Коли увійшли до Віфанії, то помітили, що жителі села, які з’являлися у дверях, дивилися на них із виразом жалості й ніби осуду, але сприйняли це як щось належне, адже вони поверталися з бійки далеко не в найкращому вигляді. Проте незабаром з’ясувалося, що причина в іншому, бо коли вони звернули в ту вуличку, де жив Лазар, їм відразу стало очевидно, що скоїлося лихо. Ісус випередив усіх, він забіг на подвір’я, люди зі співчутливими обличчями розступалися перед ним, з дому долинали плач і голосіння. О, мій коханий брате, чувся голос Марфи, о, мій любий брате, вторував їй голос Марії. На підлозі, на розгорнутій маті, лежав Лазар, такий спокійний, ніби спав, руки йому були складені на грудях, але він не спав, він помер, протягом усього його життя серце загрожувало зупинитись, але потім він одужав, уся Віфанія могла це засвідчити, а тепер він лежав мертвий, такий незворушний і нерухомий, ніби витесаний із мармуру, недоступний, ніби вже увійшов у вічність, але незабаром із глибин його смерті вийдуть на поверхню перші ознаки розпаду й гниття, зробивши ще нестерпнішим розпач і горе живих. Ісус упав навколішки, ніби йому раптом підрізали сухожилля ніг, він плакав і з гірким подивом, крізь сльози, повторював: Як же це могло статися? Як же це могло статися? — таке запитання ми завжди бездумно ставимо тим, хто поруч, коли відбувається щось безповоротне, в розпачливій і безнадійній спробі відсунути ту мить, коли нам доведеться прийняти правду, ми й справді хочемо знати, як воно все було, так ніби в нашій спромозі поставити на місце смерті життя, на місце того, що вже відбулося, те, що могло би відбутися. З глибини свого щедро окропленого слізьми розпачу Марфа сказала Ісусові: Якби ти був тут, мій брат не помер би, адже я знаю, Бог робить усе, про що ти його попросиш: дарує зір сліпим, очищає прокажених, повертає голос німим і творить усі інші чудеса, які живуть у твоїй волі й чекають лише твого слова. Ісус їй сказав: Твій брат воскресне, а Марфа йому відповіла: Я знаю, він воскресне в Судний день. Ісус підвівся на ноги, він відчув, як незмірною силою наповнився його дух, у цей час свого високого злету він був спроможний на все, він був готовий прогнати смерть із цього тіла, повернути його до життя в усій його повноті — зі словами, рухами, сміхом, слізьми теж, але без болю, — він міг сказати: Я життя й воскресіння, хто вірує в мене, навіть у смерті оживе, він запитав би в Марфи: Ти віруєш у мене, й вона йому відповіла б: Так, я вірую, що ти Син Божий, який повинен був прийти у світ, — тож усе необхідне було напоготові, і сила, й воля, і бажання застосувати їх, і лишалося тільки Ісусові, дивлячись на тіло, яке покинула душа, простягти руки, ніби прокладаючи дорогу, по якій вона має туди повернутися, і сказати: Підведися, Лазарю, і Лазар підвівся б, адже Бог цього хотів, але саме в ту мить, останню й вирішальну, Марія Магдалина поклала Ісусові на плече руку і сказала: Ніхто на світі не нагрішив так тяжко, щоб померти двічі, й тоді Ісус опустив руки і вийшов, щоб дати волю сльозам.
* * *
Ніби подмух крижаного вітру, смерть Лазаря загасила той войовничий запал, який роздмухав у душі Ісуса Іоанн і в якому протягом тривалого тижня роздумів та кількох коротких миттєвостей, заповнених діями, злилися в одне почуття і служіння Богові, і служіння людям. Коли минули перші дні жалоби, коли помалу обов’язки та звички повсякденності почали повертатися на своє колишнє місце, потроху присипляючи біль, що, проте, не втихав, Петро й Андрій прийшли поговорити з Ісусом, запитати, які в нього плани, чи вони знову підуть проповідувати по містах і селах, чи повернуться в Єрусалим для нової атаки на Храм, бо учні почали вже нудитися від надто тривалої бездіяльності, так, мовляв, не годиться, не для того вони покинули свою роботу та свої родини. Ісус подивився на них таким поглядом, ніби не міг відрізнити їх від тих образів, які стояли перед його мисленим зором, слухав їх так, ніби йому було дуже важко виокремити їхні голоси з безладного хору криків, які лунали йому в голові, й після тривалої мовчанки сказав їм, що треба ще трохи зачекати, йому ще треба подумати, він, мовляв, відчуває, скоро відбудуться події, які радикально змінять і їхню долю, і їхнє життя, і їхню смерть. Він також сказав їм, що незабаром приєднається до них, переселившись до їхнього табору, але цього не могли зрозуміти ані Петро, ані Андрій, невже він зможе покинути сестер самих-одних, поки в них ще нічого не вирішено. Тобі не слід перебиратися до нас, ліпше поки що поживи в домі Лазаря, сказав Петро, не знаючи, що Ісуса останнім часом розривають на частини дві муки: почуття обов’язку перед чоловіками й жінками, які все покинули, щоб піти за ним, і обов’язку, що вимагав від нього бути поруч із двома сестрами, дуже схожими й ворожими одна одній, як обличчя та його віддзеркалення в люстрі — те моральне розшматування не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Лазар залишався, він не покинув свій дім. Його присутність відчувалася в гірких звинуваченнях Марфи, яка не простила Марії, що та втрутилася й не дозволила воскресити їхнього брата, й не простила Ісусові того, що він не захотів застосувати свою могутність, яку одержав від Бога. Він був присутній у невтішних словах Марії, яка, не бажаючи братові двох смертей, тепер до кінця своїх днів терзатиметься докорами сумління, що не врятувала його від першої. Його постійну присутність відчував і Ісус, вона була величезною й заповнювала весь простір та всі куточки його стривоженого розуму, який тепер не роздвоївся, а розчетверився, бо він погоджувався з тим, що сказала Марія, і звинувачував її за те, що вона його зупинила, розумів бажання Марфи й осуджував її за це. Ісус зазирав у свою бідолашну душу, й у нього було таке відчуття, ніби четверо оскаженілих коней роздирають її на чотири шматки, ніби чотири линви, накручуючись на чотири коловороти, по волоконцю розшматовують її, ніби руки Бога й Диявола задля своїх божественно-диявольських розваг, учепившись за неї з обох кінців, по черзі смикають у різні боки за те, що від неї залишилося. До хвіртки будинку, який був колись домом Лазаря, знову й знову підходили бідолахи, вкриті виразками й струпами, благаючи зцілити їхню стражденну плоть, і Марфа не раз проганяла їх геть, ніби кажучи: Не було порятунку від смерті для мого брата — не буде зцілення й вам, але вони поверталися згодом, приходили і приходили, і зрештою домагалися зустрічі з Ісусом, який зцілював їх і відсилав геть, проте ніколи їм не казав: Покайтеся, зцілитися було те саме, що знову народитися не померши, а хто народжується, той не має власних гріхів і не повинен каятися ні в чому, адже нічого поганого він ще вчинити не встиг. Але милосердні діяння з відродження людської плоті, не ставмо Ісусові цього за докір, залишали в його серці неприємний осад, ніби гіркий і ядучий присмак, бо насправді своїми чудесами він лише віддаляв неминучий розпад, і знав, що той, хто пішов від нього сьогодні здоровим і задоволеним, завтра повернеться, страждаючи від нових, уже невиліковних хворощів. Смуток Ісуса дійшов до такої межі, що одного разу Марфа йому сказала: Не помри хоч ти, бо смерті ще одного Лазаря я вже не переживу, а Марія Магдалина в темряві ночі, ховаючись під простирадлом, як ховається поранений звір у норі, щоб там нечутно для всіх скавуліти й стогнати, шепотіла, лежачи поруч з Ісусом: Ти потребуєш сьогодні мене, як ніколи не потребував раніше, але я не можу прийти до тебе, бо ти замкнувся за дверима, що їх ніяка людська сила неспроможна відчинити, й Ісус, який так відповів Марфі: У моїй смерті повторяться всі смерті Лазаря, він умиратиме вічно й не воскресне ніколи, просив Марію: Навіть якщо ти не зможеш увійти, не відходь далеко від мене, підтримуй мене своєю рукою навіть тоді, коли не бачитимеш мене, бо без цього я забуду про життя, або воно про мене забуде. Через кілька днів Ісус приєднався до учнів, і Марія Магдалина пішла з ним. Я дивитимуся на твою тінь, якщо ти не хочеш, щоб я дивилася на тебе, сказала вона йому, а він відповів: Я хочу бути там, де моя тінь, якщо туди буде спрямований твій погляд. Вони кохали одне одного й казали одне одному такі слова, і не тільки тому, що вони були гарні або правдиві, якщо можливо, щоб слова були водночас гарними і правдивими, а й тому, що відчували: надходить час тіней, і треба звикати, поки вони ще разом, до темряви остаточної розлуки.
Незабаром до табору учнів Ісуса дійшла звістка про те, що схоплено Іоанна Хрестителя. Нічого, крім того, що його схопили й укинули до в’язниці за наказом самого Антипи Ірода, відомо не було, тому, не маючи іншого пояснення, Ісус та його люди були схильні думати, що Іоанн потрапив до в’язниці за те, що, хрестячи людей та осипаючи їх прокляттями: Виродки гадючі, хто вас навчив утікати від гніву, який скоро гряде? — Іоанн Хреститель знову й знову провіщав близьку появу Месії: Іде другий, який хреститиме вас вогнем! Ісус сказав тоді учням, що вони мають бути готові до будь-яких несподіванок, до переслідувань і гонінь, адже країну давно облетіла чутка про те, щo вони кажуть і що вони роблять, а тому Іроду зовсім неважко зробити висновок, що два додати два буде чотири, й він накаже взяти під варту тесляревого сина, який запевняє, нібито він Син Божий, та його прихильників, щоб відтяти другу й ще небезпечнішу для нього голову дракона, який загрожує скинути його з трону. Не випадає сумніватися у слушності прислів’я, яке стверджує, що ліпше не мати ніяких новин, аніж новину погану, але треба визнати, що учні Ісуса сприйняли ту погану звістку зі спокоєм людей, які вже давно чекають найгіршого, але досі нічого не відбулося. Вони запитували один в одного, а всі разом запитували в Ісуса, що ж їм тепер робити, чи залишатися разом і разом зустріти небезпеку, що загрожувала їм від Ірода, чи розійтися по різних містах і селах або усамітнитися в пустелі й годуватися там сараною та диким медом, як робив Іоанн до того, як звідти вийшов — для більшої слави Ісуса і, як показали подальші події, на свою власну погибіль. Та оскільки не було жодного знаку, що вояки Ірода прийдуть у Віфанію вбивати інших невинних малюків, Ісус та його прихильники мали час обміркувати, як їм бути надалі, що вони й робили, коли водночас прибули друга і третя звістки про те, що Іоаннові відрубали голову і що причиною його ув’язнення та страти були не пророцтва про прихід Месії та настання Царства Божого, а той факт, що він привселюдно й голосно осуджував кровозмішувальний шлюб Ірода зі своєю небогою та невісткою Іродіадою за життя чоловіка цієї останньої. Смерть Іоанна голосно оплакували в усьому таборі прихильників Ісуса, причому ридали й тужили не тільки жінки, а й чоловіки, їхня скорбота була однаково невтішною, але і тим, і тим причина його страти здавалася однаково дріб’язковою й неістотною, на такий крок Ірода мала, безперечно, штовхнути інша причина, набагато істотніша, а складалося враження, ніби вона й не існує сьогодні, й не матиме ніякого значення завтра, Юда Іскаріот, що його, як ми пам’ятаємо, Іоанн охрестив, був сам не свій від люті: Що ж це таке, запитував він, звертаючись до всього товариства, з жінками включно, Іоанн проголошував, що йде Месія визволяти народ, а вбивають його нібито за те, що він осудив кровозмішувальний зв’язок, у який дядько вступив зі своєю небогою та невісткою, начебто ми не знаємо, що кровозмішання й розпуста завжди мали місце в їхній родині, від першого Ірода до того, який править нами сьогодні. Як же це може бути, провадив він, якщо сам Бог послав Іоанна повідомити про прихід Месії, а не може бути сумніву, що це так, адже без Божого дозволу нічого на світі не відбувається, отже, якщо Іоанн виконував тут, на землі, волю Бога, то нехай мені пояснять люди обізнаніші, ніж я, чому Бог допускає, щоб його постанови порушувалися тут, на землі, й, будь ласка, не ховайтеся за твердженням, що задуми Бога недовідомі, що відомо Богові, те не може бути відоме нам, бо я саме про те й запитую: чи відомо Богові те, що в нас тут діється? Холод страху пробіг по спинах усіх присутніх, так ніби Бог уже наготувався вдарити громом зухвальця, а з ним і всіх тих, котрі його слухали й відразу не покарали за богохульство. Та оскільки Бога тут не було, щоб належно відповісти на виклик Юди Іскаріота, то обов’язок відповісти йому взяв на себе Ісус, як найближчий родич високого звинувачуваного. Якби це була інша релігія й інша ситуація, можливо, все на тому й закінчилося б, на загадковій усмішці Ісуса, в якій, попри те, що вона була такою легкою й швидкоплинною, чітко вирізнялися три частини: одна виражала подив, друга — приязнь, третя — цікавість, причому подив спалахнув лиш на одну мить, у приязні не було ані крихти поблажливості, а цікавість була стомленою. Але усмішка згасла так само раптово, як і спалахнула, змінившись смертельною блідістю, очі раптом глибоко запали, а на обличчі з’явився вираз людини, яка бачить перед собою власну долю. Повільно, майже безвиразним голосом Ісус нарешті промовив: Нехай жінки вийдуть, і Марія Магдалина підвелася на ноги перша. Потім, коли мовчанка ніби перетворилася на стіни й дах, що замкнули їх у найглибшій із підземних печер, Ісус сказав: Нехай Іоанн сам запитає в Бога, чому він, пославши його на землю повідомити таку важливу новину, дозволив йому померти з такої дріб’язкової причини, він це сказав і на мить замовк, але побачивши, що Юда Іскаріот розтуляє рота, зупинив його помахом руки й договорив: А мій обов’язок, як я тільки щойно зрозумів, сказати вам те, що я знаю з того, що знає Бог, якщо тільки сам Бог не заборонить мені зробити це. Серед учнів знявся гомін, їх зненацька опанували тривога, неспокій та збудження, й вони тихо перемовлялися між собою, боячись довідатися про те, про що їм так хотілося довідатись, і лише Юда Іскаріот зберіг той викличний вираз, з яким він і започаткував цю дискусію. Сказав Ісус: Я знаю свою долю і вашу долю, знаю долі багатьох людей, які ще й не народилися, знаю про міркування Бога та про його задуми й накреслення, і про все це я повинен вам розповісти, бо воно вас стосується тепер і ще більшою мірою стосуватиметься в майбутньому. Навіщо, озвався Петро, навіщо нам знати про те, що Бог відкрив одному тобі, ліпше мовчи й не кажи нічого. Лише Бог може примусити мене замовкнути в цю хвилину. То, виходить, для Бога однаково, говоритимеш ти чи мовчатимеш, і якщо Бог говорить твоїми устами, твоїми устами говоритиме він і тоді, коли ти щось казатимеш усупереч його волі? Ти знаєш, Петре, що тебе розіпнуть? Знаю, ти мені про це вже казав. Але я тобі ще не казав, що на хрестах помруть також і Андрій, і Філіп, що з Варфоломея, живого, злуплять шкіру, що Матвія заб’ють варвари, що Якову, сину Зеведея, зітнуть голову, а другого Якова, сина Алфейового, заб’ють камінням, що Хому нанижуть на списа, що Юді Тадею розчавлять голову, Симона перепиляють на дві половини, раніше ти цього не знав, але тепер знаєш, і ви всі знаєте. Апостоли вислухали це одкровення мовчки, вони вже не мали причини боятися майбутнього, адже тепер воно було їм відоме, усе було, власне, так, ніби Ісус сказав їм: Ви помрете, а вони відповіли йому хором: Чи й не відкриття, ми й так про це знали. Іоанн та Юда Іскаріот нічого не почули про себе, а тому запитали: А зі мною що буде? Ти, Іоанне, відповів Ісус, доживеш до старості і помреш власного смертю, а тобі, Юдо Іскаріоте, я порадив би обминати десятою дорогою кожну смоковницю, бо на одній із них ти власними руками повісишся. Отже, ми помремо за твою справу, сказав чийсь голос, але невідомо чий. Ви помрете за справу Бога, а не за мою, відповів Ісус. А чого Богові, зрештою, треба, запитав Іоанн. Він хоче панувати над більшою кількістю народу, аніж та, над якою він панує тепер, він хоче, щоб йому підкорявся весь світ. Але якщо Бог — володар усесвіту, то як може бути, що не весь світ йому підкоряється і не вчора, й не завтра, а протягом усієї вічності? — запитав Хома. Я не знаю, відповів Ісус. Але ж ти так довго зберігав ці таємниці у своєму серці, чому ж ти вирішив розповісти нам про них тепер? Помер Лазар, якого я зцілив, помер Іоанн Хреститель, який провістив мій прихід, смерть уже серед нас. Усі створіння помруть рано чи пізно, сказав Петро, люди теж помруть, як і всі інші. У майбутньому помруть багато з волі Бога та за справу його. Якщо вони помруть із волі Бога, то це справа свята. Вони помруть тому, що народилися не раніше й не пізніше. Їх приймуть у життя вічне, сказав Матвій. Але чому вони повинні терпіти такі муки для того, щоб увійти в нього? Якщо Син Божий говорить те, що він сказав, то він сам собі суперечить, зазначив Петро. Ти помиляєшся, тільки Синові Божому дозволено так говорити, те, що у твоїх устах було би блюзнірством, у моїх — іще одне слово Бога, відповів Ісус. Ти говориш так, ніби ми повинні обирати між тобою й Богом, сказав Петро. Ви завжди обираєте між Богом і Богом, а я перебуваю на півдорозі, й від мене до вас та сама відстань, як і від вас до людей. Що ти наказуєш нам зробити? Через мою смерть допомогти здобути спасіння для тих, хто ще не народився. Ти не можеш піти проти волі Бога. Ні, але мій обов’язок — спробувати. Ти в безпеці, бо ти Син Божий, але ми втратимо свої душі.