— Я от що скажу, — озвалася Джинджер, надимаючи ніздрі. — Якщо ці люди такі мудрі, то хай би вивели таку породу коней, що мала б очі не з боків, а спереду, як у самих людей. Вони ж вірять, що їм дозволено втручатися в природу і вдосконалювати Божі створіння.
Розмова знову звернула на сумне, аж раптом Веселун, який усе знав, задер свого носа догори і сказав:
— Я розповім вам по секрету одну річ. У мене немає жодних сумнівів у тому, що й Джон не схвалює тих шор. Колись я сам чув, як він казав про це господареві. Той відповів йому, що, мовляв, коли кінь уже звик до шор, то, знявши їх, часом можна йому нашкодити. А Джон сказав, що, як на нього, краще, об’їжджуючи лошаків, узагалі обходитися без шор, а в деяких країнах так і роблять. Тож не занепадаймо духом, а ходімо краще он під ті дерева. Щось мені підказує, ніби вітер назбивав там трохи яблук, і я пропоную не залишати їх на поталу усяким зайдам, а з’їсти самим.
Ми не змогли відмовитися від такої звабливої пропозиції Веселуна, перервали тривалу розмову і з насолодою поласували яблуками, які нападали в садову траву.
Розділ 11
Правду кажучи…
Що довше я жив у Біртвік-парку, то більше пишався й радів, що потрапив сюди. Усі, хто був знайомий із нашими господарями, поважали цих людей. Вони були добрими, справедливими не тільки до людей, а й до тварин: коней, віслюків, собак, котів, корів, птахів… Одне слово, не було такої скривдженої істоти, яка би не знайшла у них захисту, і кожен, хто служив у маєтку Гордонів, дотримувався встановленого господарями порядку. Якщо надходила чутка, що якийсь сільський хлопчисько кривдить беззахисну тварину, бешкетника швидко ставили на місце.
І сквайр, і фермер Ґрей, за їхніми власними зізнаннями, вже понад двадцять років виступали проти того, щоб на їздових коней надягали мартингал, і в наших краях це причандалля й справді було великою рідкістю. Інколи на захист коней ставала й місіс Гордон. Угледівши коня, обтяженого не тільки запрягом, а й мартингалом, що різко задирав конячу голову, вона просила кучера зупинитися, виходила з екіпажа і намагалася спокійно, проте наполегливо переконати власника нещасної тварини чи їздового, що нема потреби і шкідливо так чинити.
А покажіть мені такого чоловіка, який би міг устояти перед чарами нашої господині!.. Шкода, що не всі жінки такі, як вона. Містер Гордон теж був не з таких, що легко поступаються власними переконаннями. Пригадую, одного дня я віз його додому верхи, а нам назустріч трапився візок, запряжений чудовим невисоким гнідим поні з тонкими ногами та гарною головою (певна ознака доброї породи). Правив цим коником кремезний чолов’яга. Порівнявшись із воротами, що вели до маєтку, поні повернув до них, аж тут їздець так різко і з такою силою смикнув за повід, що поні ледь не розвернувся у голоблях. Відновивши рівновагу, він побіг був далі, але бурмило ухопився за батіг і заходився його батожити! Нещасний поні рвався уперед, але дужа безжальна рука тягла його назад, аж вивертаючи щелепу, а по спині безперестанку гуляв батіг. Я аж здригнувся, побачивши цю екзекуцію: кому ж, як не коневі знати, як болить делікатна щелепа, яку вивертає рука деспота. Господар гукнув, щоб я прискорив ходу, і за хвильку ми наздогнали нещасного поні.
— Соєре, — гукнув господар наказним тоном, — тобі не здається, що твій поні — із плоті та крові?
— Із плоті, крові та норову, — нехотячи відповів бурмило. — Надто він у мене самостійний, і це мені не дуже подобається.
Мучителем поні виявився будівельник, який часто бував у маєтку в справах. Із голосу його я зрозумів, що він зовсім не в гуморі.
— Невже ви думаєте, — напосідав на нього сквайр, — що від такого ставлення він тільки й чекатиме, як би то догодити господареві?
— А навіщо він повернув? — відрізав Соєр. — Ми їдемо прямо, та й квит!
— Ну, ви не раз заїздили й до нас, — нагадав господар. — Якщо поні без нагадувань повернув до воріт, то це свідчить про його пам’ять та розум. А ідете ви зараз до мене чи не їдете — відкіля йому знати? Та, зрештою, не в тому річ. Я от що хочу сказати, містере Соєр. Мені ще не доводилося бачити, щоб до малого поні ставилися так бездушно; ви своїм брутальним ставленням тяжко травмуєте тварину, до того ж ще й собі псуєте репутацію. Не забувайте, кожному воздається за ділами його, і питатимуть про те, як ви чинили не тільки з людьми, а й із тваринами.
Господар пустив мене повільним кроком додому, і з його голосу я зрозумів, що він дуже засмутився через цей випадок. Коли йшлося про жорстоке ставлення до тварин, він міг сказати свою думку щодо цього і людині свого кола, і простому робітникові. Під час прогулянки наступного дня нам трапився його друг капітан Ленґлі. Він правив лінійкою,[33] запряженою парою гарних мишастих коней. Привітавшись, вони перекинулися кількома словами, а потім капітан запитав:
— Ну, містере Гордон, як вам мій запряг? Усі знають, що в нашій околиці ніхто не розуміється на конях так, як ви, тож мені було б цікаво знати вашу думку.
Господар потягнув за повід, і я ступив кілька кроків назад, даючи йому змогу краще роздивитися коней.
— Пара нівроку, — підтвердив господар. — Коли коні й у роботі такі самі красені, то вони — справжній скарб. Та бачу, що ви й далі небайдужі до того, що коням тільки заважає і не дає їм розвернутися в усій красі.
— Це ви про що? А, мартингал! — здогадався капітан. — Знаю, знаю, доводилося чути про вашу «любов» до цих штук. Ну, якщо відверто, мені подобається, коли кінь іде з гарно піднятою головою.
— Мені теж це подобається, — відповів господар, — як і будь-якому чоловікові, але не подобається, коли кінь це робить проти власної волі. Від цього він тільки програє.Та поміркуйте самі, Ленґлі. От ви — військовий офіцер, і, я певен, ви захоплені, коли ваш полк виблискує на параді, плечі розпрямлені, груди колесом, ну, і так далі. Та що б ви сказали, якби заради цього кожному воякові довелося приторочити до спини дошку? І добре, якби тільки на параді, бо солдати просто потомилися б та озлобилися. А як би це вплинуло на їхній дух у рукопашному бою із ворогом, де важливий кожен вільний м’яз, а вся сила вояка скерована тільки вперед? Не став би я тоді пророкувати вам перемогу. Те саме я скажу й про коней. Ви їх дратуєте, псуєте їхню поведінку і позбавляєте їх сили. Там, де можна було б налягти власним тілом, їм доводиться перенапружувати зв’язки та м’язи, а це, погодьтеся, не сприяє довголіттю. Та й ви стаєте заручником власних примх. Наділивши коня головою, природа подбала про те, щоб він міг вільно нею рухати, так само, як і ми, люди. Знаєте, якби ми у своїх вчинках частіше керувалися здоровим глуздом і менше гналися за модою, ми б не ускладнювали так життя собі й іншим. Окрім цього, ви не гірше від мене знаєте: коли голова і шия коня туго затягнуті мартингалом, підвестися із землі після падіння йому набагато важче. Ну, капітане, — засміявся господар, — бачите, як я тримаюся на своєму конику? Може, і ви на нього пересядете? Ваш учинок для багатьох став би прикладом для наслідування.
— Теоретично все, звісно, бездоганно, — погодився капітан. — А ваше порівняння із вояками — влучнішого не знайти. Але… я ще подумаю.
На цьому ми і розпрощалися.
Розділ 12
Непогідний день
Якось наприкінці осені господар мав здійснити ділову поїздку. Мене запрягли в легку бідарку, і ми — я, сквайр і Джон — вирушили в путь. Обожнюю ходити у бідарці: вона легка, колеса високі, іде рівно, спокійно. Нещодавно лив рясний дощ, а тепер дув сильний вітер і замітав дорогу рясним падолистом. Я бадьоро біг шляхом, аж поки не досяг шлагбаума перед низеньким дерев’яним мостом. Береги виявилися досить високими, і міст, що перекинувся над річкою, був не арковий, а прямовисний, і вода, прибуваючи, могла досягти дерев’яних колод і навіть настилу. Та міст мав добротне поруччя, і тому вода мало кого лякала.
Мостовий[34] нас попередив, що вода в річці швидко прибуває, і він побоюється, щоб до ночі не затопила мосту. У прирічковому пониззі вже не одну галявину затопила вода, та й мені, коли ми їхали, в одному місці по дорозі вода досягала коліна. Добре, що покриття було гарне, господар уміло правив мною, відтак для їзди це не створювало жодних перешкод.
Коли ми прибули до міста, мені, звичайно, дали як слід поїсти, але справи забрали в господаря купу часу, тому додому поверталися вже надвечір. Вітер тим часом дужчав і дужчав, і я почув, як господар казав Джонові, що йому ще не доводилося виїжджати з дому в таку бурю. Те саме подумав і я, коли ми минали ліс, де величезні гілляки хиталися, мов тоненькі галузки, а вітер висвистував так, що кров холола в жилах.
— Швидше б вибратися з того лісу, — зауважив господар.
— І не кажіть, сер, — погодився Джон. — Якщо якась гілляка гепнеться на нас, нам точно буде непереливки.
Щойно ці слова злетіли з його вуст, як від різкого подуву вітру щось важко заскрипіло, потім затріщало — і на дорогу, ламаючи все на своєму шляху, просто перед нами впав вирваний із корінням дуб і загородив нам шлях. Не стану вихвалятися, ніби я зовсім не злякався, бо перестрашився таки добряче. Я зупинився, наче прикипів до місця, і, мабуть, таки тремтів. Звичайно ж, я не став пручатися чи бігти геть — мене не так виховували. Джон вистрибнув з екіпажа і за мить уже був коло мене.
— Ще б трохи — і ми опинилися б під ним, — сказав господар. — Що ж зараз робити?
— Як на мене, сер, то ні переїхати це дерево, ні об’їхати його ми не зможемо. Залишається одне — вернутися до рогачки і зробити кілька добрих миль, перш ніж ми дістанемося мосту. Це забере досить часу, але кінь у нас свіжий.
Відтак ми повернули назад і пішли в об’їзд, та поки ми доїхали до мосту, вже майже споночіло. Можна було помітити, як вода заливає середину мосту, але таке траплялося й раніше під час повеней, тому господар мене не зупиняв. Ми бадьоро просувалися вперед, але в ту мить, коли мої ноги торкнулися перших дюймів мосту, я достеменно відчув, що тут щось негаразд. Не сміючи рухатися далі, я зупинився, наче закляк.
— Нумо, Красеню, — озвався господар, легенько торкаючи мене батогом, та я навіть не ворухнувся. Він ударив мене сильніше; я здригнувся, але вперед так і не рушив.
— Сер, тут щось не так, — промовив Джон, вистрибнув із бідарки, підбіг до мене і заходився уважно роздивлятися. Він спробував повести мене вперед. — Ну ж бо, Красунчику, що сталося?
Звичайно, я не міг із ним говорити, але дуже добре знав, що на мості зараз небезпечно.
Аж тут на протилежному березі з будиночка біля шлагбаума вискочив мостовий і почав розмахувати смолоскипом, наче навіжений.
— Гей, там, за річкою!.. Ви чуєте мене?.. Зупиніться, не їдьте!
— А що сталося? — крикнув господар.
— Річка розмила міст посередині, їхати по ньому — певна смерть!
— Дякувати Богові! — вигукнув господар.
— Ну, ти й справді Красень! — промовив Джон, узяв мене за віжки, акуратно розвернув праворуч і вивів на дорогу, що бігла над річкою. На землю стрімко насувалися сутінки. Вітер після того несамовитого пориву, що звалив із коренем дуба, помалу вщухав. Поночіло, негода стихала. Я йшов неквапним клусом, колеса екіпажа майже беззвучно котилися розм’яклою дорогою. Мої їздці довгенько мовчали, поки врешті господар наважився порушити тишу і про щось розчулено заговорив. Із їхньої розмови я зрозумів небагато, але з того, що я все-таки зрозумів, виходило, що, коли б я скорився команді містера Гордона, міст під нами, напевно, обвалився б, і всі — господар, кучер, кінь та екіпаж — загуркотіли б у бурхливі води. Стрімка течія, темнота, кликати на допомогу нікого, тому, очевидно, ми просто потонули б. Бог дав людям розум, як міркував господар, який допомагає проникнути у суть речей, а тварин обдарував знанням, яке не потребує розуму, але за певних умов надійніше і досконаліше від людського розуму і, до того ж, рятує людські життя. Джон знав чимало історій про дива, які творили коні, і був певен, що люди не вміють цінувати допомоги і дружби, яку отримують від цих тварин. Можливо, Джон казав правду, але його це аж ніяк не стосувалося.
Доїхавши нарешті до воріт маєтку, ми побачили садівника, який виглядав за нами. Він розповів, що, відколи споночіло, господиня побивається, переживає, чи не сталося чого дорогою, і навіть попросила Джеймса, аби той осідлав чалого жеребця Суддю та й поїхав до дерев’яного мосту, розпитав, чи не бачив хто нас.
Біля входу та на всьому першому поверсі горіло світло, і, щойно ми в’їхали у двір, назустріч нам кинулася господиня:
— Любі мої, як ви, із вами все гаразд? О, як я за вас переживала, чого я вже тільки не думала! Як доїхали, без пригод, сподіваюся?
— Без пригод, мила. Та якби наш Чорний Красень не виявився мудрішим за нас із Джоном, ми просто з мосту полетіли б у річку…
Господар із господинею пішли в дім, і я більше не чув, про що вони ще говорили. А мене Джон узяв за повід і повів до стайні. Яка розкішна вечеря чекала там на мене!.. На перше — запарені висівки, на друге — овес із товченими бобами. Підлогу добре застелили соломою, і це було дуже доречно, бо я таки добряче зморився.
Розділ 13
Знак диявола
Якось господар попросив Джона залагодити одну справу, тож ми, виконавши його доручення, уже неквапно їхали додому і стали свідками цікавого видовища: якийсь хлопчисько, осідлавши поні, примушував його скакати через хвіртку. Поні, розуміючи марність такої витівки, відмовлявся йому коритися, і, хоч як вершник його батожив, кінь просто розвернувся до хвіртки боком і правив своє. Хлопчисько продовжував лупцювати поні, та той лише повернувся до хвіртки іншим боком. Тоді малий бешкетник зіскочив на землю і заходився періщити нещасну тварину куди бачив, навіть по голові, а тоді скочив верхи і знов-таки спробував примусити його перескочити хвіртку, ні на мить не перестаючи шмагати. Та поні й не думав здаватися. Ми вже майже порівнялися з цим горе-вершником, коли поні раптом пригнув голову до землі, хвицнув задніми ногами — і малий халамидник, описавши в повітрі дугу, приземлився просто в гущавині розлогого колючого чагарнику. А поні, мов нічого не сталося, побіг додому, тягнучи по землі вуздечку.
— Так і треба тому халамидникові! — голосно засміявся Джон.
— Ой-ой-ой! — верещав хлопчисько, борсаючись у колючих чагарях. — Будь ласка, поможіть, витягніть мене звідси.
— А то вже вибачай, — промовив Джон. — Як на мене, то там тобі й місце, і може, синці й подряпини навчать тебе не змушувати поні перескакувати через хвіртку, яка для нього зависока.
Із цими словами Джон потягнув за повід, і ми рушили далі.
— Як знати, — промовив він, звертаючись сам до себе, — може, цей хлопець не тільки мучитель, а й брехун. Ні, Красеню, заїдьмо до фермера Буші, знайдемо там когось і розкажемо йому все так, як було.
Тож ми повернули праворуч, доїхали до току,[35] від якого було вже рукою подати до фермерського дому. Зустріли ми й власника будинку, він поспішав кудись дорогою, а його дружина, не на жарт стривожена, стояла на воротах.
— Вам часом не траплявся наш малий? — запитав містер Буші, коли ми порівнялися з ним. — Годину тому виїхав із дому на чорному поні, а поні он щойно прибіг додому сам, без хлопчика.
— Сер, мені здається, що без вершника йому набагато зручніше, — відповів йому Джон. — Принаймні, поки вершник не навчиться як слід триматися в сідлі.
— До чого ви ведете? — не второпав фермер Буші.
— Розумієте, сер, я був свідком того, як ваш синочок батожив і навіть копав невеликого поні, бо той, бачте, не хотів скакати через хвіртку, яка йому не під силу. Поні поводився дуже пристойно, сер, брикливості там близько не було, та врешті-решт терпець йому урвався, він хитнув крупом, і юний джентльмен опинився в колючих заростях. Він ще кричав, щоб я йому поміг, але гадаю, сер, ви не образитеся на мене, що я не виявив такого бажання. Кістки у хлопчиська цілі, відбудеться кількома подряпинами, та й по всьому. Я обожнюю коней, і моє серце крається, коли я бачу, як із них знущаються. Негоже набридати тварині так, що вона змушена брикатися, і коли кінь зробить це раз, хто поручиться, що він не зробить цього вдруге?