«Давай назвемо його Зiзi!» «Зiзi? Це iм'я французької повiї. Не буде вiн нiяким Зiзi! Зiзi, Зузу, Фруфру, Жужу. Тьфу. Сам ти, Емiлю, Зiзi». Єва торкнулася рукою скронi. Жест її означав: «Хлопчиська!» Звiсно, що Гестапо цей жест не стосувався, тому вiн iз задоволенням зробив їй коктейль з вермуту. «А як щодо Зi?» - запропонувала вона. «Що це за iм'я - Зi?» «Нормальне iм'я». Я сказав, що це мiй собака, i я сам дам йому iм'я, подобається це комусь чи нi. Деякий час ми пили мовчки. Щоправда, Гестапо час вiд часу щось тихо мимрив на вухо Євi. «Слухайте, - сказала вона, - а Террi не потрiбен комбiнезончик чи дощовик? Я вмiю шити зручний одяг для собак!» «Конче необхiдний!» Гестапо - спритний хлоп. «Тодi тримайте янголя, i поки Павло думає, ми знiмемо мiрки з Террi». I почала знiмати мiрки. Коли вона присiла, то ледь не розквецяла колiнами свого лоба, - такi вже в Єви були довжелезнi ноги. Полонськi не вiрили власним очам.
Потiм Єва сказала, що мусить йти. I подякувала за гостиннiсть. Полонськi сказали «якжекава?» I вона залишилася на каву, яку варив я. «Його зватимуть Зiггi. Це вас не образить?» Полонський, який розповiдав Євi про змiни клiмату в країнах Захiдної Європи i вплив цього процесу на шкiру, не вiдреагував, а Емiль сказав, що iм'я Зiггi подiбне до iменi собаки, який нiколи не здається. Питання вирiшено. Я обережно забрав Зiггi з колiн Геннадiя Станiславовича, не без задоволення помiтивши кашо-молочну пляму на його стиляжних штанцях. Емiль притяг подушку з пуфiка i ми влаштували малечi лiжко. Тут я помiтив, що Емiлю теж не до вподоби той факт, що Гестапо пiдгортає квiточку Єву. «Перепрошую, - голосно заявив вiн. - Менi треба займатися!» «Синку, можеш сьогоднi трiшечки порушити режим, дозволяю», - прорiк великодух Гестапо. «Нi!» I залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя.
«Ще за дверима я упiзнала в цiй музицi нiмецькiсть», - тихо промовила Єва. Вона наче причарувалася музикою, i вiд того настiльки вiдкинулась у фотелi, що її плечi ледь не торкалися Гестапо. Цього «ледь» було цiлком достатньо для того, щоб вiн поплив. А я потроху скаженiв. Тому взяв мобiлку (вони однаково патякали про Генделя та нiмецькiсть його музики, а також про те, як важливо сприймати музику, кому це дано, а кому - нi), i спокiйно набрав sms до Таллiя. Коротку. «Г.-Ф. Гендель». Я сподiвався на те, що Таллiй виявиться не настiльки змученим бардами, що чхне на все та нап'ється. Тиририньк. А от i Таллiй, малята. «Коли говориш про Генделя, то перше, що варто пригадати: музикувати вiн почав у сiм рокiв, а вже в дев'ять був композитором. В двадцять написав першу оперу «Амелiя», пiсля цього помандрував до Iталiї навчатися. Як не дивно, майже все своє життя композитор мешкав в Англiї, там його поховано з великою шаною. Спадщина Генделя - п'ятдесят опер, двадцять три ораторiї, безлiч хоралiв, органних концертiв та розважальних творiв. Як ти, певне, розумiєш, сухi цифри не можуть передати величi його здобуткiв. P. S. До китiв та дельфiнiв Гендель Г.-Ф. не має жодного стосунку. Тож я сподiваюся, що ти його до них не втулиш». Таллiй нагадував менi про термiни моєї роботи, дуже по-таллiєвськи, вiн - неперевершений.
Про китiв я допишу вночi або завтра вранцi, а зараз менi треба зробити все, щоб з Гестапо та Єви не вийшла смачненька канапка. «Нiмецькiсть?» Я виразно проговорив це слово. Не можу сказати, що вони жваво вiдгукнулися на мою реплiку, тому я набрав повiтря у легенi та почав: «Не знаю, про яку нiмецькiсть можна говорити, якщо Гендель, фактично, був британцем. Вiн носа в Нiмеччину не показав, i похований, як велике цабе, у Вестмiнстерському абатствi». Це справило враження. Ще б пак! Гестапо не очiкував, що я настiльки обiзнаний в музицi. Хоча вчора на прикладi Вiолончелi я намагався донести до нього iнформацiю, що не такий вже я музиконуль. Хiба всi знають про iснування Йо Йо Ма? Сумнiваюся. «То й що?» Це - Єва. «Єво, ну сама подумай. От ти народилася i кiлька рокiв мешкала в Нiмеччинi, дiставши на все життя насичення нiмецьким духом. Те саме трапилося з Генделем. Британськiсть, от що можна почути в його музицi». «Почути? Можливо. А от вiдчути - нiмецькiсть. Ти ж не думаєш, що моє перебування в Нiмеччинi зробило з мене нiмкеню?» Емiль знай собi грав. Мiцнi нерви.
Я сказав, що, на мiй погляд, Єва має щось вiд нiмкенi. Навiть багато чого! Гестапо почав заперечувати. Тодi я обрав краще, що може бути в нiмкенях (звiсно, що на мiй погляд), i приписав цi риси та звички Євi. Яка вона практична, охайна, якi в неї правильнi риси обличчя, вроджене почуття стилю, якi в неї гарнi ноги, i як вона спритно бiгає. I головне - спина. Який у неї твердий вираз спини! Подивимося. «До чого це ти хилиш?» Запитала вона. Це було не найкраще запитання. Я хилив до того, щоб вона хиляла додому. Але вона туди не збиралася, а такi люди як я не можуть нiкому вiдверто вказати на дверi. Тим бiльше, дружинам своїх кращих друзiв. Навiть майже померлим дружинам з Тернополя. Розмова втрачала заданий напрям та сенс, тому, щоб не створювати пауз, я запитав у Гестапо, чи не на честь опери Генделя «Амелiя» вони нарекли Емiля. Емiль спромiгся, не припиняючи грати, покрутити пальцем бiля скронi i рипнути в мiй бiк «придурок».
Цим запитанням менi дечого вдалося досягти. Я не можу сказати, що вдалося вiдволiкти Гестапо вiд Єви, але вiн згадав про дружину. Вiн сказав, що анi вiн, анi Мiла (то матiр Емiля звати Мiла, я цього не знав) не були прихильниками Генделя, хоча вiн вважає, що це - високоякiсна музика. Здалося, Євi не сподобалося, як цей суб'єкт лагiдно вимовив iм'я дружини. Мила Мiла. «Мене назвали на честь мами, щоб ти знав», - почув я Емiля.
«Бо мамчине повне iм'я - Емiлiя». На мiй погляд, називати дiтей своїми iменами є майже збоченством. Люди, якi так роблять, мають у собi велетенське его. Зазвичай, це властиво чоловiкам, i зазвичай, вони називають своїм iменем хлопцiв. Хоча цiлком ймовiрно, що через чоловiчий егоїзм з'явилися такi iмена як Євгенiя, Валерiя, Валентина, Вiкторiя, Олександра, Слава, Iванна, Богдана… I це далеко не повний перелiк! Наше «Я» сильнiше за «я» середньостатистичної жiнки. Але мати Емiля не з таких (хоча я стовiдсотково впевнений: її назвали на честь якого-небудь дiдуся Емiля). Не з таких була бiзнесова партнерка Iнни - домамиЕмiляподiбна Лариса, яка назвала свого сина Iлларiоном. Пiдступний вчинок щодо хлопця. Я подумав, чи здатний я назвати власну доньку своїм iменем? Павлина Дудник. О, Господи, Боже мiй. Нiзащо. Чи це я зараз так думаю, а потiм почну наполягати з пiною бiля рота - тiльки ПАВЛИНА! В мене зриває дах.
«Єво, а ти єврейка? Я питаю тому, що iм'я в тебе єврейське!» Весело запитав малий. Треба вiддати їй належне, вона не стала його лупцювати. Вона повiдомила, що навряд чи. Оскiльки її батько був вiйськовим, - серед євреїв професiя не дуже популярна. Його випустили за кордон працювати, що взагалi було неможливим для євреїв наприкiнцi шiстдесятих рокiв. З усiєї родини умовно-єврейське iм'я тiльки в неї, Єви, у решти - умовно-українськi. «Це якi?» Доcкiпливий малий. «Микола, Iван, Уляна, Кирило, Оксана, Василь. Цього тобi достатньо?» «Нормальна вибiрка». Малому було достатньо. Виявилося, що цього було достаньо i Євi, тому вона вдруге попрощалася, пообiцяла зателефонувати й пiшла. Цього разу малий не вмовляв її залишитися, хоча старший Полонський здавати позицiї не бажав.
Щойно я закрив за Євою дверi, як Геннадiй Станiславович пiдхопився. «Що ж, панове. Пiду гуляти з Террi». Гестапо почав збиратися.
А я подумав, що вони з Євою змовилися i зараз здибаються. Е, нi. «Пройдуся з вами, Зiггi також треба вигуляти». «Ви що? Не можна поки що з ним гуляти, ви йому щеплення не зробили, хiба вас не консультували ветеринари?» «Консультували, направду. Дали пам'ятку». «То сiдайте та читайте. Собака - вiдповiдальнiсть». Упiзнаю Гестапо, старий маруда. «Тодi вийду з вами покурю, - не здавався я. - Щоб не закурювати тут малого». Я не хотiв пригадувати те, що Євi тут курити дозволялося, не зважаючи на мармизування Мiлiка. «А ви що, на сходовому майданчику вже не курите?» «Нi. Я звик або вдома, або на вулицi». «Ну, ходiмо».
I ми пiшли. Непривiтний Гестапо, який перевдягнувся в джинси. Йому вони пасували. Радiсний Террi. Спантеличений я. Я взагалi не мiг сформулювати, чого мене дратувало те, що Єва хотiла звабити Полонського, а Полонський хотiв звабити Єву. Зрештою, мене це не стосувалося, Тимофiя також не обходило, тобто менi не потрiбно було ставати на захист честi друга, але я втручався та злився. На вулицi Гестапо вiдпустив Террi з повiдка. Я йшов поруч. «Нiчого, якщо палитиму?» «Це вашi легенi». Єви я нiде не бачив, але це не означає, що можна розслабитися.
Я закурив. «Менi здається, чи я вам дiйсно не дуже подобаюся?» Гестапо здивувався. «Я не замислювався, подобаєтеся ви менi чи нi. В будь-якому разi я вам вдячний, що Емiль може грати, менi є де працювати, ночувати, приймати гостей. Сара з вами щаслива. Я не думаю, що ви менi не подобаєтеся. Просто ми належимо до рiзних вiкових та смакових груп, тому iнколи мене щось дратує, а часом i вас, чи не так?». «З Євою у вас також рiзна вiкова група. Та й смаки не думаю, що збiгаються». «Вона - жiнка. У них немає вiкових груп. А щодо односмаковостi - в даному випадку це також не головне». «Вродлива, чи не так?» «Вродлива, хоча дивно вдягається». Я згадав Євчинi бюстьє та мiнi-штанцi. «Вона з вами флiртувала». «Вродливим жiнкам необхiдно флiртувати, їм це пасує«. «А ви?» «А що я?» «Ви з нею також флiртували». «Звiсно, iнакше її флiрт не був би повноцiнним, настрiй було б зiпсовано. По можливостi кожен чоловiк повинен возвеличувати жiнку як Богиню. Так менi здається. Крiм того, це - приємно. Особисто менi флiрт додає легкостi. Легкiсть - дуже важлива складова для мого характеру, менi її бракує. А вам, Павле, нi. Вам бракує впевненостi, якщо хочете». «Хочу. Хто ж не хоче впевненостi». «Я розумiю, що ви iронiзуєте, але менi нiколи не вдається вiднайти щось дотепне в такiй iронiї, гра словами не для мене. Вибачте».
«Та нiчого. До речi, можете менi тикати». «Дякую за пропозицiю. Я спробую, хоча мене це не надихає. Террi, хлопчику, що ти там робиш? До мене!» Менi дiйсно хотiлося, щоб вiн звертався до мене на ти. Тодi нашi стосунки були б природнiшими, на мiй погляд. «Менi здається, що життя - це натягнутий канат через прiрву. А впевненiсть - це страхувальний трос. Наче вiн є у кожного, але дехто постiйно смикає за нього: є чи нема, а чи не заслабкий? Це - невпевненiсть. Дехто не смикає нiколи, трос йому не потрiбний, це - самовпевненiсть. Я з тих, хто посмикує, та все одно - йде. А ви?» «А я… А я обираю твердий ґрунт. Канат над прiрвою - для романтикiв, Павле. З тросами цi романтики чи без. То ви - романтик, пане Дудник».
За час нашої прогулянки Емiль встиг прибрати кухню. Оперативно. «Ти вiдгадав?» Запитує вiн, i я згадав про iталiйський чобiт. «Нi. Зараз сяду працювати. Залишиться час - спробую вiдгадати». «Працювати з касатками?» Так, з касатками. «Павле, ви прочитали iнструкцiю з догляду за цуциком?» Я сказав, що продивився. «Тодi ви готовi до першої цуценячої ночi», - Гестапо всмiхається. «Я вам просто раджу заздалегiдь зробити молочну сумiш, бо воно прокинеться несподiвано й вимагатиме їжу». «Вiн влаштує тобi манси!» Каже Емiль. «Це що таке?» «Не знаєш, що таке манси? Манси, це таке: вiн буде пробувати тебе побороти. Наприклад, чи не вiзьмеш ти його до себе у лiжко, чи не будеш ти з ним гратися о третiй ночi, i яке враження справляє на тебе його пискнява». «Чим гратися?» «Тебе справдi хвилює чим iз ним гратися? Вiн знайде чим, не хвилюйся». Емiль тiшиться з мене.
Зiггi тим часом дослiджує миску Террi. Той застережно гарчить. «Ого, зараз вiн його проковтне. Треба…» - кидаюся я на допомогу. «Та нiчого не треба, заспокойся! Вони мiж собою поладнають. Террi - розумний, вiн усвiдомлює, що перед ним - цуценя! Це не Яшка-пляшка. Вiн коли гра…» «Так. Не хочу чути про Яшку, не хочу. Чого вiн пляшка? П'яниця, як дядя Алiк, чи як його там?» «Якщо не хочеш чути - то не почуєш, а iсторiя цiкава, мiж iншим». Бурмоситься Емiль. «Добранiч», - проказав Гестапо. Вiн наливає собi склянку мiнеральної води, додає трохи меду.
«Добре, - кажу я. - Розповiдай про свого Яшку. Ти однаково коли-небудь укинеш слiвце про нього, я тебе знаю». Малий гмикає.
Зiггi намагається зрозумiти, чого йому бiльше кортить: зробити калюжу чи вкластися спати. Теж менi, Гамлет. Вклався. «Так от, коли Яшка-пляшка грає з дiтьми у карти…» «Зi своїми дiтьми?» «Своїх у нього немає«. «А хто йому дозволяє грати з чужими дiтьми?» «Та нiкого це не хвилює. От коли вiн грає i програє, вiн наче казиться. Криє всiх матом, говорить, що повбивав би - «та тобi просто фарт йшов, йолопе малий», «та й взагалi я прихворiв сьогоднi, очi болять». А коли виграє - зве себе королем. А от коли йому кажеш, що вiн перемiг, бо дорослий, то вiн верещить, що все, вiн не хоче такого чути i бiльше грати нi з ким не буде, i забудьте його адресу!»
«Мда. А скiльки йому рокiв?» «П'ятдесят два». «Зрозумiло. А тобi вiн хто?» «Вiн - небiж старенької Саранської. До речi, вправний ветеринар, я тобi телефони його на холодильник налiплю, про всяк випадок!» «А старенькi Саранськi, до речi, хто такi?» «Як хто? Це мої бабєтта та дiдуссо з боку мамуленцiї, хiба ти не знав?» «А чого ж тодi, мале ти патякало, ти звеш їх старенькi Саранськi, а не дiдусь та бабєтта?» «Тому що в мене є iншi дiдусь та бабуся, Полонськi. Але вони молодшi за Саранських, тому вони не старенькi. Ми їх називаємо ляхами».
«Слухай, я вже втомився, а менi треба працювати, йди спати, бувай!» «Добранiч», - сказав Емiль Чемний. Я зробив собi кави, нарештi - хатня кава, моя кавоварка! - i розкрив лeп-топ. В поштовiй скринi було кiлька листiв, втiм, неважливих. Почекають.
Подумав я. Але сам вирiшив написати одного листа. Ромковi Аврамовичу. Саме у його справах Сара вирушила до Мексики. «Ромку, привiт! Слухай, що там з народом, який твоїми молитвами запроторено до Мексики? Нi в кого не працюють мобiлки». Насправдi я перевiряв тiльки зв'язкоздатнiсть Сариної мобiлки, i гадки не маючи, чи поїхав вiд Ромка з Сарою хтось iнший. Оскiльки Ромко про нас iз Сарою не знав, доводилося маневрувати.
Потiм я написав листа Тимофiєвi. Сподiваюся, що його колєжанка не читає його пошту. Я написав, що бачився з Євою, що вона має чудовий вигляд, про нього нiчого жахливого не каже, збирає iграшки хеппi-мiлз, як i ранiше, i буде швачити дощовика для спанiеля родичiв Сари. Потiм я трохи подумав i додав, що в мене тепер є собака. У Тимофiя колись також був собака, фокстер'єр Чарлi. Славетний вiн був тим, що коли їхав у лiфтi, стрибав на дверi, гавкав, як навiжений та клацав зубами, тому нiхто з мешканцiв будинку, поки Тимофiй з ним з'їжджав, лiфт не викликав. А коли вже сталося так, що не почув i викликав, - вiдлiтав у бiк, аби Чарлi не вчепився в чийсь одяг. Особливо обережними були чоловiки, бо Чарлi так натренувався у стрибках, що щелепа його майже торкалася паху. Жахливо. Я почухався. В кишенi джинсiв щось було - вiзитiвка Єви. «Iндивiдуальний пошив одягу для ваших улюбленцiв». Ну, коли вже працює пошта… «Привiт, Єво. Написав про тебе Тимофiєвi. Я не сказав йому, що ти намагалася вчепитися в старого Полонського, але хочу тобi сказати, що виглядало це огидно. Крiм того, йому не подобається стиль твого одягу. А загалом був радий тебе бачити. Дякую за Шикарного Янгола».
Годинник натякав на близьку пiвнiч. I я отримав листа. Вiд Єви. Вiдьма. Вона написала: «Пiткрадiй1. Загалом я також рада». «Що таке пiткрадiй1?» «Пiт - пот, крадiй - вор, 1 - а. ПОТВОРА, гиги». Я вирiшив, що останнє слово має залишитися за мною, тому вiдповiв, що не знав, наскiльки вона вразлива та пришелепкувата, аби потрапити пiд вплив пройдисвiта та недоумка Мiлiка, гиги.
Ромко та Тимофiй або спали, або займалися чимось цiкавiшим за листування. Нiчого, колись вони це отримають. «3.1415926535дар. Цiлую». От, пiткрадiйка1, я не можу змагатися з нею в подiбних ребусах, це вище моїх сил. Але все одно останнiм словом було моє, бо я надiслав їй «цiлую», на яке вона не зреагувала. Кишка затонка! I з цим я впорався. Тепер вiдкриємо файл «Orcinus orca». Подивимось, як там справи в Зiггi? Ворушить носиком, наче спить.