Нашi колеги мандрували Прагою, а ми - одне одним. «Менi здавалося, що коли ми вчилися, ти мене на дух не зносив, чи не так?» Запитала вона. Це було серйозне запитання. Сара поставила його, коли лежала в лiжку, гралася своїм волоссям, пiдтягувала до себе та цiлувала свої округлi колiна - вона любила нацiловувати свої колiна - а я шукав у готельному телефонному довiднику номер, щоб замовити снiданок. Я був голим та щасливим. I я не знав, що менi слiд вiдповiдати: правду, напiвправду, напiвбрехню. Або просто збрехати, сказати, що вона мене приваблювала, але не настiльки, аби я зiзнався. Менi важко сказати жiнцi, з якою менi так добре в лiжку, що я вважав її потворною. «Я тодi був одружений», - почув я свiй голос. Тонкий, наче комарина голка, що намагається вiднайти дiрку у протимоскитнiй сiтцi. Я дiйсно був тодi одружений. Сара хотiла ще щось запитати, але вiдволiклася на телефонний дзвiнок - їй телефонувала мама. Потiм до цiєї розмови вона не поверталася.
Про те, що Сара Полонська переїде до мене жити, нам сказав справжнiй моряк, схожий на фальшивого моряка. Подiбний на безробiтного актора, який чомусь обрав для свого позатеатрального життя образ моряка. На ньому був червоний светр, з його правого вуха звисав кульчик у виглядi якiрця на золотому канатi. Вiн пив пиво. Його обличчя кольору дубової кори проорали дивнi зiбганi зморшки. Здавалося, що кожного разу вiн зiбгує їх iнакше. «Я - моряк, коханчики, - привiтався вiн. - Я - моряк, i менi необхiдно бачити пiну». «Якщо бажаєте, можете пригостити його пивом. Вiн дiйсно моряк», - сказав бармен. До того я думав, що вiн нiчого не помiчає за серiалом про вiдчайдушних домогосподарок. Ми пригостили дiйсноморяка пивом - в той час нашi серця були сповненi любов'ю до ближнього. «Якщо ви замовите йому ще - вiн вам поворожить», - поiнформував нас бармен. Цi двiйко дiяли злагоджено, я милувався тим, як бармен витрушує з нас грошi. Пиво ми замовили. Старий льопнув трохи пивної пiни на нашi лiвi долонi, забуркотiв щось, а потiм сказав: «Вона до тебе переїде. Незабаром. Треба тепер злизати цю пiну - тодi пророцтво справдиться». Я не знаю, чому ми так i зробили. Принаймнi я був доволi бридливий, але ми злизали пиво з долоней одне одного. Хто ж ранiше почав це робити: я чи Сара? Не пам'ятаю. Iнколи менi здається, що я обов'язково повинен це пригадати…
Знайомство з батьками Сари вiдбулося в кiнотеатрi. Ми переглядали «Матч-поiнт», там теж частково йшлося про знайомство з батьками. Я говорив Сарi, що бачив цю стрiчку i, на мiй погляд, це не найкраще кiно, пiсля перегляду якого слiд знайомитися з батьками. Центральний образ: меркантильний зять-убивця. Якому, до того ж, вбивство жiнки, з якою вiн зраджував свою дружину, сходить з рук. Воно менi треба? Сара смiялася. Вона сказала, що її батько має чудове почуття гумору. «Йому це сподобається, от побачиш!» Я почувався не дуже впевнено. Перед цiєю зустрiччю я довго думав, яку обрати тактику - бути балакучим чи стриманим? У мене не було досвiду знайомства з батьками дiвчини. Адже з батьками моєї колишньої дружини я познайомився у дитинствi, вони були для мене просто черговими дорослими. Коли я сказав про це Сарi, вона тiльки посмiялася. «Ну от i сприймай їх як чергових дорослих, якщо вийде».
Батько Сари нагадував менi життєрадiсних персонажiв зi стрiчок Емiра Кустурiци. Вiн час вiд часу щось наспiвував (навiть переглядаючи стрiчку. На нього шипiли, вiн чемно вибачався та знову наспiвував), а його пальцi танцювали або в повiтрi, або на якiйсь поверхнi. Цигарка, яку вiн крутив мiж вказiвним та середнiм пальцями, нагадувала гiпертрофовано-великий пенiс iндiйських божкiв. Я уявив обличчя Сариного батька та обличчя власного батька двома портретами з одним й тим самим пiдписом: «Батько». Мiй батько виглядав бiльш переконливо-батькiвськи. Пiд портретом батька Сари хотiлося написати: «волоцюга», «заслужений артист Молдови Вiорел Нега», або навiть «Барток». Я б повiрив. На тлi рухливого батька Сарина мати виглядала дiвчинкою на гойдалцi: її так швидко розгойдують, що неможливо розгледiти, якою вона є. Це було дуже дивно, бо Сарина мати була крупною жiнкою. Але я встигав сприймати її тiльки фрагментарно. Великий пухкий рот. Голос оперного тенора. В профiль її зачiска нагадувала чорний мiсяць. Я помiтив, що спiдниця в неї була закоротка як для таких форм та вiку. А погляд - звабливий. Вона любила жоржини та родиннi свята. В будь-якому випадку з батьками Сари менi було легше, нiж iз власними. Здавалося,
вони були цiлком мною задоволенi. Але, найпевнiше, вони були просто цiлком задоволенi одне одним та життям.
Коли Сара запитала, чи познайомлю я її зi своїми батьками, я знiтився. «Слухай, а тобi дуже цього хочеться?» Запитав тодi я. Вона сказала, що їй щонайменше цiкаво, якi вони, але якщо це проблематично для мене чи для батькiв, вона не збирається наполягати. Я подякував. Не можу сказати, що це було проблематично, проте в нашiй родинi нiхто нiкого нi з ким не знайомив. Розумiю, це може видаватися дивним, але так було. Я не знав, наприклад, друзiв батька та подружок мами. Можливо, моя пам'ять тримала на довгих повiдках їхнi iмена, але то були iмена без наповнення. Як кiнострiчки, якi тебе не зацiкавили: за назвою ти розумiєш, що колись переглядав їх, але про що вони чи хто там грає - пригадати неможливо. Батьки, звiсно, були знайомi з Iнною та її батьками, а також з Тимофiєм та його матiр'ю - цьому сприяли шкiльнi батькiвськi збори - але стосунки нi з Iнною, нi з Тiмом, а тим паче з їхнiми батьками, не пiдтримували.
«Якщо уявити собi родину, наприклад, столовим сервiзом, то мiй родинний сервiз складається з випадкових предметiв. Може, нас i з'єднує подiбний вiзерунок чи колiр, але то й усе». «Та все нормально! Я ж усвiдомлюю, що в усiх рiзнi традицiї. Не всi родини такi, як наша. Ми ж викапана циркова династiя! Кожний передає щось iншому. Якби ми дресирували левiв, то й леви товклися б у нашiй вiтальнi! Ми завжди показуємо одне одному щось новеньке та цiкавеньке». Сара смiялася та пiдморгувала. Я дивувався, що мене це не обурює, хоча усвiдомлював: її родина сприйматиме мене як атракцiон.
З Сарою взагалi було дуже легко. Попервах я постiйно чекав: от зараз вона щось не те промовить, от зараз я її ображу, от зараз вона щось зробить i ми посваримося. Вона робила та говорила багато чого. Наприклад, постiйно вивертала фiльтри з використаною кавою у рукомийник, чого я терпiти не мiг. «Саро, хiба важко викидати це у смiтник чи туалет?» «Зваж на те, що я могла б пiдкладати це в твої азалiї та вирощувати дрозофiлiв, або розкладати цю казкову сумiш по твоїх шкарпетках, або навiть робити три купки i в якусь iз них ховати твiй iдiотський перстеник. Тодi б ти побiгав! Натомiсть я просто забиваю рукомийник пресованою кавою. Велике дiло - його завжди можна прочистити». Ми не сварилися. Коли я щось робив не так, вона просто смiялася та говорила «Е-еех, Пiддупник». Коли вона щось робила не так, я цiлував її або вдавав, що зараз придушу. За тиждень пiсля повернення з Праги ми почали жити разом. Вона до мене переїхала. Збулося пророцтво на пивнiй пiнi чеського моряка.
Вже третiй день вона перебувала в Мексицi, куди поїхала перевiрити кiлька турiв, i я сумував. Расарасарасара. Повернутися вона мала за два тижнi. Стандартний тур, я часто бував у таких. Я мiг би поїхати з нею, але через термiновi замовлення був вимушений залишитися вдома. Зараз я закiнчив свiй звичайний довгий снiданок у п'ять фiлiжанок кави i почав збиратися - слiд було вирушати в мiсто на зустрiч. Я набрав її номер. «Абонент тимчасово недоступний». «Саро, йди геть». Сказав я вголос. Вона причаїлася серед кураги, чорносливу та кеш'ю. Саринi солодощi, щоб не їсти тiстечок та не гладшати. Я посмiхнувся та вгриз горiшок.
Повертався додому у пiднесеному настрої, незважаючи на те, що абонент Сара i далi був недосяжним. Менi замовили великий матерiал про китiв. А я ж обожнював китiв та дельфiнiв, дельфiнiв та китiв. Хоча насправдi дельфiни це i є кити! «Чудовий день, який чудовий день», - крутилася в моїй головi платiвка. Я вже витяг ключа, аж почув, що з моєї квартири лунає музика. Ключ впав. Я дiйсно чув музику, i то була не просто музика - музика телевiзора, якого забули вимкнути, або сi-дi. Нi. Хтось в моїй квартирi грав на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Помилявся та перегравав.
Говорять, що коли ти зустрiчаєш привида, ти холонеш. Я не холонув - у мене було таке враження, що хтось починає пiдсмажувати мої кишки. Спекотно й гаряче. От як менi було. Саме так я почувався, коли менi робили наркоз. Я колись насмiхався над Iнною у вiдповiдь на її розповiдь про привида Маяковського. У дiвоцтвi Iнна з подругами ворожили, викликаючи дух померлого поета, щоб поставити перед ним кiлька запитань щодо їхнього майбутнього. Дiвчата таке люблять. Отже, викликали вони дух поета Володимира Маяковського. I вiн прийшов, наговорив їм грубощiв, а потiм довго не хотiв вилiтати у кватирку, як чемно вони його не просили. Натомiсть взяв та зробив так, що стiлець пiд однiєю з подруг Iнни зламався, а подруга впала. У вiдповiдь на моє зауваження, що той стiлець давно був зламаний i аби-як склеєний Iнниним батьком, Iнна спрямовувала на мене злий погляд. «Не лiзь в це, ти на цьому нiц не розумiєшся». Говорила вона. «Пiсля цього вночi я чула, як хтось натискує на одну чи двi клавiши пiанiно. А одного разу хтось зiграв маленьку п'єску. Це був вiн. Маяковський. Наше пiанiно йому про щось нагадувало. Можливо, воно якось пов'язане з Лiлею Брiк».
Я в це не вiрив. Крiм того, коли пiанiно потрапило до мене, на ньому нiхто потойбiчний не грав. «Маяковський, Iнно, - заявив я, завчасно переглянувши всю дотичну iнформацiю в Iнтернетi, - не вмiв грати на пiанiно». «Вмiв». Вперто стверджувала вона. «Звiдки ти знаєш, що вiн не вмiв грати?» «Бо нiде про це не говориться». «А навiщо про це говорити окремо? Тодi всi освiченi люди вмiли грати на музичних iнструментах, - впевнено доводила Iнна. - Майже всi його жiнки вмiли грати на пiанiно, от вiн i навчився! Вiн грав для Лiлi Брiк». «Нiсенiтницi«, - невпевненно озивався я, починаючи сумнiватися. Я завжди сумнiвався.
«Нi, це не нiсенiтницi!» Наполягала Iнна Безсумнiвна.
Як навчитися такої впевненостi? Якби я був державою, то, певне, мене б розiрвали на частини власнi мiжусобицi. Iнна була абсолютною монархiєю. За таких умов їй залишалося одне: стерегтися пiдступних родичiв, якi пнуться щомитi вкинути отруту в твiй яблучний сiк або в запечену качку, та не забувати про юних терористiв, що майструють вибухiвку по пiдвалах. В собi, своїй коронi та монарших правах вона була цiлковито впевненою.
I от тепер я стою за своїми дверима, а вiн, Володимир Маяковський, поет та палкий трибун, грає в моїй квартирi на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Чому саме сьогоднi? Хоча, дякувати Богу, добре, що не вночi. Я не знав, що робити. Мовчки стояв перед дверима та палав усiма своїми нутрощами. Але дверi вiдкрилися. Менi здається, що я зарипiв. На мене розгублено глипав кремезний чоловiк з кучерявим волоссям. Я вiдразу впiзнав його - то був рiдний дядько Сари, брат її батька. Вiн був серед тих, чий портрет наразi мешкав у срiбнiй рамочцi на моєму пiдвiконнi. Як же ж його звати?
«О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися». «Так. Повернувся. Вже». Сказав я. «Вибачте, я поспiшаю, але там - Емiль, вiн вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!» «Всього найкращого, Гестапо». Вiн подивився на мене з докором. «Знаєте, я не думаю, що використання мого родинного прiзвиська допоможе побудувати нам з Вами родиннi стосунки, Павле». Я теж так не думав, але не мiг пригадати його iм'я, хоча те, що вiн - «Гестапо», пам'ятав чудово. «Вибачте. Я це не навмисно». Сказав я. Вiн академiчно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати, то пригадав. Геннадiй Станiславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепi грає, наскiльки я зрозумiв, двоюрiдний брат Сари, Емiль. Добре. Але цiкаво, чому цей двоюрiдний брат грає в мене на кухнi, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить менi, що поспiшає i зникає без пояснень?
Я пiшов на кухню. Немов пацюк - на жахливi звуки, якi незнайомий менi Емiль вичавлював з родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann».
РОЗДIЛ II
Щонайменше про чужу дитину, чужого чоловiка, чужого собаку
та сарабанду для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя
Але то я так подумав, що спокiйно зайду та попрямую на кухню, - дiстатися кухнi менi заважало гарчання з-пiд пiдлоги. «Може, Маяковський i грав на пiанiно, хто його знає, але гарчати - це навiть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче помiркувати, можна дiйти цiлком вiрогiдної думки, що гарчати для Маяковського є бiльш природним нiж музикувати. Я був ошелешений. Але спромiгся опустити очi додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Вiн махав хвостом та гарчав. «Емiль?» Поцiкавився я в нього про всяк випадок. Вiн загавкав. Мiж тим грати нiхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепi прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонiю цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мi» або «сi». Цi ноти, як менi здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», - почув я. Рухатися собака менi не дозволяв.
Але я все одно спробував рухатися, зрештою, то був мiй дiм. I дарма. «Уiiiсссiiiпппiiiii», - почув я. «Господи милий!» У мене було таке враження, що я розчавив немовля або порося, або щось ще - лагiдне, тепле, м'яке. Собака обурено загавкав, вiн перегородив менi дорогу й не припиняв гавкати. Але мене трохи попустило i я збагнув, що наступив на гумову гидоту з пискавкою всерединi. «Емiль!!!» Заволав я. «Навiщо здiймати такий галас? Iдiть сюди!» Почув я вiдповiдь. «Я не можу! - зауважив я. - Тут - невiдомий менi собака». «Террi, фу, Террi, то є свiй». Музикувати малий негiдник не припиняв. «Свiй - то є фу. Чужий - то є ням-ням». Пояснив я собацi. Вiн метельнув хвостом та пiшов на кухню, клацаючи пазурями по моїй плитчастiй пiдлозi. В пащi звiр тримав гумову гидоту. Гидота навiть пискнути боялася. I я її розумiв.
Я зайшов i побачив його. Емiля. Щоправда, спочатку я побачив обруч Сари з камiнцями в нього на головi. «Це вже занадто». Подумав я. Малий продовжував грати. Знай собi, сидiв казковим принцем i пробiгав своїми щупальцями по клавiшах. «Привiт». Сказав я. «Привiт». Вiдповiв вiн. «Емiль, наскiльки я розумiю?» «Ти це не розумiєш, тобi про це сказав мiй батько, я чув». «Добре. Може, припиниш грати, поговоримо?» «Не можу, менi ще п'ятнадцять хвилин. У мене все розраховано. За тиждень академiчний концерт, я повинен бути в формi». «Що за гидоту ти виконуєш? Це навiть не музика, а казна-що. I, до речi, знiми, будь ласка, обруч Сари. Менi не подобається, коли хтось бере її речi». Мене це направду дратувало. Нi, я розумiю, що двадцять перше сторiччя є двадцять першим сторiччям, нiкуди не сховаєшся вiд цього, якщо вчасно не помер. I Девiд Бекхем привчив таких от малих тягати на головi дiвчачi прибамбаси. Хоча, якби в моєму класi хтось примудрився нап'ялити собi на голову отаке, - мав би клопiт. Але, з iншого боку, хiба Девiд вчив їх брати чуже?
«Ти про обруч? Вiн - мiй». У нього було темне та хвилясте волосся. Доволi довге. Маленький принц. Я придивився - малий не брехав: скло камiнцiв було iншого кольору. «Добре, твiй - то твiй. Вибач, вiдразу не збагнув. Я не дуже розумiюся на обручах. То грати ти не припиниш?» «Я ж тобi казав. У мене академiчний концерт, у мене режим. Ти б за таких умов припинив грати? Сара, мiж iншим, не говорила, що ти таке гальмо. Все доводиться усвiдомлювати через власний досвiд. Абсолютно неможливо нi на кого покластися». Менi дуже кортiло влiпити йому потиличника, ледь стримувався. Натомiсть я полiз в шафу, витяг звiдти пляшку комрада Барадеро Ан'єхо - темно-бурштинного кубинського рому - i добряче приклався до неї без зайвих слiв та естетства.
«Ого. Ти б обережнiше з цим! - Почув я. I ледь не захлинувся. - У нас був дядя Алiк. Насправдi його звали Олег, але всi його кликали Алiком, тому що той був пияком. Так от. Вiн теж починав пити посеред важкого дня. Навiть не з пляшки, як ти, а культурно - з чарки або склянки. А потiм таки допився. Всi обов'язково допиваються! Коли викликали витверезникiв, вони його присипляли, а ще робили усiлякi уколи та крапельницi. А на стiл викладали пiгулки купками, наче в ґудзиковiй крамницi, щоб вiн вранцi пив. Пiсля того, як вони здерли з родини дядi Алiка грошву за виклик, дядько Алiк спав бiльше доби i нi до кого не чiплявся. Але вiн мiг вмерти - захлинутися власною слиною. Тому за ним треба було постiйно наглядати. Звiсно, що тiтцi Iраїдi, вже не кажучи про Стелку (це їхня з дядьком Алiком дочка, вона вмiє п'яткою чухати собi у мiжнiж'ї!), не хотiлося проводити час у такий спосiб. Знаєш, що вони робили? Стромляли у рот дядька Алiка дестеплер, а до нього прив'язували маленький дзвiночок «Випуск 1998» (це Стелка тодi випустилася!), i коли вiн ворушився, дзвiночок дзеленчав, а хтось iз них вставав перевiрити, чи не захлинувся дядько. Ну приблизно, як на нiчнiй рибалцi, коли всi допилися до чортiв, поставили «рєзiнку», самi вклалися, де Бог розстелив, аж раптом клюнув лящ! Дзелень!!» Тут Емiль припинив грати. Пiд час його проповiдi я змiг ковтнути благодатної рiдини тiльки раз.