Проте Г'ю зумів скористатися з моєї вдачі. Він бачив, що в Артура слабе здоров'я, і сподівався, що смерть старшого брата піде йому на користь, коли тільки прибрати мене з дороги… А втім, це довга історія, ясний мій королю, і не варто її розповідати. Коротко кажучи, Г'ю так хитро перебільшував усі мої провини, що вони здавалися злочинами, і, кінець кінцем, знайшовши в моїй кімнаті шовкову мотузяну драбину, яку він сам підкинув, негідник з допомогою підкуплених слуг та інших брехливих свідків переконав батька, що я збирався викрасти леді Едіт і одружитися з нею наперекір його волі.
Батько вирішив, що вигнання на три роки з дому й батьківщини зробить з мене справжнього чоловіка й воїна і навчить мене розуму. За довгі роки тяжких поневірянь я брав участь у війнах на континенті, зазнав жорстоких ударів долі, чимало лиха і всіляких пригод. Але в останньому бою я потрапив у полон і сім років томився у в'язниці на чужій стороні. Завдяки мужності і хитрощам я, нарешті, вирвався на волю і одразу ж подався до Англії. І ось я приїхав. Немає в мене ні грошей, ні пристойної одежі, і я нічого не знаю, що сталося за ці сім років в рідному замку з моїми близькими. От і вся моя сумна історія, ваша величність.
— Тебе підло скривдили! — вигукнув маленький король, блиснувши очима. — Але я відновлю твої права — клянуся! Це слово короля!
Зворушений оповіданням Майлза, молодий король одверто вилив своє горе перед здивованим другом і розказав про всі свої лихі пригоди. Коли він скінчив, Майлз подумав про себе:
«Ач яка в нього буйна уява! І розум неабиякий, бо так з нічого ні хворий, ні здоровий не сплете таку чудову й правдоподібну казку. Бідна, пропаща голівонька! Ну, нічого, поки я живий, у нього буде і друг і захисник. Я не пускатиму його від себе ні на крок. Він буде моїм улюбленцем, моїм маленьким товаришем. І я його неодмінно вилікую! Він цілком видужає, прославиться, і тоді я з гордістю казатиму: «Він мій, я підібрав його, коли він був маленьким безпритульним обірванцем, але зразу помітив, які в нього здібності, і був певний, що колись ім'я його прогримить на весь світ. Дивіться на нього — хіба я не був правий?»
А король казав замислено і повільно:
— Ти визволив мене від образи й ганьби, можливо, врятував мені життя, а отже й корону. За таку послугу годиться віддячити щедрою нагородою. Скажи, чого ти бажаєш, і я зроблю все, що тільки в моїй королівській власті.
Ця фантастична промова вивела Гендона з задуми. Він хотів був уже подякувати королеві й сказати, що вій лише виконав свій обов'язок і не бажає ніякої нагороди, як раптом у нього майнула щаслива думка. Тоді він попросив дозволу кілька хвилин поміркувати над милостивою пропозицією. Король погодився, зауваживши, що в таких важливих справах краще не поспішати. Майлз подумав трохи і сказав про себе: «Отак я й зроблю. Ніяким іншим способом цього б я не добився, а остання година показала, що коли б так тяглося й далі, мені було б дуже незручно й важко. Так, я висловлю йому своє прохання. Яке щастя, що я не пропустив цієї слушної нагоди».
Він став на одно коліно й промовив:
— Моя скромна послуга — звичайний обов'язок кожного підданця і тому не має ніякої ваги. Але коли ваша величність гадає, що моя послуга варта нагороди, то я насмілюся звернутися до вас з проханням. Років чотириста тому, як відомо вашій величності, під час кривавої ворожнечі між Джоном, королем Англії, і французьким королем було вирішено виставити від кожної країни по бійцю і розв'язати суперечку поєдинком. Обидва королі та ще король іспанський прибули на місце змагання. Але коли на арену вийшов французький боєць, то всі англійські рицарі були до того вражені його грізним поглядом, що жоден з них не зважився помірятися з ним зброєю. Отже англійський монарх мав програти важливу справу, бо нікому було виходити на герць. А в Тауері тоді сидів лорд де-Курсі, наймогутніший воїн Англії, позбавлений звання й володінь, засуджений на довге ув'язнення. Звернулися до нього. Він погодився і в повному озброєнні прибув на поєдинок. Та тільки-но французький боєць побачив його величезну постать і почув його славетне ім'я, як враз утік, і справа французького короля була програна. Король Джон повернув лордові де-Курсі всі його титули й володіння з такими словами: «Проси в мене, чого хочеш, і твоє бажання буде виконане, хоча б коштувало мені півкоролівства». Тоді де-Курсі, ставши перед королем навколішки, як оце зараз ваш покірний слуга, відповів: «Я прошу вашу величність надати мені й моїм нащадкам права лишатися з покритою головою в присутності монархів Англії, аж поки в ній існуватиме королівський престол». Як відомо вашій величності, бажання лорда де-Курсї було вволене, і за ці чотириста років рід його не припинився. Отже й досі голова цієї старовинної фамілії безборонно лишається в присутності його величності короля в капелюсі або шоломі, не питаючи на це дозволу[9]. Посилаючись на цей приклад, я прошу у вашої величності лише одної милості, одного права, яке буде для мене цілком достатньою нагородою: дозвольте мені й моїм нащадкам завжди сидіти в присутності короля Англії.
— Встань, сер Майлз Гендон, рицар! — врочисто мовив король, легенько вдаривши Гендон а по плечу його ж шпагою. — Встань і сідай. Твоє прохання вволене. Поки існує Англія і королівська влада, це право лишиться за тобою.
Його величність відійшов у задумі, а Гендон з полегшенням опустився на стілець.
«Ця чудова вигадка визволила мене з біди, — сказав він сам собі, — ноги в мене страшенно болять. А якби я не придумав цього, мені довелося б стояти ще багато тижнів, аж поки мій бідний хлопець не прийшов би до розуму. До того ж, я віднині став рицарем з королівства Мрій і Тіней. Досить чудне звання для такої прозаїчної особи, як я. Я не сміюся — боронь боже! — бо те, що для мене химера, для нього дійсність. Але з одного погляду це й для мене дещо важить, бо показує, яка в нього благородна душа… А що, як він здумає так пишно величати. мене й при людях? Ото буде сміху! Рицар і в такому дранті! Ну, дарма! Хай називає мене, як хоче. Я не скажу ні слова».
ПРИНЦ ЗНИК
Після їди обох друзів опанувала важка дрімота.
— Зніми з мене оце лахміття! — сказав король.
Гендон без заперечень роздягнув хлопця й поклав йото в постіль. Потім, озирнувшись по кімнаті, сумно прошепотів:
— Він знов спатиме на моєму ліжку, а де ж я примощуся?
Маленький король помітив його збентеження й пробубонів спросоння:
— А ти лягай на порозі й охороняй мене.
І за хвилину він уже забув усі свої турботи, поринувши в глибокий сон.
— Сердега! Йому й справді треба було б родитися королем! — у захваті пробурмотів Гендон. — Він напрочуд гарно грає свою роль.
Потім він ліг на голій підлозі коло дверей і з задоволенням промовив:
— За ці сім років мені доводилося терпіти більші невигоди. А це пусте, і на долю нарікати нічого.
Він заснув на світанку, а опівдні встав, обережно відгорнув укривало з свого опікування і обривком шворки зняв з нього мірку. Король прокинувся, пожалівся на холод і спитав Гендона, що той робить.
— Уже готово, ваша величність, — відповів Гендон. — Я зараз збігаю до міста в невеличкій справі і швидко повернуся. А ти спи. Тобі треба як слід відпочити. Дай, я укрию тебе з головою. Так буде тепліше.
Не встиг він договорити, як король уже знов полинув у царство сну. Майлз тихенько вислизнув з кімнати і хвилин через сорок так само нечутно вернувся — з костюмом для хлопця. Костюм був з дешевої матерії, приношений, але чистенький і теплий. Майлз сів і почав розглядати покупку, бурмочучи собі під ніс:
— Якби в мене гаманець був товщий, можна було б дістати щось краще. А коли в кишені гуде, то треба бути задоволеним і тим, що маєш…
Красуня жила в містечку у нас,
В містечку у нас жила…
— Здається, він ворухнувся… треба співати тихше. Хай виспиться як слід. Адже ж нам треба збиратися в дорогу, а бідолаха такий зморений… Камзол ще досить добрий, де-не-де доведеться вкоротити, і буде якраз. Штани ще кращі, хоч не завадить і їх трохи вшити. Черевики хоч куди, бідним ноженятам буде сухо й тепло. Це для нього буде новина. Мабуть, і влітку і взимку бігав босоніж. От якби хліб дістався так дешево, як нитки! За якийсь фартінг я запасся ними на цілий рік. Та ще яку здорову голку дали даром, за прекрасні очі. От тільки як засилити в неї нитку. Це достобіса важко.
І справді, це було йому дуже важко. Майлз робив це, як роблять усі чоловіки і, мабуть, робитимуть довіку. Він «непорушно тримав перед собою голку і силкувався з розмаху встромити у вушко нитку. Нитка то сковзала повз голку праворуч і ліворуч, то складалася вдвоє, але рицар був досить терплячий. Він набрався досвіду в такій роботі, ще як був солдатом. Нарешті йому пощастило вцілити. Він узяв костюм, що лежав на колінах, і заходився шити.
— За нічліг заплачено, навіть за сніданок, який нам незабаром подадуть. І в мене ще вистачить на те, щоб купити пару ослів та прохарчуватися вдвох днів три. А там уже розкошуватимемо в Гендонському замку.
Любила вона свого…
— Ой! Загнав-таки голку під ніготь. Ну, нічого, це мені не первина, хоч воно й не дуже приємно… Ах, серденько, там ми заживемо на всю губу. Там забудуться твої турботи і журба минеться…
Любила вона свого чоловіка,
А її любив…
— Які чудові широкі стібки! — захоплено вигукнув він, милуючись своєю роботою. — В них почувається щось горде й величне. Якими жалюгідними здаються проти них крихітні, несміливі стібки кравця…
— Ну, от і готово! Чудово зроблено, а головне, швидко. Ну, тепер я збуджу його, одягну, дам умитися, нагодую, а тоді ми подамося до Саутверка на базар… Вибачте, ваша величність, пора вставати! Мовчить. Гей, ваша величність!.. Слово честі, мені доведеться образити його священну особу дотиком, раз він у сні глухий до людської мови. Що таке?
Він відкинув укривало — ліжко було порожнє. На хвилину Майлз заціпенів у безмовному здивуванні, потім озирнувся навколо і тут тільки помітив, що лахміття хлопця теж зникло. Він враз скипів, розлютувався, почав гукати хазяїна заїзду. В ту хвилину ввійшов слуга з сніданком.
— Кажи всю правду, бісів сину, а то вмить розпрощаєшся з життям! — гримнув вояка і з таким грізним виглядом підскочив до слуги, що той від подиву і страху не міг вимовити й слова. — Де хлопець?
Плутано і нескладно слуга став пояснювати:
— Тільки-но ви пішли звідси, ваша милость, як прибіг якийсь парубок і сказав, що ви кличете хлопця, що він мусить іти негайно на кінець Саутверкського мосту. Я провів його сюди. Він збудив хлопця й передав йому ваше доручення. Хлопець побурчав трохи, що його так рано потурбували, але одразу вдягся в своє лахміття й пішов за парубком. Він тільки сказав, що з боку вашої милості було б ввічливіше, якби ви самі прийшли по нього, а не посилали якогось незнайомця, а то виходить…
— А то виходить, що ти йолоп і обдурити тебе може всякий, кому не ліньки. Я б перевішав усе твоє кодло!
А може, ще нічого поганого не трапилось? Може, хлопцеві не заподіяно ніякої шкоди. Я зараз приведу його. Накрий на стіл. Стривай! Укривало на ліжку розстелене так, ніби під ним хтось лежить. Це випадково?
— Не знаю, ваша милость. Я тільки бачив, що парубок, який приходив по хлопця, чогось порався коло ліжка…
— Стонадцять чортів!!! Це ж було зроблено, щоб обманути мене, щоб виграти час! Парубок приходив сам?
— Сам один, ваша милость.
— Знаєш напевне?
— Напевне, ваша милость.
— Ану, подумай краще, не поспішай.
Помовчавши з хвилину, слуга сказав:
— Приходив-то він сам, але тепер я пригадую, що коли вони вдвох з хлопцем змішалися з юрбою на мосту, звідкись вискочив якийсь страшний, наче розбійник, чоловік. І тільки він підбіг до них…
— Ну, ну? Кажи! — нетерпляче крикнув Гендон.
— Вони зникли в натовпі, і я їх більше не бачив, бо тут якраз мене покликав хазяїн. Він розгнівався за те, що судді не подали замовлену ним печеню, хоч, присягаюся всіма святими, я тут ні при чому. Це все одно, що винуватити ненароджену дитину в її гріхах…
— Геть з очей моїх, безмозкий дурню! Твоє верзіння зведе мене з розуму. Стривай! Куди тікаєш? Не можеш і хвилини постояти спокійно? Що ж вони справді пішли до Саутверка?
— Так точно, ваша милость. А щодо тої клятої печені, то я тут так само винен, як ненароджена дитина в…
— А, ти ще тут? І все верзеш казна-що? Щезни, поки я не придушив тебе!
Слуга зник. Гендон кинувся слідом за ним, випередив його, перестрибуючи через дві східці за раз, і вибіг на вулицю.
— Це той самий негідник, що називав його своїм сином, — бурмотів він. — Я втратив тебе, мій маленький дурненький повелителю. Гірко й подумати, я так тебе полюбив. Ні, клянусь життям, я не втратив тебе! Не втратив, бо я переверну все королівство, а таки знайду тебе! Бідне хлоп'ятко! Там лишився його сніданок і мій, але мені не до сніданку, хай їдять його щури. Швидше, швидше! Треба поспішати!
Пробираючись крізь галасливу юрбу на мосту, він кілька разів, неначе це було йому якось особливо приємно, повторював:
— Він бурмотів, але пішов, бо думав, що це Майлз Гендон кличе його. Сердешне хлоп'я! Він ні для кого іншого не зробив би цього, я знаю..
КОРОЛЬ УМЕР — ХАЙ ЖИВЕ КОРОЛЬ!
Того самого ранку ще вдосвіта Том Кенті прокинувся від тяжкого сну й розплющив у темряві очі. Кілька хвилин він мовчки лежав, силкуючись розібратися в невиразних думках і враженнях і раптом тихо вигукнув у захваті:
— Тепер я розумію, все розумію! Нарешті, я справді проснувся! Привіт тобі, радість! Зникни, журба! Гей, Нен, Бет! Вилазьте з соломи і йдіть до мене. Я розкажу вам такий дивний, такий неймовірний сон, яким, мабуть, ще ніколи нічні духи не зачаровували людину. Нен, Бет, сюди!
Коло ліжка виросла якась неясна постать, і чийсь голос промовив:
— Що зводиш повеліти?
— Повеліти?.. Ой, горе мені, я пізнаю твій голос. Кажи, хто я такий?
— Вчора ввечері ти був ще принц Уельський, а нині ти мій найясніший повелитель, Едуард, король Англії.
Том зарився з головою в подушки і жалісно промовив:
— На жаль, це був не сон! Іди, спочивай, добрий сер. Залиш мене з моїм горем.
Том знову заснув і незабаром побачив приємний сон. Йому снилося, що надворі літо і він грається сам на чудовому лужку. Раптом до нього підходить крихітний горбатий карлик з довгою рудою бородою й каже:
— Копай коло цього пня.
Том починає копати і знаходить у землі двадцять новеньких блискучих пенні — казкове багатство! Але це ще не все, бо карлик каже далі:
— Я тебе знаю. Ти добрий, достойний хлопець. Всі твої злигодні кінчилися, настав день нагороди. Копай тут кожного сьомого дня і щоразу ти знаходитимеш такий самий скарб — дванадцять новеньких блискучих пенні. Тільки нікому не кажи — держи це в секреті.
Карлик десь зникає, а Том біжить із своєю нахідкою до Смітного двору й каже сам собі: «Щовечора я даватиму батькові по одному пенні. Він буде певний, що це я зібрав стільки милостині і з радощів не стане мене бити. Один пенні я даруватиму щотижня доброму пасторові, який учить мене, а останні чотири — матері й сестрам. Ми не будемо більше голодувати й ходити в лахмітті. Прощай, вічний страх і побої!»
От він уже в своїй убогій оселі. Він стомився і ледве зводить дух, але очі в нього горять від захвату. Вія кидає на коліна матері чотири пенні й весело кричить: