові, що живе на іншому небі. Господь сказав: Я твій Господь, і ти не повинен поклонятися іншому богові. Амінь, відповів Ісус. Він узяв на руки ягня і сказав: Я бачу, Яків уже кличе тебе, прощай, мамо, а Марія відповіла: Схоже, це ягня тобі дорожче, ніж твоя родина. У цю мить так, — відповів Ісус. Задихаючись від болю та обурення, Марія покинула його й побігла до свого іншого сина. Вона жодного разу не обернулася.
А Ісус спочатку попід міськими мурами, а потім іншою дорогою, що перетинала поля, почав спускатися в долину Аялонську. Коли переходив через село, зупинився й купив на гроші, яких мати не захотіла взяти, трохи харчів, хліба та смокви, молока для себе й для ягняти, молоко було овечим, а молоко однієї вівці навряд чи можна відрізнити від молока іншої, й у цьому випадку принаймні можна вважати, що мати матері варта. А тому, хто здивується, побачивши, як юнак витрачає гроші на ягня, що вже мало б померти, ми могли б відповісти, що в цього хлопця було два ягняти, й одного з них він віддав на вівтар Господа, а цього другого сам же таки Господь не захотів прийняти, бо помітив у нього ваду — надірване вухо. Але ж погляньте, вухо у нього ціле, відповіли б нам. Ну, якщо так, то я сам його надірву, сказав би Ісус і, закинувши його за плечі, пішов би далі своєю дорогою. Він побачив отару, коли вже почало сутеніти, тим швидше, що небо вже затягли низькі чорні хмари. Повітря вже було насичене напругою, яка передує грозі, й щоб це підтвердити, перший спалах блискавки розітнув небо саме в ту мить, коли отара з’явилася перед очима в Ісуса. Дощ не пішов, це була одна з тих гроз, які називають сухими, проте вони здаються страшнішими, ніж грози звичайні, бо перед ними ми почуваємо себе цілком безпорадними, адже в таких випадках немає завіси з дощу та вітру, хоч і невідомо, від чого така завіса може завісити, тут відбувається безпосередня битва між небом, яке гримить і розколюється сполохами блискавок, і землею, що б’ється в судорогах, неспроможна відповісти ударом на удар. За сто кроків від Ісуса спалахнуло нестерпне, сліпуче світло й розкололо від кореня до верхівки оливу, що загорілася, ніби велетенський смолоскип. Від удару, що з оглушливим ляскотом пролунав над самою його головою, небо тріснуло й розпалося від обрію до обрію, й Ісус упав на землю, мов підкошений. Сяйнули ще дві блискавки, одна тут, друга — там, ніби були промовлені два вирішальні слова, й грім поступово став віддалятися, аж поки його перекоти не перетворилися на лагідне мурмотіння, на приязну розмову між землею й небом. Ягня підвелося, не зазнавши шкоди від падіння, й коли страх минув, підійшло до Ісуса й доторкнулося губами до його губів, не лизнуло його, не обнюхало, а лише доторкнулося, й цього було досить, — ми не маємо підстав сумніватися, — щоб він прийшов до тями. Ісус розплющив очі, побачив ягня, потім — чорне небо, йому привиділося, ніби чорна рука душить те, що залишилося від дня. Олива досі палахкотіла. Заворушившись, Ісус відчув біль, але тіло підкорялося йому, якщо взагалі можна говорити про послух тіла, яке так легко оглушити й пожбурити на землю. З великими зусиллями він спромігся сісти й радше навпомацки, аніж за допомогою зору, переконався, що опіків у нього немає, що ані руки, ані ноги в нього не зламані й не паралізовані, й лише в голові йому досі дзвеніло та гуділо, і той дзвін та гуд, здавалося йому, ніколи не припиниться. Він пригорнув ягнятко до себе і сказав, сам не розуміючи, звідки в нього взялися такі слова: Не бійся, Він лише хотів показати тобі, що міг би вбити тебе, якби хотів, а мені — що це не я врятував тобі життя, а Він. Останній гуркіт грому пролунав у просторах неба, наче протяжне зітхання, а внизу, наче жадана оаза, біліла отара. Ще долаючи заціпеніння в руках і ногах, Ісус почав спускатися схилом. Ягня, яке він лише з остороги вів на мотузці, бігло поруч із ним, мов цуценя. Позад них досі палахкотіла олива. І саме в її мерехтливому червонястому світлі, а не у світлі вже майже погаслих сутінків Ісус побачив, як постала перед ним, наче привид, висока постать Пастиря, закутана у плащ, довжина якого, здавалося, не мала кінця, і, тримаючи в руці патерицю, що могла, якби він підняв її вгору, доторкнутися до хмар, сказав Пастир: Я знав, що тебе зустріне гроза. Я й сам мав би це знати, відповів Ісус. А що це в тебе за ягня? Грошей, які в мене були, не вистачило на купівлю пасхального ягняти, тому я сів біля дороги і став просити милостиню, і тоді один старий чоловік дав мені це ягня. А чому ж ти не приніс його в жертву? Я не зміг, не був спроможний. Пастир усміхнувся: Тепер я краще розумію, чому Він дав тобі повернутися до отари й тут, на моїх очах, показав тобі Свою силу. Ісус нічого не відповів, він сам щойно сказав ягняті приблизно те саме, але йому не хотілося, тільки-но прибувши, розпочинати нову розмову про Бога та мотиви Його вчинків. І що ж ти хочеш тепер зробити з цим ягням? Нічого, я приніс його сюди, щоб воно приєдналося до отари. Білі ягнята всі однакові, й завтра ти його вже не впізнаєш серед інших. Воно мене знає. Настане день, коли воно почне тебе забувати, крім того, йому обридне постійно тебе шукати, треба буде якось його позначити, надрізати йому вухо абощо. Йому болітиме, мені його шкода. Нічого страшного, адже й тебе позначили, надрізали тобі крайню плоть, щоб видно було, якому Богові ти належиш. Це зовсім інше. Воно лише здається іншим, а насправді — це те саме. Поки вони розмовляли, Пастир зібрав трохи хмизу і став викрешувати вогонь, щоб розпалити багаття. Ісус сказав: Чи не ліпше принести сюди гілку оливи, яка досі горить, а Пастир йому відповів: Ні, нехай ліпше вогонь, який упав із неба, сам себе поглине. Стовбур оливи тим часом перетворився на суцільний жар, який жеврів у темряві, вітер відривав від нього скіпки та шматочки кори, які розсипалися дощем іскор і відразу згасали. Навіть темрява не могла приховати хмари, що, здавалося, нависли над самими їхніми головами. Пастир та Ісус, за своїм звичаєм, сіли вечеряти, що дало нагоду першому іронічно кинути: Отже, цього року ти не їстимеш пасхального ягняти. Ісус промовчав, проте в душі зрозумів, що тепер перед ним постала серйозна проблема, віднині йому доведеться шукати способу розв’язати нерозв’язну суперечність — їсти м’ясо, але так, щоб не вбивати жодного живого створіння. Що ж нам тепер із ним робити? — запитав Пастир і провадив: — Я маю на увазі твоє ягня, помітимо ми його якось чи ні? Я не зможу цього зробити, сказав Ісус. Тоді я сам це зроблю. І швидко та рішуче змахнувши ножем, Пастир відтяв ягняті кінчик вуха, потім показав Ісусові невеличкий відтятий шматок і запитав: Що мені з ним зробити — закопати чи просто викинути, й Ісус не думаючи відповів: Дай-но мені, й кинув клаптик вуха у вогонь. Те саме зробили і з твоєю крайньою плоттю, — сказав Пастир. З надрізаного вуха ягняти повільно закапали краплі блідої крові, але незабаром кровотеча припинилася. Від вогню разом із димом тепер ширився п’янкий запах ніжного паленого м’яса. Отож наприкінці тривалого дня, заповненого хлоп’ячими забаганками та суперечливими намірами і вчинками, Господь нарешті одержав те, що Йому по праву належало, і хто знає, чи не завдяки тій грандіозній та величній грозі з її громами та блискавками Він зрештою примусив упертих пастухів підкоритися Його волі. З надрізаного вуха ягняти впала на землю остання краплина крові, й земля вмить її проковтнула, бо не годиться втрачати найдорогоціннішу частину жертви, про яку точилося стільки дискусій.
І сталося так, що саме ця вівця, на яку з плином часу перетворилося те ягня, звичайнісінька, нічим не прикметна вівця, що відрізнялася від інших хіба що надрізаним вухом, через три роки відбилася від отари й заблукала на диких землях на південь від Єрихона, що межували з пустелею. У такій величезній отарі неможливо помітити, чи там однією вівцею більше, чи однією менше, проте тварина, про яку ми говоримо, якщо досі пам’ятаємо її походження, можна сказати, не зовсім така, як інші, та й наші пастухи — не ті люди, які зустрічаються на кожному кроці, а тому не слід дивуватися, що Пастир, пильно оглянувши отару з-під своїх кущуватих брів, відразу помітив пропажу, й для цього йому не треба було перелічувати всіх овець. Він покликав Ісуса й сказав йому: Твоєї вівці в отарі немає, іди її пошукай, а що Ісус не став запитувати його: А звідки ти знаєш, що пропала саме моя вівця, то не станемо запитувати його про це й ми, бо нас набагато більше цікавить, як Ісус, довірившись лише своєму знанню місцевості, якої, власне кажучи, він майже не знав, та своєму чуттю — до речі, вельми слабкому — піде досі ніким не протоптаними стежками куди очі дивляться, як він зможе не заблукати в цьому неозорому просторі, що простягся від обрію до обрію. Позаяк на той час вони вже покинули родючі долини поблизу від міста Єрихон, де не захотіли залишатися, бо можливість вільно кочувати там, де ніхто їх не потурбує, вони ставили набагато вище, аніж можливість постійного спілкування та торгівлі з людьми, то людина або вівця найімовірніше могли заблукати там, де омріяна самота не буде надто затьмарена тяжкими зусиллями якось прогодуватися. Керуючись цією логікою, Ісус дійшов висновку, що його вівця непомітно й ніби неумисне відстала від отари й тепер скубе травичку десь на зелених луках біля самого Йордану й — про всяк випадок — на виду в міста Єрихон. Проте логіка далеко не завжди узгоджується з реальним життям, і нерідко буває так, що воно обирає саме непередбачене, саме те, що здається найменш імовірним серед усіх можливих варіантів, і в зв’язку з цим нерідко буває, що найочевидніше, те, що було передбачене наперед, керуючись лише йому відомими резонами, обирає собі найменш пряму дорогу, так би мовити, відхиляється від магістральної лінії наших висновків та міркувань. І якщо все відбувається саме так, то Ісусові ліпше шукати свою заблукалу вівцю не на зелених луках, що залишилися в них позаду, а на сухих і випалених просторах пустелі, що лежать у них попереду, й аргументи, що, мовляв, вівця не для того відбилася від отари, щоб померти з голоду та від спраги, тут анічогісінько не важать, бо, по-перше, нікому не відомо, що насправді відбувається в овечій голові, а по-друге, не слід забувати і про вже згадану непередбачуваність очевидного, внаслідок чого очевидне нерідко обертається неймовірним. Тож Ісус подався на пошуки в пустелю, і його рішення анітрохи не здивувало Пастиря, що, навпаки, мовчки виразив йому своє схвалення повільним і врочистим кивком голови, який — чи ж не дивина! — можна було зрозуміти і як знак прощання.