Анна СЮЕЛ
Із найтеплішими почуттями присвячую цю книгу моїй дорогій, обожнюваній Матусі, котра не тільки пером, а й життям служила людському благу
ЧАСТИНА I
Розділ 1
Мій перший дім
Велика чудова галявина зі ставком була найпершим місцем, яке я добре пам’ятаю. На березі ставка, схилившись над його прозорим плесом, росло кілька тінявих дерев, а на тому кінці ставка, де було глибоко, ріс очерет і біліло латаття. За огорожею з одного боку простягалася рілля, а з іншого, за хвірткою, край дороги виднівся будинок нашого господаря. На пагорбі галявини ріс хвойний лісок, а в пониззі, де жебонів потік, галявина круто обривалася вниз.
Коли я був малим лошам і не міг ще їсти трави, то харчувався материним молоком. Удень я, мов спутаний, тинявся коло матері, а вночі, коли ми влягалися спати, тісно тулився до неї. Спекотні дні ми зазвичай проводили біля ставка, у затінку дерев, а від холоднечі нас рятував затишний утеплений хлів, що стояв під ліском.
Щойно я підріс і зміг пастися, моя мати стала ходити на роботу; тепер вона вдень працювала, а ввечері поверталася в загін.
Крім мене, на галявині було ще шестеро лошат. Усі — старші за мене, деякі вже майже дорослі. Ми басували по галявині, гралися та всіляко розважалися, а ще полюбляли зібратися табунцем і скакати, скакати, скакати — допоки вистачить сил. Бувало, що й до грубощів доходило: захопившись іграми, лошата вже не просто басували, а кусалися, хвицалися.
Одного дня, коли ми занадто розбрикалися, мати заіржала, підкликаючи мене до себе, і, коли я підійшов, сказала:
— Я б хотіла, щоб ти уважно вислухав те, що зараз скажу. Лошата, які тут живуть, — дуже гарні лошата, але вони діти запряжних коней. Скажи, чи може робочий кінь навчити гарних манер своїх дітей? Ти ж кінь породистий, родовитий, ім’я твого батька в цій околиці у всіх на вустах, а дідусь два роки брав призи на кінних перегонах у Нюмаркеті.[1] Твоя бабуся була найспокійнішою з усіх коней, яких мені доводилося знати, та, зрештою, і мені не закинеш, що я когось кусала або хвицала. Відтак я дуже хочу вірити, що й з тебе виросте спокійний, добропорядний кінь, який не вчитиметься на поганих прикладах, на совість працюватиме, ходитиме гарним кроком і ніколи — навіть граючись! — не стане кусатися чи брикатися!
І я на все життя запам’ятав цю мамину пораду. Я чудово розумів, що мати вже немолода, але надзвичайно мудра, і наш господар дуже її цінував. Звали мою матір Дюшес, що означає «герцогиня», але господар часто називав її Пет.[2]
Наш господар був доброю і порядною людиною. У нього ми росли ситі й доглянуті, і він ніколи не шкодував для нас добрих слів. Зі своїми малими дітьми і з нами, кіньми, він розмовляв з однаковою теплотою. Він страх як подобався нам усім, а мати любила його до нестями.
Коли вона бачила його біля хвіртки, з її грудей виривалося радісне гиготання, і вона підбігала до нього. Господар пестив її, гладив і запитував:
— Ну, старенька Пет, як поживає твій малий Чорниш? (Я був чорної, аж смоляної, масті, і господар прозвав мене Чорнишем).
Поцікавившись моїм здоров’ям, господар пригощав мене пресмачним окрайцем хліба. Часом приносив морквину для моєї матері. Коли він з’являвся перед нами, до нього збігалися всі коні, але, мені здається, нас він виділяв найбільше. У ярмаркові дні він запрягав мою матір у бідарку,[3] і вона везла його до міста.
Іноді до нас на галявину забрідав хлопчисько-наймит Дік, який любив поласувати ведмежиною.[4] Досхочу наївшись ягід, він починав розважатися з лошатами, щоправда, на свій лад: ганяв їх по галявині, жбурляв у них каміння й паліччя. Ми не дуже зважали на цього бешкетника, бо завжди могли відбігти на безпечну відстань. Та час до часу дехто потерпав від каменя, а це боляче.
Якось Дік знову вирішив «розважитися» і навіть не підозрював, що наш господар стоїть на сусідньому полі й уважно спостерігає, що діється в загоні. Аж ось він спритно перестрибнув через огорожу, схопив бешкетника за руку і так заїхав йому у вухо, що той аж басом заревів від болю й несподіванки. Ми ж, угледівши господаря, підбігли ближче, аби побачити, що сталося.
— Ах ти ж негіднику!.. — гримав він на хлопчиська. — Мерзотник та й годі!.. Ганяти, і кого — лошат!.. Це вже не перший раз, ба, навіть не другий, але точно останній. Ось… Забирай свої гроші — і марш додому. Щоб більше на моїй фермі й духом твоїм не пахло.
Після тієї пригоди, ми й справді більше не бачили Діка. А старий Данієль, котрий доглядав за кіньми, був такий самий добряк, як і господар, тож наше життя минало щасливо й безхмарно.
Розділ 2
Полювання
Я не мав ще й двох років, як сталася одна подія, що назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Це було напровесні. Уночі хапали приморозки, і ліси та луки вкривав легкий серпанок. Я разом з іншими лошатами саме пасся в низовині, аж раптом здалеку долинув шум, наче собаче гавкання. Найстарший серед нас підвів голову, повів вухами і сказав:
— Гончаки!
І весь наш табунець, як за командою, метнувся на узгірок, де за огорожею відкривався краєвид на сусідні поля. Неподалік паслися моя мати і старий верховий кінь нашого господаря. Вони вже, схоже, знали, що означає цей шум.
— Собаки женуть зайця, — пояснила мати. — Якщо вони бігтимуть сюди, то ти побачиш, що таке полювання.
Минуло трохи часу — і ми угледіли гончаків. Вони неслися по озимині, яка сусідила з нашим загоном. Я ще зроду не чув, аби собаки видавали такі звуки. То був не гавкіт, не виття, не вищання, а якесь неймовірно напружене «йо! йо-о-о! йо-о-о!». За псами, немилосердно женучи коней, летіло кілька верхових мисливців. Дорослі тварини в загоні збуджено зафоркали, не зводячи з погоні жадібних поглядів, а нас, юних підростків, охопило нестримне бажання негайно, просто зараз, приєднатися до мисливських коней. Кавалькада[5] вихором промайнула попри нас і зникла з очей у низовині, де, мабуть, зупинилася, бо гавкіт раптом урвався, і гончаки закрутилися на місці, щось винюхуючи на землі.
— Слід загубили, — пояснив старий кінь. — Може, зайцеві пощастить утекти.
— Якому зайцеві? — здивувався я.
— Комусь із тих зайців, які живуть он у тому лісі, а котрому саме, то вже не мені знати! Та псам і людям байдуже, який це заєць, їм головне — аби заєць.
Невдовзі знову долинуло собаче «йокання»: тепер гончаки щодуху мчали просто на нашу галявину, до огорожі, за якою круто обривалася земля і дзюрчав потік.
— А зараз ми побачимо зайця, — попередила мати, і щойно вона це сказала, як справді вибіг наляканий до смерті заєць, блискавкою промайнув попри нас та кинувся до лісу. Пси, переслідуючи здобич, домчали до краю галявини, перестрибнули через потік та стрімко понеслися по полю. За ними, намагаючись не відставати, летіли вершники, і їхні коні хвацько перестрибували огорожу, пролітали над урвищем і приземлялися уже на тому боці потоку. Заєць метнувся крізь чагарі, сподіваючись проскочити, та зарості виявилися надто густими. Він умить розвернувся, шукаючи обходу, але було занадто пізно, і пси з несамовитим лементом накрили свою здобич. Заєць пронизливо завищав — і за мить його не стало. До псів, розмахуючи батогом, підскакав мисливець, і, якби він їх не розігнав, від зайця не залишилося б і мокрого місця. Відігнавши собак, він ухопив за задні лапи розтерзану, закривавлену здобич, підняв її над собою, а його супутники радо загомоніли.
Я був настільки вражений сценою полювання, що навіть не одразу звернув увагу на трагедію, що сталася біля потоку: двоє коней, перестрибуючи огорожу, спіткнулися і впали разом із вершниками. Тепер один із них борсався в потоці, а другий, вороний, із болісним іржанням качався по землі. Вершник першого коня, увесь брудний від голови до п’ят, видерся на берег, а вершник другого лежав на землі й не рухався.
— От і доскакався, — промовила мати.
— Так йому й треба! — мовив хтось із лошат.
Я погодився з ним, але мати була іншої думки.
— Ні, ні, — заперечила вона, — не можна так казати. Щоправда, я не перший день живу на світі, чула і бачила всяке, але досі не розумію, чому люди так люблять цю розвагу. Той часом уб’ється, той потовчеться, я вже не кажу про скалічених коней чи знищені посіви. От на які жертви йдуть люди, намагаючись уполювати одного-єдиного зайця, лисицю чи оленя. А щоб добути їх, не конче так ризикувати головою! Та де нам, коням, збагнути людські примхи.
Поки мати це говорила, ми стояли і спостерігали за людьми. Вершники з’юрмилися навколо молодика, що розпластався на землі, але найпершим поспішив до нього наш господар. Коли він спробував підняти юнака з землі, голова хлопця відкинулася назад, а руки безвладно звисли. Вигляд у людей був дуже й дуже стурбований. Ніхто вже не шумів і не галасував, навіть пси принишкли, наче зрозуміли, що сталося щось непоправне. Нещасного вершника занесли до хазяйського будинку, а незабаром я дізнався, що це був єдиний син тутешнього сквайра[6]: високий вродливий юнак, справжня гордість родини.
Хтось побіг за лікарем, когось послали до сквайра Гордона сповістити про лихо, яке спіткало його сина. Прийшов ветеринарний лікар Бонд, ретельно оглянув коня, що бився на землі, і похитав головою: тварина зламала ногу. Тоді якийсь чоловік побіг до хазяйського дому і повернувся з рушницею. Гримнув оглушливий постріл, кінь страшно заіржав — і все скінчилося. Більше він не ворухнувся.
Мати дуже болісно переживала цю трагедію. Вона пояснила мені, що знала того коня багато років, сказала, що його звали Роб-Рой,[7] і ще розповіла, що це був чудовий скакун із напрочуд спокійною вдачею. Надалі вона уникала того місця, де сталася ця жахлива трагедія.
Через кілька днів ми почули, як у місцевій церкві б’є поховальний дзвін: довго, удар за ударом. А невдовзі на дорозі з’явився дивний екіпаж — довгий, чорного кольору, запряжений чорними кіньми. За першим екіпажем їхав другий, потім третій, четвертий, і всі — як один — чорні. Під поховальний передзвін, який не вщухав ні на мить, молодого Гордона повезли на цвинтар за церквою, де і поховали. Для нього верхова їзда закінчилася назавжди. А куди поділи Роб-Роя, я так і не дізнався. Он скільки всього може трапитися через якогось зайця.
Розділ З
Об'їжджування
Я день у день кращав, і моя блискуча шкіра ставала ще більше лискучою та гладенькою на дотик. Я весь був чорний, лише одну ногу мав білу, а ще біла зірка на лобі. Люди говорили, що я — справжній красень. Господар планував дотримати мене до чотирьох років, а вже тоді шукати покупця. Він любив повторювати, що хлопчиська не повинні працювати нарівні з дорослими чоловіками, а лошаки[8] — працювати, поки не стануть дорослими.
Коли ж мені виповнилося чотири роки, до нас, щоб поглянути на мене, приїхав сквайр Гордон. Він ретельно вивчав мої очі, зуби, ноги, а потім зажадав, щоб я в його присутності пройшовся спершу ступою,[9] потім — клусом,[10] а насамкінець — чвалом.[11] Схоже, я справив на містера Гордона гарне враження.
— Після об'їжджування це буде першокласний кінь, — заявив він.
Господар запевнив, що він особисто займеться моїм об'їжджуванням, оскільки не хоче, щоб я чогось боявся чи зазнав якихось прикрощів, і, не гаючи часу, наступного ж дня взявся до справи.
Не кожен знає, що таке об'їжджування, і тому я коротенько його опишу. Об’їжджувати коня означає привчати його до сідла й упряжі, але не тільки. Кінь має навчитися возити вершника — чи то дорослий чоловік, чи жінка, чи дитина, — а також слухатися повода і стримувати свій норов. На нього також чекає «знайомство» з хомутом та шлеями, і він має навчитися стояти спокійно, коли їх на нього одягатимуть. Але й це ще не все. Кінь має вміти ходити в запрягу, стояти спокійно, коли його впрягають в екіпаж чи у віз і він уже від нього ні на крок. Якщо візник захоче, щоб кінь їхав швидше, кінь має йти швидше, а захоче, щоб їхав повільніше, кінь має сповільнити крок. Кінь у жодному разі не повинний сахатися (хай би що він побачив!), лигатися з іншими кіньми, кусатися, брикатися і все таке. Одне слово, коли він у запрягу, для нього не існує інших бажань, окрім бажань візника, навіть якби доводилося падати з ніг від утоми чи голоду. Та найбільша незручність така: коли на тобі упряж, ти вже не маєш права ані радісно гарцювати, ані прилягти у разі втоми. Отож, як бачите, об'їжджування — справа дуже серйозна.
Тому й не дивно, що минуло чимало часу, перш ніж я звик до повода і недоуздка[12] та навчився спокійно ходити полями й луками, відчуваючи руку господаря. Після того на мене чекало «знайомство» з вудилами[13] і вуздечкою[14]. Господар, як завжди, дав мені вівса, а потім, промовляючи ласкаві слова, таки вставив мені в зуби вудила і накинув вуздечку. Відчуття, скажу відверто, не з приємних! Той, хто ніколи не куштував вудил, навіть уявити не може, яка це гидота. Чималий холодний сталевий стрижень, із чоловічий палець завтовшки, запихають тобі до рота, вставляють між зубами над язиком, а до його кінців, що виступають із кутиків рота, прикріплюють сирицеві[15] стрічки, якими оперізують твою голову, ніс, підборіддя та шию. Виплюнути ці стрижні немає жодної змоги. Відчуття — найогидніше! Принаймні, так я думав. Проте я знав, що матері, коли вона кудись виїжджає, надягають вудила, і всі дорослі коні також їх носять, то ж господар ласкою, вівсом і добрим словом урешті-решт зумів привчити мене і до вуздечки, і до вудил.
Потім я «знайомився» із сідлом, та це уже не вартувало й половини пережитого. Поки старий Данієль тримав мене за повід, господар лагідно поклав сідло мені на спину. Далі, пестячи мене і безперервно розмовляючи зі мною, він оперезав мій живіт попругою[16] і застібнув її. Тоді мені дали вівса і трохи поводили. Так тривало день у день, допоки я сам чекав вівса й сідла. А якось уранці господар сів мені на спину, і я, відчуваючи його руку, пройшовся колом по м’якій луговій траві. Що й казати, дивне було відчуття, але, зізнаюся, я пишався з того, що везу господаря. Отак він щодня потрохи на мені катався, і скоро я до цього призвичаївся.
Наступна прикрість, яка чекала на мене, — кування. Господар повів мене до кузні, щоб з’ясувати, чи здорові мої копита і чи я, бува, чогось не боюся. Коваль узяв мою ногу, підняв її і став зачищати копито. Отак ногу за ногою він зачистив усі чотири копита. Ані трохи не боліло, і, поки він тримав одну ногу, я спокійно стояв на трьох інших. Скінчивши зачищання, він узяв чотири сталеві підкови і, знову підіймаючи ноги по одній, став прибивати підкови вухналями[17] просто до копит. Тепер я був неначе взутий. Від незвички підковані ноги видавалися мені чужими й важкими, але минуло трохи часу, і від цього неприємного відчуття не залишилося і сліду.