Ранок вони згаяли на приготування в дорогу, і здавалося, хлопець зібрався йти на край світу, а не до Назарета, куди й двохсот стадій не буде, так що нормальна людина, вийшовши звідси ополудні, до вечора вже туди дійде, навіть при тому, що дорога від Магдали до Назарета не дуже рівна й пряма і перетинає чимало крутих пагорбів та всіяних камінням рівнин. І стережися, бо в цій місцевості блукає ще чимало загонів, які боролися проти римлян, сказала йому Марія. Справді? Ти давно не бував у наших краях, а це ж Галілея. Я сам галілеянин, і вони мені шкоди не завдадуть. Який же ти галілеянин, якщо народився в Юдеї, у Віфлеємі. Мої батьки зачали мене в Назареті, і, правду кажучи, я народився навіть не у Віфлеємі, а в печері на його околицях, а тепер мені іноді здається, що тут, у Магдалі, я народився вдруге. Від повії. Для мене ти не повія, гнівно заперечив Ісус. Але досі я була нею. Після цих слів запала довга мовчанка, Марія чекала, коли Ісус завершить свою думку, а Ісус ніяк не міг подолати своє замішання й нарешті запитав: Ти забереш той знак, який вивісила на дверях, щоб ніхто не заходив? Марія з Магдали подивилася на нього із серйозним виразом, потім лукаво всміхнулася: Я не можу приймати у своєму домі двох чоловіків водночас. Що ти цим хочеш сказати? Що ти підеш, але все одно залишишся тут зі мною. Вона зробила паузу, а тоді додала: Знак, який я повісила на дверях, висітиме там і далі. Вони думатимуть, що ти з чоловіком. Якщо вони так думатимуть, то не помиляться, бо я буду з тобою. Ніхто більше сюди не увійде? Ти це сказав, і так воно й буде, бо жінка на ім’я Марія з Магдали перестала бути повією, коли ти сюди увійшов. А з чого ти житимеш? Лише польові квіти не знають праці й турбот. Ісус узяв її за руки й сказав: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю. Якщо ти прийдеш, я тебе чекатиму. Я хочу, щоб ти завжди мене чекала. Я тебе чекатиму навіть після того, як ти помреш. Ти хочеш сказати, я помру раніше від тебе? Я старша й, безперечно, помру раніше, але якби раптом ти помер раніше, то я житиму тільки для того, щоб ти міг зустрітися зі мною й по смерті. А якщо все ж таки ти помреш першою? Хвала тому, хто привів тебе в цей світ, коли я ще в ньому жила. Потім Марія подала Ісусові їсти, і йому не було потреби казати: Сядь зі мною, бо від самого першого дня, коли вони зачинилися в домі, цей чоловік і ця жінка ділили та примножували між собою почуття, рухи, простір і відчуття, не виявляючи особливої пошани ані до правил, ані до законів. Безперечно, вони не знали б, що нам відповісти, якби ми їх запитали, що вони робили б, якби не почували себе захищеними та вільними в цих чотирьох стінах, поміж якими вони змогли лише за кілька днів створити світ за своїм образом і подобою, за образом і подобою чоловіка та жінки — мимохідь зауважимо, що він був створений більш за її подобою, аніж його, — а що обоє не мали найменшого сумніву в тому, що в них будуть іще зустрічі, то нам залишається тільки набратися терпіння й зачекати, коли їм доведеться постати віч-на-віч зі світом, із тим самим світом, що чатує на них за дверима й мешканці якого вже тривожно себе запитують: Що ж там відбувається в тому домі, й будьте певні, що їхня уява малює їм зовсім не невинні розваги в постелі. Після того, як вони поїли, Марія взула на ноги Ісуса сандалії і сказала: Тобі пора йти, якщо ти хочеш добутися до Назарета ще за дня. Прощай, — сказав Ісус і, взявши свою торбину та патерицю, вийшов у дворик. Небо було затягнуте хмарами, схожими на жмутки брудної вовни, Господові, певно, було нелегко роздивитися з височини, що там поробляють його вівці. Ісус і Марія з Магдали на прощання обнялися, і їхнім обіймам, здавалося, кінця не буде, потім поцілувалися, але їхній поцілунок тривав недовго, і тут нема чому дивуватися: тривалі поцілунки не були тоді в моді.
* * *
Сонце вже зайшло, коли Ісус знову ступив на землю Назарета, де не був чотири довгі роки, тижнем більше чи тижнем менше, не має значення, починаючи від того дня, коли він звідси втік, ще зовсім дитиною, гнаний смертельним розпачем, щоб знайти когось, хто допоміг би йому зрозуміти першу нестерпну правду його життя. Чотири роки, хоч би як повільно вони тяглися, термін недостатній для того, щоб загоїти біль, але приглушити та пом’якшити його вони можуть. Ісус ставив запитання книжникам у Храмі, ходив гірськими стежками з отарою Диявола, зустрівся з Богом, спав з Марією Магдалиною, і про колишні страждання нагадує лише вологий блиск у його очах, про який ми вже говорили, проте якщо ми поміркуємо про його причини, то, може, йому досі роз’їдає очі дим від спалюваного на жертовних вогнищах м’яса, або плаче в екстазі душа, заворожена чудовими обріями, які відкрилися їй на гірських пасовищах, або досі змагає його страх, пережитий у ту мить, коли сам-один у пустелі він раптом почув перед собою голос: Я твій Господь, а найімовірніше він просто сумує та журиться за тілом Марії Магдалини, з якою розлучився лише кілька годин тому. Почастуйте мене родзинками, нагодуйте яблуками, бо я знемагаю від кохання, так би міг сказати Ісус своїй матері та братам, але чомусь біля самого батьківського будинку його кроки вповільнюються. Хто вони, моя мати та мої брати, запитує він себе, й не тому, що цього не знає, проблема в тому, чи вони знають, хто він такий, чи знають вони, що до них прийшов той, хто розпитував книжників у Храмі, той, хто дивився на неозорі обрії, хто зустрівся з Богом, той, хто спізнав плотське кохання й у ньому відчув себе чоловіком. На цьому самому місці, перед ворітьми його дому стояв колись жебрак, який назвався янголом і який, якщо він справді був янголом, міг би змахнути своїми величезними крильми і вдертися в дім, піднявши справжню бурю й усе там розметавши, але він визнав за ліпше скромно постукати у хвіртку й попросити милостиню. Хвіртка зачинена лише на клямку, її легко відчинити з вулиці, й Ісусові не треба гукати гучно: Чи є тут хтось, як він гукав у Магдалі, він може спокійно увійти, адже це його дім, увійти впевнено й навіть не кульгаючи, бо нога вже загоїлась, немає сумніву, що рани з кров’ю та гноєм гояться набагато легше, аніж рани іншого виду. Йому не треба було стукати, але він постукав. Почув за муром голоси, упізнав голос матері, що пролунав десь далі, але не наважився просто штовхнути хвіртку й оголосити: А ось і я, як робить той, хто знає, що його давно ждуть, і хоче всіх ощасливити й усім зробити приємний сюрприз. Хвіртку йому відчинила дівчинка років восьми-дев’яти, яка не впізнала того, хто прийшов, голос крові не підказав їй: Це твій брат, невже ти не пам’ятаєш свого найстаршого брата, Ісуса, це він відразу її впізнав, попри чотири зайві роки, що додалися до її віку та до його власного, та вже густі сутінки, і сказав: Тебе звуть Лідія, і вона відповіла: Так, готова вже здивуватися, що незнайомий чоловік знає її ім’я, але він розвіяв усі чари, сказавши: Я твій брат Ісус, відчини мені хвіртку. На подвір’ї, біля будинку й під повіткою, він побачив невиразні, розмиті сутінками обличчя братів, двоє з них дивилися в напрямку хвіртки, то були його старші брати, Яків та Йосип, і вони вже рушили йому назустріч, хоч і не чули, що він сказав, проте й без того відразу впізнали, хто прийшов, а Лідія вже радісно закричала: Це Ісус, це наш брат, і тоді всі тіні заворушилися, а в дверях будинку з’явилася Марія, а поруч із нею Лізія, майже така сама заввишки, як і мати, й обидві вигукнули, здавалося, одним голосом: Мій син! Мій брат! — а вже наступної миті всі обіймали його посеред подвір’я, родина щиро і бурхливо виражала свою радість, та й як було не радіти, коли повернувся додому найстарший син, якого всі любили і до якого плекали найніжніші почуття. Ісус обняв матір, потім — кожного з братів, усі вони щиро й палко вітали його з довгосподіваним поверненням у батьківський дім. Брате Ісусе, як ми раді тебе бачити. Брате Ісусе, ми вже думали, ти забув про нас, і лиш одну думку, яка, певно, промайнула в усіх, ніхто прямо не висловив: Брате Ісусе, не схоже, щоб ти надбав багатство у своїх мандрах. Усі пішли в дім і посідали вечеряти, бо ж саме до вечері вони й готувалися, коли він постукав у хвіртку, а тому можна сказати — а надто взявши до уваги, звідки прийшов Ісус, який протягом останнього тижня завзято втішав свою грішну плоть, забувши і про будь-яку стриманість, і про мораль — з тією грубуватою відвертістю, що притаманна простим людям, не дуже схильним ділитися своєю вбогою їжею: Коли сідаєш обідати, чорти завжди когось принесуть. Проте нічого подібного не було сказано та й не могло бути, адже до великого гурту трапезників мав приєднатися лиш один, а коли жують дев’ять пар щелеп, то десятої й не помітиш, дев’ять ротів чи десять — різниця мала. Під час вечері найменші брати знову й знову просили Ісуса розповісти про свої пригоди, хоч старші брати та мати відразу зрозуміли, що після їхньої зустрічі в Єрусалимі нового ремесла він не навчився, тим більше, що запах риби давно вивітрився з його одягу, й навіть витончені пахощі Марії Магдалини після тривалої подорожі під вітром та у хмарах пилюки можна було б відчути, хіба що застромивши носа у складки Ісусової туніки, та якщо навіть ніхто з родини на це не наважився, то тим більше не наважимося ми. Ісус розповів, що йому довелося пасти отару, таку велику, якої раніше він ніколи не бачив, що в останні дні він виходив у море рибалити й допоміг рибалкам наловити стільки риби, скільки в тих краях ніколи не бачено, і що там із ним сталася пригода несподівана, неймовірна, така, яку навіть уявити собі неможливо, але про неї він, можливо, розповість іншого разу, та й то не всім. Ні, ні, розкажи зараз, стали канючити найменші, а середній, на ім’я Юда, запитав, утім, без якоїсь задньої думки: Либонь, купу грошей заробив за стільки часу, й Ісус йому відповів: Навіть трьох монеток не маю, навіть двох, навіть одної, і, щоб довести правдивість своїх слів, адже всім здавалася неможливою така вбогість після чотирьох років безперервної праці, вивернув свою торбину — і справді, скарбу там було небагато: ніж із погнутим та вищербленим лезом, обривок мотузки, шматок черствого хліба, твердого, мов камінь, дві пари сандалій, що майже перетворилися на клапті, ганчірка, що залишилася від старої, подертої туніки. Це туніка твого батька, сказала Марія, доторкнувшись до неї, а потім показала на сандалії більшого розміру: Вони належали твоєму батькові. Брати похнюпили голови, згадавши про трагічну смерть голови свого роду, а Ісус почав складати своє вбоге майно назад у торбину, але зненацька помітив, що один із ріжків туніки зав’язаний вузлом, і коли відчув, що вузол той чималий і важкий, то вся кров шугнула йому в голову, бо там могли бути тільки гроші, а він же щойно заявив, що грошей у нього нема, а гроші в нього, виявляється, є, і їх поклала йому в торбину Марія Магдалина, що їх вона заробила не тяжким потом, як того вимагає честь людини, а зойками вдаваної пристрасті, і якщо піт і був, то аж ніяк не трудовий. Мати й брати невідривно дивилися на вузол на ріжку туніки, потім, наче по команді, перевели погляд на Ісуса, який опинився у вельми складному становищі, бо не знав, що йому робити: чи то приховати доказ своєї брехні, чи виставити його на загальний огляд, не маючи ніякої змоги дати йому пояснення, прийнятне для своєї високоморальної родини, і зрештою він обрав складніший варіант, розв’язав вузол, і звідти висипалися двадцять монет — стільки грошей у цьому домі ніколи не бачили. Я не знав, що маю ці гроші, сказав він. Мовчазний осуд родини овіяв його, немов гарячий подих пустелі, яка ганьба, першонароджений син бреше. Ісус заглянув у своє серце і не знайшов у ньому ані гніву, ані роздратування проти Марії Магдалини, лише велику вдячність за її великодушну допомогу, за ту делікатність, із якою вона передала йому гроші, адже вона знала, що йому було б соромно прийняти їх безпосередньо з її рук, бо одне діло сказати: Підклади ліву руку мені під голову, а правою обійми мене, і зовсім інше — не думати про те, скільки інших лівих і правих рук тебе обіймали, ніколи не запитуючи, чи хоче вона, щоб хтось бодай підклав їй руку під голову. Й тепер уже Ісус подивився на своїх рідних із викликом, чи повірять вони його словам: Я не знав, що маю ці гроші, то була, безперечно, правда, але правда водночас і вся, і не вся, бо передбачала неминуче запитання: Якщо ти не знав, що їх маєш, то звідки вони в тебе взялися? — а він не міг відповісти на нього такими словами: Їх поклала мені одна повія, з якою я спав протягом останнього тижня, вона одержала їх як плату від інших чоловіків, що з ними спала раніше. На брудній і подертій туніці чоловіка, який помер чотири роки тому на хресті й чиї останки потім укинули до спільної ями разом з останками інших страчених, блищать двадцять монет, як світилася і блищала колись у цьому самому домі земля в чашці, але тепер уже не прийдуть старійшини синагоги й не скажуть: Зарийте їх, так само ніхто тут не запитає: А звідки вони взялися, бо відповідь може бути такою, яка не дозволить скористатися цими грішми, хоч потреба в них велика і взяти їх дуже хочеться. Ісус згрібає монети і, тримаючи їх у ківшику долонь, знову каже: Я не знав, що маю ці гроші, а потім тоном людини, яка ще сподівається використати останню можливість, дивлячись на матір, каже: Вони не від Диявола. Брати здригнулися від жаху, а Марія відповіла, не змінивши виразу обличчя: Але й не від Бога. Ісус підкинув монети, один раз, двічі, ніби граючись ними, і сказав таким буденним голосом, ніби повідомляв, що наступного дня він повертається до теслярського ремесла: Про Бога, мамо, ми поговоримо завтра, а тоді додав, обернувшись до братів Якова та Йосипа: І з вами мені є про що побалакати, й не подумайте, що першонароджений син промовив ці слова лише з чемності: двоє його старших братів уже досягли релігійної зрілості й мають право брати участь в обговоренні найскладніших питань віри. Тому Яків, з огляду на те, що розмова має бути надзвичайно важливою, вирішив уже тепер з’ясувати, про що йтиметься, адже не досить того, що приходить брат, хоч би яким він був першонародженим, і каже: Нам треба поговорити з тобою про Бога. Досить єхидно посміхаючись, він промовив: Якщо ти й справді чотири роки блукав по горах і долинах разом з отарою овець, то навряд чи в тебе був час відвідувати синагоги та навчатися в них, тому мені здається дивним, що тільки-но прийшовши додому, ти вже хочеш говорити з нами про Бога. Ісус відчув ворожість під лагідними словами брата й відповів: Ох, Якове, як мало ти знаєш про Бога, бо інакше ти розумів би, що нам не треба Його шукати, коли Він захоче зустрітися з нами. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти маєш на увазі себе самого. Нічого не запитуй у мене до завтра, а завтра ми поговоримо про все, про що нам треба поговорити. Яків пробурмотів щось нерозбірливе, але дошкульне на адресу тих, які вважають, ніби все знають. Марія сказала зі стомленим виглядом, звертаючись до Ісуса: Завтра ти все скажеш, що захочеш сказати, чи завтра чи післязавтра, чи коли тобі заманеться, але скажи сьогодні мені та своїм братам, що ти збираєшся робити з цими грішми, бо гроші нам дуже й дуже потрібні. То ти не хочеш знати, звідки вони в мене взялися? Ти ж не знаєш, звідки вони в тебе, ти сам так сказав. Я правду сказав, але тепер я поміркував і зрозумів, звідки вони. Якщо у твоїх руках вони не були поганими, то не будуть поганими і в руках твоєї родини. І ти не хочеш більш нічого знати про ці гроші? Не хочу. Тоді ми витратимо їх на господарство, як і годиться. Почувся гомін загального схвалення, і навіть Яків радісно усміхнувся, подивившись на брата, а Марія сказала: Якщо ти не проти, то частину ми віддамо на посаг твоїй сестрі. Ви мені не сказали, що Лізія виходить заміж. Так, весілля вже призначене на весну. І скільки ж ми віддамо на посаг? Я не знаю, скільки коштує така монета. Ісус усміхнувся і сказав: Я теж не знаю, скільки вона коштує, але знаю її вартість. І він засміявся гучним і невтримним сміхом, так ніби вважав свої слова надзвичайно кумедним жартом, а вся родина з подивом витріщилася на нього. Лише Лізія опустила очі, адже в п’ятнадцять років дівочій чистоті властиві таємничі прозріння, й вона серед усіх присутніх найбільше стривожилася через ці гроші, які невідомо, кому належали, невідомо, звідки походили, невідомо, як були зароблені. Ісус віддав одну монету матері і сказав: Завтра ти її розміняні, і тоді ми знатимемо, яка її вартість. Мене, звичайно, запитають, звідки таке багатство в нашому домі, адже хто міняє таку монету, той напевне одну монету показав, а інші приховує. Скажеш, твій син Ісус повернувся з далеких мандрів, а немає більшого багатства, як повернення блудного сина.
У ту ніч Ісусові приснився батько. Він уклався спати на подвір’ї, під повіткою, бо коли настав час лаштуватися до сну, зрозумів, що в кімнаті, де в марних пошуках затишного притулку сплять покотом десятеро людей, він заснути не зможе, давно минув той час, коли він не помітив би великої різниці між своїми братами, сестрами й отарою овець, тепер він постійно наштовхувався б на чиїсь ноги, руки, доторки до яких були для нього не дуже приємні. Перед сном Ісус пригадав Марію з Магдали і все те, що вони удвох витворяли, й ці думки так його схвилювали та розпалили, що йому двічі довелося підводитися зі своєї солом’яної постелі, щоб пройтися подвір’ям і охолодити кров, та коли він нарешті таки заснув, його сон був глибокий і непробудний, наче сон невинної дитини, його тіло наче пливло за течією річки, м’яко погойдуючись на її поверхні, а вгорі над ним пропливали віти дерев і хмари, а якась безголоса пташка то з’являлася, то зникала. Його сон почався тоді, коли він відчув легкий доторк, так ніби його тіло, пливучи за водою, доторкнулося до якогось іншого тіла. Він подумав, що це Марія Магдалина, й, усміхаючись, обернув до неї голову, але побачив, що по тій самій воді, під тим самим небом і тими самими вітами пливе його батько і та сама безмовна пташка літає над ним. Давній крик жаху почав утворюватися йому в горлі, але він утримав його там, сон відрізнявся від уже звичного, тепер він не був дитиною і не стояв серед інших дітей на майдані у Віфлеємі в чеканні неминучої смерті, не цокали копита й не чутно було іржання коней, не чулося брязкоту та скреготіння зброї, лише шовковистий плюскіт води, два тіла, що ніби утворювали один пліт, — батько й син — пливли за течією однієї річки. У цю мить страх покинув душу Ісуса, і на його місце прийшла бурхлива радість, відчуття справжнього захвату, великого торжества. Батьку мій, вигукнув він уві сні. Батьку, повторив він, уже прокинувшись, але тепер уже зі слізьми в голосі, бо побачив, що він знову сам-один. Йому хотілося повернутися в сон, повторити його від першої миті, щоб знову пережити радісний подив від того доторку, знову побачити батька й пливти разом із ним за течією, до кінця вод і кінця віків. У ту ніч йому не вдалося повернутися в цей сон, але той давній сон тепер уже не мучитиме його, на місце страху прийшла радість, на місце самоти — товариство батька, загроза близької та неуникної смерті зміниться обіцянкою життя, і хай тепер учені книжники, обізнані в усіх хитросплетіннях Святого Письма, розтлумачать нам, якщо зможуть, значення того сну, який наснився Ісусові, значення річки і течії, значення навислого над водою гілля дерев і хмар, які пропливають у небі, значення пташки, що не подає голосу, й пояснять, як завдяки тому, що все це поєдналося в певному порядку, змогли поєднатися батько й син, хоч провина одного залишається непрощенною, а біль другого не може бути зцілений.
Наступного дня Ісус хотів допомогти Якову в теслярській справі, але відразу стало очевидно, що його добрі наміри ніяк не можуть замінити майстерність і досвід, яких у нього не було, і що в ті останні роки, коли сам батько навчав його свого ремесла, він дуже мало чого досяг. Що ж до Якова, то він набув майстерності, яка була достатньою, щоб успішно виконувати замовлення клієнтів, і навіть Йосип, хоч йому ще не було навіть чотирнадцяти років, уже опанував мистецтво обробітку дерева настільки, що міг би повчити свого найстаршого брата, якби такий замах на авторитет старшого віку був дозволений суворими правилами родинної ієрархії. Щодо Якова, то він, сміючись над невмінням Ісуса, сказав йому: Той, хто зробив тебе пастухом, загубив тебе, і важко було уявити собі, щоб ці слова, сповнені приязної іронії, могли ховати в собі якусь потаємну думку або були наділені другим змістом, а проте, почувши їх, Ісус рвучко відсахнувся від верстата, а Марія сказала своєму другому синові: Не говори про згубу, не клич диявола та зло в наш дім. Але ж я нікого не кликав, мамо, відповів приголомшений Яків, мені просто так сказалося. Ми всі чули, щo тобі сказалося, відрубав Ісус, чув я і чула наша мати, і це в її голові пастух поєднався зі згубою, а не в твоїй, ти нічого про це не міг знати, а вона знає. Я тебе остерегла, сердито промовила Марія. Остерегла тоді, коли зло було вже скоєне, і я тепер дивлюся й не бачу його. Найсліпіший сліпець — це той, хто не хоче бачити, сказала Марія. Ці слова розсердили Ісуса, який відповів із гнівом у голосі: Замовкни, жінко, бо якщо очі твого сина й побачили зло, то спочатку воно постало перед тобою, але ті самі очі, які ти щойно назвала сліпими, побачили й те, чого ти не бачила й не побачиш ніколи. Авторитетний голос першонародженого сина і твердість його тону, а також загадковий зміст його слів примусили Марію відступити, а проте в її відповіді пролунало останнє застереження: Пробач, я не хотіла тебе образити, нехай Господь завжди оберігає світло твоїх очей і твоєї душі. Яків дивився на матір, дивився на брата, він розумів, що вони посварилися, але не мав найменшого уявлення про те, які давні причини могли пояснити цю сварку, а для виникнення нових причин не вистачило б часу. Ісус рушив до будинку, але, переступаючи через поріг, обернувся і сказав матері: Відішли дітей, нехай вони пограються десь надворі, бо мені треба поговорити з тобою, а також із Яковом та Йосипом. Малюки повибігали з дому, і будинок, ще хвилину тому переповнений дітлахами, раптом спорожнів, і четверо людей посідали на підлогу, Марія між Яковом і Йосипом, Ісус навпроти них. Запанувала тривала мовчанка, ніби всі, наперед домовившись, хотіли дати досить часу дітям, чия присутність була небажаною, щоб вони встигли відійти на таку відстань, куди навіть відлуння від їхньої розмови не долинатиме, а тоді нарешті Ісус заговорив, повільно карбуючи слова: Я бачив Бога. У першу мить на обличчі матері та братів з’явився вираз священного жаху, який швидко змінився виразом обережної недовіри, а між першим і другим виразом на обличчі Якова встигло промайнути щось подібне до виразу зловтішної підозри, а на обличчі Йосипа — захоплене збудження, тоді як тінь гіркого смирення затьмарила погляд Марії. Ніхто не обізвався, і тоді Ісус повторив: Я бачив Бога. Якщо, за народним повір’ям, мить мовчанки означає, що пролетів янгол, то тут вони, либонь, пролітали знову й знову, один за одним, Ісус сказав усе, що хотів сказати, його родичі не знали, що йому відповісти, певно, незабаром усі вони підведуться, і кожне з них повернеться до свого життя, запитуючи себе, чи не наснився їм сон, адже надто неймовірним було те, що повідомив їм Ісус. Проте мовчанка, якщо дати їй час, має ту властивість, що сама себе заперечує, вимагаючи, щоб хтось неодмінно її порушив. Тому, коли напруга чекання стала нестерпною, Яків поставив запитання, не наповнене жодним конкретним змістом, суто риторичне запитання, як то кажуть: А ти певен? Ісус нічого не відповів, лише подивився на брата таким поглядом, яким, певно, дивився на нього Бог зі своєї хмари, й утретє повторив: Я бачив Бога. Марія не стала нічого запитувати, лише сказала: Тобі привиділося. Мамо, привидітися може все, що завгодно, але те, що нам увижається, не розмовляє, а Він говорив зі мною, — відповів Ісус. Яків оговтався від замішання й вирішив, що в брата з головою не все гаразд — що за нісенітниця, він бачив Бога й розмовляв із Богом? У такому разі чи не Господь поклав тобі ті монети в торбу, запитав він з іронічною посмішкою. Ісус почервонів, але відповів сухо: Ми все одержуємо від Господа, Він завжди шукає і знаходить дороги, які ведуть до нас, і ці гроші я одержав не від Нього, але за його сприяння. І що ж тобі сказав Господь, і де ти був, коли його бачив, уві сні чи наяву? Я був у пустелі, шукав там вівцю, й він покликав мене. І що він тобі сказав, якщо тобі дозволено повторити його слова? Що одного дня він зажадає від мене моє життя. Життя кожної людини належить Господу. Так я йому й сказав. А він? Що в обмін на життя, яке я йому віддам, він обдарує мене могутністю й славою. Ти здобудеш могутність і славу, після того як помреш? — запитала Марія, не певна, що вона все почула правильно. Так, мамо. Але яка слава, яка могутність може бути дарована тому, хто помер? Я не знаю. Тобі це примарилося. Я не спав, а шукав у пустелі вівцю. І коли Господь захоче взяти твоє життя? Я не знаю, але він сказав, що знову прийде до мене, коли я буду готовий. Яків подивився на брата з тривогою в погляді, а тоді висловив припущення: Жарке сонце пустелі вплинуло тобі на голову, а Марія несподівано запитала: А вівця? Що сталося з вівцею? Господь наказав мені принести її в жертву, щоб скріпити нашу угоду. Ці слова обурили Якова. Ти блюзниш, брате, Господь уклав угоду зі своїм народом, а не з окремою людиною, такою, як ти, син теслі, пастух і більше ніхто. Марія, судячи з виразу її обличчя, схоже, докладала великих зусиль, щоб зловити якусь думку, так ніби боялася, що вона зникне з-перед її очей, але нарешті зловила її за кінчик і поставила те запитання, яке хотіла поставити: А що то була за вівця? Це було те саме ягня, яке я тримав на руках, коли ми зустрілися в Єрусалимі, біля брами Рамала, я тоді не захотів віддати його Господу, й Господь тепер у мене його забрав. А яким він був, Бог, коли ти його побачив? Він був у хмарі. Відкритій чи закритій? — запитав Яків. То був стовп диму. У тебе не все гаразд із головою, брате. Якщо у мене не все гаразд із головою, то так захотів Господь. Ти потрапив під владу Диявола, радше викрикнула, ніж сказала Марія. У пустелі я зустрів не Диявола, а Господа, і якщо я й справді тепер перебуваю під владою Диявола, то так хоче Господь. Диявол був із тобою, відколи ти народився. Ти справді так вважаєш? Так, я це знаю і знаю, що ти жив із ним і без Бога чотири роки. А після того, як я прожив чотири роки з Дияволом, я зустрівся з Богом. Ти розповідаєш жахливі небилиці та брехню. Я твій син, ти мене народила на світ, тож вір у мене або відкинь мене. Я тобі не вірю. А ти, Якове? І я тобі не вірю. А ти, Йосипе, який носиш ім’я нашого батька? Я тобі вірю, але не вірю тому, що ти розповідаєш. Ісус підвівся, подивився на всіх згори вниз і сказав: Коли Господь виконає обіцянку, яку він мені дав, вам доведеться мені повірити. Він узяв свою торбину й патерицю, взув сандалії. Уже в дверях він поділив гроші на дві частини і сказав: Це на посаг для Лізії, на її життя у шлюбі, й поклав їх на порозі, монету до монети, а решта повернеться туди, звідки прийшла, можливо, там вона також перетвориться на посаг. Він обернувся до дверей і хотів уже вийти не попрощавшись, але Марія йому сказала: Я помітила, що у твоїй торбині немає чашки. У мене вона була, але розбилася. Он там стоять чотири чашки, вибери одну й візьми собі. Ісус завагався, він не хотів брати нічого, але все ж таки підійшов до печі, де стояли чотири чашки, вкладені одна в одну. Вибери собі одну, повторила Марія. Ісус зробив, як вона сказала. Він обрав ту, що здалася йому найдавнішою. Ти обрав ту, яка тобі найбільше підходить. Чому? Вона має колір чорної землі, не розіб’ється й не зітреться. Ісус поклав чашку в торбину, стукнув патерицею по землі. Скажіть іще раз, що не вірите мені. Ми тобі не віримо, сказала мати, а тепер не віримо більше, аніж раніш, бо ти обрав собі знак Диявола. Про який знак ти говориш? Про цю чашку. І в цю мить, прийшовши десь із далеких глибин пам’яті, у вухах Ісуса пролунали слова Пастиря: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Мотузка, що була натягнута на всю свою довжину, раптом обкрутилася в кільце й зав’язалася вузлом. Удруге Ісус покидає батьківський дім, але тепер він не каже: Так чи інак, я повернуся. І коли, обернувшись спиною до Назарета, він спускається по схилу першого пагорба, його тривожить думка проста, але сповнена глибокого смутку: А що як і Марія Магдалина не повірить мені?