Нарешті принц опинився за наглухо зачиненими дверима в хаті Джона Кенті. При тьмяному світлі встромленої в пляшку лойової свічки він ледве розгледів цю гидку нору і її мешканців. В одному кутку з виглядом зацькованих тварин тулилися до стінки дві розпатлані дівчини й немолода жінка. А з другого кутка, люто виблискуючи очима, виповзла суха, як тріска, відьма з розкуйовдженим сивим волоссям. Джон Кенті сказав їй:
— Слухай, тут у нас завівся неабиякий комедіант. Хай він тебе трохи розважить, а тоді вже відчухрай його як слід. Ану, дурню, йди сюди. Покажи нам ще раз свої фіглі, якщо не забув їх. Як тебе звуть і хто ти такий?
Принц спалахнув від образи, але, пильно глянувши в обличчя Кенті, презирливо промовив:
— Ти грубіян! Як смієш ти мені наказувати? Знов повторюю тобі — я Едуард, принц Уельський.
Відьма так і прикипіла на місці, наче їй хто ноги прибив цвяхами, у неї аж дух захопило. Вона так спантеличено й безглуздо втупилась очима в принца, що її злобливий син раптом звеселився й зайшовся реготом. Але матері й сестрам Тома Кенті було зовсім не до сміху. Вражені несподіваним лихом, вони забули свій страх перед побоями й підбігли до хлопчика, жалісно промовляючи: «Бідний Том! Бідне хлоп'я!»
Мати Тома стала навколішки перед принцом, обняла його за плечі і стурбовано заглянула йому в обличчя повними сліз очима.
— Бідне моє хлоп'ятко! — мовила вона. — Твої дурні книжки таки наробили лиха — звели тебе з розуму. Нащо ти так захоплювався ними? Чому не слухав матері? У мене з горя серце кров'ю обкипає.
Принц подивився на неї й лагідно відповів:
— Заспокойтеся, ваш син здоровий і не втратив розуму. Одведіть мене до палацу, і король, мій батько, одразу ж віддасть його вам.
— Король — твій батько? Бідний мій сину! Не кажи таких слів. За це тебе можуть покарати на смерть, та й ми через тебе загинемо. Викинь з голови страшні примари. Прийди до пам'яті. Поглянь на мене. Невже ти не пізнаєш рідної своєї матері, яка так любить тебе?
Принц похитав головою і сказав винувато:
— Мені боляче засмучувати вас, пані, але, слово честі, я вперше вас бачу.
Жінка безсило впала на підлогу й, затуливши руками обличчя, розпачливо заридала.
— Ну, приставляйте далі! — гаркнув Кенті. — Гей, Нен, Бет, неотесані дівки! Як ви смієте стояти в присутності принца? На коліна, злидарське кодло! Падайте ниць!
І він знов голосно зареготав. Дівчатка почали боязко просити за брата.
— Пусти його спати, тату, — сказала Нен. — Він відпочине, виспиться і знов прийде до розуму. Будь ласка, дозволь.
— Дозволь, тату, — підтримала сестру Бет — Том сьогодні занадто стомився. А завтра він опам'ятається, буде старанно просити милостиню і вже вернеться додому не з порожніми руками.
У Джона Кенті враз пропала вся охота жартувати. Повернувшись до принца, він сердито сказав:
— Завтра ми повинні заплатити хазяїнові два пенні за цю діру. Чуєш? Два пенні за півроку. Інакше він нас вижене на вулицю. Ану, ледащо, що ти назбирав.
— Не ображай мій слух ганебними своїми справами, — відповів принц. — Знов кажу тобі, що я син короля.
Змахнувши здоровенною рукою, Джон Кенті з такою силою ляснув принца по плечу, що бідолаха захитався і впав в обійми Томової матері. Нещасна жінка пригорнула хлопця до грудей і, захищаючи його всім тілом, прийняла на себе рясний град ударів. Перелякані дівчата забилися в куток, а їхня жахлива баба рушила на допомогу синові
Принц вирвався з обіймів місіс Кенті і сказав:
— Я не можу допустити, пані, щоб вас за мене били. Хай уже я сам терпітиму від цих звірюк.
Від тих слів звірюки до того розлютилися, що, не гаючи й хвилини, взялись до катування. Коли на принці вже не лишилося й живого місця, вони як слід побили й дівчат і місіс Кенті за співчуття до їхньої жертви.
— Ну, а тепер усі спати! — гукнув Джон Кенті. — Мені набридла ця комедія.
Свічку погасили, і всі полягали спати. Коли голова родини та його мати голосним хропінням сповістили, що вони вже бачать сни, Нен і Бет нечутно прокралися в куток, де лежав принц, і ніжно вкрили його від холоду соломою й лахміттям. Пробралася до нього й місіс Кенті. Вона тихенько гладила волосся хлопчика й гірко плакала, шепочучи йому на вухо втішні, приголубливі слова. Вона приберегла для нього й шматочок хліба, але хлопець так змучився за цілий день, що не міг їсти, принаймні черству несмачну скоринку. Він був зворушений самовідданістю своєї мужньої заступниці й з рицарською благородністю висловив їй подяку, побажавши їй душевного спокою і ясного сну. Він додав, що король, його батько, не обмине її своєю ласкою за її доброту. Тут вона з новою силою відчула своє лихо і міцно пригорнула до серця «божевільного» хлопчика. Нарешті вона з ним попрощалася і, заливаючись слізьми, лягла на своє ліжко.
Вражена горем, вона довго лежала, не змикаючи очей, і поступово в душу їй закралося чудне підозріння. Адже ж у цьому хлопчику було щось таке, чого бракувало Томові, — однаково здоровому чи божевільному. Вона не могла б пояснити цього, не могла б сказати, в чому була різниця, але тонким материнським інстинктом відчувала її й розуміла. А що, як цей хлопчик справді не її син? Яка дурниця! Хоч як їй було тяжко в ту хвилину, та все-таки вона мимоволі усміхнулася крізь сльози. І все ж ця думка не виходила у неї з голови. Вона ні на хвилину не покидала її, бентежила, мучила, і не було від неї порятунку. Нарешті бідній жінці стало ясно, що вона не матиме спокою, аж поки не переконається, що це справді її син, і не розвіє докучливих і болісних сумнівів. Так, безперечно, це був єдиний вихід, і вона почала добирати способу, як це перевірити. Але це було не так-то легко. На думку їй спадав то один план, то другий, проте всі вони були непевні, ненадійні. Даремно сушила вона собі голову — тут нічого не можна було вдіяти. І коли в неї промайнула ця сумна гадка, до слуху її досягло рівне дихання хлопчика, і вона зрозуміла, що він спить. Раптом він тихенько скрикнув, наче злякався чогось у сні. І тут їй враз набіг на думку новий блискучий план. Нечутно, з гарячковим поспіхом вона засвітила свічку, бурмочучи про себе: «Коли б я тільки бачила його в ту мить, я б уже знала, мій це хлопчик, чи чужий». Томові, коли він був маленьким, якось обпалило порохом обличчя, і з тої пори, злякавшись чогось спросоння, він неодмінно затуляв рукою очі, тільки не вниз долонею, а наверх. «Він завжди так робить. Я бачила це тисячу разів, — шепотіла місіс Кенті. — Так, так, я зараз про це дізнаюсь».
Прикриваючи рукою свічку, вона тихенько підкралася до хлопчика й обережно нахилилася до нього, ледве дихаючи від хвилювання. Потім враз піднесла огонь йому до обличчя й постукала об підлогу. Хлопець широко розплющив очі і сполохано озирнувся навколо, але рукою навіть і не ворухнув.
Бідна жінка розгубилася від подиву й горя, але, вгамувавши свій відчай, заспокоїла хлопця, і він знов заснув. Потім вона відійшла від нього, вражена сумним наслідком своєї спроби. Вона намагалася себе запевнити, що Том, збожеволівши, забув свою звичку, але сама собі не вірила. «Ні, — казала вона, — хай він слабий душею, але руки ж у нього здорові. Як могли вони так швидко розучитися робити те, до чого звикли здавна? Ох, який важкий у мене сьогодні день!»
Але тепер надія стала такою ж невідступною, як раніше сумнів. Нещасна мати не могла примиритися з своїм страшним відкриттям. Вона мусила спробувати ще раз, — може, то вийшло якось випадково. Вона вдруге і втретє будила хлопця, але він ні разу не зробив знайомого їй руху. Вона доплелась до свого ліжка і забулась у тривожній дрімоті, бурмочучи: «Ні, ні, я не віддам його. Він мусить бути моїм сином».
Коли бідна жінка перестала турбувати принца і всі його болі втратили над ним свою владу, страшна втома зімкнула йому очі глибоким, мирним сном. Час минав, а він усе спав, як убитий. Так минуло п'ять годин. Нарешті він потроху став виходити з свого заціпеніння і пробурмотів спросоння:
— Сер Вільям!
А за хвилину знов:
— Сер Вільям Герберт! Ідіть послухайте, який чудний сон я бачив… Сер Вільям! Чуєте? Мені снилося, що я став злидарем… Ей, хто там є? Сторожа! Сер Вільям! Та що таке? Немає навіть жодного камердинера? Ну, й дістанеться ж…
— Що з тобою? — хтось пошепки спитав принца. — Кого це ти кличеш?
— Сера Вільяма Герберта. А ти хто?
— Та хто ж, як не твоя сестра Нен? Ой, Том, я й забула, ти збожеволів, бідолашний. Значить, ти й сьогодні не прийшов до розуму? Краще б я й не прокидалася! Тільки ти мовчи, а то всіх нас повбивають на смерть.
Принц злякано схопився, але гострий біль побитого тіла привів його до свідомості, і він із стогоном упав на брудну солому.
— Так це не сон! — вигукнув він. І вмить вся туга й мука, що їх розвіяв сон, опанували його знов, йому стало ясно, що він уже не зніжений принц, який живе в розкішному палаці, а жебрак, одягнений в рам'я, покидько, ув'язнений в норі, що годиться тільки для звірів, спільник злодіїв та жебраків.
Раптом з вулиці долинув страшенний галас, а ще через хвилину хтось загрюкотів у двері. Джон Кенті враз перестав хропти й гукнув:
— Гей, хто там? Чого треба?
Чийсь голос відповів:
— Знаєш, кого ти пристукнув своєю палюгою?
— Не знаю і не хочу знати.
— Он як?! Ну, зараз заспіваєш іншої. Коли хочеш врятувати шкуру, тікай мерщій. Цей чоловік уже віддав богу душу. Це наш піп, отець Ендрю.
— Ой, боже ж мій, — вигукнув Кенті. Він розбудив усю родину і хрипко скомандував: — Хутчій тікайте, а то ви всі загинете.
Через кілька хвилин усі вискочили на вулицю й кинулися бігти. Джон Кенті, міцно схопивши принца за руку, тягнув його по темному провулку й стиха наставляв:
— Ти, безмозкий дурню, держи язик за зубами. Нікому не кажи, як твоє прізвище. Я вигадаю собі якесь інше, щоб збити із сліду поліцаїв. Гляди ж не проговорись.
А решті він сказав:
— Якщо випадком доведеться розминутися, хай кожен з вас біжить до Лондонського мосту і дожидає інших коло останньої крамниці. А звідти всі ми подамось до Саутверка.
В ту хвилину втікачі раптом виринули з темряви на світло і опинилися серед величезної юрби, що з піснями й танцями товпилася на березі Темзи. Вздовж ріки, скільки оком сягнути, палали яскраві багаття. Лондонський міст і Саутверкський теж були залиті світлом. Уся ріка мінилася й сяяла різнобарвними вогнями. До неба безнастанно звивалися химерні фейєрверки і на землю сипався густий дощ яскравих іскор, обертаючи ніч на день. Скрізь метушився радісний веселий народ. Здавалося, весь Лондон вийшов на гуляння.
Джон Кенті люто вилаявся й скомандував: «Назад!» Та було вже пізно. Усю його родину вмить поглинуло бурхливе море люду і понесло в різні боки. Хоч принца Джон Кенті все ще міцно держав за руку, проте у хлопчика з'явилась надія на визволення і швидше забилося серце.
Пробираючись крізь натовп, Кенті штовхнув якогось здоровенного човняра, досить уже розпаленого горілкою. Той ляснув Кенті по плечу й сказав:
— Куди це тобі, друже, так приспічило? Сором займатися нікчемними дільцями, коли всі чесні й вірні громадяни святкують.
— А тобі яке діло? — огризнувся Кенті. — Пусти!
— Ні, вибач, не пущу, аж поки ти не вип'єш за здоров'я принца Уельського, — сказав човняр, заступаючи Кенті дорогу.
— Ну, давай чарку, тільки швидше.
Навколо товпилася юрба цікавих, і хтось із них гукнув:
— Чашу любові, чашу любові! Хай паскуда вихилить чашу любові, а то ми враз жбурнем його до риб у гості!
І вмить звідкись принесли величезну чашу любові.
Човняр узяв її за одно вушко і, вдаючи, наче б то другою рукою він держить серветку, врочисто подав напій Джонові Кенті. А той за старовинним звичаєм повинен був одною рукою взятися за вільне вушко чаші, а другою зняти з неї кришку. Отже, йому довелося на хвилину випустити руку принца. А хлопець, не гаючи часу, гулькнув у хащу людських ніг і зник. Через секунду його так само важко було б розшукати серед цього бурхливого живого моря, як монету в хвилях океану.
Він зміркував це й не турбувався, що Джон Кенті знов знайде його. Він розумів і те, що цієї ночі місто шанувало замість нього самозваного принца Уельського і що маленький жебрак зловмисно скористався з надзвичайної нагоди й захопив права, належні королівському синові.
Отже в нього був єдиний вихід — пробратися до ратуші, сказати, хто він, і вивести на чисту воду обманщика. Він вирішив дати Томові змогу підготуватися до смерті, а потім, за законами того часу, повісити й четвертувати його як великого державного злочинця.
У РАТУШІ
Королівське судно в супроводі блискучої флотилії велично посувалося по Темзі, прокладаючи собі шлях серед ілюмінованих човнів. У повітрі лунала музика. Вздовж берегів маяло полум'я святкових факелів. А вдалині у м'якому сяйві тонуло місто в безлічі великих багать. Над ним стриміли залиті іскристими вогнями шпилі, і з відстані здавалося, що це летять до неба обсипані самоцвітами стріли. Флотилія плила поволі далі, а з берегів вітали її неугавними криками й безупинним гуркотом гармат.
Том Кенті, утопаючи в шовкових-подушках, упивався нечуваними досі звуками й величним, надзвичайним для його очей видовищем. А його маленькі друзі — принцеса Елізабет і леді Джен Грей, що сиділи поруч, не бачили навколо себе нічого особливого.
Прибувши до Даугейта, флотилія попливла по прозорому Уолбруку[7] до Баклерзбері повз будинки і під яскраво освітленими мостами, де гульма гуляв народ. Нарешті човни спинилися в басейні, який зветься тепер Бордж-Ярд, у центрі старовинного Лондона. Том вийшов на берег і, минувши з своїм пишним почтом Чілсайд, рушив найближчим шляхом до ратуші.
Лорд-мер і отці міста, у пурпурових мантіях і з золотими ланцюгами на шиї, врочисто привітали Тома та його маленьких дам і повели їх у велику залу на королівські місця під розкішним балдахіном.
Попереду несли жезл і меч Лондона, а також йшли герольди, сповіщаючи про наближення принца Уельського. Лорди й леді, які мали прислужувати Томові та його подругам, стали за їхніми кріслами.
Коло другого столу сіли придворні вельможі та інші сановники поруч міських магнатів. Члени палати громад розмістилися коло маленьких столиків, розставлених в іншій частині залу. Мармурові велетні Гог і Магог[8], стародавні охоронці міста, байдуже дивилися з висоти своїх п'єдесталів на церемонію, знайому їм ще з незапам'ятних часів. Засурмили сурми, герольд сповістив, що бенкет починається, і в високій арці лівої стіни з'явився товстий дворецький в супроводі слуг, які урочисто несли королівський димучий ростбіф, що так і просився під ніж.
Після молитви Том підвівся (його вже навчили), а за ним і всі інші. З рук принцеси Елізабет, він випив з великої чаші любові, тоді чаша перейшла до леді Джен і потім обійшла весь зал. Так почався бенкет.
Опівночі, коли бенкет був у повному розпалі, почалася одна з тих пишних вистав, якими так захоплювалися в ті часи. Це видовище майстерно описує літописець, який сам був на святі.
«Звільнили місце, і на середину вийшли два царедворці, барон та граф, убрані по-турецькому. На них були довгі, обсипані позолотою халати, червоні бархатні чалми, повиті золотим шнуром, а коло пояса на золотих перев'язях висіли криві шаблі. Потім з'явилась друга пара, — знов барон та граф, одягнені за російським звичаєм у довгополі каптани з жовтого атласу з поперечними білими та червоними смугами. На головах у них були сірі хутряні шапки, в руках невеличкі сокири, а на ногах чоботи з загнутими на цілий фут носками. За ними вийшов лорд-адмірал і з ним п'ятеро вельмож у малинових оксамитових камзолах з глибокими вирізами спереду та ззаду, зашнурованих на грудях срібними ланцюжками. Поверх камзолів були накинуті короткі плащі з малинового атласу, а на головах красувалися капелюхи з фазанячими перами, немов у танцюристів. Ці були вбрані по-прусському. За ними сунуло душ сто факелоносців з чорними обличчями, одягнених, як маври, у червоний та зелений атлас. А далі ринула ціла юрма ряджених. На самому кінці з'явилися по-маскарадному убрані менестрелі, і почалися танці. Лорди й леді теж пішли в танець, такий шалений, що на них любо було дивитися».