Принц і злидар - Твен Марк 12 стр.


Це легко було вирішити, але дуже важко зробити. Він тричі обережно простягав у темряві руку й одразу ж відсмикував назад, не тому, що натрапляв на щось, а тому, що боявся от-от на щось натрапити. Але в четвертий раз він простяг руку трохи далі й наткнувся на щось м'яке й тепле. Він закам'янів від жаху — йому здалося, що це мрець, який не встиг ще захолонути. Він подумав, що краще вмерти, ніж торкнутися його вдруге. Та він помилився, бо не знав ще непереможної сили людської цікавості. Трохи згодом проти його волі, наперекір його бажанню — рука його знов потяглася в той самий бік. Він помацав пасмо довгого волосся. Здригнувся, але все ж провів рукою по волоссю й натрапив на якийсь теплий мотуз. Провів рукою по мотузу й намацав невинне теля! Мотуз був зовсім не мотуз, а телячий хвіст.

Королеві стало дуже соромно за себе, що він натерпівся таких страхів і мук через якесь сонне теля. Але йому нічого було соромитися, бо ж він злякався не теляти, а чогось страшного неіснуючого, що ввижалося йому замість теляти. У ті далекі забобонні часи всякий інший хлопець злякався б не менше.

Король був у захваті не тільки тому, що невідоме страховище несподівано виявилося звичайнісіньким телям, а й тому, що в нього знайшовся товариш. Він почував себе таким самотнім і покинутим, що навіть близькість лагідної тварини була йому приємна. Люди так знущалися з нього, так жорстоко з ним поводилися, що він був радий опинитися в товаристві створіння хоч і не дуже розумного, та зате добросердного й лагідного. Отже він зважився забути свій високий сан і здружитися з телям.

Погладжуючи теляті теплу, шовковисту спину — бо воно лежало зовсім близько — король міркував, що теля може стати йому у великій пригоді. Тому він послав собі постіль на землі поруч теляти, згорнувся клубком, уткнувшись головою йому в спину, закутав попоною себе й свого друга, і за хвилину йому вже було так тепло й зручно, як на пуховиках у королівському палаці.

І враз напливли приємні думки; життя здалося прекрасним. Він скинув пута рабства й злочину, визволився з товариства підлих, жорстоких бродяг, йому було тепло й затишно, він був щасливий. Знявся нічний вітер. Він налітав буйними поривами, від яких здригалась і тріщала стара клуня. Часом вітер ущухав і завивав по кутках. Але королеві тепер було так добре, що це здавалось йому музикою. Хай дме й лютує вітер, хай стогне й завиває — йому це байдуже, ба навіть приємно.

Він лише щільніше пригорнувся до свого друга, насолоджуючись теплом, і непомітно поринув у блаженний, безмрійний сон, ясний і мирний. Десь вили собаки, жалісно мукали корови, бушував вітер, дощ люто стукотів по даху, а його величність монарх Англії безтурботно спав. Поруч нього спало теля, нехитре створіння, якому не заважали ні буря, ні сусідство короля.

ПРИНЦ У СЕЛЯН

Прокинувшись рано-вранці, король побачив у себе на грудях м'якого щура, який вночі знайшов собі тут затишний притулок. Коли король ворухнувся, щур утік. Хлопець посміхнувся і сказав:

— Дурненький, чого ти боїшся? Я такий же бездомний, як і ти. Соромно мені кривдити безпорадного, коли я сам такий безпорадний. Я вдячний тобі за добру, призвістку; раз уже король дійшов до того, що навіть щури безцеремонно сплять у нього на грудях, значить, щастя скоро знов повернеться до нього, бо нижче занепасти вже не можна.

Він підвівся, вийшов із стійла і в ту ж хвилину почув дитячі голоси. Двері клуні відчинилися і ввійшли дві маленькі дівчинки. Побачивши хлопця, вони замовкли й стали як укопані, видивляючись на нього з одвертаю цікавістю. Вони почали перешіптуватися, підійшли трохи ближче, глянули на хлопця і знов зашепотіли. Потроху вони набралися смілості і стали вголос говорити про нього.

— А в нього гарненьке личко, — сказала одна.

— І кучеряве волосся, — додала друга.

— Тільки він погано вдягнений.

— І якийсь заморений.

Вони ступили ще кілька кроків уперед, соромливо обійшли навколо хлопця, пильно розглядаючи його з усіх боків, неначе це був якийсь дивовижний звір. Вони стежили за ним, немов боячись, що той звір може їх часом вкусити. Нарешті вони стали перед хлопцем і, з обачності держачись за руки, простодушно дивились на нього. Потім старша, зібравши всю свою мужність, спитала просто:

— Хто ти такий?

— Я король, — поважно відповів хлопець.

Дівчатка злегка відсахнулися, широко розплющивши очі, і на хвилину заніміли. Але цікавість перемогла мовчанку:

— Король? Який король?

— Король Англії.

Діти глянули здивовано й збентежено одне на одного, потім на хлопця, і знов одне на одного. Нарешті молодша сказала:

— Ти чула, Мерджері? Він каже, що він король. Це правда?

— Як же це може бути неправдою, Пріссі! Хіба він стане брехати? Бачиш, Пріссі, коли він каже неправду, значить, бреше. Ну, подумай сама. Усе, що неправда, те брехня, інакше й бути не може.

Довід був такий ясний і незаперечний, що у Пріссі геть розвіялися всі сумніви. Вона поміркувала з хвилину і, покладаючись на чесність короля, сказала просто:

— Якщо ти справді король, я тобі вірю.

— Я справді король.

Отак усе й влаштувалось. Королівський сан його величності був визнаний без зайвих слів, і дівчатка почали розпитувати його, як він сюди потрапив, чому він не по-королівському одягнений, куди він іде і що думає робити. Король і сам був радий спочити душею й поділитися своїми болями з кимсь, хто не глумився б над ним і вірив би йому. Отже він з запалом розповів усю свою історію, забувши на час навіть про голод; і маленькі, добрі, дівчатка вислухали його з глибоким, щирим співчуттям. Але коли він дійшов до останніх своїх пригод іі його нові друзі дізнались, що він довго нічого не їв, вони перебили його на півслові й потягли додому, щоб чим-небудь нагодувати.

Король повеселішав і почував себе щасливим. «Коли я знов вернуся додому й буду королем, я завжди ущедрятиму ласкою малих дітей. Ці дівчатка зразу повірили мені й пожаліли мене в нещасті, тимчасом як дорослі, отже й розумніші люди, тільки знущалися з мене, вважаючи за брехуна».

Мати дівчаток прийняла короля ласкаво й щиро пожаліла, її м'яке жіноче серце було зворушене гіркою долею бездомного і, як їй здавалося, душевно хворого хлопчика.

Вона була вдова й дуже небагата. На своєму віку вона немало натерпілась горя і співчувала всім нещасним. Вона подумала, що божевільний хлопчик утік з дому, і все допитувалася, звідки він прийшов, щоб повернути його близьким. Вона заводила розмову про сусідні міста й села, але все дарма. З обличчя хлопця і з його відповідей видно було, що йому незнайоме те, про що вона говорить. Він дуже просто й з охотою розповідав про придворні звичаї, впадав у розпач, коли згадував про свого батька, покійного короля, але тільки-но розмова переходила на щось буденне, враз ставав байдужий і змовкав.

Жінка була збита з пантелику, але не здавалася. Готуючи обід, вона пускалася на всякі хитрощі, щоб вивідати в хлопця, хто він такий. Вона заговорила з ним про корів — він не зацікавився цією темою; зняла мову про овець — теж нічого не вийшло. Отже її гадка, що, може, він пастух, була помилкова. Тоді вона заговорила про млини, про ткачів, мідників, шевців, про всякі інші ремесла; потім про божевільні, тюрми, притулки — але нічого не добилася. А втім у неї промайнув ще один здогад — може, він слуга. Так, вона була певна, що потрапила на вірний слід — безперечно, він служив у якому-небудь домі. І вона завела розмову про хатнє господарство. Але й на цей раз їй довелося розчаруватися. Питання про те, як краще підмітати підлогу, нагонило на нього нудьгу. Опалення печей не викликало ніякого інтересу, миття та чищення посуду теж не справило ніякого враження. Добра жінка уже втратила надію;.і тільки, щоб очистити сумління, закинула кілька слів про куховарство. На превелике її здивування й радість, обличчя хлопця враз просяяло. Ага, нарешті вона таки добилася свого! Вона була горда своєю кмітливістю й дотепністю. Її стомлений язик, нарешті, міг спочити.

Король, натхнений. пекучим голодом і ароматним запахом, що йшов від паруючих горщиків, та каструль, враз. пожвавішав а почав так красномовно; описувати всякі смачні страви, що;. через три хвилини-жінка впевнено, сказала собі: «Я таки вгадала — він пособляв на кухні!» Король називав усе нові й нові страви і говорив про них з таким запалом і знанням справи, що його співбесідниця була вкрай вражена. «Звідки він знає стільки страв, та ще таких добірних? — дивувалася вона. — Адже ж їх подають на стіл тільки у вельмож та багачів. Ага, розумію? Мабуть, він, перш ніж звихнутися з розуму, служив у палаці; так, так, він, певне, прислуговував на кухні в самого короля! Треба зробити спробу». Палаючи бажанням якнайшвидше перевірити свій здогад, вона веліла королеві приглянути за обідом, натякнувши, що він може й сам, коли є охота, покуховарити й додати ще одну-дві страви. Потім вона зробила знак дівчаткам і вийшла разом з ними з хати. Король пробурмотів: «Колись таке саме доручення було дано одному англійському королеві; немає нічого принизливого для моєї гідності взятися до справи, яку виконував сам Альфред Великий. Але я постараюся краще за нього виконати свій обов'язок, бо в нього пироги погоріли».

Намір був добрий, але марний. Бо й цей король, так само, як його далекий предок, поринув у глибокі думи, і наслідком трапилася біда — страви підгоріли. Жінка повернулася вчасно, щоб врятувати сніданок від остаточної загибелі, і швидко вивела короля з задуми, гарненько вилаявши його. Але, побачивши, що він і сам щиро засмучений тим, що не виправдав довір'я, вона пом'якшала і знов стала доброю й ласкавою.

Хлопець смачно й добре наївся і зразу підбадьорився. Ця трапеза була цікава тим, що і гість і господиня, кожен з висоти свого становища, вшанували одне одного великою ласкою, але ніхто з них не усвідомив цієї ласки. Добра жінка хотіла було нагодувати хлопця недоїдками десь у кутку, як годують бродяг або собак; але вона дуже шкодувала, що вилаяла бідолаху, і, щоб чим-небудь загладити свою суворість, посадила його за один стіл з собою і своїми дітьми, неначе він був їм рівня. Короля ж мучила совість, що він не виправдав довір'я сім'ї, яка була така добра до нього, і він змусив себе спокутувати свою провину, дозволивши жінці й дітям їсти разом з ним, замість стояти й прислуговувати, поки він сам сидітиме за їхнім столом, як личить його санові й походженню. Кожному з нас не вадить іноді дозволити собі деяку вільність. Добра жінка цілий день почувала себе щасливою, вихваляючи себе за великодушне поводження з бродягою, а король теж був задоволений своєю смиренністю й милостивим ставленням до простої селянки.

Після сніданку фермерша веліла королеві помити посуд. Цей наказ спочатку трохи збентежив його, і він мало не обурився, але потім сказав собі: «Альфред Великий приглядав за пирогами. Безперечно, він згодився б і мити посуд. Ану спробую».

Спроба була невдала. На його здивування виявилося, що вимити дерев'яні ложки й миски нелегка справа. Це була нудна й морочлива робота, але все ж він, кінець кінцем, скінчив її. Йому вже хотілося якнайшвидше рушити в путь, але визволитися від хазяйновитої фермерші було не так просто. Вона доручала йому всяку дрібну роботу, і всі її завдання він виконував сумлінно й успішно. Потім вона посадила його разом з дівчатками чистити яблука; але це в нього ніяк не виходило, і вона дала йому нагострити кухонний ніж. Далі вона веліла йому розчісувати вовну, після чого він вирішив, що затьмив навіть славного короля Альфреда геройськими подвигами в галузі хатнього господарства, які здаються такими привабливими в історичних романах, і що з нього вже досить. Тому коли по обіді фермерша дала йому кошик з кошенятами й веліла потопити їх, він відмовився. Принаймні він збирався відмовитися, бо це була найслушніша нагода, але йому перешкодили. Він побачив Джона Кенті з коробом рознощика за плечима й Гуго.

Негідники наближалися до воріт, але король угледів їх, перш ніж вони його помітили. Не сказавши ні слова, він узяв кошик з кошенятами й тихенько вийшов через задні двері. Кошенят він залишив у сінях, а сам пустився бігти по вузькому провулку.

ПРИНЦ І ПУСТЕЛЬНИК

За високою огорожею його не видно було з будинку фермерші. Охоплений смертельним жахом, він напружив усі сили й помчав до лісу, що виднівся вдалині. Він ні разу не обернувся, аж поки не сховався за деревами. Тоді він виглянув назад і побачив віддалік дві постаті. Цього було досить; він не став їх розглядати, а побіг далі. Він біг і біг, аж поки опинився в похмурому лісі. Тут він спинився, почувши себе в безпеці. Він уважно прислухався, але навколо панувала глибока жахлива тиша. Зрідка його напружений слух ловив якісь звуки, але такі віддалені, глухі й таємничі, наче це був стогін духів. Ці звуки були страшніші, ніж сама грізна тиша.

Спочатку він думав лишитися тут до кінця дня. Але незабаром холод пройняв його розігріте від бігу тіло, і він змушений був рушити далі, щоб зігрітися. Він подався навпростець через ліс, сподіваючись вийти на дорогу. Він усе йшов і йшов, та ліс ставав усе густіший. Почало смеркати, і король зрозумів, що наближається ніч. Він аж здригнувся від думки, що доведеться ночувати в такому жахливому місці. Він прискорив ходу, але від того просувався наперед ще повільніше, бо в сутінках раз у раз спотикався об коріння й плутався в чагарнику.

Як він зрадів, коли побачив, нарешті, невиразний вогник! Він обережно пішов на світло, раз у раз спиняючись, озираючись навколо й прислухаючись. Вогник блимав у віконці без шибок убогої маленької хатинки. Він почув якийсь голос і в першу хвилину хотів утекти і сховатися, але роздумав, бо зрозумів, що це хтось молився.

Він підкрався до віконця, став навшпиньки й зазирнув усередину Хата була маленька з утоптаною долівкою. У кутку було настелено ліжко з трави, накрите подертою ковдрою. Тут же стояло відро, кухоль, миска й кілька горщиків, а поруч невелика лавка й табурет на трьох ніжках.

В печі курився хмиз. Перед розп'яттям, освітленим одною лише свічкою, стояв навколішках старий чоловік, а коло нього на дерев'яній скрині, поруч людського черепа, лежала розгорнута книжка. Чоловік був високий на зріст і ширококостий. Волосся й борода в нього були дуже довгі й білі, як сніг. Одягнений він був у овечі шкури, що спадали від шиї до п'ят.

— Святий пустельник! — сказав собі король. — На цей раз мені пощастило.

Пустельник підвівся з колін. Король постукав у двері. Низький голос відповів:

— Ввійди, але залиш гріхи свої за порогом, бо земля, на яку ти ступиш, священна.

Король увійшов і став біля порога. Пустельник втупив у нього блискучі, неспокійні очі і промовив:

— Хто ти такий?

— Я король, — спокійно й просто відповів хлопець.

— Привіт тобі, королю! — в захваті вигукнув пустельник.

Він гарячково заметушився і, безнастанно повторюючи «Привіт тобі, привіт!», присунув лавку до вогнища, посадив на неї короля, підкинув у вогонь хмизу і схвильовано забігав по хаті…

— Привіт тобі! Багато хто шукав притулку в цьому святому місці, та всі вони були недостойні, і їх вигнано звідси. Але король, що зрікся корони й марного блиску, що одягнувся в лахміття, щоб присвятити своє життя благочестю й умертвінню плоті, — він достойний, він тут бажаний! Він житиме тут до кінця днів своїх.

Король спробував перебити пустельника і все пояснити, але той не слухав йото, бо навіть не чув. Він говорив далі все голосніше, все з більшим запалом:

— Тут ти знайдеш спокій душі. Ніхто не відшукає тебе в цьому захистку, ніхто не потурбує закликом вернутися до пустого, безглуздого життя, яке господь допоміг тобі покинути. Тут ти молитимешся, тут вивчатимеш святе письмо. Тут міркуватимеш про безумства цього світу і про вічне блаженство майбутнього життя. Ти їстимеш сухарі й трави й щодня мордуватимеш своє тіло, щоб очистити душу. Ти носитимеш волосяницю й питимеш саму лише воду. Тут знайдеш ти мир і спокій, так, повний мир і спокій, бо всякий, хто прийде по тебе, повернеться назад ні з чим. Ніхто не знайде тебе, ніхто не збентежить.

Назад Дальше