Я гмикнув. «Тобi цi прiзвища, я так бачу, знайомi». От мале нахабеня. «Трохи». Сказав я, i знову гмикнув. «Так от! Я хочу проаналiзувати прiзвища всiх видатних українських футболiстiв. I в результатi отримати прiзвище футбольного генiя!» Оскiльки я мовчав, Емiль продовжував. «От ти розгадуєш кросворди?» «Дуже рiдко». «А розгадував такi кросворди, у яких ти спочатку отримуєш лiтери, з яких повинен скласти слово? Ну як тобi ще пояснити? Ти розгадав весь кросворд. I зiбрав всi необхiднi лiтери. Ось в тебе вийшло, ну, скажiмо, ЦВСАРКНИПI». «ЦВСАРКНИПI!» Повторив Мiлiк. «I ти ходиш з цим в головi, розкладаєш по лiтерах, раптом - клац, в тебе склався пазл, i ти розумiєш, що це не прiзвище грузинського князя чи мiфологiчна iстота, а - СПРИНЦIВКА!» «Дуже цiкаво». Сказав я. «От i в мене це буде. Обов'язково вiдбудеться цей «клац»!» «I ти отримаєш спринцiвку? Взагалi, як людинi твого вiку та статi таке слово до голови могло прийти?»
«А що, воно секретне? Спринцiвка? Може, тобi нiяково через це стало, то вибач! Слухай, ну не можна ж бути таким, яким ти є. Ти ж такi статтi пишеш. Взагалi не такий вже ти тупий! Не прикидайся. Теж менi - обрав собi спосiб захисту… От, до речi, географiчка наша, класуха, Енсерпнiя Сергiївна, тобою захоплюється, вирiзки твоїx статей збирає i цитує тебе на уроках. А зараз ти менi що демонструєш? Ой, щодо географiчки. Ледь не забув!» «Що ти не забув?» «Сходи до неї, будь-ласка, сьогоднi». «До кого?» «До географiчки!» «I сказати, що я - твiй батько? Що ти вже накоїв, що ти їй зробив?
На глобусi намалював зайвий континент чи стер Австралiю?» «Я їй нiчого не зробив, i глобусу також. Я не збоченець. I взагалi я гарно вчуся. В якомусь сенсi їй зробив ти». «?» «Ти її кумир. Свiточ географiї, прожектор туристичних маршрутiв, майстeр географiчних опусiв. Вона мрiє познайомитися з тобою особисто». «Що ти їй про мене набовкав?» «Нiчого такого». «Такого. А якого?» «Сказав, що ти - гарний, що ти мiй дядько i залюбки з нею поспiлкуєшся. Все iнше вона прочитала в тих журналах, якi тебе друкують. Ну… може, вона там щось собi нафантазувала, знаєш, жiнка п'ятдесяти трьох рокiв здатна та-аааа-ке нафантазувати, що ти можеш бути приємно здивований!»
«Все! Годi!» «Який ти психований…» «Чекай зi своєю Гарпiєю Сергiївною. Я ще подумаю, знайомитися з нею чи нi. Поясни менi про твою кляту СПРИНЦIВКУ!» Малий похнюпився. «Ну я ж пробую тобi пояснити, а ти нiчого не розумiєш!!! I взагалi, ти немов п'яний». «Це - наклеп». «А чого координацiя рухiв така непевна? Ти менe чiпляєш своєю головою». «Отруївся. Знаєш, як це буває, коли обiдаєш не вдома?» «А що ти їв?» «Та таке. Японська кухня. Рис. Равлики. Вугор». «Точно?» «А то. Я не встиг би так швидко забути, що їв годину тому». «Я просто питаю, бо цей рис, равлики та вугор вiдчутно вiдгонять коньяком».
Спостережлива мала потолоч. Я вирiшив повернути його до футболiстiв зi спринцiвкою. «Краще давай про науку. Нiж про особливостi мого денного харчування. Я не розумiю? Гаразд. Тодi спробуй пояснити ще. Справжнiй «вчений» має бути наполегливим». «Добре. Я намагаюся скласти прiзвище генiального футболiста. Щоб тодi, коли народиться хлопчик з таким прiзвищем, його вiдразу - цоп, i на поле, уперед до перемог!!» «Нiсенiтниця». «А от i нi! Побачиш! Побачите ви всi, скептики!» «Звiсно, що можуть бути похибки, але навiть зараз видно, якi лiтери обов'язково будуть у прiзвищi, бо деяких лiтер нараховується багато, деяких - кiлька, iнших взагалi немає! Але «о», «н», «л», «к», «б», можливо, й «в» обов'язково будуть! Не виключено що «ш» чи «ч». Я постiйно буду це аналiзувати»!
Малий мав напрочуд завзятий i запальний вигляд! Я сказав йому, щоб вiн тримав мене в курсi. «Тобi це цiкаво?» «Дуже». «А паралельно я працюватиму над тим, якого числа та в якому мiсяцi, найiмовiрнiше, народиться цей футбологенiй!» «Супер, Мiлiк! Гол. Тобто - молодець!» «А якщо врахувати теорiю пiдштовхування, взагалi все буде добре!» «Це що за чортiвня?» «Теорiя. Дуже проста. Коли ти чимось сумлiнно займаєшся, ти спонукаєш до появи речi, пов'язанi з твоєю дiльнiстю або навiть з думками. От я вираховуватиму прiзвище генiального футболiста, а вiн буде народжуватися!» «Дiти не вiд цього народжуються, Емiлько!»
«Дуже дотепно. А от ти знаєш, що було з Гарiком?» «Навiть не уявляю. Анi хто такий Гарiк, анi того, що з ним було». «Гарiк… ну, неважливо. Це довго пояснювати». «Невже? Що, нiяк не пов'язаний зi старенькими Саранськими, з Жорiком, Елькою та Яшею?» «Нiяк». «I не є племiнником Вiолончелi? Це ж треба таке». «Не часто, але таке трапляється. I щоб ти знав, iронiя - хвороба слабких! Так от! Не в тiм рiч. Рiч у тiм, що колись на Новий рiк, а за схiдним гороскопом то був рiк Вепра, його дiвчина подарувала йому iграшкове поросятко! Нiкому крiм Гарiка порося не сподобалося. Мати Гарiка нарекла його мухриком, тому що вiн був якийсь брудний, на її погляд. А от Гарiку подарунок дуже подобався, бо був у болотяних плямках. Неординарне порося, камуфляжне, - так Гарiк його звав. Дiвчина Гарiка теж вважала, що порося неординарне, та побажала, щоб рiк у Гарiка видався таким самим неординарним. А бабця йому сказала: Гарiку, дитинко, здихайся цiєї тварюки, бо пiдеш до армiї цього року. Гарiк смiявся, що, мовляв, за забобони, що за дурiсть. Але навеснi вiдбув в армiю». «Маразм». Сказав я. «Звiсно, що маразм. Унiверситет, де вiн вчився, позбавили акредитацiї, прибрали вiйськову кафедру, i бiдного Гарiка - цуп, закамуфляжили. А все через що? Все у Всесвiтi взаємопов'язане».
«Скiльки в твоїй головi смiття - страшне. Але все одно молодець. Я не очiкував, що ти такий… творчий!» «Думав, що я тiльки по клавiшах бумцати вмiю?» Я вирiшив не пiдтримувати тему бумцання по клавiшах. «Помилявся, старий. Кожний має право на помилку». «Ти менi про це кажеш? Пам'ятаєш, я тобi розповiдав про Жорiка та Неонiлку?» «Почалося. Слухай, може припиниш чiпати Жору, хай вже спить спокiйно». «Ця iсторiя не про нього». «А чого ти його згадав?» «Щоб ти його пригадав. Бо ця iсторiя про його сина - Льоню». «Так у нього був син?» «Є. У нього є син». «I що?»
«Одного разу приятель Льонi (ну, його iм'я тобi нi до чого) подарував Льонi на день народження маленьку коробочку з чимось металевим. I Неонiла подумала, що то сережка. Навiть двi. I ще вона подумала, якщо хлопець хлопцевi на день народження дарує сережку (навiть двi!) в гарнiй коробочцi iз золотавою стрiчечкою, про що це свiдчить?» Я приблизно здогадувався, про що це може свiдчити. «Це свiдчить про те, що Льоня - голубий. Як вона вбивалася, ти б чув. Мамi телефонувала тричi на день, i вночi також. Так плакала, нам всiм було її шкода. Вона Льоню любила, а гомосексуалiстiв дуже не любила, - завжди, коли бачила їх на екранi чи в газетах - плювалася. То виходить, що плювалася вона й на власну кровиночку. Хоча моя мама була здивована огидним ставленням Неонiли до голубих. Маючи такого чоловiка, як Жорiк, який за бабами бiгає, мов пияк по горiлку, треба цiнувати, що iснують чоловiки, якi поза тими справами. Але ти сам знаєш, що таке жiноча логiка! Неонiлка повiрити не могла, що Льоня - таки так. Вiн. Вона, вiрнiше». «I що?» Знову поцiкавився я. «А нiчого. Потiм Жорiк знайшов цю коробочку, - добре, ще до того, як Неонiлка полiзла з сином стосунки з'ясовувати. I виявилося, що в тiй коробочцi - риболовний гачок та зимова риболовна мормишка». Я почав реготати.
«А ще є iсторiя про хiмiю та саркому. Якось старенька Саранська подумала, що їхня Елька захворiла на саркому». «Господи, хай Бог милує вiд такого. Що ти верзеш?» «Правду. Елька по телефону говорила подрузi, що йде на хiмiю, хоча й волосся в неї випадає, але однаково треба йти». «I що?» «Старенька Саранська миттєво подумала, що в Ельки - рак. I почала обдзвонювати всiх наших». «Ого». Сказав я. «Еге». Пiдтвердив Мiлiк. «А коли Елька повернулася з жахливим перепаленим волоссям, старенька ще бiльше перелякалась! I тiльки потiм з'ясувалося, що Елька ходила до перукарки». «Бiдна ваша Елька, постiйно з нею щось трапляється». «Ти розумiєш, що випадковостей не буває? Є купа предметiв, якi несуть нам iнформацiю, варто тiльки знайти шифр. Навiть казки. От дивися: килим, що лiтає. Вiн свiдчив про те, що в нас будуть лiтаки. А яблуко, яке котиться по тарiлцi i показує майбутнє? Це - прообраз ультразвукового дослiдження!» Мiлiк захопився.
«Бiльше iсторiй не буде?» «Нi! Але буде географiя. То ти сходиш до географiчки?» «Слухай, ну якого бiса менi туди пхатися»? «А тобi що, важко?» «Та нi, не важко, але якось по-iдiотськи, на мiй погляд». «Подаруй їй свiже число журналу з твоєю найновiшою статтею, бажано, щоб там була твоя фотка, напиши автограф - вона дуже зрадiє. Треба робити людям приємне, приносити подарунки, хiба нi?»
I я пiшов робити людинi приємне, понiс подарунка. Повiрити в це не можу. Навiщо я цим займаюся? Я нiколи не прагнув бути Дiдусем Морозом, навiть перевдягатися в нього не хотiв нiколи. А зараз в мене подарунковий пакунок, в ньому лежать цукерки та купа журналiв з моїми генiальними викладами. Школа Емiля неподалiк вiд мого будинку, хоча б в цьому менi пощастило - не пхатися на iнший кiнець мiста.
Вона сидiла за столом. Звичайна жiнка. Можна назвати її елегантною. Блузка перлинно-сiрого кольору, свiтлi штани класичного покрою, туфлi-човники. Попелясте коротке волосся. Як на п'ятдесят три роки, виглядала чудово. Вона читала один з журналiв, куди я також вiддавав свої статтi. Коли вона на мене подивилась, я вiдчув, мабуть, те саме, що вiдчувають попервах всi зiрки-початкiвцi. В її поглядi було i захоплення, i неможливiсть повiрити в своє щастя: невже це дiйсно ВIН? Вона дивилася на мене i тицяла пальцем в аркуш журналу. Мабуть, там було моє прiзвище пiд статтею. Або маленька фотка.
Я уявив собi таку картину. Сиджу я на лавочцi, читаю «XXL» (може, з «читаю» я погарячкував, скажiмо - роздивляюся), аж раптом бачу - Дiвчина мiсяця. Посмiхається до мене i запрошує пройтися. Або - Стiвен Спiлберг. I каже менi: «Хай, Пол! Хау свiт ту сi ю хiа…»
«Павле, то це дiйсно ви? Яка радiсть!» Саме так мiг звернутися до мене Стiввi. Мiлiк не помилився, його вчителька щиро радiла моєму вiзиту. «Доброго дня, Е-еее-еее». Я так i знав, що забуду її iм'я. «Так, це - я. Ось прийшов до вас. Журнали принiс». «То сiдайте, чого ж ви стоїте! Я в захватi вiд того, як ви пишете. Емiль казав, що ви його дядько, але в такi речi спочатку не вiриш. Знаєте цих хлопчакiв, вони люблять фантазувати. Але потiм я подумала: але ж вiн не каже, що його дядько - Кусто або Тур Хейєрдал, то, хто його знає, а раптом не бреше?» Я хотiв сказати, що Мiлiк не бреше нiколи, але вiдразу передумав.
«Мене звати Енсерпнiя Сергiївна. Для вас - просто Енсерпнiя, менi буде приємно. Ви, мабуть, дивуєтеся, що за гарне iм'я?» Хоча менi б нiколи не спало на думку вiднести це iм'я до гарних, на пiдтвердження того, що здивований, я покiрно кивнув. «Ой, це цiла iсторiя. Коли я народилася - мене назвали Наталiєю, а все моє дитинство кликали просто Ен, я й сама себе так називала. А потiм я пiшла до школи, i в нашому класi було двi Наталки: я та ще одна дiвчинка. I що цiкаво, iншу Наталку також звали Ен, тож нас почали плутати, бо на iнше iм'я ми не вiдгукувалися. Я досi не люблю нiяких наталкотворень. I тодi вирiшили називати мене - Ен Серпнева, бо я народилася в серпнi, а її - Ен Лютнева, бо вона народилася в лютому. Слiдкуєте за перебiгом подiй? Белетристика, чи не так?» Я слiдкував.
«А чого вас за прiзвищами не називали? Тодi б нiхто нiкого не плутав. У вас же є прiзвище?» Поцiкавився я. «Звiсно, є. Але нам не подобалося, коли до нас зверталися на прiзвище, ми ж були дiтьми! Вам подобалося в дитинствi, коли вас нарiкали Дудником? Менi б це не сподобалося!» Я подумав i вирiшив, що менi б теж було не до вподоби, якби її нарiкали Дудником. «Отож. Мати нiколи не зверталася до мене на прiзвище!» «Зрозумiло». «Вчилися ми, зростали, а коли отримували паспорти, то Ен Лютнева записала себе як Енлюта, а я стала Енсерпнiєю. Бiльше нi в кого немає таких iмен!» Життєрадiсно пiдсумувала вона.
«Дуже цiкаво! Дякую вам за цю iсторiю. Дуже у вас затишний кабiнет, але менi час iти. Справи, справи». Проте Енсерпнiя так не думала. Вона почала закип'ячувати воду на чай. «Що ви, Павлику, зачекайте. Ми не встигли поговорити про вашу творчiсть, мандри. Менi дуже цiкаво, якої ви думки про викладання географiї в школах! Зараз наїмося ваших чудових цукерок! Прощавай iдеальна фiгура!» По-змовницьки пiдморгнула менi вона.
Тiльки цього менi й бракувало! Я уявлення не мав про викладання географiї в школах, мало мене цiкавило й викладання географiї у вищих учбових закладах, я був поза цим. Можна назвати мене письменником. Останнiм часом мене вабив пiдхiд - залишатися вдома, мандрувати Iнтернетом i писати чудовi статтi. А iнколи хотiлося побачити щось на власнi очi. Крiм того, я обожнював вiдкривати для себе новi спиртнi напої, а вiдкривати новi спиртнi напої теоретично - сумна та невдячна справа. «Якби не вина - чорта лисого вам всiм, а не вiдрядження». Так приблизно я думав. Але сказати таке Енсерпнiї не наважився
б. Нi, не за цього життя. «Власне, я нiколи не думав про методи викладання географiї, якщо бути вiдвертим». Повiдомив я. «Шкода. Дуже шкода! На моє тверде переконання, вам потрiбно про це думати. Щодня! Оскiльки, якщо такi люди як ви, подiляться рецептами зачарування предметом, ми зможемо виховати здорове, географiчно активне поколiння. Ну?» Я на неї дивився. «Ну»? Повторила вона. «Безперечно?» Спробував вгадати я.
«От i добре! Тiльки не забудьте подiлитися своїми роздумами зi мною!» З «безперечно» я вцiлив у десятку. «От i чай». Я взяв чашку. «Ви, певне, здивувалися, Павлику, як то я не питаю, який чай ви любите?» Я посмiхнувся, про всяк випадок. Але повторювати трюк з «безперечно» остерiгся. «А це тому, що я дуже уважний читач! Я читала вашу статтю про правильне заварювання чаю! I ось. Ну?» Я здогадався, що мушу скуштувати. «О, чудово, дякую!» «Бачите! Якщо ви переконали таку стару та вперту жiнку як я в тому, що вона не вмiє заварювати чай, а потiм її перевчили - i це тiльки за допомогою свого слова - то з молодими, гнучкими мiзками ви здатнi творити дива, Павлику, просто дива!»
А я думав, що б таке сказати, щоб не образити її, й отримати шанс зникнути звiдти? Ото було б справжнє диво. Вона розповiдала менi про своє бачення викладацького процесу, про мої статтi, про неймовiрнiсть Флоренцiї, де вона побувала цього лiта (в неї там живе сестра), про сучаснi iнформацiйнi технологiї i про те, що субтропiки наступають. «Енсерпнiє Сергiївно», - нарештi наважився я. «Так?» Здається, я обiрвав її думку з приводу помiдорного фiтофторозу, який впливає на свiдомiсть людини майже так само як ЛСД. Звiдки вона знає про вплив ЛСД? Я вже не кажу про те, навiщо ласувати фiтофторою? «Розумiєте, сьогоднi в мене заплановано дуже важливу зустрiч. Якраз з фахiвцями по хворобах помiдорiв». Менi вже було зле вiд того, яке казнащо я несу, та зупинитися я не мiг. «Тому дуже вдячний вам за цi думки. Вони допоможуть менi пiд час розмови. Але я змушений вас залишити. На мене чекають». Невже вийде? «Ну?» Чергове ну. «Безперечно!» Впевнено сказав я. «Добре, тодi до наступного тижня!» «До наступного!» «Звiсно, я вам ще нагадаю, i тему вашої лекцiї ми проговоримо на вихiдних, але дiтей до зустрiчi з вами я почну готувати завтра!»
Я так i не зрозумiв, в який спосiб я погодився дати урок однокласникам Емiля Полонського? Вiн менi за це дорого заплатить.
РОЗДIЛ IX
Щонайменше про колишнiх чоловiкiв ваших дiвчат та колишнiх
вiйськових, а також про церкву
«Доброго вечора!» Цiкаво, цих слiдчих вчать розмовляти таким тоном, що навiть простi слова звучать, як звинувачення? Хай знайдуться сили її витримати пiсля Енсерпнiї! «Доброго вечора. Еее… Тамаро Антонiвно». «Тримай». З цими словами Тамара-ментяра втулила менi до рук цупкого папiрця. «Дякую».
Про всяк випадок сказав я. Цупкий папiрець виявився почесною грамотою, пiдписаною мiнiстром внутрiшнiх справ. «Це точно менi?» «Певною мiрою так». «За що?» «Що за що?» «Це менi за що?» Не змiг стриматися я. «Це - почесна грамота для твого малого». «Для Мiлiка? За що?» «Неймовiрно допитлива людина. Ти. В органах би працювати. Малий твiй запитав, чи є в нас почеснi грамоти. Я кажу, що звiсно, є. Тодi вiн попросив принести. Я принесла. Не уявляю, для чого йому це знадобилося. Може, тебе хоче нагородити? Тiльки не питай за що. Досить з мене цього защокання на сьогоднi». Далi ми їхали мовчки. Тамара-ментяра та я з Почесною грамотою вiд Мiнiстра внутрiшнiх справ.