РОЗДІЛ 4
Полковник Жолдіш призначив зустріч на восьму вечора. О сьомій Раду з Богданом у своїй кімнаті обмірковували останні події.
— Гадаєш, що в цій шпигунській сітці і Нає Войку? — спитав Богдан.
— Для цього мало підстав.
— Мені теж здається… Все ж, коли витівка з транспортом не вдалась, щоб заховати кінці у воду, вони можуть його знищити.
— Вважаю, в них нема причин вбивати Войку. Він вдало обміняв ящик і привіз каміння на текстильну фабрику. Коли б ми не були свідками, хто б його міг запідозрити в шахрайстві?
— А подумаймо про іншого шофера.
— Про Коруза?
— Ні, про шофера, в якого Коруз позичив машину. Оскільки Коруз її вчасно не повернув, шофер хвилюватиметься.
— Що ж він робитиме?.
— Мабуть, постарається зникнути.
— Зайва обережність, бо на машині номер фальшивий.
Задзвонив телефон. Раду взяв трубку. Доповідав старший лейтенант Доробанц:
— Товаришу майор, Нає Войку добровільно з'явився в міліцію, хоче про щось повідомити.
— Де він?
— На площі Перемоги.
— Гаразд, через десять хвилин там буде капітан Тудорашку.
Сказавши Богданові, про що потрібно довідатись від Войку, майор направив його в головне управління міліції. Там Богдана вже чекали.
— Про що ти хотів розповісти, Войку?
— Товаришу капітан, я вчинив дурницю. Зазіхнув на гроші, а тепер каюсь…
— Розказуй, як було.
— Я чоловік простий, сумирний. Маю хатину, дружину й синка. Весь заробіток завжди віддаю дружині, випиваю, але не часто. Чотири дні тому випив і в одній корчмі познайомився з німим, який і запропонував мені п'ять тисяч леїв за операцію з ящиками. Сума спокусила, хоч я знаю, що то злочин. Коли я довідався, що в ящику каміння, обурився і вирішив про все повідомити в міліцію й просити помилування.
— Гаразд… Але як ти порозумівся з німим?
— Мімікою. Я вісім років працював шофером у школі глухонімих і добре вивчив їхню мову.
Точно о восьмій годині Раду й Богдан увійшли до кабінету полковника Жолдіша. Прийнявши короткий рапорт, полковник поклав перед ними аркуш паперу, густо списаний дрібним нерозбірливим почерком.
— Читай вголос, Менеїле.
В ту мить задзвонив телефон, і полковник узяв трубку. Між бровами у нього залягла різка зморшка:
— Ні, поки що ні! Не спускайте з нього очей! — категорично наказав він по телефону. Потім спокійно мовив до підлеглих — Пічоруш натрапив на слід шофера, який позичав машину Корузові.
— Його заарештовано, товаришу полковник? — спитав Богдан.
— Я наказав поки що не чіпати. Мабуть, буде краще, коли він вважатиме, що ми про нього нічого не знаємо. Поки прийде Пічоруш, читай-но Менеїле, того листа.
Раду став читати:
— «Шановні пани з органів державної безпеки. По документах я Флореа Бомбоніке, за фахом учитель. Тепер на пенсії. Вже шість років розбитий паралічем, прикутий до ліжка. Близько року якась хвороба гризе мої нутрощі. Стою однією ногою в могилі. Навіть лікарі дивуються, як я живу досі. Вчора підслухав їхню розмову. Кажуть, що більше двох-трьох днів не протягну. Правда, смерть мене не лякає, навпаки, прошу бога найшвидше звільнити мене від страждань. Оце пишу вам листа, а несамовитий біль пронизує моє тіло, нутрощі пожирає пекельне полум'я. А я пишу, знаючи, що помру і ви вже мені нічого не зробите. Хочу повідомити про те, що пов'язане з подіями, які сталися 24 серпня 1944 року. Тоді я був в одному місті на березі Дунаю. Вранці того дня один німецький загін намагався пробитися до порту, сподіваючись знайти якийсь пароплав, але дорогу перекривала румунська піхота й група озброєних робітників. Діставши відсіч, командир німецького загону наказав своїм відійти й забарикадуватись у будинку лікарні інфекційних захворювань. Вулиця була встелена трупами. Біля спалених легкових автомашин лежало шість офіцерів СС. Найстарший з них — майор. Він затискав у руці чорного портфеля. На видовжене смертю обличчя спадала сива чуприна. Командир загону патріотів був електрозварник Маноле Краюц. З пункту спостереження він дивився на труп майора СС. Я подумав: мабуть, хоче дістати того портфеля, але не може вирішити, кого за ним послати, бо вулицю прострілювали німецькі автоматники. «Дозвольте мені піти за портфелем», — сказав я, маючи на думці наміри, про які ви довідаєтесь пізніше. «Йди, якщо хочеш, тільки бережись». Залишивши прикриття, де повзком, де рачки попід парканами я пробрався до трупа. Взявши портфель, замість того щоб повернутись на пункт спостереження, де мене чекав Маноле Краюц, я шмигнув у якесь подвір'я, переліз через огорожу на іншу вулицю й зник. Чого мене так зацікавив портфель битого майора? Я насправді не Флореа Бомбоніке, а Рейнхард Клауснер. Народився в селі Крістіанул Маре 1900 року. Вісімнадцять років я був шпигуном, спершу німецької розвідки, а з 1940 року співробітничав у гестапо. Шефом «відділу «П» для нижньої течії Дунаю був якийсь Гораче Ріхтер, відомий торговець зерном. Після того як я перейшов працювати в гестапо, всі накази й розпорядження отримував від майора СС Ніколаоса Штуммеля — формально шефа відділу постачання німецької місії, а насправді шефа гестапо зони «П», тобто зони портів. Конспіративна кличка в мене була «Вінтер», а за фальшивим паспортом я був Іон Заган, що буцім народився в Тімішоарі — вчитель, викладач фізики в торговельному училищі. Вбитого майора СС звали Арнольд Вайсенфельс, він прибув у Румунію із спеціальною місією. Тепер ви розумієте, чому я був зацікавлений, щоб той портфель потрапив у мої руки, а не якогось Краюца. Переглянувши знайдені в портфелі папери, я негайно махнув до столиці. В моїй кишені був уже інший паспорт на ім'я Флореа Бомбоніке та фальшиве свідоцтво про народження на ім'я Иосифа Мюллера, що народився в Мюнхені, Швіндштрассе, № 6. Усі ті документи мені вручив майор Вайсенфельс, коли отримав наказ повернутися до Німеччини. На жаль, події 23 серпня були такі несподівані, що я не отримав жодного розпорядження, а саме не мав права виїхати до Німеччини. Вас мабуть, цікавить, що я зробив з тими паперами? Спершу вирішив їх знищити, потім дістав наказ зберігати. Наказ передав незнайомий, який, назвавши пароль, вручив мені коробку сірників з подвійним дном. Там був наказ берегти портфель, поки за ним когось не пришлють. Мала була надія па посланця, а в мене душа тліла від страху. Я ввіпхнув той портфель у металеву посудину й закопав у потаємному місці. Минули роки, коли це якось приходить незнайома людина й називає мене конспіративною кличкою тих далеких часів, просить віддати портфель. Я сказав, що нездужаю, а портфель він сам знайде. Побажавши одужання, незнайомий залишив мені п'ять тисяч леїв, які дістав з чорної валізки. Через кілька днів мене вже відвідала жінка, що її я бачив років двадцять сім тому, — це спритна шпигунка Канаріса. 1937 року та шпигунка вийшла заміж за добре відомого пройдисвіта в одному з міст на березі Дунаю. Він також працював на абвер[4] і був арештований таємною поліцією. В тюрмі я з ним і познайомився і допоміг йому втекти. Отже, до мене прийшла за портфелем колишня шпигунка Канаріса. Коли я сказав, що віддав його комусь іншому, вона була в розпачі й попросила описати того незнайомця, потім пішла, навіть не попрощавшись.
Не можу тримати ручки, важкий біль доконав мене. Хотілось би написати свою думку про тих обох, які з'являлись за портфелем, та й про вміст портфеля, що важливий не так для вас, як для них… Та не можу більше писати… Не можу…
Рейнхард Клауснер, він же Флореа Бомбоніке».
— Товаришу полковник, лист сенсаційний, — мимоволі вихопилося в Богдана.
— Повчальний лист, — поправив його шеф, а потім до Раду: — А як ти гадаєш?
— Мені здається, що лист трохи заплутаний. Не все в ньому дописане до кінця. Мабуть, той, що приходив за портфелем, був Ківу Бораш.
— Ти маєш рацію, але не поспішай з висновками, поки не поговоримо з самим Клауснером. Необхідно дізнатися про все те, що він не встиг дописати.
В ту ж мить увійшов молодший лейтенант Пічоруш.
— Доповідайте, Пічоруш! — наказав полковник.
— Я натрапив на слід шофера.
— Як же ти діяв?
— Номер машини був фальшивий, проте справжній номер був на моторі. На автобазі я дізнався, якому підприємству належить машина, а потім прізвище шофера і його адресу. Познайомився з його особистою справою. Його вже судили за виготовлення фальшивих документів. Шість років тому вийшов з тюрми. Прізвище — Стан Андрієс, мешкає на Ароматній вулиці, в будинку 12. Працює шофером у кооперативі «Вікторія», це його нова професія.
— А де працював раніше?
— На одному з міських холодильників. Заробляв там мало, жив за рахунок виготовлення фальшивих довідок.
— Він був дома?
— Так. Коли б ви наказали його взяти…
— Для цього буде час. Отже, був дома…
— Весь час у своїй квартирі. Сусіди вважають його хворим.
— Якої думки про нього на виробництві?
— У відділі кадрів знають його минуле, але вважають перевихованим.
— Одружений?
— Офіційно ні, але живе з білетершею кінотеатру «Ліра», набагато молодшою від нього і до того ж сумнівної поведінки. Навіть сусіди, які, звісно, про все знають, не тим задоволені. Мовляв, така порядна людина, а живе з легковажною жінкою. Здається, оце й усе, товаришу полковник.
— Гаразд, побачимо, чи він справді такий порядний.
— То які будуть накази, товаришу полковник?
— Ті, які ти отримав по телефону. Поки що досить. Коли ж станеться щось надзвичайне, дай знати майору Менеїле. З ним підтримуй зв'язок.
Коли Пічоруш вийшов, полковник звернувся до офіцерів:
— Мені здається, цей Андрієс — особа для нас мало цікава. Найближчими днями його поведінка скаже сама за себе. Сподіваюсь, довго клеїти дурня він не буде. Мене турбує інше. Ви не приділили належної уваги тому, що містилося в ящиках.
Богдан запитливо зиркнув на Раду, але той втупився в полковника, намагаючись відгадати його думку.
— Точніше, — продовжував шеф, — у мене створилося пряження, що ви не намагались знайти пояснення обміну ящиками.
— Все й так ясно, товаришу полковник, — вихопився Богдан.
— А по-моєму, не все. Яка мета того обміну?
— Тут звичайний саботаж.
— А твоя думка, Менеїле?
— Я не певен, товаришу полковник.
— Чому?
—Їм було невигідно… Припустімо, що тут саботаж. Якби з машиною Марчела Коруза не сталося аварії, то на текстильну фабрику не потрапив би ящик із запасними частинами і вчасно не пустили б якусь прядильну машину. Чи велике нещастя від цього було б для текстильної промисловості в цілому? Подібні методи застаріли, крім того, диверсанти добре знають долю саботажників. Інакше кажучи, тут великий риск з мізерним успіхом.
— Ну, а далі? — нервово засмикався Богдан, похрускуючи пальцями, як це він робив кожного разу, коли чогось не розумів.
— Я не пророк, щоб відгадувати всі загадки.
— Думаєш, маємо справу з новою загадкою?
— Знаю, тут щось не так з логічного погляду. Ящик, наповнений камінням, мав такі самі написи, як і інші,— назва фабрики, вага та продукція. Отже, все було заздалегідь підготовлено, розроблений план обміну. Войку погодився на таку махінацію, бо йому добре заплатили, але Коруз не за плату пішов на такий риск, то для чого ж було ризикувати і так старанно готуватись до обміну? Невже тільки для того, щоб заволодіти тими деталями? Що тут? Саботаж? То чому ж не вибрали більш цінних деталей? Наприклад, ящик з моторами, які коштують дуже дорого! Крадіжка такого ящика могла принаймні виправдати риск. Зі всіх ящиків обмінений був найменший, чому вони зацікавились саме ним? Отже, логічно версія саботажу не витримує критики.
— Якесь пояснення все ж треба знайти, — сказав полковник. — Так, Менеїле?
— Я поки що не можу сказати нічого певного.
— Тепер відносно відвідин Клауснера. Хто з вас піде до нього?
— Дозвольте піти обом, — попросив Раду.
— Згоден.
РОЗДІЛ 5
Вулиця Осотів тяглася в центрі столиці понад річкою Димбовицею, коротка, тиха, запущена. В одному кінці вулиці п'ятиповерховий будинок. Через дорогу навпроти три хатини, криті почорнілими ґонтами. На другому кінці височів досить пристойний будинок, в одній з кімнат якого на четвертому поверсі й мешкав Рейнхард Клауснер під вигаданим прізвищем Флореа Бомбоніке.
Ліфт не працював, і офіцери змушені були підніматись по східцях.
На дзвінок ніхто не вийшов. Раду натиснув клямку, і двері відчинились. Вітальня була настільки маленька, що ледве в неї втиснулись, Раду тихо постукав.
— Увійдіть, — почувся з-за дверей слабкий, охриплий голос.
— Добрий день, — увійшли, привіталися офіцери
— Хто ви такі?
— Ті, кому ви надіслали листа.
— Ось як! Дивно, чому я відразу не здогадався.
Кімната була досить простора, розділена навпіл перегородкою, гарно умебльована. Під стіною — ліжко, збоку — диван, шафа, невеличкий столик, на якому стояла старенька радіола. Біля другої стіни — бібліотека. Хоча в кімнаті відчувався дух старовини, але все блищало чистотою.
— Пане Клауснер, ми одержали вашого листа, — почав Раду, намагаючись зав'язати розмову.
Обидна розвідники сіли на стільцях біля ліжка.
— На жаль, так, — простогнав старий.
— Чому на жаль?
Клауснер не відповів нічого. Лежав непорушно, тільки трохи повернув голову, щоб бачити гостей. Немічний, худий — шкіра та кістки, тільки очі були ще живі й насторожено зиркали.
— Вельми шкодую, що послав того листа, — недружелюбно проскрипів старий. — Я вчинив велику дурницю. Тоді мені дуже боліло в грудях. Біль затьмарив свідомість. Це мене й покарало. Моя смерть — не така вже важлива подія, але хочеться, щоб до останньої миті розум залишався світлим. Та свідомість згасає раніше, ніж груди, де гніздиться хвороба, а тоді думки схожі на міркування немовляти. Ні, я не перебільшую, самі бачите мою неміч. Чого ви від мене хочете?
Зміна в настрої й поведінці старого дещо збентежила розвідників. Вони сподівалися побачити вмираючу людину, схильну до зізнання, а тут раптом старий шпигун розкаюється.
— Я читав листа, і в мене створилось враження, наче пін не закінчений, — почав обережно Раду.
—І ви прийшли дізнатися, який кінець мав бути в тому листі?
— Коли знаєш початок, то хочеться знати й кінець.
— Маєте рацію, тільки сьогодні я не бажаю задовольнити вашу настирливу цікавість.
— Ми переконані, що ви хочете нам допомогти. Про це свідчить ваш лист.
— Хай вам чорти допомагають, а я не збираюся!
— Не знаю, що так могло вплинути на зміну вашої поведінки за одну добу.
— Я вже вам сказав…
— Не хочеш говорити, бо боїшся за тих, які прагнуть оволодіти портфелем.
— Мені боятись нічого, портфель уже в них.
— Вони тебе обдурили, — сказав Богдан.
— Не пробуй мене купити за цукерку, юначе. Нічого не вийде!
— Ти здаєшся мені наївним, коли думаєш щось подібне. Богдан вирішив не гратись у дипломатію, а відкрито притиснути шпигуна до стінки:
— А що скажеш, коли ми назвемо тобі імена тих відвідувачів?
— Яких? — насторожився старий.
— Хоча б того, що назвав тобі пароль. Агента-жінку теж знаємо.
— Не водіть мене за носа! — наїжачився шпигун.
— Слухай! Та знаменита парочка, описана в твоєму листі, звалася так: він — Шункеріке, вона — Аспасія. Вгадали чи ні?
— Гм… Дещо знаєте… Дивно, як це вам вдалося. Ви їх арештували?
— Так.
То була Богданова помилка, Раду не встиг вчасно штовхнути його під бік.
Досвідчений шпигун не дав себе обдурити.
— Коли їх арештовано, то чого ви хочете від мене? Питайте в них.
Тут у розмову втрутився Раду, кивнувши Богданові, щоб той не вмішувався.
— Насправді ми затримали тільки того, кому ти віддав портфель. Правда, портфеля в нього не було. Каже, ніби його взяла Аспасія. Що ти думаєш про це?
— Нічого?
— Може, скажеш, що було в тому портфелі?