На вулицi була чудова погода. Щойно я починав думати про погоду - водночас згадував професора-метеоролога, його сина та Валентина Юрiйовича-вiолончель, котрий залицявся до моєї Сари. «В його дружину, Сару Полонську, був закоханий музичний збоченець. Це був чоловiк настiльки схожий на вiолончель, що якби не голова, нiхто б не здогадався, хто на кому грає«. Встиг подумати я, як раптом Террi рвонув до кущiв, а менi надавала ляпасiв вразлива гiлка акацiї. Годi мрiяти та розмiрковувати, можна без ока залишитись. А я дуже любив розмiрковувати та мрiяти. Однiєю з моїх мрiй-мiркувань була така: я складав книжки вiд iменi мого невiдомого бiографа. Я уявляв себе видатним померлим, бiографiю якого дослiджують, тож складав книжковi фрази… «Уууу». Я копнув ногою цеглину.
«Террi - фу!» «Не хвилюйтеся, в мене дiвчинка, i вона не гуляє! Можемо спокiйно спiлкуватися!» Почув я лагiдний голос. На мене дивилася симпатична дiвчина, яка тримала на повiдку кумедне вухасте створiння. Блакитнi очi можуть бути такими сонячними! «Плямка, дивися, кого ми зустрiли! Ай, який красень, якi ж ми поважнi, нюхалка така, справжнiй мужчина!» Собачники - ненормальнi. Нi, точно говорю, вони ненормальнi. Дупу кумедного вухастого створiння продовжувало тiло Террi. «Це вони вiтаються! Ну, годi вже, годi. Зараз я тебе спущу, Оладко! А ви свого спускатимете? Може, хай побiгають?» Дiвчина випромiнювала доброзичливiсть. «Вчора я розмовляла з вашим сином. Такий розумний хлопчик!» Судячи з цих слiв, вона перебувала в станi захоплення вiд Емiля. Не могла ж вона подумати, що мiй син - Гестапо. Це було б занадто. «То ви вiдпустите Террi? Чи вiн у вас ще не какав i вам треба вiдiйти, щоб його нiщо не вiдволiкало?»
Я закляк. Це було чуже, не моє життя. В моєму життi не траплялися люди, яких хвилювало, чи какають собаки, принаймнi, до тих пiр, поки їхнiй черевик не втрапляв у псяче лайно. Я не знав, як звiльнити Террi, хоча залюбки вiдпустив би його пiд три чорти! «Карабiн». Промовила до мене симпатична всмiхнена дiвчина. Маленьке вухасте створiння всiлося на мої кросiвки. «Ой, ви подобаєтеся Плямцi!» Я не зрозумiв, що вона має на увазi. Карабiн. Для iменi - дуже дивно. Хоча називають же дiтлахiв - Емiль. «Павло». Про всяк випадок сказав я. «Ой, дуже приємно. Нона. Давайте я вам допоможу, щось ви нiяк його не вiдчепите, мабуть, син частiше за вас з ним гуляє, так?» Вона нахилилася. Другий розмiр. Подумав я. Викот на її джемперi був для неї виграшним. Не знаю, що вона там нашаманила, але Террi вивiльнився, собаки почали бiгати навколо нас. «Нона i Оладка». Я пригадав напис на туалетному графiку. «Ноно, а ви часом не знаєте, хто такий дядько, схожий на ММ?» «Перепрошую?» «Не звертайте уваги».
Вона почала розповiдати про алергiю в Оладки. А я думав про те, як змiнилося моє життя. Принаймнi, мiй млосно-кавовий ранок. «Господи, я ж iще не випив жодної фiлiжанки кави!» Сказав я вголос. «О». Вiдповiла Нона. Її сонячнi очi наче захмарило. Вона вмiла спiвчувати. «Дивiться, ваш покакав! Тепер ви можете бiгти додому, сподiваюся, встигнете покавувати. Вам, мабуть, теж на роботу? А моя паразитка все не какає. Доведеться йти до парку. Бувайте. Переказуйте нашi вiтання Емiльчику».
«Ти чого його спустив? Як я тепер витру йому лапи?» Террi витягнувся на моєму лiжку iз дуже задоволеним виглядом. «Я не змiг його причепити до поводка. Покажеш менi як то робиться». Буркотнув я. «А чого ти його вiдчiплював? Робити нема що?» «Щоб вiн побiгав iз Оладкою, - пояснив я. - Тобi вiд неї вiтання. I вiд Нони також». «Вiд Нони? Супер! Скажи, вона - Богиня?» Я нiчого не мав проти того, що Нона - Богиня. «Все одно дарма ти його спускав. Добре, що все обiйшлося i Террi не втiк iз сукою». «Террi бiгає за суками?» «Звiсно, бiгає. Вiн не кастрований собака. Хоча мамi пропонували його каструвати. Тiтка Геня. Це мамчина подруга, її звати Генрiєта, але всi її звуть - Геня. Вона так i сказала: «Соню, у тебе вдома три кобелi, каструй хоча б одного - зрозумiєш, яке це задоволення!» Але це вона тому казала, що в неї важко проходив клiмакс. Зараз вiн вже минувся, i тiтка Геня нiкого не хоче каструвати, принаймнi, я такого не чув».
«Тепер повернемося до нашої довигулянкової розмови. Що ти повiсив у моєму туалетi?» «Маєш на увазi картонку?» З цих слiв я зрозумiв, що в туалетi вiн повiсив ще щось. Я попрямував туди. Картонка з написами на мiсцi. Поруч був приклеєний пластиковий гачок. А на ньому - бузкового кольору камiнець на шовковiй червонiй нитцi. «Що за шаманство?» «Це - аметист. Ти щось знаєш про лiкувальнi можливостi дорогоцiнних та напiвдорогоцiнних каменiв? Аметист спроможний лiкувати будь-якi шлунковi розлади, тому вiн тут». «З каменем зрозумiло». «Ну слава Богу! Це ж треба, швидко ти цього разу!» «А це що таке? Перепис собак та сусiдiв?» «Не так банально. Це - графiк сучих мiсячних». «Що?» «Ну, сучi мiсячнi, що незрозумiлого? Тiчка! Террi дуже пристрасний. Якщо якась сука гуляє - морока з ним. Втiкає. Одного разу вiн ледь не зґвалтував кобеля, якого нещодавно зводили з сукою. Вiд нього пахло сукою, от Террi за ним i побiг. А потiм з тиждень вiн думав, що став голубим, ховався за диваном та зiтхав, але попустило». Я мовчав. «У нас вдома висить величезний плакат на дверях до комори. Тут менi важко, бо я ще не знаю всiх сук, тiльки будинком пройшовся, а вчора зустрiв Нону i дiзнався, коли гуляє Оладка, вони з сусiднього будинку».
«Отже, з 28 жовтня, якщо я правильно второпав, гуляє пудель з нашого будинку?» Як це мило, в моєму туалетi висить графiк сучих мiсячних, очевидний доказ проживання в цiй хатi манiяка-зоофiла! «Второпав. Абрикосова пуделiха. Карiна». «Зрозумiло. А хто такi Вазука та дядя, сх. на ММ?» «Тут написано. Вазука - це собака, породи акiта-iну, дуже рiдкiсна японська порода собак, вони схожi на лайок. Знаєш, як виглядають лайки?» «Приблизно. Це така кудлата, велика, руда?» «Можливо, саме така, я ж не знаю, про що ти зараз подумав. Бо тебе збагнути - легше пiвгаю вiдсокирити. Це старенький Саранський так говорить. Вiн сидiв за переконання». «За якi переконання?» «Полiтичнi. Вiн був проти п'ятої графи. За часiв Йосипа Джугашвiлi». «О, Господи». «Господь був би також проти цiєї графи, до речi. Що тебе ще цiкавить?» «Дядя, сх. на ММ. Чекай, дай вгадаю, це дядя, схожий на… на кого схожий цей дядя? Наче нi на кого вiн не схожий. Може, схильний? Але схильний до, а не на. А може це дядя схибнутий на?… На чому вiн може бути схибнутий?… на цукерках М amp;M's? Яке iдiотство».
«Ти краще сiдай, дай мозковi перепочити. Пригощайся. Я тобi зробив снiданок, як i обiцяв». Я поставив варитися каву. «Коли тобi до школи?» «Зараз вже йду. Але ти не хвилюйся, повернуся за чотири години». «Що це?» Я подивився на тарiлку, що стояла передi мною. Вiд тарiлки пахло чимось солодким. Бiло-шоколадна маса. В центр цiєї композицiї «бiлi та негри друзi навiк» Емiль встромив чайну ложку. Вона менi нагадала пам'ятник-стелу. «Що це?» Повторив я. «Солодкi сирки в шоколадi, що ж iще?! Я тобi їх пом'яв, щоб вони виглядали бiльш домашнiми». «Дякую, але я цього не їстиму. Хочеш - запихуйся сам. Мене верне вiд сиркiв!» Я налив собi першу фiлiжанку кави. «Знаєш, постiйно гризти твердий сир, псувати шлунок та судини яєчнею - до добра не доведе.
От, прикладом, дядько Тарас…» «Це чий дядько?» «Олесьчин». Я загарчав. Террi також. «Зараз, Террi, дам тобi горошинки!» Емiль насипав собацi сухого корму з пачки «Хiлз», трохи подумав та додав трохи з пачки «Старт». «I що дядько Тарас?»
Я не помiтив, як видудлив каву. Зашвидко. Налив ще. Дуже кортiло випити. Я полiз до шафи. «Якщо ти полiз по ром, попереджаю, що однiєї пляшки немає«. Пляшки не було. На тому мiсцi, де вона стояла, я помiтив клаптик паперу. «Павле, через форс-мажорнi обставини, через увесь цей безлад, я забув про день народження Вiктора Леонiдовича, тому дозволив собi позичити в тебе запаковану пляшку рому. Вона мала презентабельний вигляд, бiльше нiчого придатного я в квартирi не знайшов. Крiм дивної скульптурної композицiї, де батько наче жбурляється своїми дiтьми. Але оскiльки Вiктор Леонiдович - багатодiтний батько, я вирiшив, що дарувати таку композицiю занадто ризиковано, це може образити. Дякую за розумiння, пляшку поверну найближчим часом, коли дiстануся до вiдповiдної крамницi. З повагою, Ге. Ста. По».
«Цю ти теж не витягай, бо ж прийде Валентин Юрiйович, якого треба буде пригощати. А вiн любить екзотичнi напої«. Четверта фiлiжанка кави. «Хочеш сирничка з родзинками? З ванiльного сиру, смачненький». Я не помiтив, як взяв того сирника, запиваючи вже шостою фiлiжанкою кави. Жбанчик був порожнiй. Засипав у кавоварку нову порцiю кави. «Мий руки, вони пiсля сирника завжди маснi! Заляпаєш геть усе. Давай ще одненький? У мами вони виходять добре, а Сара готує гидоту, а не сирники. Добре, що я залишився вдома i нагодував тебе. Бо ти псуєш собi шлунок цiєю кавою. А дядя Тарас теж постiйно пив каву, коньяк, їв котлети з свинини та баранячi ноги натщесерце, потiм йому хтось порадив перед тим як все це їсти-пити спочатку випивати столову ложку оливкової олiї, а оскiльки дядя Тарас був дуже жадiбним, вiн купував шпроти i зливав шпротну олiю в столову ложку. Шпроти ж бо дешевшi! Але це було профанацiєю, а не запобiжним заходом. I тодi в дядька Тараса знайшли виразку. I вiн взагалi нiчого не мiг їсти, нi каву не мiг пити, нi коньяк.
Звiсно, вiн вiдразу не здався. Спочатку примудрився з'їдати пiгулку баралгiну перед їжею, а потiм iще одну - пiсля вживання їжi, однак виразка прогресувала. Тодi йому зробили сумiш з перемеленого насiння льону, меду та соку алое, i вiн був змушений вживати цю гидоту цiлий рiк шiсть разiв на день перед прийомом їжi. А їв вiн варене м'ясо, варену рибу та кашi, ледь витримав. Ти що, такого прагнеш?»
Я не прагнув. Я пив восьму фiлiжанку кави. I слухняно жував сирника. «Все, я пiшов вчитися. Добре, що моя школа ближча до твого будинку, нiж до мого. О! Ледь не забув. Дядя, сх. на ММ. Це господар Вазуки, подiбний на Мерелiн Монро. Бiлявий такий, з родимкою у кутику рота i зманiженою шкiрою! Велетень, зрiст майже зо два метри. Ти бачив його нiгтi? Штучнi! Старенька Саранська таких зве «битками» i каже, що їх у шахту треба, а то дивитись огидно. А я таких бачив у Таїландi. Один з них, в малиновому мережевi, пiр'ях та лелiтках батьковi на колiна вперся. Ти б чув, що сказала мама… Але, то пусте! Бувай, не сумуй, Террi можеш не виводити, вдень з ним гуляю я!»
Коли малий пiшов, я вiдкоркував пляшку з ромом (зрештою, пiшов ти до бiса, Валентине Юрiйовичу!), налив собi в склянку на добрячi чотири пальцi, нарiзав яблуко, накидав кiлька Сариних горiшкiв, i пiшов до своєї спальнi - перепочити. Террi побiг за мною. Я вiдкрив дверi та зупинився. Вигляд моєї спальнi мене вразив.
РОЗДIЛ IV
Щонайменше про дитячi ребуси, програмування майбутнього,
металеву колбу та Тимофiя
Моя спальня мала вигляд, наче спина хворого на бронхiт, яку турботлива мамця обклеїла гiрчичниками. По стiнах, на пiдлозi i навiть на стелi хтось (це я так кажу «хтось», насправдi менi було зрозумiло, що то зробила мала потвора Емiль) порозклеював, на перший погляд, чистi та бiлi аркушi паперу. Але коли я наблизився до першого з них, то побачив, що на аркушах щось надряпано. На тому, який нахабно вмостився на моїй стiнцi навпроти лiжка, було написано: «Нона. Богиня ранкових полюцiй».
Я закинув склянку та тарiлку з нарiзаним яблуком, яке вже встигло заiржавiтись, i почав розглядати все навколо. Ще на одному аркушi зазначалося: «I. Рєпiн. Портрет хлопчика. Дарунок Таганрозького музею мистецтва видатному українському дiячевi Емiлю Полонському. Ви - душа вашого народу». Вздовж чотирьох скрiплених мiж собою аркушiв Емiль вивiв: «Книжкова полиця, мої улюбленi книжки та книжки, подарованi авторами», вздовж iнших чотирьох аркушiв - «Диски. Кiно. Музика. Мої улюбленi. Та подарованi».
Ще кiлька аркушiв свiдчили про те, що «видатний український дiяч Емiль Полонський» був першим українським євреєм-космонавтом, який не приховував того, що вiн - єврей;
«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi (Больцано, 2008), лауреат (друга премiя (пiсля переламу зап'ястка) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi А. Рубiнштейна (Iзраїль, 2009); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Вiоттi (Епiнал, 2011); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу iменi П. I. Чайковського (Москва, 2012), лауреат (перша премiя, майстернiсть руки генiя вiдновлено!) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Марiї Калас (Афiни, 2014), лауреат (гран-прi!) Мiжнародного конкурсу iменi В. Клайберна (Форт-Уорт, США, 2015);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» нагороджений спецiальною вiдзнакою Президента США Хiлларi Клiнтон - найкращому пiанiстовi Всесвiту (2015, Вашингтон, США);
на аукцiонi Сотбi вперше за iсторiю аукцiону продано партитуру опери (виконано олiвцем) «Хiба гудуть свiдомi бджоли?» видатного українського дiяча Емiля Полонського за три мiльйони фунтiв (2020 рiк, Лондон);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат Нобелевської премiї з фiзiологiї та медицини за розшифрування коду стовiдсоткового спортивного переможця (2021, Женева).
Поки я все це читав - я спiтнiв. Руки були настiльки вологими, що коли я сперся ними на офiцiйне свiдоцтво Нобелiвського лауреатства Емiля Полонського, його ледь не змило повiнню, накликаною мною. Мої вуха горiли так, нiби мене згадували всi китайцi Планети. Гамузом. Я озирнувся у пошуках рому. Склянка стояла на тумбочцi. Дякувати Боговi, є щось таке, що служить нам орiєнтиром у цьому життi. Я впав на лiжко, схопив склянку, але - зарано, бо щось важкеньке гепнулося на лiжко так, що я розплескав пiвсклянки. На себе i на простирадло. То був Террi. «Чого тобi?» Запитав я. Террi нагавкнув, що мiг би з'їсти яблука. Звiсно, якщо менi не шкода. Вiн заслинив мої ноги. Я жбурнув яблука на пiдлогу.
Не треба було. Террi зiстрибнув так, що рому залишилося буквально на денцi. «Та що це таке?» Обурився я. Террi миттю впорався з яблуками i лупав на мене вiдданими очима. «Террi, раби не ми, ми не раби!» Кажу йому я. Хвiст Террi каже менi «Нi-нi-нi, хлопче». Або «Ну-ну-ну». Я намагаюся зрозумiти собачого хвоста. Боже мiй… Я пiдтягнувся на лiжку та поправив подушку. Рука намацала ще один аркуш. Я витяг його.
«Привiт, падупа! Так i думав, що ти будеш нишпорити в моїй кiмнатi. Нiчого такого я не приховую, розслабся. Нiяких голих бабiв! Аркушi зi стiн, пiдлоги та стелi легко вiддерти, вони закрiпленi на спецiальних штуках. Тож не нервуйся. А краще вгадай, що таке «2515»? Емiль».
Я втупився у пiдлогу. Террi вмостився на бiлому аркушi так, що я нiчого не мiг прочитати. Може, й на краще. Я подивився на стелю. Щоб прочитати написи на аркушi, прикрiпленому до стелi, довелося пiдводитися та ставати на лiжко. Террi зрадiв i миттєво склав менi компанiю. Собацi для радощiв мало треба, його тiшать будь-якi з ваших рухiв. На настельному аркушi було зазначено: «Стеля прикрашена поцiлунками жiнок, пiд склом, у прозорих рамках, все це пiдсвiтлюється галогенними лампами. Це поцiлунки тих жiнок, якi були в мене закоханi». Тепер Террi був поруч зi мною i я мiг подивитися, що написано на тому аркушi, який Емiль приклеїв до пiдлоги, але боявся читати. За порцiєю рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негiдниковi. «Емiлю, пiд час перерви негайно менi вiддзвони. Павло».
Телефон Сари не вiдповiдав.
«Sueno que me suenas en color
Viviendo, llendo, y viendote con mi
Para ti todo mi amor
Todo mi amor…»
Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всiх кiмнатах. «Пiду, гляну, що там у кабiнетi».
Сказав я Террi, бо вiн так азартно спостерiгав за мною, що не подiлитися з ним своїми найближчими планами я просто не змiг. В кабiнетi наче все було так, як i за моїх часiв. Втiм, деякi змiни його не оминули: стiл виглядав впорядкованiшим, а пiдлога чистiшою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабiнетних новинок. От тiльки на столi з'явилася фотокартка в рамцi. На нiй у фотелi розвалився невiдомий менi чолов'яга чи то в халатi, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат i капелюх (а чолов'яга був у капелюсi). Обличчя чоловiка було соковитим, а рот такий, наче пiсля фотографування вiн зiбрався впитися у вуста знесиленої вiд кохання красунi, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-бiлий брюнет у турецьких капцях. Капцi та капелюх. Капелюх та капцi. «Про що це свiдчить?» Запитав я в Террi. Вiн не вiдповiв, але зручненько вмостився на диванi. Атмосфера кабiнету була заспокiйливою.